Основи української державности.

 

Дарма, що терріторія України розірвана на шматки і підбита під владу ріжних імперіялістичних окупантів московських, польських та инших; дарма, що ми давно вже не маємо ні матеріяльного, ні морального спільного центру, — але ж українська громадянська думка не може одірватися від питання про майбутній устрій української держави, про її громадянський та державний лад, про її констітуцію. В самій тільки "Волі" і тільки за останні півроку ми знайдемо з десяток статей, що торкаються того питання. Нагадаю головнійші з них: О. Вілінській — "Майбутнє" (Т. 4. ч. 2. 1920); Станислав Дністрянський — "Нові проєкти української констітуції" (Т. 4. ч. 5–8); С. Золотаренко — "В справі констітуції У.Н.Р." (Т. 4. ч. 6); Н. Н. — "Майбутній лад на Україні" (Т. 2. ч. 2, 1921. р.); С. Чикаленко — "Де вихід?" (Т. 2. ч. 3–4); К. Білокриниченко — "До майбутнього ладу на Україні" (Т. 2. ч. 5).

 

Так само і в инших українських часописях обмірковується з усіх боків справа про майбутній лад на Україні, про орґанізацію її державного центру та місцевих громадянських одиниць самоурядовання. Така гостра зацікавленність питанням, яке з першого погляду здається, при сучасних умовинах, ніби то тільки теоретичним і навіть абстрактним, з'ясовується непохитним переконанням українського громадянства, що в недалекому часі умовини зміняться і доведеться спільними силами заходиться коло будівництва української Держави.

 

От же хотілося би й мені обміркувати оте питання з точки погляду щирого федераліста, — федераліста не в змислі бажання чи потреби федеруватися з Московщиною, Польщею, або иншою якою державою, а в змислі федералізації внутрішнього життя самої української Держави.

 

***

 

1. Централізм чи федералізм? — Є два світогляди на устрій державного життя: світогляд централістичний і світогляд федералістичний.

 

Держава, що збудована на підвалинах централістичного світогляду, має центральний уряд, який керує усим життям держави, усими державними справами, зовнішніми а також і внутрішніми, через своїх урядовців: шляхи великі й маленькі, водяні й сухопутні, бруковані й залізничі; народня освіта — від найвищої до найнижчої; санітарія й ветерінарія; ріжні справи с.-господарські і взагалі економічні — дрібні й великі, місцевого й загально державного значіння: законодавство, що торкається усієї держави й окремих її місцевостей; не кажучи вже про такі справи, як пошта, телєґраф, фльот, військо і т. и. — усе оте підлягає компетенції осередкового уряду. Для громад чи комун, для таких громадянських одиниць як повіт, або кантон, не зостається майже місця для спільної громадянської діяльності; а для громадян, коли вони не належать до великої бюрократичної армії урядовців, залишається переважно тільки приватна праця.

 

Держава федералістична, навпаки, зоставляє під керуванням осередкового уряду тільки найголовніші справи, — справи, що торкаються усієї держави: випуск грошей і гарантія їх певної вартости, військо і флот, найвищий суд, зносини з иншими державами. Крім того до компетенції уряду належать, або краще — можуть належати ще багато й инших загально-державних справ: пошта, телєґраф, великі державні шляхи, центральні найвищі просвітні установи, як от національна академія наук; і т. д. Решта справ, якими зацікавлена кожна окрема місцевість (громада, повіт, край) належить до компетенції відповідних місцевих громадянських установ чи урядів.

 

Прихильники централістичного ладу кажуть, що тільки цей останній може зробити державу міцною з середині й могутньою зовні, що тільки він найкраще й найдешевше задовольнить усі потреби людности, уникаючи шкодливої конкуренції між окремими місцевостями держави і наділяючи кожній з них найкоштовнійші вартості, які тільки можуть знайтися в державі та які можуть бути висліжені тілько з височини становища центрального уряду.

 

Прихильники федералістичного ладу відповідають, що внутрішня й зоколішня могутність держави залежить насамперед від почуття єдности серед громадян держави і що те почуття виховується широкою громадською діяльностю, яка надає звичку рахувати все державне своїм і все своє — державним. А найкращим і найкоштовнійшим, по їх думці, для кожної окремої місцевости є те, що вироблено, випрацьовано й ухвалено місцевою людностю.

