З Нью Йорку надійшла дуже сумна звістка про те, що 19 квітня після тривалої важкої хвороби відійшла у кращі світи Марта Скорупська – українка-інтелектуалка небуденної сили, довголітня редакторка "Сучасності", блискуча перекладачка. Невимовний жаль.... Запам'ятайте це ім'я. Таких людей мало.
Колись я вмовила пані Марту дати мені для публікації в часописі «Критика» її надзвичайно цікаві й дотепні спогади про Ю.Шевельова. Коли я бувала в Нью-Йорку, мені часто випадало чути від знайомих: «тобі треба познайомитися з Мартою Скорупською», «це могла би перекласти Марта Скорупська» або «це могла би тобі розповісти Марта». Тож у грудні 2018 року я врешті наважилася зателефонувати до пані Марти, якої вже наперед трохи побоювалася. Та розмова розсіяла мою непевність, а ще – її результатом стали ці спогади про Шевельова. Подаю їх тут, щоб ви відкрили для себе цю жінку.
Цей текст виступу Марти Скорупської в УВАН, як наголошувала авторка, має неформальний, особистий характер, адже із Шевельовим її пов’язували не лише два роки редаґування «Сучасности», а й справжня приязнь. Спогади цікаві деталями й дають враження про дещо іронічний і водночас поважний спосіб спілкування та атмосферу життя двох українських інтелектуалів-ньюйоркчан, а також розповідають, як зауважує пані Марта, про «складність особистости Шевельова», який із майже мітичної особи перетворюється на живу людину зі своїми смаками, страхами і загадками.
Тамара Гундорова
Ми з Юрієм Шевельовим були земляками. Ми встановили цю істину одного літнього дня в мальовничому Гантері. Виявилося, що 1943 року, під час першої радянської окупації Галичини, Юрій Шевельов був офіційно зареєстрований жителем Моршина. І хоч ця реєстрація була лише на коротку так звану «путівку» на лікування і виявилася цілком фіктивною, бо Шевельов провів усі дні свого нібито лікування у Львові, ми таки вирішили називатися земляками.
Нитки з далекого Моршина якось перепліталися впродовж мого знайомства з Юрієм Шевельовим упродовж багатьох років. Бо курортне містечко Моршин відвідували в часи мого раннього дитинства – а то й жили в ньому і побували в нашому домі – люди, з якими мені випало зустрічатися, а то й працювати вже далеко від України.
Про Шевельова мені було відомо від середньошкільного віку. Щоправда, тоді, звичайно, йшлося про Юрія Шереха і в основному про його діяльність у МУРі, про «національно-органічний» стиль, що його він тоді проповідував, а також його есеї про окремі літературні твори та їхніх авторів. Добре пригадую палкі дискусії за нашим столом у далекому Едмонтоні, де чи не кожної неділі після Служби Божої збиралося товариство тамтешніх літераторів, на чолі з близьким другом мого батька, Юрієм Стефаником, а інколи і з такими гостями, як Тодось Осьмачка, Докія Гуменна, Микола Понеділок, та іншими гостями з далекої Америки або інших канадських міст. Як буває в українських дискусіях, оцінки були категоричні. Найчастіше як остаточний арґумент наводили котресь судження Шереха. Сьогодні вже не пригадую, чи козирною картою був той «національно-органічний стиль», чи саме він був критерієм для визнання якогось твору недолугим із погляду «світової літератури», еталоном якої зазвичай були шедеври німецької культури, тоді мені ще невідомі. Але добре пам’ятаю, що неприсутній Шерех був у центрі цих баталій.
Коли, будучи студенткою університету, я переїхала до Торонта, Шерех – тепер уже Шерех-Шевельов – далі залишався в центрі всіх літературних дискусій. Я жила з батьком і бабцею в домі Уласа Самчука, колишнього соратника Шереха в МУРі. Доти я вже встигла прочитати деякі Шерехові тексти у підшивках «Арки», в «Нових Днях» і, мабуть, в інших виданнях. Самчук не мав особливого пієтету до Шереха: він читав тодішні бестселери і, як прозаїк, мріяв про видання власних творів у перекладі на англійську мову. А мені, студентці англійської літератури – таки англійської, а не американської – та ще й періоду так званого формалізму в літературній критиці, «національно-органічний» стиль не надто пасував. Отож, здається, тільки мій тато, пишучи вірші, захищав поняття чогось органічно українського бодай у поезії.
