У суботу, 9 березня, під час урочистостей в Каневі Оксана Забужко отримала Національну премію імені Тараса Шевченка. Як писав Z, Шевченківський комітет номінував Оксану Стефанівну до нагородження за книгу "І знов я влізаю в танк…" (у номінації "Публіцистика").
За кілька днів перед тим, 7 березня, Оксана Забужко взяла участь у публічній полеміці "Шевченко і вічна Україна" в Шевченковому університеті в Києві. Її дискусійним опонентом виступив український філософ Євген Бистрицький, з котрим, розповіла пані Оксана, її поєднує тривала дружба.
Пан Бистрицький читав іще рукопис "Польових досліджень...". А торік після вистави за Лесею Українкою двоє інтелектуалів влаштували гучну сварку на тему Лесиних апокрифів, котра, пригадує Забужко, змусила завмерти цілий ресторан. Утім, зрештою вийшло на добре: наразі до друку готується нова книга Забужко саме про апокрифи Лесі Українки.
"Ніхто не скаже, чим завершиться сьогодні дискусія", – інтриґує слухачів Забужко. А вже вкінці доброзичливо жартує: найцікавіша частина дискусії розпочнеться за стінами аудиторії.
Z вибрав основне з виступу Оксани Забужко, лауреатки цьогорічної Шевченківської премії.
Питання про те, наскільки наш український життєвий світ змодельований Шевченком, – це питання, над якими думають поколіннями, і не тільки шевченкознавці.
Не всім народам так щастить.
Про кого ще так можна сказати? Про німців, що для них Ґьоте теж був формувальником їхнього Lebenswelt. Не філософи, не німецька філософія, а саме Ґьоте.
І прикметно, що в XX столітті, коли в німецькій культурі пішла ця потужна рефлексія над тим, як вони дійшли до такого життя, що далися пійматися на нацизм, чому Німеччина виявилася такою легкою здобиччю для нацизму... Здавалось би, нація високої культури – і тут ось такий дикий, страшний, вульгарний, дрімучий популізм. Ну, такий, умовно кажучи, Вова Зелєнскій, розумієте? Який приходить до висококультурного народу, до народу, розумієте, Шиллєра і Ґьоте – і в результаті стається те, що Німеччина досі насправді не може відхаркати.
Розборки з системними помилками всередині ось цього "німецького світу" перший почав Томас Манн, кидаючи "пред'яви" – я вже говорю мовою наших політиків – саме Ґьоте. Що це Ґьоте відповідальний за те, як він відформатував німецький дух, що ось ця німецька гординя, ось цей комплекс Фауста – він заразив німецьку свідомість.
Це просто як показник того, що ми не самі такі з Шевченком.
Такі самі стосунки і в іспанців зі Сервантесом. Теж автор життєвого світу, ніби творець країни. Творець країни не в політичній реальності, матеріальній – а творець країни в духові. Бо спершу це відбувається в духові, а потім воно вже матеріалізується в реальності – і в політичних партіях, і в інших земних і значно банальніших речах. Але спершу все це має скластися і відформатуватися в чиїйсь голові.
Не забуваймо, що ми живемо сьогодні в країні, яку придумали, в державі, яка [втілилась] з похибками, поправками і т.д, і т.п. – але від 91-го року ми живемо в державі, яку придумали у XIX столітті всі ці бородаті мужчини, чиї портрети висять у вас [в університеті] в коридорі. Яких у 1847 році всіх пов'язали, закрили – Кирило-Мефодіївське товариство і їхня філософія, романтичний націоналізм у цій українській версії, котра не реалізувалась, а точніше, недореалізувалась, із чільною роллю Шевченка, таки справді символічною роллю Шевченка. І їхні наступники – їхні діти в буквальному сенсі слова, відразу ж через наступне покоління йшла передача тяглості, – це "Стара громада", це покоління батьків Лесі Українки, це вже люди, які написали нам гімн, які написали нам "Ще не вмерла Україна, і слава, і воля..." – і вони це співали там у гуртках на 12 душ, а сьогодні це співають стадіони.
