Шістьсот літ неволі так скривило душу народови, так пригнобило його духа, що він ніяк не може випрямити ся, не може порозуміти, що часи неволі вже скінчили ся, що він господарем на своїй хаті. Наш нарід так привик до чужого пановання, що йому і тепер все здасть ся, що він далі під чужим панованнєм, що з ним ніхто не числиться, що чужа сила ним кермує. Та чи в дійсности воно так є? А ну порівняймо нинішні часи з тими часами, коли ми ще належали до Австрії. Тоді найвисшу власть в краю мав цісарський намісник, а ним був всегда якийсь польський ґраф. Нині найвисшу власть над нашим краєм має не один чоловік, але десятьох, це так званий виділ Української Національної Ради. Тих десятьох людий вибрали з поміж себе делєґати, котрих знов свобідно після своєї волі вибрав цілий нарід. Тими людьми, в руках котрих спочиває найвисша власть над нашим краєм є: др. Петрушевич, народний діяч і посол зі Скільщини, др. Горбачевський посол з Чортківщини, др. Окуневський, посол Городенщини, др. Л. Бачинський (радикал) посол Надвірнянщини, др. Новаківський посол Богородчанщини, С. Вітик (соц. дем.) посол Дрогобиччини, о. Юрик з Золочева, А. Шміґельський, селянин—посол зі Збаражщини, інсп. О. Попович посол з Буковини і п. Г. Дувіряк селянин посол з Гуцульщини. Все те люди, котрих кождий свідомий галицький Українець знає і знати повинен. Всі вони увійшли в склад Укр. Національної Ради лишень з волі народу, а тим самим і вся власть і сила є в руках людий, яких вибрав сам нарід, отже не чужа сила кермує народом, лишень кермує ним розум і добра воля людий вибраних самим народом.
Давнійше закони державні ухвалював парлямент, але ні ту, ні в соймі не мали посли вибрані нашим народом значіння. Їх було так мало, що з ними ніхто не числив ся, їх голосу ніхто не слухав, і тому закони державні і краєві були для нашого народу в переважній части шкідливі. Нині закони ухвалює Краєва Українська Національна Рада в Станіславові, котра складає ся з послів парляментарних і соймових, котрих вибрав український нарід по завзятій виборчій борбі з Поляками хрунями і іншими ворогами. Крім того до Укр. Нац. Ради належать ще делєґати вибрані вже тепер. З нашого повіту таким делєґатом—послом є селянин п. Кунько, з повіту збаражського селянин п. А. Шміґельський і т. п. отже в Україн. Нац. Раді засідають люди, котрих вибрав сам нарід, котрі отже мають повне довірє народа. І жаден закон, жадне зарядженнє не має тепер в нашім краю значіння, котрого не ухвалить або не затвердить Укр. Нац. Рада в Станіславові. А що в тій Раді посли-селяни мають більшість то і власть законодатна в нашій державі лежить в руках селян. І ніхто розумний не повірить, щоб посол Шміґельський, або посол Кунько, або який інший посол ухвалював або затверджував закон, який бувби для народа шкідливий. Кождий знає, що ті люди ухвалюють лишень такі закони, які для добра народу є конечно потрібні, кождий знає що вони не дадуть ся ані нікому намовити, ані підкупити, бо в Нац. Раді нема ані Поляків, ані Жидів, ані панів а є лишень люди свої, яких по своїй волі вибрав сам нарід.