Аж невдовзі перед переїздом до Нью-Йорка я встигла прочитати першу збірку Шереха «Не для дітей» (1964). Мене захоплював його стиль, із багатьма Шереховими висновками про твори авторів, яких я вже мала нагоду прочитати, я погоджувалася, з іншими – ні. Але мені було очевидно: Юрій Шерех-Шевельов – справжній ерудит, людина тонкого смаку, який мені доти ніколи не траплявся серед українських авторів. Мабуть, саме тоді в мене виникло відчуття, що і серед українців є справжні «інтелектуали». Думаю, хоч і не можу сказати з абсолютною певністю, що це відкриття також вплинуло на моє рішення прийняти запрошення приїхати до Нью-Йорка й розпочати працю у видавництві «Пролог».
Не можу згадати, коли і як відбулася моя перша реальна зустріч із Шевельовим. Не виключаю, що це могло статися після якоїсь конференції в УВАН, на одному із семінарів у Колумбійському університеті, які я досить часто відвідувала, а може, і в редакції «Прологу», куди в ті часи, хоча й рідко, заходив Шевельов.
Але мої перші розмови з професором – та й початки уявлення про нього як про людину, а не тільки неприступного корифея української науки й есеїстики – припадають на літо середини 1970-х років. У ті роки в Гантері відбувалася серія однотижневих семінарів під егідою УВАН. На одному з перших семінарів Шевельов читав курс лекцій про історію української мови. Тему, яка сама по собі доволі суха, він перетворив у захопливу розповідь про розвиток старослов’янської мови у сучасну українську. Ми, слухачі, нетерпляче чекали кожної наступної лекції, – а їх було по дві щодня, – і, як злісні малюки, знущалися із другого викладача того семінару, нині вже покійного відомого соціолога, тільки за те, що, на відміну від Шевельова, йому бракувало блиску у викладі.
Під час семінару було багато нагод розмовляти з Юрієм Шевельовим. Усі ми мешкали в одному пансіоні – «Карпатії», де й відбувався семінар. Снідали, обідали й вечеряли разом. Але Шевельов, попри те, що майже всі учасники мали вищу освіту і більшість самі були викладачами, а то й професорами університету, зберігав свою звичну професорську «дистанцію». Тобто був увічливим до всіх, розмовляв із нами на різні теми, але не давав нам втягувати його в наші післялекційні заняття.
Пригадую, як ми довго й нудно вмовляли його прийти на традиційну для тих семінарів «ватру». Безуспішно. Тож розспіване товариство, вже десь далеко за північ, вирішило влаштувати йому концерт під вікном. Після виконання всього традиційного українського репертуару, а на додачу ще й іспанського (його знав наш колеґа Хосе Касанова) і навіть японського (на який спровокували мого чоловіка), комусь спало на думку довести професорові-славістові, що ми знаємо і російський фольклор, і ми повним хором виконали йому «Катюшу».
Невиспаний професор наступного ранку не дорікнув нам жодним словом за наші дітватцькі витівки, лише наприкінці останньої лекції згадав, що «Катюша» – це не дівоче ім’я, а популярна назва гранатомета, який Червона армія використовувала під час Другої світової війни. У цьому короткому екскурсі в історію російської мови був весь Шевельов. Без зайвих слів він дав нам зрозуміти повний обсяг наших знань, не кажучи вже про нашу поведінку.
Справжнє моє знайомство, яке згодом переросло у приязнь, припало на осінь 1978 року. Почалося воно не дуже вдало. Справа в тому, що після того, як Іван Кошелівець пішов із посади головного редактора журналу «Сучасність», мене, як його заступницю протягом понад двох років, від січневого випуску за 1978 рік призначили виконувати обов’язки головного редактора. Під час призначення мені пояснили, що це начебто випробувальний період, оскільки я ще молода (як відомо, 38 років у тогочасному українському середовищі – це ще рання молодість, а тим більше в жінки). Чого мені не сказали, це того, що видавництво чекає на звільнення Юрія Шевельова від обов’язків професора Колумбійського університету в зв’язку з його виходом на пенсію, щоб передати редакцію йому. Тому, коли одного осіннього дня 1978 року тодішній президент видавництва «Пролог», доктор Мирослав Прокоп, повідомив, що ми разом ідемо до професора Шевельова «на розмову», щоб переконати його перебрати редакторство, мушу зізнатися, що ця звістка не викликала в мене особливого захоплення.