Цей шлях – спершу це проектується, формується в текстах отих самих гуртків і через листування; читати сьогодні листування цих людей, які від нас 172 і більше років – це таке задоволення, це ударяння просто струмом ось цього цілепокладання їхнього! – ось, це починалося там. В принципі, ми сьогодні в більшості – 46 мільйонів українців (чи скільки нас там?) – абсолютно не свідомі того, хто цю програму 170 років тому нам прописував, закладав і запускав в рух.
Ідея генія у філософії романтичного націоналізму – геній є і персоніфікатором, і квінтенсенцією.
Я згадала собі цитату Білозерського (Василь Білозерський, співзасновник Кирило-Мефодіївського братства, – Z). Хто не читав, я просто настійно рекомендую три томи справ Києво-Мефодіївського товариства (видання 1990 року; упорядники – Глизь, Бутич, Франко, – Z). Це неймовірна, захоплива лектура. Я просто не можу зрозуміти, чому досі за цими справами не було знято з півдесятка шикарних гостросюжетних біографічних фільмів. Там, знаєте, любов, зрада, романтика, долі, "ломки", "стукачі", самогубства – все що завгодно. Це неймовірно цікаві сюжети, і взагалі вся ця група, вся ця історія нашої першої, так би мовити, української інтелігенції, першого покоління шляхти цього малоросійського дворянства, котре вирішило стати українською інтелігенцією. Й у Білозерського там є запис: "Я поневоле приятно задумался над тем – какого гениального человека мы имеем в Тарасе Григорьевиче".
Він сприймався всім цим гуртком саме як той романтичний геній, який був потрібен. Він сам пише в автобіографії: "Історія мого життя є частиною історії моєї батьківщини". Універсальна репрезентативність: "Я – це так".
Але Ґьоте говорить про себе те саме, дещо нахабніше (Шевченко – скромніше): "Коли мені було 6 років, Німеччині було стільки само".
І Міцкевич говорить те саме: десь у нього це присутнє майже дослівно.
Шевченко у цьому сенсі не унікальний: він у цьому сенсі дитя часу, дитя оцієї доби, яка потребувала романтичних геніїв. Але не всім так повезло. Німцям на Ґьоте повезло, полякам на Міцкевича повезло, нам на Шевченка повезло, але комусь не повезло.
Але було би не слушно і було би вкрай несправедливо сьогодні, в 2019 році від Різдва Христового, замикати Шевченка в рамках романтичного націоналізму. В історії європейського романтичного націоналізму, безперечно, Шевченку належить сліпучий зоряний розмір. Але він сьогодні нам – я маю на увазі, пересічним українським громадянам, які живуть у цьому часі та просторі і зайняті своїми щоденними житейськими думками, – нам він важливий вже не тільки і не стільки як геній доби романтичного націоналізму, а він є для нас набагато більшим. Там є набагато більше глибших смислів, які повторно актуалізуються за кожним витком історії.
Відповідаючи на питання, чому і що сталося з Україною, не можна не згадати Маланюка (з яким я маю складні свої стосунки) – він мав добру культурологічну чуйку, і йому належить думка, що криза української історії визначається тим, що втратили відчуття Шевченка, що Шевченка не розуміли. Скажімо, в добу перших марксистських соціал-демократичних гуртків на переломі XIX і XX століть, коли боролися проти "самосознанія націоналізма" та всякими такими іншими "цікавими" речами, в цю епоху депресії, епоху занепаду – він казав, що вона характеризувалася якраз втратою відчуття Шевченка, втратою відчуття того самого шевченківського вогню і шевченківського пафосу, втратою розуміння того, про що, властиво, цей чувак кричав, про що він говорив і про що йому розходилося.