Давнійше правительство складало ся з самих ворожих народови людий. Давнійше ні в державі ні в краю не було ні одного визшого урядника, котрий бувби Українцем. І це було найбільшою кривдою, найбільшим нещастєм нашого народа. І хоч давнійше були деякі закони користні для нашого народу, то урядники Поляки їх не виконували або перекручували так, що це виходило на шкоду народови. Пригадаю лише один закон виборчий. Чи був в нашім краю хоч один староста щоб цей закон виконував по справедливости, чи не фалшовано тоді виборчих ліст, чи не арештовано тоді провідників народа, чи не підкуплювано виборців, чи не фалшовано виборчих карток і не шахровано при численю відданих голосів? Подібно діяло ся і з іншими законами. Нині в цілім правительстві нема ні одного Поляка. Всі міністри се звісні українські діячі, як мають довіря Нац. Ради а тим самим і довірє народу. і якби наше правительство не виконувало законів ухвалених Нац. Радою, котру вибрав сам нарід, то тоді Нац. Рада усунулаби таке правительство а покликалаб інше. Колиж народні посли правительства не усувають і ще висказують йому довірє, то видно, що це правительство робить так, як цего хочуть народові посли. Нині нема в нашім краю ні одного старости, ні одного висшого урядника, щоб не був українцем. Вони зістали покликані на свої становиска або волею народа або зістали назначені правительством. Годі прецінь подумати, щоб нарід покликував на такі становиска людий незнаних, до котрих не мавби довіря, годі подумати, щоб правительство, яке зістало покликане Нац. Радою, назначувало на такі становиска людий для народу неприхильних або ворожих. Значить ся, нині не тільки найвизша власть законодатна спочиває в руках людий яких вибрав сам нарід, які мають у него довірє, але і правительство і урядники себто і власть виконавча залежить від тих людий. Значить, вся власть краю є в руках народу, так що в нашій державі нічого не може стати ся проти волі народу.
Як в державі, так само і в повітах. Давнійше по громадах урядували старостинські війти—хруні. Нині комісарів громадських вибирали собі самі люди. Вибори були усюда так вільні і так свобідні, як ніде в світі. Що по деяких громадах вибрано на комісарів людий може невідповідних, то винні тому самі громадяни. Одні з лінивства не йшли на вибори, інші з недбальства не цікавили ся виборами і не знали, що є якісь вибори, ще інші з нерозуму або з заздрости не голосували на відповідного чоловіка і тепер, коли правительство для задержання ладу і спокою не може і не сміє позволити на нові вибори, нарікають і кричуть, що їм дієть ся кривда, що з ними ніхто не числить ся, що ними чужі кермують. Не правительство є ворогом людий, а вони самі своїми ворогами, їх лінивство, недбальство, нерозум і заздрість. І добре робить правительство, що не позволяє на нові вибори, нехай люди покутують, нехай мають науку, нехай знають кого вибирають, нехай собі виборів не легковажать. На другий раз добре будуть застановляти ся, кого на комісарів вибирати.
Давнійше в повітових Радах перевагу мали дідичі і їх наймити-хруні. Нині до повітових Рад увійшли делєґати вибрані свобідно самим народом. В нашім повіті на 150 делєґатів, є більше як сотка самих селян. Ні одного ворога народу нема в Україн. Повіт. Раді в Тернополі і всі справи громадські, дорогові, лісові, шкільні пoлагоджують делєґати, яких післав нарід.
Так отже бачимо, що вся власть в нашій державі лежить в руках самого народу і то власть, котра має право ухвалювати закони, себто Україн. Нац. Рада в Станіславові і Повіт. Рада, і та друга власть, себто правительство комісарі і урядники, котрі мають виконувати лише ті закони, які ухвалює перша власть. Та коли є у нас богато таких людий, котрі думають і говорять, що з народом ніхто не числить ся, що народом кермують чужі, що воля народу не має жадного значіння, то така думка, таке говорення неправдиве і нерозумне. Чому деякі люди таке думають і таке говорять, про це поговоримо другим разом.
[Український голос, 28.02.1919]
В попередній части представили ми, що вся власть в нашій державі лежить в руках народа і то не тільки власть законодатна, котра має право ухвалювати краєві і громадські закони, але також і власть виконавча себто правительство, комісари і урядники, котрі мають виконувати лише ті закони, які ухвалює перша власть. По тім сказали ми, що є деякі люди, котрі думають і говорять, немовби у нас з народом ніхто не числився, що голосу народу ніхто не слухає, що народом кермує чужа сила. Ми сказали, що таке думаннє і говореннє є несправедливе і нерозумне. — Чому? про це тепер поговоримо.
