Дарма, що терріторія України розірвана на шматки і підбита під владу ріжних імперіялістичних окупантів московських, польських та инших; дарма, що ми давно вже не маємо ні матеріяльного, ні морального спільного центру, — але ж українська громадянська думка не може одірватися від питання про майбутній устрій української держави, про її громадянський та державний лад, про її констітуцію. В самій тільки "Волі" і тільки за останні півроку ми знайдемо з десяток статей, що торкаються того питання. Нагадаю головнійші з них: О. Вілінській — "Майбутнє" (Т. 4. ч. 2. 1920); Станислав Дністрянський — "Нові проєкти української констітуції" (Т. 4. ч. 5–8); С. Золотаренко — "В справі констітуції У.Н.Р." (Т. 4. ч. 6); Н. Н. — "Майбутній лад на Україні" (Т. 2. ч. 2, 1921. р.); С. Чикаленко — "Де вихід?" (Т. 2. ч. 3–4); К. Білокриниченко — "До майбутнього ладу на Україні" (Т. 2. ч. 5).
Так само і в инших українських часописях обмірковується з усіх боків справа про майбутній лад на Україні, про орґанізацію її державного центру та місцевих громадянських одиниць самоурядовання. Така гостра зацікавленність питанням, яке з першого погляду здається, при сучасних умовинах, ніби то тільки теоретичним і навіть абстрактним, з'ясовується непохитним переконанням українського громадянства, що в недалекому часі умовини зміняться і доведеться спільними силами заходиться коло будівництва української Держави.
От же хотілося би й мені обміркувати оте питання з точки погляду щирого федераліста, — федераліста не в змислі бажання чи потреби федеруватися з Московщиною, Польщею, або иншою якою державою, а в змислі федералізації внутрішнього життя самої української Держави.
***
1. Централізм чи федералізм? — Є два світогляди на устрій державного життя: світогляд централістичний і світогляд федералістичний.
Держава, що збудована на підвалинах централістичного світогляду, має центральний уряд, який керує усим життям держави, усими державними справами, зовнішніми а також і внутрішніми, через своїх урядовців: шляхи великі й маленькі, водяні й сухопутні, бруковані й залізничі; народня освіта — від найвищої до найнижчої; санітарія й ветерінарія; ріжні справи с.-господарські і взагалі економічні — дрібні й великі, місцевого й загально державного значіння: законодавство, що торкається усієї держави й окремих її місцевостей; не кажучи вже про такі справи, як пошта, телєґраф, фльот, військо і т. и. — усе оте підлягає компетенції осередкового уряду. Для громад чи комун, для таких громадянських одиниць як повіт, або кантон, не зостається майже місця для спільної громадянської діяльності; а для громадян, коли вони не належать до великої бюрократичної армії урядовців, залишається переважно тільки приватна праця.
Держава федералістична, навпаки, зоставляє під керуванням осередкового уряду тільки найголовніші справи, — справи, що торкаються усієї держави: випуск грошей і гарантія їх певної вартости, військо і флот, найвищий суд, зносини з иншими державами. Крім того до компетенції уряду належать, або краще — можуть належати ще багато й инших загально-державних справ: пошта, телєґраф, великі державні шляхи, центральні найвищі просвітні установи, як от національна академія наук; і т. д. Решта справ, якими зацікавлена кожна окрема місцевість (громада, повіт, край) належить до компетенції відповідних місцевих громадянських установ чи урядів.
Прихильники централістичного ладу кажуть, що тільки цей останній може зробити державу міцною з середині й могутньою зовні, що тільки він найкраще й найдешевше задовольнить усі потреби людности, уникаючи шкодливої конкуренції між окремими місцевостями держави і наділяючи кожній з них найкоштовнійші вартості, які тільки можуть знайтися в державі та які можуть бути висліжені тілько з височини становища центрального уряду.
Прихильники федералістичного ладу відповідають, що внутрішня й зоколішня могутність держави залежить насамперед від почуття єдности серед громадян держави і що те почуття виховується широкою громадською діяльностю, яка надає звичку рахувати все державне своїм і все своє — державним. А найкращим і найкоштовнійшим, по їх думці, для кожної окремої місцевости є те, що вироблено, випрацьовано й ухвалено місцевою людностю.
Типовим представником централістичної держави є Французька Республіка. Типовими представниками федералістичного ладу — Північно-Американські Сполучені Держави й Швайцарія.
Сімпатії більшої частини українського громадянства схиляються, здається мені, до федералістичного державного ладу. Найкращою підтрімкою цієї думки є оті статті в "Волі", про які згадувалося вище, бо автори їх, обмірковуючи питання про майбутній лад на Україні з ріжних точок погляду, будують українську державу на широкому місцевому самоврядуванні. Але ж сімпатії ці сягають далеко глибше, позаяк великим прихильником, найчистійшим і послідовнійшим ідеолоґом федералістичного ладу був славнозвітний поводирь української думки другої половини минулого сторіччя — М.П. Драгоманов. Пригадую, як у 1884. р. зробили ми з Женеви невеличку подорож до Франції: Драгоманов, Вовк, Кузьма, Мальований...
— Оце дивіться, — сказав Драгоманов, коли ми опинилися саме на кордоні, — шлях французький і шлях швайцарський; обидва міцні й однаково придатні для подорожі, але ж перший має блискучий вигляд, бо його будували інженери французького центрального уряду, а другий має вигляд мужичий — його будувала швайцарська мужича комуна (сільська громада). Але ж подивіться й на сільські будинки: швайцарським позаздрють наші пани, а французькі нагадують російські злиденні хибарки! Дорого коштує французькому селянинові французький централізм...
Взагалі М.П. Драгоманов не надавав великої ваги формі найвищого державного уряду:
— "Я волів би краще бачити Російську Державу монархичною, але з автономними областями й широко розвинутим місцевим самоврядованням — казав иноді Драгоманов — ніж республіканською з централістичним ладом!"
Що ж до внутрішньої, й зовнішньої сили держав централістичних і федералістичних, так ніхто не скаже про Французьку Республіку, що вона не міцна. Отже ще більш може міцна маленька, ріжнонаціональна Швайцарська Федеративна Республіка. З цього приводу нагадаю читачам такий випадок.