Я пам'ятаю різні періоди. Я досить довго живу на світі (а історія зараз дуже інтенсивно і прискорено протікає), щоби казати, що я прожила кілька епох. 70-80-ті роки – це одна епоха, 90-ті – це інша епоха, "нульові" роки, минуле десятиліття – це ще інша епоха, передвоєнна перед 2013 роком, ну а зараз вже інша. Момент раптового прокидання, раптової, скажемо так, появи Шевченка на Майдані – ось цього хлопчика, Серьожі Нігояна, який раптом читає вступ до "Кавказу".
Перепрошую, руки би поперебивати всім творцям шкільних програм і взагалі Міністерству освіти – "Кавказ" уже виключений із шкільних програм, лишається лише вступ. Даруйте, тому що "Кавказ" – це перша відома в історії європейської, а можливо і світової літератури програмова антиколоніальна поема. Едвард Саїд зі своїм "Орієнталізмом" з'явиться тільки через 120 років після того. Але ми, перепрошую, настільки "лєніви і нєлюбопитни", настільки затуркані інформаційними покидьками з чужого столу, які постійно перетравлюємо, що ми просто не здатні оцінити того, якою мірою Шевченко є в цьому.
У цій постаті є реально перетин і схрещення всіх головних культурних, інтелектуальних, політичних сюжетів XIX століття. Він замикає на собі струмінь взагалі епохи. Не тільки в Російській імперії, не тільки в тих трьох культурах, які його сформували... Тому що його три культури сформували. Українська – низове бароко. Польська, про яку ми знаємо найменше, але вона на нього мала вирішальний вплив – це була його друга мова. І Вільно доби польського повстання 1830 року, яке в українській історії відіграло роль досі недооцінену, але дуже важливу – це теж до питання майбутніх істориків, дослідників. У нас стільки непровітрюваних комірчин, що тільки відкривай, бери ці скарби – лише протерти від багатошарової багатовікової пилюки. І – так – російської, тільки російської в петербурзькій версії. Його діалог, його суперечка, його дискусія, його полеміка з тим, що тоді склалося як "петербургский текст в русской литературе", – це окрема тема.
Шевченко, на відміну від того-таки Міцкевича, котрий з імперією гнівно і патентично, як належить романтичному поетові, воював, – Шевченко її просто затролив. От, реально, "Сон" – це тролінг. "Сон. Комедія" – передражнювання, пародіювання демонізму. Не обурення демонізмом, а відкриття ось тої, я би сказала, народно-християнської, української версії демонічного. Такої, коли чорт не страшний – чорт нікчемний. Це якраз уже не романтичне, це вже постромантичне – і це важливо. Згадаймо врубелівського демона. В романтиків є зачарування злом. В тому числі і великодержавним злом.
І "Dziady" Міцкевича, цей-от Олешкевич, який там потрясає перед "мєдним всадніком" (ідеться про пам'ятник Петру I, довкола котрого відбувається кілька сцен поеми, – Z) як "kaskadem tyranstwa", і як це все жахливо. "Ale kto widział Petersburg, ten powie, że budowały go chyba szatany" (цитати з "Дзядів", – Z).
Ось цей весь пафос Міцкевича – і тут, розумієте, "на багнищі", "мов у ямі" (тут і далі цитати з Шевченкового "Сну", – Z). Ніби від імені персонажа-пянички, який десь там "отак, ідучи попідтинню з бенкету п'яний уночі" – вибачайте, люди добрі, що не своє переказав, а дещо приснилося – під виглядом отого самого сну одразу нам уявляється, що
"У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий".
І це болото, ось це "фінське болото", як Шевченко називав Петербург у листах, ось він на каменюках "сидить охляп" (тут уже Шевченків погляд на пам'ятник Петру I, – Z):
"У свиті – не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита
Кінь басує, от-от річку,
От... от... перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати".
Так писати про пам'ятник, про цей самий "мєдний всаднік" міг тільки (не знаю, відомий Шевченкові чи ні) Астольф де Кюстін, якого досі в Росії трактують як головного русофоба XIX століття.
