Альтернативне мистецтво тут

..., або Новий муніципальний мистецький центр у Львові

Відкрита торік на партері неоготичної кам’яниці Леона Сапіги, розташованої на вул. Стефаника, 11 у Львові, муніципальна галерея вміщає для мистецьких практик простір на 100 кв.м з експозиційними залами, лекторієм, резиденцію митців, майстернею та бібліотекою. Новий муніципальний мистецький центр, окрім підтримки сучасних молодих митців та репрезентації альтернативної мистецької культури міста, ставить за мету популяризацію інноваційних естетичних практик і культурологічних досліджень, стає платформою спілкування та співпраці. Кураторами та експозиціонерами виступили художники Павло Ковач та Олег Сусленко, а очолила центр Ляна Мицько. Саме з керівницею проєкту ми і поспілкувалися про те, з чого виник задум, яку нішу зайняв центр і як він функціонує тепер.

– Ляно, чому команда проєкту вбачала критичну потребу у створенні центру? Чому, на Ваш погляд, такого простору не було досі у місті?

– Два роки тому виникла криза у культурних просторах в принципі. Багато із них у певний момент позакривалися, отримали нових власників. Та й велика кількість активних людей постаршала: вони припинили ходити на культурні події чи їх організовувати. І у візуальних мистецтвах був певних занепад, в і концертних місцях було порожньо. Тому ми з друзями художниками і художницями вирішили зробити акцію, де могли б показати, що нам це все не зовсім подобається. Тоді ми зробити похорон Львова як культурної столиці. А оскільки це було доволі гучно, на нас звернула увагу міська влада. З того часу зі мною почали контактувати з міста, водити за руку по різних просторах.

Після тривалої паузи з’явилося це приміщення. Виявилося, що воно у муніципальній власності, й міський голова запропонував зробити мистецький простір тут. Згодом знайшлася робоча група із зацікавлених людей, з’явилася експертна група, архітектори і дизайнери replusbureau. Разом ми обдумали, що тут може бути. Місце було досить розвалене і закинуте: тут 20 років була пустка, а до того – друкарня. За 9 місяців ремонту ми вийшли на те, що маємо зараз. Це формат місця для зустрічей, обговорення мистецтва і його демонстрації, та різних супутніх подій – лекцій, діалогів, дискусій, книжкових презентацій, музичних перформансів тощо. Тут може мати місце все, що може вміститися у таку собі житлову квартиру в центрі Львова.

– Для кого цей простір у першу чергу? Останнім часом іде дискусія про те, що певні простори лише декларативно інклюзивні, бо насправді можуть обмежувати коло бажаної авдиторії відомими лише для «охоплених» дискурсами. Чи є у вашого простору така інтелектуальна, скажімо, законсервованість?

– Сюди приходять усі. Якщо людині, принаймні з першого погляду, стало цікаво, що це за місце і що тут відбувається, то вона майже завжди знайде тут для себе те, що їй потрібно: книжку, вініл, каву, розмову, певну форму мистецтва, яка їй цікава. Це громадський простір, такий собі «дім культури». Саша Буль порівнював нас із домами культури в Ісландії, де в кожному містечку на 5 тисяч людей є простір, який творять люди, містяни. От і ми змагаємося за те, щоб наш центр був максимально інклюзивним і для профі у справах мистецтва, і для тих, кому цікаво у цей світ зануритися. Це не про інтелектуальність чи профанність, а лише про цікавість до життя і бажання це життя покращити.

Однак після мого інтерв’ю на «Львівському радіо» до нас почали ходити жінки та чоловіки поважного віку із пропозиціями власних фотовиставок. На жаль, такі люди досить часто до кінця життя залишаються на маргінесі, і не мають місця, аби виставити свої роботи. А були і ті, що приходили зі сльозами на очах дякувати, питали: «Де ви були раніше?».

– А що для вас сучасне? Чим є молоде мистецтво тут і зараз? Очевидно, що існує певне мистецьке кого, яке експонуватиметься тут. Але чи закладаєте ви певну відкритість поняття молодого митця?

– Наші двоє кураторів Павло Ковач і Олег Сусленко шукають і обирають митців. Працює у нас і наглядова рада, з котрої усе починалося: Косів, Шумилович, Гудімов, Бунда, Москаленко. Ми думали про те, чи це не буде якраз заглибленням у закриту тусівку, чи це буде справді широко представлене мистецтво, якого у Львові до того не було.

Наш виставковий зал так і зветься: «Мистецтво, якого не було у Львові». Звучить досить епічно, але так справді є. Наприклад, ті 14 художниць, які зараз так представлені, не мали власних великих виставок, окрім Влади Ралко. От, скажімо, Жанна Кадирова мала лише одну невеличку виставку в «Детенпулі» – андеграундній галереї, яка працює лише за телефонним дзвінком. Цю несправедливість хотілося виправити. І це теж керувало нами у підборі майбутніх виставок. Ми хочемо продемонструвати місту, що у львів’ян чомусь досі не було можливості це бачити, і хочемо запитати, чому.

Молоде мистецтво неможливо означити, думаю. Це доволі умовне поняття в наш час. Нам важливо, щоб митці, які виставлятимуться у цьому просторі, мали певну світоглядну позицію і висловлювали, передавали її через об’єкти своєї творчості.

– Якими є дискурси, навколо яких обертається теперішня виставка? Чи ставите ви за мету просвітництво або ж хочете говорити про вже почуте, але по-іншому?

– Чимало хто каже, що тема жінок-художниць уже модна, прокачана і заангажована. Але Львів ще досі через неї не пройшов, на нашу думку. Була подібна виставка у 1990-х роках, а зараз уже 2021-ий. Ми повторюємося, бо вважаємо це за потрібне саме в цей момент. Зрештою, виставка викликала шалений резонанс. У нас вона вже другий місяць, а в день на неї приходять дивитися близько двох-трьох сотень людей. Дуже приємно, що люди приходять саме сюди провести свій вільний від роботи час.

Наша перша виставка об’єднує 14 жінок-художниць із України та Польщі, які діалогують між собою через власні мистецькі об’єкти. Куратори у цій виставці не були диктаторами, вони нічого не нав’язували, лише допомагали орієнтуватися в часі і просторі. Свобода авторок ще й у тому, що під час виставки вони можуть віддати своє місце будь-кому іншому. Виставка піднімає ті питання, які виникали у художниць на їхньому творчому шляху. Це питання домінування чоловічого в історичному дискурсі, питання природного ритуально-жіночого і нав’язаних жінкам ритуалів, питання гендеру як таке. Це те, про що ми хочемо говорити зараз.