Одною з головних причин такого думання і говорення є нерозум або темнота. Свідомий чоловік, розумний, котрий знає, що то є держава, що значить воля і свобода, як виглядає народоправство, такого ніколи не подумає і не скаже. Але не одному видається, що воля і свобода то те саме, що самоволя або сваволя. І коли такий чоловік почує на собі, або побачить, що за злодійство, грабіж, убійство або підпал у нас карають, так зараз кричить, що це неволя, що з народом ніхто не числить ся. А другі слухають і йому потакують, забувають, що закон, який каже карати за злодійство, за грабіж, морд або підпал, ухвалили люди, котрих вони самі вибирали і їм казали такий закон ухвалити. Я знаю, що між нашим народом не найдеться ні один чоловік, котрий казавби, що такого закона не треба, що такий закон не повинен істнувати, що він нерозумний. А нащо тоді нарікати і кричати на неволю, по що такому, що таке говорить притакувати. Пощо ворогувати на жандармів, на комісаря, котрі карають за такі переступства. Вониж виконують не свою волю а волю народа, волю навіть того самого чоловіка, котрий на них за це нарікає.
Другий примір. Наше народне правительство знає, що народови потреба землі. І воно в першім своїм маніфесті до народа святочно заявило, що першим обовязком правительства буде дати землю селянам. Сказало слово і хоче його задержати. Національна Рада в Станіславові, до котрої належать люди, яких вибрав сам нарід, котра має право земельний закон ухвалити, вибрала з поміж себе земельну комісию, де на 25 членів є 14 селян. Та комісия має виготовити плян такого земельного закона, котрий давби землю селянам.
Комісия почала над таким пляном радити. Одні радять, що треба всю землю панську і хлопську сконфіскувати на користь цілого народу, ту землю рівно поділити і кождому, хто хоче господарити, винаймити до смерти, одним словом, перевести так звану соціялізацию землі. Другі радять таке: соціялізация землі нічого не варта, наш нарід на таке не згодить ся, нарід хоче землі на власність, треба землю панську викупити і віддати її малоземельним і безземельним селянам. Треті кажуть таке: добре, треба викупити панську землю, віддати її потребуючим селянам, тільки не треба її ділити, нехай ті люди сотворять спілку, запишуть ту землю на свою власність, нехай разом господарять а зиском поділяться. З того вийде для них більша користь, будуть мати більше доходу, ніж тоді, коли землю розділять між себе і будуть осібно господарити. Четвертий подав іншу раду. Радять, слухають і бачать, що кождий спосіб має свої добрі і злі сторони і вкінці рішили, що справу треба полагодити так, як цего нарід хоче, треба пізнати волю народа. А яка воля народу? Як її пізнати? Ось видрукуємо всі ті пляни, всі ради напишемо в ґазетах, нехай нарід читає, сходить ся на віча, нехай радить і своїм делєґатам, своїм послам нехай скаже, ми хочемо, щоб було так і так. Здаєть ся мені, що це була найліпша рада. Нім посли закон ухвалять, нехай пізнають волю народу.
І почали ґазети про справу земельну писати. Розумний читав і роздумав, ага? цей так радить а той так, так зле, а так булоби ліпше. Дурний читав або не читав, щось десь почув тай в крик. Ади! вже землі не хочуть дати, вже крутять! Питаю вас: хто не хоче дати? Нац. Рада, ваші посли, котрі вже не радять ся над тим, чи землю давати чи ні, але над тим, як її розділити. Чи правительство не хоче дати, котре святочно заявило, що його першим обовязком буде наділити землею селян і котре поручило послам виготовити відповідний закон? Чи ви думаєте, що правительство, котре стоїть на чолі так великого народу, як український народ, може зі свого писка робити холяву і раз даного слова не задержати? А від когож правительсгво залежить? Таж правительство назначують посли вибрані волею народу і ті народні посли можуть кождої хвилі нагнати правительство всіх міністрів — секретарів на сто вітрів, коли вони не схотять іти по їх волі. Є хтось, що не хоче дати землі народови, се польські дідичі, Поляки не хочуть дати землі і тому війну з нами провадять, тому баламутять народ, до бунту намовляють, ні людий ні гроший не жалують, щоб нас розєднати, брата на брата кинути, і тоді над нами запанувати. А де причина нарікання? В нерозумі в глупоті. Інший кричить знов: з народом ніхто не числиться, другі потакують такому і кажуть правда, правда. Таке було на засіданю Укр. Повіт. Ради в Тернополі. Коли посол з тернопільського повіту до Нац. Ради в Станиславові селянин п. Кунько, член земельної комісії, котра радить над земельною справою, звернувся до сотки селян-делєґатів, котрі з усіх сіл зібралися були в салі маґістрату і питав їх яка є воля селян терноп. повіту в земельній справі, бо він яко їх посол, котрому вони перед хвилею одноголосно ухвалили довірє, хоче знати як має в справі земельній поступити, за чим постояти, що попирати, а проти чого виступати, тоді один делєґат виступив і почав говорити, що з селянами ніхто не числиться, ніхто їх голосу не питає.