Я вперше сиділа у помешканні професора, слухала розмову між Прокопом і Шевельовим, а в душі кипіла образа. І коли наприкінці зустрічі Шевельов звернувся до мене, переконаний, що я залишуся його заступницею, вся моя образа на видавництво «Пролог» вилилася, хоч і цілком несправедливо, на нього. Хоч як дивно, професор не образився за мої терпкі слова, щоправда, не на його адресу, але в його присутності, що поставило і його в незручне становище. Замість того переконав мене залишитися в редакції.
Мушу зізнатися, що ті неповні два з половиною роки праці в редакції із Шевельовим були для мене неабиякою редакторською – і не тільки редакторською – школою. Він мав власний, дуже чіткий план для журналу, але часто радився щодо своїх задумів, різних матеріялів, а інколи мені навіть вдавалося його в дечому переконати. Саме за ці роки, на мою думку, між нами зародилася справжня приязнь. Він заходив до «Прологу» щонайменше раз на тиждень, а поза тим ми щодня розмовляли по телефону. І не всі розмови були суто діловими, бо, як виявилося, Шевельов також був не проти поговорити про поточні події, а то й «переполоскати кісточки» деяким спільним знайомим або охочим засвітитися на сторінках «Сучасности».
Утім, не можу сказати, що Шевельов повністю вписувався в нашу «прологівську», досить таки «панібратську» атмосферу. Але дуже скоро виявилося, що не такий він уже й недоступний, як здавалося декому з нашого колективу. Пригадую один епізод, досить характерний для вельми шанобливого ставлення старшого начальства «Прологу» до професора Шевельова, як воно його неодмінно називало. У моїй захаращеній кімнаті – бо, крім журналу, я в той час відповідала і за книжкові видання – на шафці, на досить видному місці при самому вході, висіла від руки написана нецензурна частівка російською мовою, що її колись надіслав колеґа з Вашинґтона як коментар на котрусь подію дня. Мені частівка здалася влучною – і не тільки в контексті тієї конкретної події, і я не збиралася знімати її із заслуженого місця, попри поради більш «коректного» начальства, яке, посміявшись із братньої творчости, трохи хвилювалося тим, «що скаже Професор Шевельов». Тож частівка спокійно собі висіла на стіні, Шевельов часто проходив повз неї, жодних коментарів не було. Аж одного дня він спокійно підійшов до нецензурного «сочинения» і традиційним синім редакторським олівцем виправив аж дві ортографічні помилки, яких допустився автор. «Ось так треба», – сказав і всміхнувся, не розвиваючи теми. Але в пізніших розмовах, коли я цілком цензурною мовою інколи висловлювала йому своє обурення з приводу якоїсь події в культурному чи політичному житті української громади, він усміхався і згадував мені цей твір, кажучи: «Пані Марто, не дивуйтеся, це так, як у тій вашій улюбленій частівці».