Швайцарці дуже зацікавлені, з матеріяльного й морального боку, щоб осередком "Ліґи Націй" й надалі зоставалася Швайцарія. Отже, коли швайцарський центральний уряд не згодився, щоб міжнародні частини війська, яке "Рада Ліґи Націй" хотіла послати до Вільни, перейшли через Швайцарію, — з усих боків почалися напади на уряд. Французькі й инші закордонні часописі зняли питання про те, чи не перенести осередку "Ліґи Націй" до иншої держави, бо, мовляв, "швайцарський уряд через край пильно оберігає свій нейтралітет". Ще з більшою силою критикували уряд часописі швайцарські. Утворилася атмосфера, серед якої повстають звичайно міністерські крізіси. Але швайцарський уряд не звертав на все оте уваги, і справа скінчилася тим, що представник Франції до "Ліґи Націй" Буржуа висловився, в тоні вибачення, що "інцідент треба рахувати вичерпаним" і що швайцарський уряд мав рацію зробити те, що він зробив — остільки з точки погляду швайцарських, як і міжнародніх інтересів!
Взагалі, можна зауважити, що Швайцарії майже невідомі міністерські крізіси і що швайцарський центральний уряд користується великим авторітем в тих галузях державного життя, які йому доручені. І в той самий час кожна окрема складова частина республіки — кантон — користується майже суверенними правами — з власним урядом і власними законодавчими інстітуціями.
***
2. Колишнє українське земство. — Звичайно, коли в тій чи иншій державі повстає централістичний або федералістичний лад, так до того спричиняються ріжні історичні умовини. Отже що до України, — ніколи, здасться, — ні за князів, ні за козаччини й гетьманщини, ні за московського деспотичного господарювання навіть, — історичні умовини не сприяли пануванню на Україні централістичного ладу. А може — саме навпаки!
Коли ми звернемося до історії життя колишньої Російської Держави за останні 50 років перед початком всесвітньої війни, так побачимо тут, власне в центральній Москівщині й лівобічній Україні (Чернігивщина, частини Курщини й Вороніжчини, Полтавщина, Харьківщина, Катеринославщина, Таврія), а також — на правобічних Херсонщині й Басарабщині, — цілковито оріґінальне з'явище: земські установи — ґуберські й повітові, що мали великий вплив на все народне економичне й культурне життя вище-зазначенних країн.
Позаяк значна частина нашого громадянства не знайома ні з принціпами, на яких було збудовано земство, ні з обсягом його компетенції, ні з методами й наслідками його діяльності, — я спинюся тут над де-якими з цих питаннь, бо вони мають міцний звязок з основами української державности взагалі.
Підвалини земства були суто федералістичні, бо в сферах компетенції чи діяльности, велика земська одиниця в ґубернії — ґуберське земство й маленька — повітове земство — мали майже однакові права. А компетенція та була надзвичайно широка, безмежно ширша, ніж здавалося нашій соціялістичній молоді, яка не встигла ще ближче познайомитись з життям батьківщини, придбати собі життєвого стажу...
Самооподаткування, цеб то право оподатковувати населення, повіта чи ґубернії для задовольнення всіх потреб земства.
Медіцина й санітарія: лікування людности в лікарнях і амбуляторним порядком; акушерська допомога; прищеплення віспеної вакціни та антідіфтерітної сироватки і взагалі боротьба з пошестними хворобами; будівля міліонної вартости лікарень і притулків для божевільних; орґанізація земських, себ то, громадянських аптек.
Ветеринарія: боротьба з епізоотіями і в взагалі ветеринарна допомога домашній худобі.
Земська пошта: поштове сполучення найбільш глухих сел з улаштованням для того окремих земських почтових пунктів і виданням земських поштових марок.
Земський телєфон: телефонне сполучення ґуберського міста з повітовими і повітових — з більшістю сел повітів.
Народня освіта: нижча — загальна й рукомиснича а почасти й — середня; засновання бібліотек для селянства — при школах і окремих; учительські семинарії та інстітути; ріжні заходи, що до позашкільної освіти; земські книгарні.
Допомога розвиткові сільського господарства: аґрономічні станції; пробні й зразкові поля; с-господарські вистави; постачання населенню найкращого с-господарського знаряддя та орґанізація їх конкурсів; постачання кращого насіння; орґанізація лекцій і курсів по сільскому господарству; случні пункти — кінські, скотські та инші.
Забезпечення будинків від огню: улаштовання цеглових та черепичних заводів земських; ріжні заходи, сприяючі поширенню таких заводів серед населення; постройка зразкових огнестійних будинків; постачання населенню черепиці та дахового заліза.
Допомога розвиткові кооперації: матеріяльна запомога кооперативам с.-господарським та иншим; земські кооперативні інструктори; орґанізація закупок краму для кооперативів у широкому масштабі в ті часи, коли союзи кооперативів заборонялися; земські кооперативні курси.
Шляхи: будівля брукованих шляхів, дамб і мостів; догляд за шляхами і ремонт їх взагалі.
Допомога населенню що до найбільш корисного продажу хліба й иншого с.-господарського краму: земська скупка й продаж; земські склади та елєватори.
Земська статистика: статистичні повітові й ґуберські бюро для науково-статистичних дослідів в ріжних галузях народнього життя повітів і ґуберній і орґанізація для досяження тієї мети відповідних переписів і утворення цілої армії земських статистичних кореспондентів.
Оце те головне, що пригадав я й що відносилося до компетенції так само ґуберських земств, як і повітових. Звичайно життя якось поділило між ними ті функції, при чому, по вільній згоді, більш складні речі взяло на себе ґуберське земство, менш складні — повітове.
Але ж зостається кільки функцій, що відносяться до компетенції виключно ґуберського земства.
Забезпечення населення від пожарів (земська штраховка) — як загальна для всієї людности ґубернії фінансова і в великій мірі обовязкова орґанізація.
Ярмарки і базари: встановлення нових і зачинення старих.
Земське законодавство: видача так званих "обов'язкових постанов" що до порубок і попасів, користування шляхами, що до ріжних заходів з обсягу санітарії, що до роспорядку на ярмарках і базарів і т. д.