 

Типовим представником централістичної держави є Французька Республіка. Типовими представниками федералістичного ладу — Північно-Американські Сполучені Держави й Швайцарія.

 

Сімпатії більшої частини українського громадянства схиляються, здається мені, до федералістичного державного ладу. Найкращою підтрімкою цієї думки є оті статті в "Волі", про які згадувалося вище, бо автори їх, обмірковуючи питання про майбутній лад на Україні з ріжних точок погляду, будують українську державу на широкому місцевому самоврядуванні. Але ж сімпатії ці сягають далеко глибше, позаяк великим прихильником, найчистійшим і послідовнійшим ідеолоґом федералістичного ладу був славнозвітний поводирь української думки другої половини минулого сторіччя — М.П. Драгоманов. Пригадую, як у 1884. р. зробили ми з Женеви невеличку подорож до Франції: Драгоманов, Вовк, Кузьма, Мальований...

 

— Оце дивіться, — сказав Драгоманов, коли ми опинилися саме на кордоні, — шлях французький і шлях швайцарський; обидва міцні й однаково придатні для подорожі, але ж перший має блискучий вигляд, бо його будували інженери французького центрального уряду, а другий має вигляд мужичий — його будувала швайцарська мужича комуна (сільська громада). Але ж подивіться й на сільські будинки: швайцарським позаздрють наші пани, а французькі нагадують російські злиденні хибарки! Дорого коштує французькому селянинові французький централізм...

 

Взагалі М.П. Драгоманов не надавав великої ваги формі найвищого державного уряду:

 

— "Я волів би краще бачити Російську Державу монархичною, але з автономними областями й широко розвинутим місцевим самоврядованням — казав иноді Драгоманов — ніж республіканською з централістичним ладом!"

 

Що ж до внутрішньої, й зовнішньої сили держав централістичних і федералістичних, так ніхто не скаже про Французьку Республіку, що вона не міцна. Отже ще більш може міцна маленька, ріжнонаціональна Швайцарська Федеративна Республіка. З цього приводу нагадаю читачам такий випадок.

 

Швайцарці дуже зацікавлені, з матеріяльного й морального боку, щоб осередком "Ліґи Націй" й надалі зоставалася Швайцарія. Отже, коли швайцарський центральний уряд не згодився, щоб міжнародні частини війська, яке "Рада Ліґи Націй" хотіла послати до Вільни, перейшли через Швайцарію, — з усих боків почалися напади на уряд. Французькі й инші закордонні часописі зняли питання про те, чи не перенести осередку "Ліґи Націй" до иншої держави, бо, мовляв, "швайцарський уряд через край пильно оберігає свій нейтралітет". Ще з більшою силою критикували уряд часописі швайцарські. Утворилася атмосфера, серед якої повстають звичайно міністерські крізіси. Але швайцарський уряд не звертав на все оте уваги, і справа скінчилася тим, що представник Франції до "Ліґи Націй" Буржуа висловився, в тоні вибачення, що "інцідент треба рахувати ви­черпаним" і що швайцарський уряд мав рацію зробити те, що він зробив — остільки з точки погляду швайцарських, як і міжнародніх інтересів!

 

Взагалі, можна зауважити, що Швайцарії майже невідомі міністерські крізіси і що швайцарський центральний уряд користується великим авторітем в тих галузях державного життя, які йому доручені. І в той самий час кожна окрема складова частина республіки — кантон — користується майже суверенними правами — з власним урядом і власними законодавчими інстітуціями.

 

***

 

2. Колишнє українське земство. — Звичайно, коли в тій чи иншій державі повстає централістичний або федералістичний лад, так до того спричиняються ріжні історичні умовини. Отже що до України, — ніколи, здасться, — ні за князів, ні за козаччини й гетьманщини, ні за московського деспотичного господарювання навіть, — історичні умовини не сприяли пануванню на Україні централістичного ладу. А може — саме навпаки!