Один із приємних спогадів про Шевельова із часів, коли він був редактором «Сучасности», припадає на сам початок цього періоду. Змирившись із думкою, що я працюватиму таки як заступниця Шевельова, я, мабуть, вирішила, що треба якось реабілітувати себе в його очах після нашої першої не надто приємної зустрічі. Це тепер я так пояснюю собі свою мотивацію, але цілком імовірно, що я просто хотіла провести цікавий вечір із цікавою людиною. Отож я вирішила запросити Юрія Шевельова до нас на вечерю. До товариства я запросила Миколу Лебедя і його дружину пані Оду, а також наших близьких друзів, Володю і Наташу Тетерятнікових, тоді нещодавніх еміґрантів із Москви. Чому мені здалося, що такі різні люди знайдуть спільну мову, не знаю. Але виявилося, що я не помилилася. Наше товариство сиділо за столом десь до другої години ночі. Розмова точилася двома мовами. Нині вже покійний Володя Тетерятніков – перед виїздом до Америки видатний реставратор ікон та інших музейних цінностей із Всесоюзного міністерства культури – розповідав про часті відрядження до Києва, свої враження про українців та їхнє ставлення до власних культурних надбань, а також про те, як йому вдалося віднайти на стриху в Києві та зберегти ориґінальні кліше колекції українських хрестів відомого українського колекціонера Ханенка, які він уже в Америці намагався безуспішно передати до Українського Інституту в Гарварді. Тетерятнікова також вельми цікавила історія Миколи Лебедя як провідника ОУН та «бандерівців», і він із захватом слухав його оповідь про цей спотворений радянською пропаґандою період української історії. Шевельов брав активну участь у розмовах, плавно переходячи з української на російську, залежно від співбесідника, а часто і перекладаючи то Миколі Лебедеві, то Володі Тетерятнікову. Враження від вечора, який виявився надзвичайно цікавим, залишилося донині.
А Шевельов як джентльмен старої школи наступного дня залишив у нашого двірника як подяку за вечір дві банки угорського ґуляшу, додавши записку, що це справді смачний делікатес, який, головне, не потребує витрати часу на готування. Це був не лише протокольний жест вихованого гостя, а й добродушний натяк на мої кулінарні випробування. Бо коли я запрошувала Шевельова в гості, він попередив мене, що має проблеми із зубами і може їсти тільки щось «мелене». Це поставило мене перед неабиякою проблемою: я не збиралася годувати гостей кашею, а мої кулінарні здібності були обмежені. Тож я вдалася до знаменитої Джулії Чайлд і віднайшла рецепт досить доброї французької страви – «Blanquette de veau», тобто звичайного ґуляшу з телятини у сметані, але на французьку манеру. І вийшло непогано: хоч не мелене, але м’яке, «їстівне» для Шевельова, а для мене ще й вияв знайомства з «французькою кухнею». За що Шевельов і винагородив мене вишуканим угорським варіянтом.
Мабуть, на підставі цього Шевельов повірив у мої кулінарні здібності, бо за декілька років зателефонував до мене з кулінарним запитанням. Зізнався, що дуже любить пшоно, але не вміє його варити. Я також люблю цю кашу, але ніколи її не варила з тих самих причин, що й професор. Натомість я втішила його, що маю аж три куховарські книжки, в яких мав би бути рецепт цієї аж ніяк не американської страви. На вибір запропонувала англомовну книжку традиційної української кухні авторства Савелі Стечишин із Канади; польську, яку мені принагідно купив мій чоловік; і славетну «Книгу о вкусной и здоровой пище» з передмовою Сталіна, яку я сама придбала, бо мені дуже сподобалися кольорові фотографії, на яких розмаїті вишукані страви тих голодних повоєнних років чомусь вийшли синьо-зеленими. Терпляче вислухавши всі три рецепти, Шевельов таки вибрав рецепт під імпріматуром Іосіфа Віссаріоновіча як найкращий варіянт. А пізніше зателефонував сказати, що пшоно вийшло класне і хоч за це він вдячний великому вождеві.
А взагалі Юрій Шевельов, попри те, що його улюбленими були китайські страви, також дуже любив солодощі і цим інколи надихав мене на нові кулінарні подвиги. Зазвичай у серпні, коли з’являються стиглі сливки, «New York Times» друкує рецепт випічки з ними. Тож, коли Шевельов уже надто дорікав мені за незрозумілу для нього затримку з виданням листів вісниківців із архіву Наталі Лівицької-Холодної, до яких я писала анотації, я пекла цей нескладний, але дуже смачний «пляцок», як його називають по-галицьки, і відволікала його увагу від моїх гріхів щедрими порціями цього делікатесу, та ще й покритого свіжою збитою сметанкою. Шевельов ласував і тільки нагадував мені, що маневр вдалий, але книжку треба закінчувати.