Отже не багато з наших громадян знало, що більш може половини присудів місцевих судів (мирові суді, а потім — земські начальники і зїзди їх) робилося на підставі законів, виданих земством!
Ці закони, що правда, затверджувались ґубернаторами, але ж ґубернатори, мало досвідчені в справах, майже ніколи не накладали на них свого вето, бо, мовляв, "земству видніш".
Серед нашого громадянства була поширена думка, що селянство відноситься неґативно до земства. Але ж цього не було й не могло бути, бо вся ото так звана "дрібна інтеліґенція", що по всяк час була правдивим і щирим представником селянської думки, складалася переважно з земських робітників: фельшери й акушерки, учителі й учительки, інструктори — аґрономичні, кооперативні, рукомисничі або кустарні та ин. — усі вони були земськими робітниками, і в земських справах розумілися добре. А далі ми побачимо, що селянство відогравало велику ролю в земстві і провадило там з меншим чи більшим успіхом свою "політику".
Оріґінальність земства, про яку згадувалося вище, заховувалася у тому факті, що воно було установою хоч почасті і панською, але ж в той час — і селянською, і глибоко — антібуржуазною. Через те в Західній Европі ми не знаходимо багато прикладів такої широкої діяльности місцевих самоурядованнь, бо могутня буржуазія наклала на них свою тяжку руку, особливе — в тих випадках, коли вони шкодили її економичним інтересам. В Москівщині ж, а ще більш — на Україні буржуазія не була сильною, не користувалася впливом, і через те шляхи до розвитку земської діяльности були вільніші.
Так от діяльність земства положила свою федералістичну печатку на псіхичну істоту українського селянства; а революційна заверюха останніх років тільки ще більш, може, її закріпила!
***
3. Українське селянство. Селяне були у всі часи, і майже скрізь, верствою громадянства, найбільш придатною до державного будівництва. І це цілком зрозуміло, бо ґрунтом для істнування держави є земля, терріторія; нема землі — нема й не може бути держави. Так само, селянин і земля злилися в одно нероздільне ціле: селянин не може жити без землі, — земля годує людей, дає їм усе найкраще, що тільки може дати, — завдяки праці селянина. Инші верстви громадянства не так міцно прив'язані до місцевости чи до землі, а через те не так міцно звязані й з державою. А про робітництво пролєтарське уже й казать нічого бо в самій основі їх світогляду є щось протидержавне: "пролетарі всіх країн єднайтеся!" — стоїть скрізь на їх прапорах.
Потім, коли ми порівняємо практичний розум фабричного робітника й селянина з погляду придатности до державного будівництва, — так побачимо, що й тут перевага буде на боці селянина. Робітник — більш грамотний, чита часописі, добре зна марксівські та енґельсовські шпаргалки, приймає жваву участь в своїх товариствах, маніфестує, страйкує, але живе з базару, — на гроші, що достає від господаря фабрики; усі його почуття й розум загострюються в боротьбі з капіталом та капіталістами; він не почуває себе відповідальним за добробут своєї родини, бо коли що станеться, коли дітям нічого буде їсти, так обвинувачує він і має, може, рацію! не себе, голову родини, а той капіталістичний лад, серед якого доводиться жити.
Инше становище, а через те — инший розум і психіка селянина. Господарство селянина — держава в державі! Селянин почуває себе власним міністром фінансів, міністром праці, міністром господарства; за добробут свій і своїх дітей він почуває відповідальним самого себе, бо він добре розуміє, що той добробут залежить в великій мірі від його праці, від його хисту. Позаяк селянинові дуже тяжко зсунуться з свого місця, втікти від якої напасти, лад і спокій в державі йому далеко дорожчі, ніж робітникові. Розум селянина, хоч і не такий, може, блискучий, — наскрізь пронятий питаннями практичного змісту: школа, лікарня, пробні поля, случні пункти, шляхи... — у всьому тому селянин так чи инак, розуміється, знає хоч приблизно грошову вартість його, знає, якої користі для себе він може чекати від того; а коли чого не зна, найма собі фахівця, плате йому добрі гроші і досяга постановленної мети.
Природним спільником селянина на шляху державного будівництва часто, хоч і не завше, бува землевласник. Все залежить від історичних умовин, серед яких розвинулася земельна власність: коли селянин не почуває, що земля приватного власника була пограбована у його, селянина, — коли приватна земельна власність не досягає розмірів величезних латіфундій, — спільна праця коло державного будівництва є можливою і навіть дуже корисною.
Але ж широка й рясна наслідками праця селянина коло відбудовання держави на тій чи иншій терріторії може бути тільки тоді, коли селяне того краю почувають якусь єдність між собою — чи національну, чи економичну, чи політичну.
Нарешті, можна зазначити, що в процесі відбудовання держави для селянської маси потрібні поводирі — люде з більш широкою освітою, ніж пересічного рівня селянин, — люде з більш далекосяглим розумовим обрієм.
От жe подивимося тепер, остільки український селянин є придатним до будівництва української держави з вище-зазначених точок погляду. Праця земства і тут дасть нам де-які вказівки, бо селянин відогравав не аби-яку ролю в тій праці.
Зазначимо, що старе, дореволюційне російське земство було збудовано на ґрунті куріального представництва: загальне число земських депутатів, або, як їх названо було в законі, "земських гласних", а також і число депутатів кожної окремої курії було зафіксоване в законі і було неоднакове в ріжних повітах; в більшості повітів перевага була на боці панів, при чому число їх доходило до 61% загального числа повітових депутатів; число селянських депутатів пересічно рівнялося до 30%, але ж в окремих випадках підносилося навіть до 75% (Бердянський повіт на Таврії); а в де-яких повітах Москівщини земські ради складалися виключно з селянських депутатів. Була ще в земських повітових радах третя курія — так звані "разночинці"; але вони складали невеличку купку менш 10%.