Спитайте ся своїх делєгатів чи так не було і скажіть тепер чи се правда, що той делєґат говорив? І що є причиною такого говорення? Тілько нерозум! Таких примірів далоби ся не один не два а цілі сотки навести. Ми вже в першій части говорили, про нарікання на громадських комісарів. Хто цікавий нехай собі ще раз той уступ прочитає. Шістьсот літ неволі так придавило наш нарід, що йому все здається, що він і нині в неволі, що ним кермує чужа сила.
Знаєте яка сила кермує нашим народом, воля і розум народніх послів. Але що декому того розуму бракує, що дехто того розуму не має то і не диво, що таким людям той розум видається чужою силою. Ми лишень просім Бога, щоб та сила нами дальше кермувала і нас не опускала, а те до того хотять допровадити ті, котрим тої сили бракує. На місци народного розуму хотять вони поставити свій нерозум, на місце законів, які кожда чесна людина мусить признати і шанувати, хотять поставити сваволю і самоволю.
Про інші причини нарікання поговоримо другим разом.
[Український голос, 01.03.1919]
ІІІ.
Головною причиною нерозумного нарікання на всіх і вся є наша теперішна нужда. Двадцять вісім тисяч людий в нашім повіті жиє в найбільшій нужді і біді, яку собі лишень можна подумати. Мешкають вони по вохких землянках, які дуже часто западаються і засипують живцем цілі родини. Бракує їм хліба, щоб себе нагодувати, бракує одягу, обуви, щоб охоронитися перед холодом, бракує насіння, щоб веснувати, брак знарядів до господарки, брак коний щоб матеріял привести, щоб поле зорати, обробити. Нещасні люди звертаються до своїх властий і просять їх о поміч. Власть хоче нещасним людям помогти, а що сама ні свого поля, ні свого збіжа не має, тому видає зарядженнє, що кожда десята мірка з млина має йти на прохарчуваннє нещасних евакуованих. І що з того виходить? Велике невдоволеннє, страшний крик, наріканнє на неволю, що накладається драчки на людий. Конечного зарядження власти ніхто не виконує охітно, ніхто не витолкує, що воно конечне. І на що здалася найліпша воля власти? З того зарядження вийшла бідним людям мала користь, а у тих, котрим добре поводиться, викликало це зарядженнє невдоволеннє, наріканнє і крик на несправедливість. І хто винен, власть чи люди?
Власть зарядила, що збіже з панських дворів має йти для війська, для бідних евакуованих а також часть його має лишитися на весняні засіви. І що з цего зарядження вийшло? Богато скористало наше військо, богато прийшло помочі бідним і евакуованим, богато лишило ся на насіннє. Десь одному бідному може з того що і капнуло, троха дістало ся і до війська — але де решта поділася? Знаємо, що богато людий голосилося як бідних, брало картки на бульбу з панського двора а потім везли ту бульбу до Тернополя і продавали Жидам. А через те не стає бульби для правдиво бідних, для евакуованих і вони мусять з голоду примирати. І знов спитаю хто винен? — Правда, нераз може діяли ся при тім надужиття людий, котрі одержали порученнє тим добром завідувати. Але чомуж не найшов ся ніхто з громадян, щоб про се донести висшим властям повітовим? Таж прецінь у нас в повіті, поставлено на начальників цивільних і військових властий людий, котрим лежить добро народа на серці і котрі все готові потягнути виновника до строгої відвічальности. Таж прецінь двері чи то до повітового комісаря, чи до начальника Етапної Стаційної Команди, чи до комісаря міста у нас для кождого горожанина отверті. Нарікання і крики поза плечима других людий, по кутах в Народній Республиці нічого не поможуть. Не треба ховатися, але яко горожанин Республики, треба мати ту відвагу і отверто на писмі заявити, що той і той надужив своєї власти тоді і тоді, на те є такі і такі свідки і таке писмо доручити відповідній власти а тоді певно виновник зістане строго покараний. Тайний донос, хочби навіть на писмі, але без підпису і без подання свідків в народній Републиці не має і не повинен мати значіння, такими доносами послугували ся лишень московські царі і їх опричники або польське правительство. А навіть, якби на такий донос висші власти виновника переслухали, то він викрутиться, коли не буде свідків. Отже і в тім випадку винні люди, бо бояться отверто виступити проти виновника і його до суду пізвати, а без позиваючого не може бути судової розправи.