До речі, саме збірник листування «вісниківців», який таки вийшов 1992 року як друга частина третього тому в серії УВАН «Джерела до новітньої історії України» під заголовком «Матеріяли до історії літератури і громадської думки. Листування з американських архівів. 1857–1933», став, мабуть, найзначущішим для мене у моїй уже більш-менш науковій співпраці з Юрієм Шевельовим. Не знаю, чи він вирішив доручити мені редаґування цього тому, оскільки усвідомлював мій не найкращий психічний стан після мого прощання із «Сучасністю» і «Прологом» і придумав дати мені якесь завдання «за фахом», чи просто тому, що я була вільна, а матеріял потребував опрацювання. Хочеться вірити, що перший варіянт був вирішальним, але складність особистости Шевельова саме в тому, що недомовлення залишає все відкритим для інтерпретацій. Хоч яка була його мотивація, цією роботою він дав змогу розширити мої знання далеко поза межі моєї спеціялізації і вивчити хоч один, але доволі важливий, період «інтелектуальної історії» України. Під час наших частих розмов на тему цього листування Шевельов ніколи не нав’язував мені своєї думки чи тлумачення подій, але був готовий порадити, надати потрібну інформацію, а головне – бути, так би мовити, «резонатором» моїх роздумів над різними темами, які переплітаються в листах видатних представників і творців літературної та суспільної думки 1920–1930-х років.
Тут хочеться згадати ще одну деталь. Шевельов не був високої думки про американську освіту. Він був переконаний, – мабуть, із власного професорського досвіду, – що американські університети випускають спеціялістів вузького профілю, котрим, як правило, бракує широкого культурного контексту. Я з ним якоюсь мірою погоджувалася, але доводила, що канадська вища освіта – бодай 1960-х років – твердо базувалася на британських зразках і суттєво відрізнялася від американської. Переконати його не вдавалося. Тому, мабуть, найбільшим компліментом для мене вже після закінчення цієї збірки листів була така вельми шевельовівська репліка: «Пані Марто, ви таки мали рацію, коли наполягали, що канадська освіта краща за американську».
Серед багатства спогадів про Юрія Шевельова для мене, мабуть, найсильніше вирізняється зворушливий момент, пов’язаний із музикою. Думаю, всім відомо, що Шевельов залюбки відвідував концерти, особливо оперу, і не тільки в Нью-Йорку чи під час поїздок до Европи, а й у різних містах Америки. Прочитавши про постановку невідомої йому опери, він міг на два-три дні виїхати до Атланти в штаті Джорджія або кудись до Техасу, де заодно відвідував музеї та оглядав нову архітектуру. Після однієї такої поїздки він зателефонував мені й сповістив, що вперше почув Шубертів посмертний квінтет до мажор для двох віолончелей і що на нього цей твір справив таке враження, що він вирішив купити його в записі. Професор відвідав багато крамниць, де колись продавали грамофонні платівки, але йому вдалося знайти цей твір лише на компакт-диску. Отже, він розпитував мене, на якій апаратурі його слухати, як її купити і як нею користуватися. Я зізналася йому, що сама ще не маю такого апарата, але розвідаю серед знайомих. Уже не пригадую, чому мій вибір упав на Ореста Ґоґа Слупчинського, який, хоч і з трепетом перед таким видатним науковцем, як «Професор Шевельов», сконтактувався з ним і допоміг купити й установити систему. Не знаю, чи в подяку мені за допомогу, чи тому, що не хотів слухати Шуберта сам, Шевельов запросив мене до себе прослухати цей квінтет разом.
Ми майже годину слухали Шуберта. Коли концерт закінчився, у Шевельова на очах були сльози. І в мене також – викликані і самою музикою, з її своєрідним духом memento mori, і сильним враженням, що цей твір чомусь нагадував Шевельову його пройдений життєвий шлях і невблаганний перехід ближче до кінцевого етапу, коли людина чітко усвідомлює, що того, чого не було, вже ніколи й не буде. Але ми про це не говорили. Обмежилися фразами про те, що твір чудовий, і швидко перейшли на цілком безпечні теми.