Між панською й селянською курією усе одбувалася явна й таємна боротьба, при чому загальна лінія тієї боротьби скрізь була однакова: пани бажали залишити оскільки можливо більш видатків виключно на селянських спинах, селяне усилювалися перекласти більшість видатків на загально земські кошти. Отже були зроблені широкі й досить добре оґрунтовані досліди про те, в яких повітах земська справа посувалася краще — в повітах панських, чи в повітах мужичих. Загальні об'єктивні наслідки тих дослідів вказують нам на велику перевагу селянських повітів. На жаль, я не можу подати тут детальних цифер і фактів, бо не маю відповідних літературних джерел і не можу їх тут здобути, але діяльність Бердянського селянського земства мушу підкреслити. Це єдиний повіт на всій Україні, який ще в середині девятисотих років досяг майже загальної початкової освіти. Число початкових шкіл доходило там до кількох сот, при чому учительський персонал був там далеко більш освічений, бо платилося йому краще: в той час як в суміжному Олександрівському повіті платня учителя була 350 карбованців на рік, а в деяких повітах на Полтавщині спускалася навіть до 120 карб., мінімальна платня в Бердянському підносилася до 500 карб. Шкільні будинки були дуже добрі. Так званий шкільний радіус рідко коли перевишав одну верству: щоб досягти тієї мети було збудовано в селі Великому Токмаку більш 20 шкільних будинків! Зразкові, роскидані по всьому повітові, земські лікарні, де вся людність користувалася безплатним лікуванням і залізобетонні й ґранітові мости... Усе оте збудував бердянський селянин, і оглядаючи своє повітове громадянське господарство своїм "хазяїновитим" селянським оком, підтримував його у доброму ладу!
Самі пани, навіть у таких випадках, коли на їх боці була велика більшість в повітових земських зібраннях, вибірали в члени управ хоч одного селянина, бо мали довірря до селянського розуму.
Взагалі, коли нашого селянина поставити вряд з селянами других народів, — він не буде пасти задніх. Його культура, навіть матеріяльна, стоїть досить високо: пригадайте чудові українські кустарні вироби! До ріжних галузів сільського господарства, навіть до торгівлі, навіть до механіки український селянин має великий хист. Пригадаю, що скрізь на Україні вітряки будуються московськими майстрами, але ж осередкового механізму вони зробити не можуть, і робить його український млиновий майстер!
Коли ж, не дивлячись на все оте, нашого селянина заїли злидні, так дотого спричинилася політика московського уряду, і казати про те нічого, бо всі добре знають...
Чи почуває сучасний український селянин єдність свою — національну, політичну, економічну?
На це запитання не можна відповісти, обґрунтовуючись на наукових статистичних джерелах, бо їх нема і не може бути при сучасних умовах. Але ж на підставі різноманітних відомостей, які надходили до нас від тисяч осіб, що по волі чи по неволі примушені були виїхати з України, ми дізнаємося, що свідомість широка, ота єдність і національна, і економична, і політична, захопила все наше селянство! і за те ми повинні бути вдячні почасти... московським большевикам, почасти нашій дрібній інтеліґенції.
Що до впливу большевиків, так це зрозуміло. Хто насунувся на українську землю? — чужинці Москалі. Хто руйнує Україну? — Москалі. Хто одбірає у селян хліб, коней, скот, хто пале села, убива людей, сіє скрізь безладдя, не дає жити? — Москалі! Життя ось уже на протязі трьох років поставило перед українським селянином руба питання: хто є вони, а хто є ми ? І одразу ж подало й відповід: вони — є наші вороги, і ми повинні напружити сили, щоб скинути чужинське ярмо! І ця відповідь втілилася у народніх повстаннях, які на протязі років розливаються по всій Україні!
Українською кровю укріплено свідомість українського селянина; українською кровю сцементовано почуття економічної, політичної і національної єдности: економичної — бо селянин впізнав спільність своїх економічних інтересів політичної, — бо він наочно побачив, що тільки міцна власна політична орґанізація дасть змогу йому одбитися від чужинців й захистить від них добро своє й життя; національної, — бо він наочно впізнав свою національну окремішність. Але ж, щоб дійти до тієї свідомости, український селянин мав, крім великого навчителя, що зоветься життям, ще безліч малих учителів з числа отих дрібних земських діячів, яких виховало й розсіяло скрізь серед селян колишнє земство, — з числа дрібної української інтеліґенції, якої є на Україні справді безліч. Ось порахуймо.
В кожному маленькому, порівняючи, повіті, як от повіти на Полтавщині, ми знаходимо: коло 120 учителів і учительок, коло 25 хвершалів медіцінських і ветеринарних, більш 30 ріжних інструкторів, коло 10 статистиків і т. д. — більш 200 на повіт. Число те, для таких великих повітів, які ми маємо на Херсонщині, Катеринославщині та Таврії, треба подвоїти а то й потроїти. Велика більшість отієї дрібної інтеліґенції була українська, бо вийшла вона з української селянської гущі, бо в деяких земствах приймали на службу, на посади, про які згадувалося вище, виключно Українців. Наприклад, на Полтавщині всі дрібні статистики були тільки Українці. А кооперативні інструктори були Українці по всій Україні. Уся ота дрібна інтеліґенція мала загальну освіту почасти середню, почасти — освіту в обсягу колишніх "прогімназій". Таким чином загальне число дрібної української інтеліґенції на самій тільки "земській" Україні доходило до 30 тисяч. Можна запитати: де ж вона взялася? Усі оті дрібні, переважно професійні, земські школи (хвершальські, рукомесничі, учительські семинарії, агрономичні, садівництва і т. д.), що стояли по загальній освіті десь між нижчою і середньою, були вщерть повні дітьми українських селян. Крім того в останні роки перед війною і за часи війни так звані орґанізації "середнешкільників Українців" досягли величезних розмірів. В самій Полтаві та орґанізація налічувала більш 300 членів!
Таким чином, коли прийшов слушний час, коли ударив грім, коли український нарід прокинувся од вікового сну серед огню, брязкоту зброї, серед моря крові, він уже мав проміж себе власних поводирів!
(Кінець буде.)
[Воля, 04.06.1921]
(Далі.)
