Незаступна втрата

Василь Сімович – мовознавець

Так, ми на те у наш убогий мир прийти

Щоб мову з мов людських, скалічену, забвенну

З народних уст узять і в перло возвести.

П. Куліш

Великий учений... Рука спиняється, написавши ці слова. Від них віє холодом, чимсь далеким, чужим. Пригадується Ніцше: „Бережіться... учених!... В них холодні засушені очі, перед ними кожний птах лежить обскубаний”. Чи можна так назвати Василя Івановича Сімовича, такого милого й простого Василя Івановича, що Його поза очі часто з особливою ніжністю звали „дядя Вася” люди, близькі Йому, – а таких було дуже багато, бо Небіжчик, як ніхто, вмів приваблювати людей, очаровувати теплом людські душі, заблукані в нетрях нашого важкого й химерно заплутаного життя? Такий близький, такий рідний, такий безмежно свій мало не кожному українцеві, що з Ним стикався, такий простий, невимушено і розумно говіркий, завжди бадьорий і дотепний, такий уважний до всіх, до маленьких і великих болів і радостей, страждань і передчуттів мало не кожного. Ми йшли до Нього з усім. Один цікавився походженням слова сьогодні (чому не сьогодня?), другий потребував дров; одному Василь Іванович діставав меблі, другого влаштовував на лікування; один приносив Йому вірші (від яких так мило-комічно відмахувався Небіжчик), другий просив дістати йому якусь книжку або ліки, або бецуґшайн на взуття... І так без краю, без кінця. На праці і вдома, в театрі, на вулиці – скрізь Василя Івановича просили, і скрізь він піклувався за своїх численних підопічних. У великій українській родині Він справді вмів бути батьком.

І як добрий батько вмів бути і суворим. Його гнів викликала всяка нечесність, безпринципність, пристосовництво. З якою зневагою говорив він про вчених ім’я рек, що несумлінно ставляться до фактів, що легковажать серйозністю своєї праці! Яку огиду викликали в ньому національні перекинчики! Недавно, на вечері пам’яті Т.Шевченка в клюбі якась дама – сусідка його – звернулася до когось по-російськи: „Сюда, Фьодор Івановіч!” Як же спалахнув Професор, як почервонів, як і сам почав іронічно говорити по-російськи: „Ну, что же ето в самом дєлє, что же такоє, что Фьодор Івановіч не ідьот!”

І вмів лукаво й єхидно висміяти дрібні людські недоліки – так сміявся Він від щирого серця з декого з приїжджих науковців, які на кожній, навіть газетній статті, виставляли поруч свого прізвища всі свої справжні і несправжні наукові знання й ступені! Він умів підмічати слабкі струнки кожного і влучно, від щирого, доброго серця жартував з них з лукавим селянським гумором – і так це мило в Нього виходило, що нікому й на думку не спадало гніватися.

І в науці для Нього перше і основне – було життя, зв’язок з потребами, вимогами, сподіваннями народу. В передмові до своєї „Граматики української мови” він писав. „Моя думка така, що краще хай звалиться вся науковість правопису, коли він має спиняти грамотність межи народом”. І так завжди: наука для життя, наука з життя. Про ту ж граматику він писав:

„Не такі часи, щоб можна було собі сісти спокійно, обікластися зі всіх боків матеріалами та списувати з них книжку”, – і сподівався, що „колись буде можна перевірити й переправити”.

Та, на жаль, того спокійного часу Він не дочекався. Тривога зміняла тривогу, і так відійшов Він несподівано від нас у трагічні й неспокійні часи.

Велика частина Його наукових праць постала з безпосередніх потреб життя. Такі є Його педагогічні статті часів Його діяльности перед війною 1914-1918 рр. і Його допомога у складанні підручників, правопису, правописного словника в останні роки. Робота під час війни в таборах полонених породжує Його „Граматику української мови”. Видавнича праця в наступні роки викликає на світ книжку мовно-стилістичних порад „На теми мови” (Берлін, 1924). І так далі, і так далі, аж до останньої Його наукової публікації про наголос у прізвищах на -енко, викликаної тим, що багато тих -енків приїхало до Галичини, а як наголошувати їхні прізвища, – галичани вагаються.