 

Коли ми звернемося до історії життя колишньої Російської Держави за останні 50 років перед початком всесвітньої війни, так побачимо тут, власне в центральній Москівщині й лівобічній Україні (Чернігивщина, частини Курщини й Вороніжчини, Полтавщина, Харьківщина, Катеринославщина, Таврія), а також — на правобічних Херсонщині й Басарабщині, — цілковито оріґінальне з'явище: земські установи — ґуберські й повітові, що мали великий вплив на все народне економичне й культурне життя вище-зазначенних країн.

 

Позаяк значна частина нашого громадянства не знайома ні з принціпами, на яких було збудовано земство, ні з обсягом його компетенції, ні з методами й наслідками його діяльності, — я спинюся тут над де-якими з цих питаннь, бо вони мають міцний звязок з основами української державности взагалі.

 

Підвалини земства були суто федералістичні, бо в сферах компетенції чи діяльности, велика земська одиниця в ґубернії — ґуберське земство й маленька — повітове земство — мали майже однакові права. А компетенція та була надзвичайно широка, безмежно ширша, ніж здавалося нашій соціялістичній молоді, яка не встигла ще ближче познайомитись з життям батьківщини, придбати собі життєвого стажу...

 

Самооподаткування, цеб то право оподатковувати населення, повіта чи ґубернії для задовольнення всіх потреб земства.

 

Медіцина й санітарія: лікування людности в лікарнях і амбуляторним порядком; акушерська допомога; прищеплення віспеної вакціни та антідіфтерітної сироватки і взагалі боротьба з пошестними хворобами; будівля міліонної вартости лікарень і притулків для божевільних; орґанізація земських, себ то, громадянських аптек.

 

Ветеринарія: боротьба з епізоотіями і в взагалі ветеринарна допомога домашній худобі.

 

Земська пошта: поштове сполучення найбільш глухих сел з улаштованням для того окремих земських почтових пунктів і виданням земських поштових марок.

 

Земський телєфон: телефонне сполучення ґуберського міста з повітовими і повітових — з більшістю сел повітів.

 

Народня освіта: нижча — загальна й рукомиснича а почасти й — середня; засновання бібліотек для селянства — при школах і окремих; учительські семинарії та інстітути; ріжні заходи, що до позашкільної освіти; земські книгарні.

 

Допомога розвиткові сільського господарства: аґрономічні станції; пробні й зразкові поля; с-господарські вистави; постачання населенню найкращого с-господарського знаряддя та орґанізація їх конкурсів; постачання кращого насіння; орґанізація лекцій і курсів по сільскому господарству; случні пункти — кінські, скотські та инші.

 

Забезпечення будинків від огню: улаштовання цеглових та черепичних заводів земських; ріжні заходи, сприяючі поширенню таких заводів серед населення; постройка зразкових огнестійних будинків; постачання населенню черепиці та дахового заліза.

 

Допомога розвиткові кооперації: матеріяльна запомога кооперативам с.-господарським та иншим; земські кооперативні інструктори; орґанізація закупок краму для кооперативів у широкому масштабі в ті часи, коли союзи кооперативів заборонялися; земські кооперативні курси.

 

Шляхи: будівля брукованих шляхів, дамб і мостів; догляд за шляхами і ремонт їх взагалі.

 

Допомога населенню що до найбільш корисного продажу хліба й иншого с.-господарського краму: земська скупка й продаж; земські склади та елєватори.

 

Земська статистика: статистичні повітові й ґуберські бюро для науково-статистичних дослідів в ріжних галузях народнього життя повітів і ґуберній і орґанізація для досяження тієї мети відповідних переписів і утворення цілої армії земських статистичних кореспондентів.

 

Оце те головне, що пригадав я й що відносилося до компетенції так само ґуберських земств, як і повітових. Звичайно життя якось поділило між ними ті функції, при чому, по вільній згоді, більш складні речі взяло на себе ґуберське земство, менш складні — повітове.

 

Але ж зостається кільки функцій, що відносяться до компетенції виключно ґуберського земства.

 

Забезпечення населення від пожарів (земська штраховка) — як загальна для всієї людности ґубернії фінансова і в великій мірі обовязкова орґанізація.

 

Ярмарки і базари: встановлення нових і зачинення старих.