4. Інтеліґенція, "партії", меншости. Інтеліґенції з широкою загальною й спеціяльною освітою у нас мало, але все ж далеко більш, ніж здається з першого погляду. Ми, що росташувалися отут за кордоном, гадаємо, ніби на Україні "нікого" вже й не зосталося. Отже це не так: виїхали з України більш рухливі елєменти, менш звязані з місцевостю, а решта і тепер живе, — щось робе десь "там". Коли я почав обмірковувати це питання й пригадувати ріжних людей, знайомих особисто і незнайомих, так побачив, що люде ще справді є; кілька десятків Українців з середнею та вищою освітою ви знайдете в самій Полтаві — інженерів, юрістів, педаґоґів, економістів — всі з великою життєвою практикою, з великим стажем. Так само люде є — в Кременчузі, Лубнях, Конотопі, Харькові, Катеринослові. Єдина хиба тих людей є та, що вони в свій час не зуміли бути демаґоґами, і через те залишилися позаду жвавого українського руху... Але — довліє дневі злоба його: иноді демаґоґів слухають, иноді сміються з них, а иноді й бьють... І не радив би я тепер молодим і старим лівим есерам та есдекам потикаться на українське село з своїми колишніми лозунґами!
Крім свідомої української інтеліґенції, яка й до революції працювала коло відродження України, можна знайти не мало Українців, що "впізнали себе" вже за часи революційної заверюхи. Це ті люде, українського походження, які належали раніш до сірої маси "общеросів", але у яких підсвідоме "я" наскрізь було перенятим українським патріотизмом...
Політичні партії по всяк час були, є й будуть. Скрізь відогравали вони і більшу чи меншу ролю у відродженню батківщини, в державному будівництві, в державному житті. Але в ті часи, коли народ напружує всі сили, щоб здобути собі національно-державну незалежність, щоб увільнити свою землю од грабіжників окупантів-чужинців, — кожна партія, коли вона тільки бажає зберегти для себе якийсь грунт на батьківщині, повинна уміти одсунути своє, суто партійне, на задній план і поставити на першому плані загально-національне. Потім, політична партія, коли вона є справжня "партія", повинна спіратися на широкі й товсті шари громадянства. На жаль, у нас нема майже партій, які відповідали би зазначеним вище вимогам — принаймні, остільки про те можна гадати на підставі прикладів нашої, закордонної еміґрації. Один з найвидатнійших есдецьких лідерів, за часи страшної національної небезпеки, каже, що України йому зовсім не треба, коли вона відбудується не по есдецькому зразку. Ліві есери та ліві есдеки залицяються до московських большевиків в той час, коли українська армія й народні повстанці напружують всі сили, аби тільки оборонитися від тих чужинців...
Що до "широких та товстих шарів" громадянства, на які повинна б була спіратися кожна партія, так найбільш комічний вигляд з цього боку має есдецька партія Надніпрянщини: пролєтарська партія — без пролєтаріату! Пів відсотка людности, та ще міцно звязаної з землею, це справді не пролєтаріат...
Те ж саме майже можна сказати, з цього приводу, про есефів, про ріжних республіканців, самостійників і т. д.
Есерам пощастило, за перші часи революції, привернути на свій бік майже все українське селянство, крім, може яких 5%. Але ж то були часи демаґоґії, і хто зна, що зосталося тепер на Україні від того есерівського впливу. Гадаю, що — нічого...
Що ж робиться на Україні, в обсягу партійного життя, про те у нас відомостей нема. Можна гадати тільки, що там утворюється тепер міцний ґрунт для засновання могутньої селянської партії...
Оскільки можна покладатись на українські меншости в процесі будовання української держави — не можна з певністю сказати, бо енерґійну отверту боротьбу за українське відродження провадили до цього часу тільки Українці...
Коли взяти обшир усієї Соборної України, так на меншостей припада ось який відсоток людности (по відомостям перед війною): Москалів 11.6%; Євреїв — 8.4%; Поляків — 4.5%; инших — 5.0%. Серед Москалів знайдеться багато, власне, Українців, які належали до гурту урядовців колишньої Російської Держави, які вживали дома й на службі українську мову, але на переписах записувались до "Руских", це б то до Великоросів, або, все одно, до Москалів. Ця частина московської меншости буде так само вірно служити Українській Державі, як вона служила колись Російській. Але ж решта Москалів ще на протязі довгих років буде ворожа Українській Державі. Про Євреїв в останні часи багато писалося, що вони підтрімують Українців, українську державність і т. д. Отже на це покладатися нічого, бо Євреї завши становилися в державі на боці дужчого і в колишній Російській Державі вони підтрімували Москалів проти Українців, в Польщі так само — Поляків проти Українців. Про Поляків — і казать нічого. І може тільки від самих Німців (що на Україні коло 1.8%) можна чекати якоїсь допомоги.
Таким чином в величезній праці коло будовання Української Держави ми можемо покладатись переважно тільки на власні сили. І хто зна — може це й краще! Бо те, що ми зробимо самі, буде, — або принаймні повинно бути, — більш відповідним нашим звичаям, хисту нашого народу, нашим історічним традіціям...
***
5. Майбутній лад на Україні. З усього того, що писалося про майбутній лад на Україні, найбільший обсяг мають проєкти про "устрій української держави", з приводу яких виступив Станіслав Дністрянський на сторінках "Волі" (т. 4, ч. 5–8) зі своєю гострою крітикою. І правду сказати, вони заслуговують тієї крітики, бо зложені, з редакційного боку, так, що досить тяжко зрозуміти справжню думку їх авторів; а внутрішнім змістом не дають досить певних ґарантій, що та "демократична," українська держава, про яку вони пишуть, буде справді демократичною, коли вона буде збудована на підставі тих проєктів законів.
Инші проєкти й нариси про майбутній лад на Україні стоять на більш менш певному демократичному ґрунті, на ґрунті широкої децентралізації, широкого місцевого самоурядовання.
"Констітуція Української Народньої Республіки повинна бути заснована на самій широкій децентралізації. Про центри у тому значінню, як це розумілося у колишній Росії, треба зовсім забути" — пише О. Вілінський (Майбутнє, "Воля" т. 4, ч. 2, — 1920 р.).
Так само на ґрунті широкого місцевого самоурядовання стоять: N.N. (Воля, т. 2, ч. 2) й инші автори, про яких уже згадувалося, а також і N.N.N., нарис якого надрукований оце, в останній книжці "Волі" (т. 2 ч. 6–7).