Для мене година, проведена із Шевельовим та Шубертом, глибше відкрила душевний світ професора, ніж сотні розмов та його спогадів про різні життєві випадки. Чи він мав свідоме бажання настільки відкрити себе мені, чи просто так сталося завдяки Шубертові, не знаю. Але відтоді слухання цього квінтету або просто згадка про нього асоціюється в мене із втратою когось дуже мені близького і майже рідного.
Натомість, згадка про мої походеньки із Юрієм Шевельовим до театру наводить на думку зовсім кумедний спогад. Любитель театрального мистецтва, він ходив до театру часто, навіть на такі спектаклі, як, скажімо, «Лє Мізерабль», що його, пригадую, рекомендував мені подивитися. Бувало так, що Шевельов пропонував разом піти на якусь виставу, але з різних причин нам це не вдавалося. Аж якось професор зателефонував мені й повідомив, що йде п’єса німецького драматурга Фасбіндера, в Америці найбільше знаного як кінорежисер досить провокативних і часто довгих творів, як-от «Берлін. Алєксандерпляц». Цього разу ставили його власну, мало відому п’єсу десь на самій долині міста, в одному з театрів Офф-Офф-Бродвей. Шевельов не хотів їхати в цей район сам і дуже вмовляв мене скласти йому товариство. Я погодилася, хоч Фасбіндер зовсім мені не подобався своєю німецькою надуманою значущістю. Ми зустрілися в якійсь піцерії неподалік театру, де Шевельов повідомив, що замовив нам два місця в першому ряду. На мою репліку, що в таких театрах рідко буває більше ніж два ряди, він нагадав мені, що трохи недочуває, а до того ж не хоче, щоб якась дама в капелюсі заслоняла йому сцену. Про які капелюхи могло йтися в такому театрі, я промовчала.
Наші місця виявилися таки найкращими: у самій середині першого ряду (до речі, як я й здогадувалася, рядів було тільки два) нарівні зі сценою – тобто площею, не відведеною для крісел. Дійство почалося, а через кілька хвилин усі актори вже були роздягнуті догола і грали любовні сцени, скажімо так, у різних комбінаціях. Усе це відбувалося майже у нас на колінах. Під час короткої перерви, коли ми вийшли попити лимонаду, ми уважно розглядали публіку і про п’єсу не говорили. Шевельов лише запитав мене, чи залишатися нам на другу і останню дію, бо, на його думку, може, й варто додивитися до кінця. Я погодилася, і ми далі уважно стежили за безконечними пермутаціями інтимних стосунків у вельми інтимній обстановці. Переконана, що п’єса мала якусь фабулу, але мені нічого не запам’яталося. Тільки пригадую, що, коли ми вже поверталися підземкою на наш рідний Верхній Вест-Сайд, дійшли висновку, що п’єса була «цікава», хоч не така, якої сподівався Шевельов від Фасбіндера. Я промовчала, що також ніколи не сподівалася бути в його товаристві на такому аванґардному дійстві.
У спогаді про Юрія Шевельова важко оминути нашу поїздку до Китаю 1979 року. Ранньої весни того року до «Прологу» звернувся один громадський діяч із Торонта, який мав торговельні і політичні зв’язки з китайцями. Як з’ясувалося вже під час нашого побуту в Китаї, вся поїздка була розрахована на малу групу українських науковців і громадських діячів – а передовсім на Шевельова – у зв’язку з тим, що китайці начебто були зацікавлені в тому, щоб відкрити відділ української мови в одному зі своїх університетів. Це був час, коли Китай уже порвав свої братні стосунки з Радянським Союзом, або, як його нам у Китаї називали наші екскурсоводи, «північним ведмедем», і робив перші спроби розігрувати так зване «питання національностей» у СРСР у власних інтересах. У контексті таких міркувань виникла ідея запросити Шевельова поїхати в складі однієї з перших туристичних груп із США до Китаю, що було можливо після того, як президент Ніксон на початку 1979 року встановив дипломатичні відносини з Китаєм. Від кого йшла ініціятива щодо Шевельова, – чи від китайців, чи від українського діяча, – мені невідомо. Не знаю, наскільки Шевельов орієнтувався у всій ситуації. Він їхав за власні кошти як турист. Але йому було відомо про начебто заплановану з ним зустріч когось із китайських урядовців, однак вона не відбулася.