Так отже наша нужда, котра повстала через війну Австрії з Росією, нужда, яку викликали наші вороги, мститься дальше на нас в той спосіб, що нарід спихає вину за ту нужду на своє власне Правительство, яке нічого не завинило а яке хоче тій нужді помогти. Але зарядження властий і їх найліпша воля через нерозум, злу волю, або боязливість самих людий приносить мало користи, за те богато крику, нарікань і невдоволення.
Тут, як бачите, сама власть нічого не вдіє як не буде доброї воді, як не найде помочі і зрозуміння у всіх горожан. Власть ні збіжа, ні бульби, ні насіння з рукава не витрясе. Ту страшну біду, яку терплять тисячки людий в нашім повіті, зможемо побороти лишень спільними силами. На чужу поміч не числім. Чужий нам не поможе, противно, він забере і те, що ще в нас лишило ся. Богато помогти можуть ті села, котрі пощадила рука світової війни. Вони з власної, доброї волі повинні нести поміч знищеним селам. Знаємо, що деякі люди, котрих не евакуовано, йшли на села евакуовані і забирали відтам матеріял, розбирали хати евакуованих, а коли ворог уступив, вони розбирали окопи і засіки, що буди на ґрунті евакуованих сіл. Тепер ті люди повинні свій довг сплатити або датками в харчах або помочею в відбудованню. І коли пр. Укр. Повіт. Рада видасть зарядженнє, щоб помогти бідним, то люди не повинні нарікати, лишень охітно і совісно це зарядженнє виконувати. Так воно повинно бути в народній Республиці, де кождий горожанин є рівний, де народ сам собою рядить і сам собі помагає. Бо коли народ здобув собі право сам собою розпоряджати, то нехай же це право виконує, нехай радить, як помогчи людям з біді, як лихо-нещастє усунути. Наша Українська Повіт. Рада, де засідають лише вибрані народом делєґати, де перевагу мають селяне, та Рада має право в тій справі сказати своє слово. Вона одна має право ухвалити відки взяти насіння, як помогти бідним, як їх проживити, їх села відбудовати. Нині ніхто про це не подбає, коли сам нарід про себе не подбає, бо нині ніхто народом не править, лишень він сам собою. Але з тим правом взяв народ на себе і тяжкий обовязок правити. Не той ґазда в хаті, хто має право себе ґаздою називати, але той, хто виконує обозязки ґазди, хто ґаздує.
Отже, коли в нашім повіті права ґазди в Повітовій Раді здобув собі народ, нехайже виконує обовязки ґазди і радить, як лихови запобігти. Ніхто інший цего не зробить, бо ніхто до того не має права. Давнійше можна було скинути вину на панів, хрунів, бо вони були ґаздами в Повітових Радах, нині вже інші часи, тепер ґаздою і в Повітових Радах і в Краєвій Українській Національній Раді, отже в повіті і в краю, є сам народ. Самостійність, народоправство, це не маловажні річи, це великі, святі річи, за які люди кров свою проливають, життє своє дають, це дорогоцінний скарб але такий тяжкий, такий важкий, що треба всі сили згуртувати, добре свій розум напружити, щоб той скарб можна було легко двигати, щоб він з плечий не злетів і не розсипався. За занедбаннє обовязку чужого винувати вже не буде можна, бо не чужий має у нас право кермувати народом, як це було давнійше, лишень сам народ. Справами, котрі обходять цілий край, кермують посли Національної Ради, справами котрі обходять лишень один повіт, кермують делєґати Повітової Ради, справами одної громади, вибраний народом комісар і Ради громадські. Ми вже здобули Народоправство і його виконуємо.
[Український голос, 02.03.1919]
02.03.1919