Але де-що в тих статтях викликає сумніви й непорозуміння. Наприклад, N.N. каже, що всі орґани місцевого самоурядовання є в той самий час і орґанами державного управління: сільські збори і комітети; повітові ради і управи; окружні сойми і секретаріати. Цього не було навіть за старого ладу колишньої Російської Держави, бо орґанами місцевого самоурядовання були тоді: ґубернатори й ґубернські правління, поліційні управління і волосні правління, — і тільки в невеликій мірі — ґубернські, повітові й мійські управи й сільські громади. Коли ж ви накинете, наприклад, повітовим радам і управам поліційні функції, а поліцію зробите, в той самий час, підвладною державній центральній владі, так де ж зостанеться місце для повітового самоурядовання?!
Це непорозуміння пояснюється, може, тим фактом, що N.N. писав не про майбутній лад на Україні взагалі, а про той лад, який повинен бути за часи війни. Коли так, автор мав, може, й рацію, бо за часи війни все повинно бути зорґанізовано для досяження однієї мети: перемоги над ворогом!
Крім того, не зовсім раціональним вигляда багатоповерховість, так мовити, урядовання і самоурядовання: шість поверхів! Таким чином, кожний український громадянин може бути оподаткованим принаймні пять разів: державою, округою, повітом, волостею і громадою, — і шість разів — коли він одночасно належить до міста й до сільської громади! Теорія одного спільного податку з поділом його, по якимсь ознакам, між державою та органами самоурядовання не може бути приложена до нашої батьківщини, бо це було би рівнозначне знищенню головної підвалини самого самоурядовання права самооподатковання.
Звичайно, для держав централістичних є все можливим. Але ж і в старій Російській державі урядовання було тільки чотирьохповерховим (держава, ґубернія, повіт, волость) і тільки, в невеликій мірі, та й то не скрізь, до того добавлялась громада й місто. У Франції урядовання чотирьохповерхове: держава, департамент, кантон, комуна. У Швайцарії тільки трьохповерхове: держава, кантон, комуна (громада). Прінціпіяльної ріжниці між громадою і містом тут нема ніякої.
Так само і у нас корисно було би оту багатоповерховість зменшить. Насамперед повинно б було знищить прінціпіяльну ріжницю між містом, містечком і сільською громадою, які б великі чи маленькі вони ни були. Потім, під знаком запитання стоїть і волость. Хоч це й старовинне назвисько, далеко, може, старіше, ніж повіт, але за останні роки, навіть сотні років, волость не мала у нас великого значіння, і прикликане до життя волосне земство тимчасовим революційним російським урядом є швидче твором російської інтеліґентської думки, ніж потребою життя. Волості у нас, на Україні, складалися де-коли з трьох, двох і навіть — з одного села з кількома невеличкими хуторами. Коли почали прикладати до життя нове волосне земство, так одразу ж побачили, що йому нічого буде робити по таких маленьких волостях, — що потрібно об'єднувати кільки волостей в одну, що й на волосному земстві зостануться переважно адміністраційно-поліційні функції, як це було й при царській волості. Автори закону про волосне земство мали на меті приближити земство до населення; отже чи не краще можно були би досягти тієї мети поділом де яких великих повітів? Що до адміністративно-поліційних обовязків колишньої волості, так вони поділилися би між повітовими земствами та громадами, — і це було би цілком природно, бо в щиро демократичній державі поліція повинна бути під владою місцевого самоурядовання, а не центральної державної влади.
Після зроблених уваг переходимо до головного питання: як повинна бути збудована Українська держава — з яких державно-громадянських одиниць самоурядовання та урядовання, і яке кожна з тих одиниць буде мати місце у тому державному будинку?
Позаяк ми стоїмо отут на ґрунті федералізації українського державного життя, так означимо насамперед ті місцевости, ті чистини України, ті одиниці, федерування яких проміж собою складе Велику Соборну Українську Державу. Потім, розвязуючи те питання, ми повинні додержуватися точки погляду українського загалу, українського громадянства, а не дипльоматів та урядовців ріжних істнуючих і неістнуючих українських урядів, — додержуватись того ідеального погляду, що зобовязує нас стреміти до одної великої спільної національної мети — до відбудовання Соборної України!
Коли ж ми поглянемо з цього ідеального погляду на наше завдання, так одразу ж побачимо, що тими одиницями, з конфедерації яких складеться Українська Держава, повинні бути порівняючи великі частини терріторії, що називалися ріжними авторами "краями", "землями", "округами", — що відповідають, в ґеоґрафичному смислі, ґуберніям колишньої Російської Держави, або окремим краям чи областям колишньої Австроугорщини. Для того маємо досить важливі мотиви. Повіт був би може дуже мала одиниця, та й дуже їх багато було би: до 150. Крім того не можно, по історічним і економичним умовам роздирать де-які області на окремі повіти. Наприклад, Галичина жила своїм окремим економічним та історічним життям на протязі кількох сот років, і через те вона охоче увійде у склад Соборної України як суверенна окрема область, передавши де-яку частину своїх державних прав спільному українському урядові, але вона не згодиться бути роспорошеною на повіти й потонути, роспливтися в спільному українському морі. Те ж саме можна сказати про Буковину, колишню Угорську Україну і про де-які ґубернії чи області колишньої Росії. На перший час можна взяти ці останні в тих межах, в яких вони істнують тепер, а життя вже само якось краще пристосує ті межі, поділить, може, де-які області і т. д.
Таким чином, у склад української держави, коли вона досягне свого ідеалу, увійдуть ось які області: 1. Східня Галичина; 2. колишня Угорська Україна; 3. українська частина Буковини; 4. Холмщина; 5. українська частина Полісся; 6. українська частина Бесарабщини; 7. Волинь; 8. Поділля; 9. Київщина; 10. Херсонщина; 11. Чернигівщина — без частин повітів з'білоруським та московським населенням; 12. українська частина Курщини; 13. українська частика Вороніжчини; 14. Полтавщина; 15. Харьківщина; 16. Катеринославщина; 17. Таврія — без південної частини Кримського півострова; 18. Кубань; 19. частина української Чорноморії, яка не увійшла в склад Кубані; 20. українська частина Ставропільщини.
Кожну з тих великих одиниць я волів би іменувати не краями, не землями й не округами, а "областями": це — давнє українське слово; областю вже названа була західна частина Соборної України — Галичина; те слово вживав уже М.П. Драгоманов. Хоч Драгоманов розумів під ним не одну, а кілька ґуберній, але з того часу людність збільшилась, життя ускладнилося, і зміст поняття Драгоманівської області відповідає тепер ґубернії.