Тут є ще важливий елемент – всі ці "ієрархії власті", весь гротеск оцих придворних церемоніалів. Як він пробрався в палати і що він в цих палатах побачив – як цей стусан "в пику", "в пузо" і так далі йде по ієрархії згори донизу, от від самого [царя] і далі донизу по драбині аж до "дрібноти", яка "уже за порогом" і яка кидається: "Ґуля наш батюшка, ґуля! Ура!.. Ура!.. Ура! А, а, а..." Ну власть же!..
Так, це тролінг! Дуже постромантичний, я би сказала, вже в естетиці, етиці XX століття погляд на зло. Відкриття того, що зло – не красиво, зло не викликає завороження. А що воно нице, нікчемне, жалюгідне. Це вже потім пишуть росіяни у XX столітті, пишуть німці, вже зіткнувшись із цим злом впритул, побачивши, що це просто нікчемний вірус. Там нема оцієї магії творчості, ні – першим тролить диявола Шевченко.
Суть XIX століття визначали тренди: перше демократизм, потім націоналізм. XIX століття – вік появи, як було у Шпорлюка, "Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста". З відкриттям ось цього починається справжня модерна історія – з відкриття XIX століттям тієї обставини, що безпосередніми творцями історії стають великі масові групи. Історія стає масовою. Перші соціальні групи. Відкриття класу і відкриття нації як акторів історії як суб'єктів історії. Хто ще не прочитав Шпорлюка, той прочитає, аби зрозуміти, як формувався інтелектуальний пейзаж сучасності в XIX столітті.
І так, це Шевченкова доля, це Шевченкові теми – і так, це Шевченкова енергетика і Шевченкова біографія. І те, що він говорить голосом низів, від імені низів, він говорить голосом іншого... Перша поема, яка відкриває "Кобзар", – взагалі, перепрошую, про збезчещену дівчину, про збезчещену селянську дівчину. Безголоснішого subaltern'а, кажучи в термінах XX і навіть XXІ століття, постколоніального століття, аніж селянська дівчина-покритка, збезчещена оцим же заїжджим російським офіцером, уявити в принципі не можна.
Дати голос цьому подвійно безголосому... Куди дивляться феміністки і чому досі вони цей сюжет не інтерпретують?! Реально, це дивовижно модерна свідомість! Це реально революція, дуже революційний погляд. Це 40-ві роки XIX століття. Про що ми говоримо! Тоді взагалі ніхто не звертав уваги на «малих отих рабів німих». А він оце робив програмово – возвеличував «малих отих рабів німих». Через 150 років, даруйте, Тоні Моррісон отримує Нобелівську премію за те, що вона від імені цих героїв, яким ніби вперше дає слово, голосом яких вона пропонує озвучити оцю німоту невидимої безголосної історії рабської Америки XVII–XVIII століть.
І насправді програмово текст "Кавказу" – це реально шикарно, потужно, жовчно, саркастично, з усією енергією першокласного політичного памфлета й одночасно з усім полем по-справжньому великого твору написана дійсно програмова антиколоніальна поема. І ось раптом, розумієте, цей хлопчик, якого через два тижні застрелить снайпер, з цим Кавказом у своєму персональному культурному генотипі читає цей вступ до "Кавказу". І тут раптом – опа! – ти розумієш! Ти розумієш, що Маланюк мав рацію, і що ввімкнулося, несподівано Майдан увімкнув раптом ось це почуття Шевченка. Коли ціла купа людей, які от там "Кобзар" десь в школі читали, щось там мусили вчити в школі... Але насправді в школі воно ще не доходить.
Багато про це говорила в різних аудиторіях: мене десь на 30 році життя як "прошило", що я аж зрозуміла – Боже! – про що він. Коли вже якийсь досвід людської психологічної емоційної зрілості до тебе приходить, і тоді ти кажеш до себе: вау! А в школі... Ну щось, пройшло, в шапці якийсь там дядько, хтось там щось пам'ятає, а може, і не пам'ятає. А тут несподівано, раптом!