От ця життєвість, життєрадісність, життєздатність, життєповність, коли можна так сказати, ця висока й проста людяність, товариськість, батьківство – все це висувало на перший плян у сприйнятті не великого вченого, а безмежно милого й близького дядю Васю – хай буде дозволено так його назвати. Таким Його знав кожний. І потрібне зусилля, щоб відійти від цього – і чесно, тверезо, спокійно поглянути на те, що житиме й тоді, коли пам’ять про Сімовича-людину почне забуватися, коли прийдуть нові покоління, – поглянути на Його наукові праці. Але коли це зробити, коли так тверезо й безсторонньо поглянути на ці праці, оцінити їх як такі, незалежно від особи їх Творця, – з них постане постать справжнього вченого, пройнятого духом творчих шукань і суворої самодисципліни, постать, що посяде заслужене місце в українській науці поруч Житецького, Михальчука, Кримського, Синявського... І ми побачимо, що є всі підстави говорити про те, що нині ми втратили великого вченого.

У цій стислій і похапцем написаній статті не можна показати всього того, що дав Небіжчик нашій мовознавчій науці. Хотілося б тільки накреслити кілька рисок Його наукового профілю, Його наукових інтересів, прагнень, методів і осягів. Маленький і недосконалий шкіц до майбутнього великого портрету.

Як мовознавець – Сімович був учень Степана Смаль-Стоцького. Але впливу вчителя, здається, не треба перебільшувати. Закінчивши 1904 р. університет у Чернівцях, Сімович віддається не мовознавчій, а історично-літературній і педагогічній праці. Тільки згодом, 1913 р., Він складає докторат на основі дисертації „Дієслово в творах Йоаникія Ґалятовського”. Але, видно, ця робота не дуже Йому самому подобалася, бо Він не надрукував з неї нічого, хоч мав би до цього пізніше змогу. Та й з розмов знаємо, що Небіжчик хоч і не відкидав потреби чисто описових робіт, але завжди казав, що не мас нахилу до таких робіт. А далі знов Сімович не друкує нових наукових мовознавчих праць у властивому розумінні слова аж до середини й кінця 20-х років, віддаючися кипучій діяльності у інших ділянках громадського, видавничого, педагогічного життя.

І тільки перебування в Празі, де Сімович, ставши активним членом відомого Празького лінгвістичного гуртка (Cercle linguistique), познайомився з фонологічною течією у мовознавстві і був учасником її розроблення, мас своїм наслідком рішучий злам. Саме на роки 1928-1939, прожиті в Празі, а потім у Львові, припадає публікація тих наукових праць Сімовича, які забезпечують йому тривале місце в розвитку нашого мовознавства. Це передусім роботи з історичної морфології й фонетики української мови: „Українське що" (1928), „Zur Frage e/o im Ukrainischen” (1932), „До морфології українських прикметників” (1933), „Про поголоснене українське л” (1936), „Проблема гармонії складів в морфології слов’янських мов” (1938), зокрема серія робіт з української ономастики: „Українські іменники чоловічого роду на -о” (1929), „Українські чоловічі ймення осіб на -но" (1931), „Історичний розвиток українських чоловічих хресних імен” (1931); далі – роботи з історії української граматики й правопису: „Граматика Лучкая” (1931), „Правописні системи Драгоманова” (1932), "Йозеф Їречек і українська мова” (1931); нарешті третій цикл становлять праці стилістичні: „Спроби перекладів святого письма в творах Ґалятовського” (1930), „Дещо про Шевченкову архаїзовану мову” (1939), „Недосвіт” у Шевченка” (1941). Поминаючи низку дрібніших праць і рецензій, згадаємо ще тільки важливу для розуміння загальномовознавчих поглядів Сімовича статтю „Рідна мова й інтелектуальний розвій дитини” (1934). В основі всіх цих праць виразно лежить фонологічна метода, і в прищепленні цієї методи в українському мовознавстві – величезна заслуга Сімовича.

Старіші наші мовознавці – Огоновський, Верхратський, Житецький – переважно накопичували мовні факти, не вміючи знайти в них закономірностей. Пізніше покоління, зазнавши впливів т. зв. „молодограматиків”, старається впорядкувати ці факти за допомогою поняття фонетичного закону. Фонетичний закон, – твердять вони, – за яким у певний час у певній місцевості якийсь звук переходить у інший, – в усіх випадках або в певній позиції – не може мати винятків. А що такі винятки все бували, то молодограматики намагалися пояснити їх діянням аналогії – впливу інших близьких граматичних форм тощо. Тільки ж самий механізм аналогії лишався нез’ясованим, а тому застосування її було здебільшого довільне й справедливо викликало сумніви й навіть глузування.