Що ж до політичних прав, до обсягу й характеру влади кожної області, так я окреслив би їх так, як це зроблено, наприклад, для Женевського кантону чи області Швайцарської конфедерації:
"Женевська республіка є однією з суверенних областей Швайцарської конфедерації.
"Суверенність заховується в народі; кожна власть урядова чи громадянська делєґується цією найвищою владою.
"Народ складається з усих громадян.
"Форма уряду є демократично-репрезентативною.
Само собою розуміється, що я не обстоюю тієї самої редакції, а тільки зміст, — і що частина з тих суверенних прав повинна бути переданою спільному урядові (розуміючи під урядом виконавчу й законодавчу владу) української конфедерації. З другого ж боку, частина тих самих суверенних прав передається дрібнійшим теріторіальним одиницям та колєктивам — повітам і громадам.
З суверенних прав області — спільному Всеукраїнському Урядові передається: керування військом і фльотом; зносини з чужосторонніми державами по всім питанням політичний, а також і економичним, що торкаються усієї держави; чеканка метальових і друк папірових грошей з забезпеченням певної їх вартости; керування державним банком і його відділами; керування державними митницями; керування державними монополіями — залізничими і спільно-державними водяними шляхами, державною поштою, телєґрафом і телєфоном, а також иншими монополіями на підставі законів, затвержених всенародім референдумом; орґанізація найвищого федерального суду, який має розглядати питання про констітуційність законів, виданих федеральною владою, а також всі справи по суперечкам між окремими областями, між приватними особами й окремими областями і поміж федеральним урядом; керування державною скарбницею; складання щорічних кошторисів усієї держави; оподатковання населення держави для задовольнення вищезазначених потреб; законодавство в обсягу усих зазначених справ, оскільки воно не порушає основних законів.
Для області залишається: законодавство по всим иншим питанням, як суверенного колєктіва, а також усі инші справи, що торкаються усієї області, або кількох її повітів, коли вони не будуть полагожені спільною згодою поміж останнім.
Повіти й громади керують усими справами, що торкаються місцевого життя, оскільки те не суперечить загально-державним та основним законам, а також законам обласним.
Охорона ладу й спокою серед громадян лежить на поліції, підвладній відповідно: області, повітові і громаді.
Права людини й громадянина забезпечуються основними загально-державними законами.
Таким чином, схема майбутнього державного всеукраїнського будинку уявляється мені такою:
1. Конфедерація областей складає українську державу, з невеликою, порівнюючи, кількістью справ, — спільних усій державі, — доручених компетенції загально-державної влади.
2. Суверенні області, частина суверенних прав яких передана загально-державній владі.
3. Повіти й громади, які вільно керують, кожний чи кожна, місцевими справами і які мають право видавати обов'язкові для своїх місцевостей постанови, що набувають силу місцевого закону, — після затвердження їх обласним урядом.
***
6. Влади законодавчі, роспорядчі*) й виконавчі — в державі, областях, повітах і громадах. — Так само, як і N.N. (Воля, т. 2, ч. 2), почну з громади.
Громади можуть бути хутірські, сільські, містечкові та мійські. Ріжниці між ними, що до обсягу справ, якими вони порядкують, нема. Але, коли громади не дуже великі, всі громадяне, чоловіки, й жінки, не менш 20 років, збіраються для обміркування громадянських справ і обрання громадської управи, що складається з голови та двох його помішників. Коли ж громада велика, так для обмірювання громадянських справ вона обірає з проміж своїх громадян громадську раду, а також громадську управу. В менших громадах ради й управи обіраються на один рік; в більших громадах — на довший строк, бо громадянські справи там далеко складніші. Крім того, в більших громадах число членів управ може бути побільшено до пяти.
Повіти. Самоурядовання повітів складається з роспорядчих орґанів — повітових рад, і виконавчих — повітових управ. Повітові ради складаються з повітових радників, які обіраються всим населенням повіта, по громадам, в кількости, приблизно, на десять тисяч мешканців повіту — один повітовий радник. Коли громада менш десяти тисяч мешканців — для обрання одного радника сполучаються кільки громад. Але ж можуть бути поділи повітів і на більші виборчі округи, аби кожна округа вибірала кількох повітових радників та щоб можна було додержуваться прінціпу пропорціональности. З цього приводу повинен зауважити, що К. Білокриниченко ("Воля", т. 2, ч. 5) не має, може, рації дуже повставати проти сістеми прямих та пропорціональних виборів. Все залежить від того, яка саме сістема та які умовини, — бо прямих та пропорціональних сістем є безліч, а найгірша з них саме та, що була подарована нам тимчасовим російським урядом та центральною Радою. Отже до сістеми виборів я вернуся ще трохи далі.
Повітова управа вибірається повітовою радою й складається з голови управи, його заступника й трьох членів. Строк уповноважень повітових рад та повітових управ — три роки.
Області. Законодавча влада в області належить Обласній Раді, виконавча Обласній Управі. Обласна рада складається з депутатів, частина яких вибірається по сістемі прямих виборів всим населенням області, по виборчим округам — на одну округу один депутат, в кількости, приблизно, на 50.000 мешканців депутат; але загальне число депутатів цієї частини не повинно бути меншим 50 і більшим 100. Друга частина вибірається повітовими радами — по три депутати від повіта. Такий подвійний склад Обласної Ради забезпечуватиме міцнійше об'єднування діяльности Обласної Ради з діяльностю повітових рад.
Обласна Управа вибірається, в кількости семи членів, Обласною Радою, при чому від повіта не може бути двох або більш членів Управи. Один з членів управи призначається Головою Управи, який є в той самий час і Головою (пре зідентом) Області, другий — заступником голови, при чому вони повинні належати до ріжних повітів. Поділ обов'язків між Головою, його заступником та иншими членами Обласної Управи встановляється на підставі закону, виданого з цього приводу Обласною Радою.