 

Земське законодавство: видача так званих "обов'язкових постанов" що до порубок і попасів, користування шляхами, що до ріжних заходів з обсягу санітарії, що до роспорядку на ярмарках і базарів і т. д.

 

Отже не багато з наших громадян знало, що більш може половини присудів місцевих судів (мирові суді, а потім — земські начальники і зїзди їх) робилося на підставі законів, виданих земством!

 

Ці закони, що правда, затверджувались ґубернаторами, але ж ґубернатори, мало досвідчені в справах, майже ніколи не накладали на них свого вето, бо, мовляв, "земству видніш".

 

Серед нашого громадянства була поширена думка, що селянство відноситься неґативно до земства. Але ж цього не було й не могло бути, бо вся ото так звана "дрібна інтеліґенція", що по всяк час була правдивим і щирим представником селянської думки, складалася переважно з земських робітників: фельшери й акушерки, учителі й учительки, інструктори — аґрономичні, кооперативні, рукомисничі або кустарні та ин. — усі вони були земськими робітниками, і в земських справах розумілися добре. А далі ми побачимо, що селянство відогравало велику ролю в земстві і провадило там з меншим чи більшим успіхом свою "політику".

 

Оріґінальність земства, про яку згадувалося вище, заховувалася у тому факті, що воно було установою хоч почасті і панською, але ж в той час — і селянською, і глибоко — антібуржуазною. Через те в Західній Европі ми не знаходимо багато прикладів такої широкої діяльности місцевих самоурядованнь, бо могутня буржуазія наклала на них свою тяжку руку, особливе — в тих ви­падках, коли вони шкодили її економичним інтересам. В Москівщині ж, а ще більш — на Україні буржуазія не була сильною, не користувалася впливом, і через те шляхи до розвитку земської діяльности були вільніші.

 

Так от діяльність земства положила свою федералістичну печатку на псіхичну істоту українського селянства; а революційна заверюха останніх років тільки ще більш, може, її закріпила!

 

***

 

3. Українське селянство. Селяне були у всі часи, і майже скрізь, верствою громадянства, найбільш придатною до державного будівництва. І це цілком зрозуміло, бо ґрунтом для істнування держави є земля, терріторія; нема землі — нема й не може бути держави. Так само, селянин і земля злилися в одно нероздільне ціле: селянин не може жити без землі, — земля годує людей, дає їм усе найкраще, що тільки може дати, — завдяки праці селянина. Инші верстви громадянства не так міцно прив'язані до місцевости чи до землі, а через те не так міцно звязані й з державою. А про робітництво пролєтарське уже й казать нічого бо в самій основі їх світогляду є щось протидержавне: "пролетарі всіх країн єднайтеся!" — стоїть скрізь на їх прапорах.

 

Потім, коли ми порівняємо практичний розум фабричного робітника й селянина з погляду придатности до державного будівництва, — так побачимо, що й тут перевага буде на боці селянина. Робітник — більш грамотний, чита часописі, добре зна марксівські та енґельсовські шпаргалки, приймає жваву участь в своїх товариствах, маніфестує, страйкує, але живе з базару, — на гроші, що достає від господаря фабрики; усі його почуття й розум загострюються в боротьбі з капіталом та капіталістами; він не почуває себе відповідальним за добробут своєї родини, бо коли що станеться, коли дітям нічого буде їсти, так обвинувачує він і має, може, рацію! не себе, голову родини, а той капіталістич­ний лад, серед якого доводиться жити.

 

Инше становище, а через те — инший розум і психіка селянина. Господарство селянина — держава в державі! Селянин почуває себе власним міністром фінансів, міністром праці, міністром господарства; за добробут свій і своїх дітей він почуває відповідальним самого себе, бо він добре розуміє, що той добробут залежить в великій мірі від його праці, від його хисту. Позаяк селянинові дуже тяжко зсунуться з свого місця, втікти від якої напасти, лад і спокій в державі йому далеко дорожчі, ніж робітникові. Розум селянина, хоч і не такий, може, блискучий, — наскрізь пронятий питаннями практичного змісту: школа, лікарня, пробні поля, случні пункти, шляхи... — у всьому тому селянин так чи инак, розуміється, знає хоч приблизно грошову вартість його, знає, якої користі для себе він може чекати від того; а коли чого не зна, найма собі фахівця, плате йому добрі гроші і досяга постановленної мети.