Випадковості хаотичних збігів поодиноких сліпих фонетичних законів і діянь аналогії фонологи протиставили розуміння мови як системи, як цілісної структури, де всі елементи органічно пов’язані один з одним, де, як в організмі, найменша зміна одного повинна спричинити зміну, переорієнтування або переосмислення інших. Замість хаосу прийшла система, хай не до кінця пізнана, але дедалі глибша пізнавана. Знов відроджено поняття доцільности в мові, поняття цілеспрямованости в мові. Мова має свою мету, визначувану всією її системою. Вона постійно прагне структурної рівноваги, ніколи цієї рівноваги не досягаючи. І Сімович раз у раз говорить про „мету мови” (пор. „До морфології українських прикметників”, с. 39). Кожну зміну в мові можна пояснити, тільки зрозумівши її в усій системі мови. І Сімович у всіх своїх історично-мовних працях блискуче застосовує цю методу до пояснення історичних змін – і цим Він каже справді нове слово в українському мовознавстві. Перехід -л у -в у минулому часі дієслів (ходив, казав) Він пояснює потребою мови відновити звукову тотожність цих форм з тим старим дієприкметником, з якого в сучасній мові утворився дієприслівник; перехід e в о в словах типу нього, синього він пояснює потребою зберегти розрізнення твердої й м’якої відміни при неможливості в фонетичній структурі української мови пом’якшення приголосних перед е останню причину він висуває і на пояснення появи о в словах типу льоду, дьоготь тощо і т. д., і т. д.

Особливо цікаві його погляди на значення кількости складів у споріднених формах слів для структурної рівноваги мови. Зникнення в усіх слов’янських мовах закінчення -и в другій особі однини дієслів (береш замість береши), з одного боку, і появу голосного в більшості слов’янських мов у закінченні першої особи множини дієслів (укр., серб. – беремо; чеськ., болг. – береме; польськ. bierzemy замість сподіваного берем) і багато подібних явищ Сімович пояснює гармонізацією числа складів у першому випадку з першою особою однини (береш за зразком беру), а в другому – з другою особою множини (беремо за зразком берете). Тільки виходячи з структури мови, можна пояснити в багатьох випадках напрям аналогії, коли проти сподівань запановує не коротша і поширеніша, а довша і рідше вживана форма.

Не всі конкретні пояснення, дані Сімовичем, будуть прийняті. Зокрема, ми не погодилися б з Його поясненням форми що, з його поясненням переходу е в о. Але самий підхід, Його методологія справді піднесли наше мовознавство на новий і незмірно вищий щабель.

Винятковою єдністю пройняті всі праці Сімовича. В своїх розвідках з історичної фонетики й морфології Він застосовує фонологічні методи до українського матеріялу; в працях з історії правопису Він передусім цікавиться різними системами правопису, як різної міри наближення до розкриття фонологічної системи сучасної мови; і тій же меті проникнення в живий мовний організм служили Його стилістичні розвідки. Нарешті інтерес до ономастики зумовлений тим, що тут особливо яскраво виявляється те, що романтики називали „духом мови”: майже всі наші імена – чужого походження, а їх історія – це історія їх поступового обнароднення, асимілювання їх народною українською стихією.

Звернення Сімовича до фонології, той факт, що саме фонологія відродила в ньому інтерес до мовознавства, здається не випадковим. Фонологія з її розумінням мови як завершеної в собі і неповторної системи-структури, з її схопленням мови як многогранної, але внутрішньо-єдиної цілости і відповідала індивідуальній вдачі й національним поглядам, і симпатіям Покійного. Ще в ранніх своїх працях він підкреслює, що „українська мова самостійна, ...має свої окремі зразки” („Граматика укр. мови”, с. 5), що все в мові повинно відповідати „духові нашої мови” („На теми мови”, с. 3). Цим романтично-національним поглядам, що й висловлювалися старою, ще Гумбольдтовою фразеологією (дух мови!), фонологія дала тверду наукову базу, і Сімович у пізніших своїх працях зміг справді фактично довести, що категорії української мови йшли „і в розумінні історичному й розумінні структуральному... зовсім самостійним шляхом, згідно з характером української мови та з її історичним розвитком” („До морф. укр. прикметників”, с. 44).