План зорганізувати групу «на належному рівні» не вдався, і організатор зібрав групу з восьми осіб, із яких єдиним науковцем був Шевельов, а решта були звичайні туристи, яким вдалося довідатися про поїздку або по знайомству, або, принагідно, через аґентство. Серед нас навіть був супутник, який не надто усвідомлював, у яку країну потрапив, бо декілька разів запитував, коли ми переїздили поїздом з одного міста до іншого: «А коли ми нарешті побачимо гору Фуджі?»
Різношерсте товариство пішло мені й моєму чоловікові на користь, бо з деякими учасниками групи Шевельов узагалі не мав нічого спільного, а були й ті, хто явно його дратував. Тож наша «трійця» трималася разом, і за кожної нагоди, коли виникала можливість на короткий час відлучитися від групи, ми так і робили, покладаючись на дуже елементарне знання китайської мови, яке мав мій чоловік, і його цілком пристойне вміння прочитати написи й назви вулиць, тоді ще писані винятково китайськими ідеограмами, які часто мали те саме значення, що й японські.
Про нашу поїздку до Китаю, яка тривала три тижні, можна написати окремий розлогий спогад. Я обмежуся декількома епізодами, які розкривають багатогранність Юрія Шевельова як людини, його невпинне бажання пізнавати інші світи й культури, сліди його невиліковного страху, залишені в спадок із підрадянського минулого, його почуття гумору і навіть певний еґоїзм.
Шевельов приїхав до Китаю зі славетним, хоч і дещо застарілим, довідником Наґеля, і просив наших екскурсоводів показати нам найцікавіші пам’ятки. Деякі з них було включено в нашу офіційну програму, але були й такі, яких без наполегливих прохань ми не побачили б. Бо, крім історії та мистецтва, нас також годували дитячими садками, театральними спектаклями відомої китайської акробатики і потьомкінськими колгоспами. Коли не вдавалося ввести якийсь об’єкт у заплановану програму, Шевельов домовлявся з моїм чоловіком (я не завжди приєднувалася до них), і вони вирушали рано-вранці, ще перед сніданком, у мандри чужим містом. Це часто викликало занепокоєння наших аж надто дисциплінованих, хоч і ввічливих, екскурсоводів, коли їхні підопічні не з’являлися вчасно на сніданок.
У місті Ганґчау, де нашу малу групу розмістили у шикарній віллі для поважних іноземних гостей, у когось із нашої групи виникла пропозиція запросити екскурсоводів на вечерю в подяку за їхню уважність до нас. Як правило, вони не сідали з нами за стіл, а їли скромну миску рису із персоналом. Натомість наші столи вгиналися від безлічі страв. Організацією вечері, яка перетворилася в справжній бенкет, зайнялася «Люзінґша» – китайський відповідник радянського «Інтуриста». Але господарями вечора були ми.
Китайці, не менш гостинні за українців, вирішили віддячити за цей несподіваний жест і під час нашого перебування в Пекіні, вже наприкінці туру Китаєм, офіційно запросили нас на бенкет у ресторані не для туристів, де нам обіцяли славетну пекінську качку.
Нас везли автобусиком якимись бічними дорогами, і часом здавалося, що ми на околиці міста. Шевельов нервово дивився у вікно і час від часу запитував мене, чи я певна, що нас везуть у ресторан, а не в якийсь перевиховавчий табір. Спершу не розуміючи, що він нервується, я підсилювала його занепокоєння згадками про всі наші гріхи і можливі наслідки. Але Шевельов зізнався, що як людина з колишнім радянським досвідом він хоч і розуміє нераціональність своїх побоювань, таки не може їх подолати. Ця тривога ще більше посилилася, коли ми нарешті під’їхали до понурої двоповерхової будівлі без вивісок. Зізнаюся, що його почуття тривоги почало передаватися і мені. Але ми ввійшли до будинку, піднялися вузькими темними сходами на другий поверх і побачили елеґантне приміщення із застеленими столами, хоч інших гостей там не було. І нарешті Шевельов повірив, що ми справді будемо бенкетувати, а не проходити перевиховання. Як нам пояснили пізніше, це був шикарний ресторан для високих партійців, із вишуканою кухнею, і аж ніяк не для звичайних китайців. Цей момент справжнього страху Юрій Шевельов пізніше згадував мені досить часто як приклад того, що важко викорінити з радянської людини те, чого навчили роки життя за Сталіна. Для мене це було наочне відкриття того, як система може скалічити навіть найраціональнішу людину, – і то на все життя.