 

Природним спільником селянина на шляху державного будівництва часто, хоч і не завше, бува землевласник. Все залежить від історичних умовин, серед яких розвинулася земельна власність: коли селянин не почуває, що земля приватного власника була пограбована у його, селянина, — коли приватна земельна власність не досягає розмірів величезних латіфундій, — спільна праця коло державного будівництва є можливою і навіть дуже корисною.

 

Але ж широка й рясна наслідками праця селянина коло відбудовання держави на тій чи иншій терріторії може бути тільки тоді, коли селяне того краю почувають якусь єдність між собою — чи національну, чи економичну, чи політичну.

 

Нарешті, можна зазначити, що в процесі відбудовання держави для селянської маси потрібні поводирі — люде з більш широкою освітою, ніж пересічного рівня селянин, — люде з більш далекосяглим розумовим обрієм.

 

От жe подивимося тепер, остільки український селянин є придатним до будівництва української держави з вище-зазначених точок погляду. Праця земства і тут дасть нам де-які вказівки, бо селянин відогравав не аби-яку ролю в тій праці.

 

Зазначимо, що старе, дореволюційне російське земство було збудовано на ґрунті куріального представництва: загальне число земських депутатів, або, як їх названо було в законі, "земських гласних", а також і число депутатів кожної окремої курії було зафіксоване в законі і було неоднакове в ріжних повітах; в більшості повітів перевага була на боці панів, при чому число їх доходило до 61% загального числа повітових депутатів; число селянських депутатів пересічно рівнялося до 30%, але ж в окремих випадках підносилося навіть до 75% (Бердянський повіт на Таврії); а в де-яких повітах Москівщини земські ради складалися виключно з селянських депутатів. Була ще в земських повітових радах третя курія — так звані "разночинці"; але вони складали невеличку купку менш 10%.

 

Між панською й селянською курією усе одбувалася явна й таємна боротьба, при чому загальна лінія тієї боротьби скрізь була однакова: пани бажали залишити оскільки можливо більш видатків виключно на селянських спинах, селяне усилювалися перекласти більшість видатків на загально земські кошти. Отже були зроблені широкі й досить добре оґрунтовані досліди про те, в яких повітах земська справа посувалася краще — в повітах панських, чи в повітах мужичих. Загальні об'єктивні наслідки тих дослідів вказують нам на велику перевагу селянських повітів. На жаль, я не можу подати тут детальних цифер і фактів, бо не маю відповідних літературних джерел і не можу їх тут здобути, але діяльність Бердянського селянського земства мушу підкреслити. Це єдиний повіт на всій Україні, який ще в середині девятисотих років досяг майже загальної початкової освіти. Число початкових шкіл доходило там до кількох сот, при чому учительський персонал був там далеко більш освічений, бо платилося йому краще: в той час як в суміжному Олександрівському повіті платня учителя була 350 карбованців на рік, а в деяких повітах на Полтавщині спускалася навіть до 120 карб., мінімальна платня в Бердянському підносилася до 500 карб. Шкільні будинки були дуже добрі. Так званий шкільний радіус рідко коли перевишав одну верству: щоб досягти тієї мети було збудовано в селі Великому Токмаку більш 20 шкільних будинків! Зразкові, роскидані по всьому повітові, земські лікарні, де вся людність користувалася безплатним лікуванням і залізобетонні й ґранітові мости... Усе оте збудував бердянський селянин, і оглядаючи своє повітове громадянське господарство своїм "хазяїновитим" селянським оком, підтримував його у доброму ладу!

 

Самі пани, навіть у таких випадках, коли на їх боці була велика більшість в повітових земських зібраннях, вибірали в члени управ хоч одного селянина, бо мали довірря до селянського розуму.