Для Сімовича мова завжди була (як свого часу для Потебні) невіддільна від мислення. Тепер Йому вдасться в ряді випадків цей зв’язок безпосередньо виявити і тим обгрунтувати своє загальне твердження: „Кожна мова, сама для себе, має свою власну будову, своєрідну, мас окрему систему фонем (звуків-типів), відміни, семантики, синтакси. Це ж знову все відбивається на будові думки й на тому, як ця думка виливається словами, як її сприймаємо ми та як її сформовуємо. Формування таке в кожній мові інше, бо інший у кожній мові спосіб передавати думки словами” („Рідна мова й інтелектуальний розвій дитини”, с. 5). Так фонологічна система дозволила Сімовичеві по-науковому наново обґрунтувати право української мови на самостійний і незалежний розвиток. Граматика в Сімовича, прибираючи на науковості, водночас ставала зброєю в боротьбі за збереження і розвиток національного обличчя українського народу.

Коли такі вчені-мовознавці, як Тимченко, Смеречинський та інші шукали специфічно-національного в етнографізмі, часто в відродженні відмерлого, Сімович не потребував цього робити. Він теж був гарячим прихильником народности мови, але Він розумів, що народність цю треба шукати не в відновленні рахунку на копи, не в забороні орудного відмінка дійової особи тощо, а в тому, щоб українська мова, як вічно живе явище („гарна, бо жива!”) органічно розвивалася за законами своєї структури. Тим-то Він ще в своїй „Граматиці” особливу увагу звертав не на письменників-етнографів, а на мовних новаторів – П. Куліша, Старицького, Кониського, тим-то Він стояв за синтетичність української літературної мови, що, поставши з наддніпрянських говірок, мала б збагачуватися і “придбаннями Західної України”. Жива, всестороння людина, Сімович і в науці був ворожий усякій мертвій етноґрафічності, усяким намаганням відновити й повернути те, що давно поховане в могилу.

Багато ще хотілося б сказати. Про синтетичність підходу Сімовича до мови – коли Він факти фонетики чи морфології пов’язував з синтаксою й стилістикою, завжди схоплюючи мову як цілість. Про Його виняткову наукову дисциплінованість, – коли Він в інтересах національної єдности корився й таким ухвалам Академії Наук, що суперечило Його внутрішнім переконанням. Про виняткову працьовитість і вміння обмежувати себе, – коли кількарічну працю Він втискав у малесеньку статтейку на яких 4-5 сторінок, але зате ж яку змістовну! Про Його високу наукову чесність і глибоку зневагу до „кон’юнктурних науковців", що міняють свої наукові концепції відповідно до моди або наказу влади (дискусії, писав він, повинні бути „річеві, щоб із них виходило назверх знання справи, об’єктивність, а не, напр., охота заявити друком, що, мовляв, і ми теж дещо знаємо, що ми, мовляв, „уже констатували давніше” це й те, що все це, мовляв, не наука, а шовінізм (!) і т. д., й т. д. – „На теми мови”, с. 45). Про скромність незвичайну, – бо тільки цим, наприклад, можна пояснити, що дуже докладний і високонауковий „Нарис граматики староболгарської (староцерковнослов’янської) мови” Сімовича лишився невидрукований (літографічне видання 1926 р.), тоді як видавалися 1941 року антинаукові писання на цю ж тему іншого вченого... Але про все це не скажеш у короткій журнальній статті...

Сімович за життя був живим прикладом того, яким повинен бути не тільки визначний громадянин, а й великий учений. Сувора методологія, повага до фактів, вичерпне знання джерел, наукова чесність, ідейність, переконаність, дисциплінованість, широкий круговид, колосальна працьовитість – ось кілька рис Його портрету як науковця.

Він умер, не завершивши свого наукового шляху. Не докінчені Його дослідження з української історичної морфології. Не написане третє видання Його „Граматики”, що, скільки можна було судити, мала бути цілком новою книжкою, – першою спробою систематичної фонологічної граматики. І все-таки незліченно багато Він дав українській науці.

Такий скупий на всяку лірику в своїх працях, Сімович прохопився в одній своїй статті афоризмом: „Щось вічне буває в людей!” („Дещо про Шевченкову архаїзовану мову”, с. 48). Воїстину в цій людині вічне було відміряне щедрою мірою.

Львів, 20. 3. 44