Наші групові прогулянки китайськими містами давали Шевельову багато можливостей для вияву його своєрідного сухого гумору. Скажімо, у літньому палаці китайських імператорів над прекрасним озером неподалік Пекіна нас повели до славетного мармурового човна, що його остання імператриця побудувала за гроші, призначені на розбудову китайського флоту. Одна наша супутниця, мабуть, не побачивши, що човен зроблено з мармуру і що він становить частину мармурової тераси, прийшла до Шевельова з проханням, щоб він скористався своїм авторитетом у екскурсоводів і переконав їх, щоб нас покатали тим човном по озеру. Нічого не пояснюючи їй, Шевельов розвів руками і сказав, що йому вже відповіли на його прохання в цій справі, що це неможливо, бо човен нещодавно вийшов із ладу. А на запитання тієї ж супутниці, що це за такий птах, «фенікс», він без найменшої паузи пояснив, що це порода індика.
Мушу додати, що ця дама таки звела порахунки із Шевельовим, коли згодом нас повезли в антикварний квартал Пекіна, де ми всі, крім професора, хотіли купити декілька сувенірів. Він обурено протестував проти марнування часу і досить різко закидав нам типові американські звички скуповувати всякі «цяцьки» по світу на згадку про подорожі. До речі, саме в тих крамницях – на відміну від українських «Каштанів» радянських часів – не було «цяцьок», а були цілком пристойні напівантикварні вироби з емалі, традиційні зразки китайського образотворчого мистецтва, шовки тощо. У відсіч на досить еґоїстичний підхід Шевельова до бажань решти членів нашої групи ця супутниця влаштувала йому величезний скандал. Мушу зізнатися, що коли він сприкрено почав скаржитися мені на даму, я стала на її бік.
Шевельов не погодився зі мною, але скоро забув про мою «зраду», бо одразу після повернення до Нью-Йорка почав намовляти мене й мого чоловіка вибратися з ним уже наступного року знову до Китаю. Я висловила сумнів, чи ми зможемо поїхати, але не заперечила такої можливості категорично. І Шевельов чекав до весни наступного року на наше рішення, поки стало запізно організувати поїздку на літо. Зате він поїхав до Китаю вже наступного року з Оксаною Соловей, а нам привіз невеличкий комплект фотографій, яких він, як правило, не робив, – щоб показати, що ми втратили.
Юрій Шевельов був складною особистістю. Він жив таким самим земним життям, як і люди далеко не його наукового та інтелектуального маштабу. Мав свої зацікавлення, клопоти, приємності, жалі, уподобання, навіть певну дозу самолюбства, але ніколи не ставав у позу людини, відірваної від життя. Професор не був кабінетним ученим, хоча багато хто уявляв його таким. Юрій Шевельов активно включався в життя – наукове, літературне, мистецьке та суспільне. Це очевидно з його спогадів під характерно шевельовівським іронічним заголовком «Я – мене – мені... (і довкруги)», і це знають усі, хто був добре з ним знайомий.
Та водночас Шевельов зберігав своєрідну дистанцію – почасти, думаю, через вроджене почуття самодостатности, а почасти й тому, що не хотів наражати себе на глупоту, а часом і хамство сторонніх людей. Окрім того, він любив трохи гратися з людьми: мовляв, уявляйте мене, яким хочете. А від вашого уявлення в мене складається і моє уявлення про вас.
Як мені нещодавно нагадала Оксана Радиш , Шевельов свого часу написав, що «одна з насолод мистецтва зашифрування, щоби бути розшифрованим, недомовлення, щоби бути інтерпретованим». Замініть слово «мистецтво» на «життя» – таким, дещо зміненим, мабуть, міг би бути девіз самого Юрія Шевельова.
[Критика, 2020, ч. 1–2, с.24–31]
22.04.2021