Вже анексія Криму була, до мене дзвонить знайомий і каже: "Слушай, до меня дошло – «Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять…» Откуда он знал? Это же про информационную войну!" Так! "Присплять, лукаві" – так, абсолютно правильно (як і сьогодні присипляють, між іншим) – і "окраденую збудять". Раптом вмикається оцей слух на цьому повороті історії. Вмикається слух – і ми починаємо чути, про що це.
А я ще не починала говорити про Шевченкове християнство... Я вже дійшла до того віку, коли мені, наприклад, більше, ніж драйв його [до] 47-го року, періоду цього романтичного націоналізму (так, це прекрасна течія! "І мертвим, і живим..." і "Кавказ" – це дуже кайфово!), подобаються його після заслань речі. А це Шевченко як християнин – реально, це звучить як сакральні тексти. І це неймовірно красиво насправді, неймовірно проникливо. Очі зволожуються, знаєте, коли я чую сестер Тельнюк вступ до "Марії":
Все упованіє моє
На Тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє Твоє,
Все упованіє моє
На Тебе, Мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, Благая!
Молюся, плачу і ридаю...
Шевченко виник не раптом. Ну, добре, геній завжди виникає раптом, умовно кажучи, але вже на підготовлений [ґрунт]... Він не буває нізвідки. Для того, щоби з’явився геній, культура має принаймні декілька поколінь його попередньо готувати. Геній – явище не природне і не біологічне, геній – явище культурне. Наявність генія завжди є показником попередньої культурної скарбниці. Давайте цього не забувати. Давайте пробувати розчищати оте поле, яке було перед Шевченком.
Те, що нам сьогодні ось ця церковнослов'янщина настійно озвучена з позиції Російської православної церкви – це теж втрата почуття Шевченка. Бо Шевченкові ці старослов'янізми:
Достойно пєтая! Благаю!
Царице неба і землі!
Вонми їх стону і пошли
Благий конець, о Всеблагая! –
абсолютно природна типова українська мова. Та сама мова, яку він [засвоїв] маленьким, коли списував Сковороду або "Три царіє со дари". Це українське низове бароко. Це його:
Маленьку книжечку; хрестами
І визерунками з квітками
Кругом листочки обведу,
Та й списую „Сковороду”
Або „Три царіє со дари”;
Та сам собі у бур’яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую, було, та плачу...
Що він розповідає? Розповідає, звідки він вийшов, звідки ось та селянська дитина, [звідки] освіта, яку він отримав у того самого дяка.
Шевченко має для нас ключ. При всій його модерності, він – оцей зв'язковий між епохами. Він підхоплює цю нитку із нашого попереднього, зачищеного бароко, і він її продовжує далі, він її озвучує вже в контексті смислів модерних. Завдяки цьому ми ще можемо це почути. Ці братські мазепинські ікони нам ще промовляють.
Зараз видно, якою мірою свободи нас, авторів шевченківської традиції, забезпечив наш патрон, якої не мають, скажімо, наші російські колеги. І це дійсно так.
Хто такий кобзар? Кобзар – це співець недержавного народу, народу, в якого немає своїх культурних інституцій. Кобзар є культурною інституцією. Кобзар є ЗМІ. Він ходить від ярмарку до ярмарку і зшиває на живу нитку. Кобзар – це також інститут національної пам'яті, умовно кажучи. Він розповідає. "Тяжко-важко заспіває, як Січ руйнували", – ось ретрансляція, ось передача. "З дівчатами на вигоні – Гриця та веснянку", – ось ця горизонталь, а не вертикаль, в яку він вбудований із державними преміями і так далі, і так далі. Не вертикаль, коли над ним держава. У нього є тільки – від ярмарку до ярмарку. І він зшиває ось цю саму розсипану, розбризкану націю, оту по-медведчуківському федералізовану, чи регіоналізовану, чи ще яку – він зшиває її собою живою ниткою.
Зреферував Володимир Семків
10.03.2019