 

Взагалі, коли нашого селянина поставити вряд з селянами других народів, — він не буде пасти задніх. Його культура, навіть матеріяльна, стоїть досить високо: пригадайте чудові українські кустарні вироби! До ріжних галузів сільського господарства, навіть до торгівлі, навіть до механіки український селянин має великий хист. Пригадаю, що скрізь на Україні вітряки будуються московськими майстрами, але ж осередкового механізму вони зробити не можуть, і робить його український млиновий майстер!

 

Коли ж, не дивлячись на все оте, нашого селянина заїли злидні, так дотого спричинилася політика московського уряду, і казати про те нічого, бо всі добре знають...

 

Чи почуває сучасний український селянин єдність свою — національну, політичну, економічну?

 

На це запитання не можна відповісти, обґрунтовуючись на наукових статистичних джерелах, бо їх нема і не може бути при сучасних умовах. Але ж на підставі різноманітних відомостей, які надходили до нас від тисяч осіб, що по волі чи по неволі примушені були виїхати з України, ми дізнаємося, що свідомість широка, ота єдність і національна, і економична, і політична, захопила все наше селянство! і за те ми повинні бути вдячні почасти... московським большевикам, почасти нашій дрібній інтеліґенції.

 

Що до впливу большевиків, так це зрозуміло. Хто насунувся на українську землю? — чужинці Москалі. Хто руйнує Україну? — Москалі. Хто одбірає у селян хліб, коней, скот, хто пале села, убива людей, сіє скрізь безладдя, не дає жити? — Москалі! Життя ось уже на протязі трьох років поставило перед українським селянином руба питання: хто є вони, а хто є ми ? І одразу ж подало й відповід: вони — є наші вороги, і ми повинні напружити сили, щоб скинути чужинське ярмо! І ця відповідь втілилася у народніх повстаннях, які на протязі років розливаються по всій Україні!

 

Українською кровю укріплено свідомість українського селянина; українською кровю сцементовано почуття економічної, політичної і національної єдности: економичної — бо селянин впізнав спільність своїх економічних інтересів політичної, — бо він наочно побачив, що тільки міцна власна політична орґанізація дасть змогу йому одбитися від чужинців й захистить від них добро своє й життя; національної, — бо він наочно впізнав свою національну окремішність. Але ж, щоб дійти до тієї свідомости, український селянин мав, крім великого навчителя, що зоветься життям, ще безліч малих учителів з числа отих дрібних земських діячів, яких виховало й розсіяло скрізь серед селян колишнє земство, — з числа дрібної української інтеліґенції, якої є на Україні справді безліч. Ось порахуймо.

 

В кожному маленькому, порівняючи, повіті, як от повіти на Полтавщині, ми знаходимо: коло 120 учителів і учительок, коло 25 хвершалів медіцінських і ветеринарних, більш 30 ріжних інструкторів, коло 10 статистиків і т. д. — більш 200 на повіт. Число те, для таких великих повітів, які ми маємо на Херсонщині, Катеринославщині та Таврії, треба подвоїти а то й потроїти. Велика більшість отієї дрібної інтеліґенції була українська, бо вийшла вона з української селянської гущі, бо в деяких земствах приймали на службу, на посади, про які згадувалося вище, виключно Українців. Наприклад, на Полтавщині всі дрібні статистики були тільки Українці. А кооперативні інструктори були Українці по всій Україні. Уся ота дрібна інтеліґенція мала загальну освіту почасти середню, почасти — освіту в обсягу колишніх "прогімназій". Таким чином загальне число дрібної української інтеліґенції на самій тільки "земській" Україні доходило до 30 тисяч. Можна запитати: де ж вона взялася? Усі оті дрібні, переважно професійні, земські школи (хвершальські, рукомесничі, учительські семинарії, агрономичні, садівництва і т. д.), що стояли по загальній освіті десь між нижчою і середньою, були вщерть повні дітьми українських селян. Крім того в останні роки перед війною і за часи війни так звані орґанізації "середнешкільників Українців" досягли величезних розмірів. В самій Полтаві та орґанізація налічувала більш 300 членів!

 

Таким чином, коли прийшов слушний час, коли ударив грім, коли український нарід прокинувся од вікового сну серед огню, брязкоту зброї, серед моря крові, він уже мав проміж себе власних поводирів!

 

(Кінець буде.)

 

[Воля, 04.06.1921]

04.06.1921