Крім того, Обласна Рада вибірає голову й двох членів Обласної Ревізійної Комісії і виробля закон, на підставі якого відбувається діяльність Ревізійної Комісії. Комісія щорічно в чергову сесію подає справоздання Обласній Раді. А у випадках надзвичайних подає доклади Обласній Раді у всякий час, коли одбуваються її збори. Комісія самостійна та незалежна від Обласної Управи, але втручатися у її роспорядки не може.
Обласна Рада, Обласна Управа і Ревізійна Комісія обіраються на три роки.
7. Держава. Як бачимо, громади, повіти та області будуються на республіканських, так мовити, підвалинах, — бо скрізь там панує право зверхності народу. Проти того не сперечається в своїй статті "Де вихід?" і Є. Чикаленко ("Воля", ч. 3–4, т. 2, 1921 р.). Він каже, що державний устрій нашої країни повинно будувати на федерації окремих земель, округів, чи ґуберній, але ж гадає, що оте найширше самоурядовання, повинно прикрити монархичним дахом. Республіканський лад, на думку Є. Чикаленка, неможливим є на Україні завдяки малій грамотности населення. Отут шановний автор, здається мені, помиляється, бо для державного будівництва потрібен народній розум, а його в нашого селянина не бракує. Крім того збудувати місцеве самоурядовання на демократичних підвалинах може ще далеко тяжче, ніж республіканський загально-державний центр. Швайцарські селяне, які заснували багато сот років тому Швайцарську Республіку, були майже всі неграмотні...
Гадаючи, що визволити Україну від напасти може тільки чужоземний князь, "Варяг", Є. Чикаленко робе з нашої батьківщини не суб'єкт, а об'єкт, і хто зна, чи діждемося ми коли таких умовин, щоб отим "об'єктом" хто зацікавився...
Отже і загально-державний центр Української Держави повинен бути республіканським, і Українська Держава тоді именувалася би Українською Федеративною Республікою. Звичайно, для назви держави можна було би знайти якісь свої слова, але "федеративний" і "республіка" — слова остільки відомі й остільки прищепилися до мов всього світа, що можна задовольниться й ними.
Законодавча влада на Україні належить Всеукраїнській Національній Раді; виконавча — Гетьману Всеї України та Ґенеральному Секретаріату; судова — Ґенеральному Федеральному Суду.
Так само, як і в області, одна частина депутатів Всеукраїнської Національної Ради вибірається безпосередне населенням держави, по повітам, по одному депутату від ста тисяч людності; лишок людности менш 50 тис. не рахується; на кількість людности більш 50 тис., але менш 100 тис. вибірається зайвий депутат. Друга частина депутатів призначається обласними радами — по 4 депутати від області. Обсяг діяльности Всеукраїнської Національної Ради приблизно такий, як окреслено в уступі 5. Вибірається на чотирі роки.
Частина депутатів Всеукраїнської Національної Ради, що призначається областями, можуть утворити з себе Федеральну Раду для обміркування економичних питань, які торкаються ріжних областей. Ніяких законодавчих прав Федеральна Рада не має і є установою трохи схожою до колишнього союза земств. Питання це складне і потрібує уважного обміркування.
Гетьман вибірається на 5 років Всеукраїнською Національною Радою, яка на цей випадок поповнюється представниками повітових рад — по одному від повіта.
Гетьман є головою, чи презідентом Української Федеративної Республіки. За головою Української Держави ми зберігаємо имя "Гетьмана" через те, що кожний нарід, коли він себе поважає, повинен уважно відноситись і до своїх традіцій. Коли нам не пощастило на якогось гетьмана, так з того не можемо робити висновку, що й усі инші гетьмани будуть невдалими...
Гетьман репрезентує Українську Державу в міжнародніх зносинах; він є головним атаманом війська й фльота; він признача ґенеральний секретаріят, і через те він не є відповідальним за свої вчинки при виконанню своїх обов'язків голови держави. Гетьман має право милувати злочинців.
Ґенеральний Секретаріат складається з девяти ґенеральних секретарів, з яких один є головою. Кожний ґенеральний секретар керує однією з справ, що належить до обсягу діяльности Української Федеральної Республіки. Ґенеральний Секретаріат є відповідальним перед Всеукраїнською Національною Радою по постанові якої він може бути одданий до суду Ґенерального Федерального Суду.
Ґенеральний Федеральний Суд складається з сорока членів, які вибіраються на п'ять років тією ж колєґією, що й Гетьман. Кожен рік поновляється одна пята частина членів. До обсягу діяльності Ґенерального Федерального Суду, крім суда над ґенеральними секретарями, належить видавати присуди: про констітуційність законів (відносно федеральної констітуції), виданих Всеукраїнською Національою Радою й обласними радами, по всім справам, які можуть виникнути поміж окремими областями, поміж областями та федеральним урядом, поміж приватними особами, та обласними, урядами та урядом федеральним.
*) Роспорядчими орґанами в колишній Росії звалися повітові та ґуберські земські збори, та мійські думи.
(Кінець буде.)
[Воля, 18.06.1921]
(Кінець).
7. Про вибори. Проти тієї пропорціональної сістеми виборів, на підставі якої відбувалися вибори послів на Україні до російських і українських установчих зборів, багато дечого можна сказати. Справді, метою добре пристосованих до життя виборів повинно бути: дати змогу людності обрати таких представників, яких вона хоче, яких вона знає і які (представники) добре знають потреби людности, що їх вибірає. Отже ні одній з цих умовин наша пропорціональна сістема не відповідала!
По нашій сістемі, як відомо, вибори відбувалися по спискам кандидатів, по великим виборчим округам (ґуберніям). Число визначених від округи послів ділилось між списками, пропорціонально числам поданих за кожний список голосів. Коли, наприклад від якої округи призначалося десять послів і за який список кандидатів подана була одна пята частина усього числа голосів, — так обраними на послів були два перші кандидати того списку. Але ж кандидати мали право зрікатись від посольських обовязків; тоді, замісць них, виходив на посла третій черговий кандидат, четвертий, і т. д. Щоб заманить на свій бік можливо більше число виборців, кожна партія ставила на перші місця своїх кандидатських списків по всім, иноді, округам держави тіж самі, найбільше популярні, найбільше відомі, ймена, скажемо — Грушевського, Винниченка і т. д. Виборці так і перлись до виборчих урн, аби тільки вибрати Грушевського та Винниченка!... Але, після виборів, на підставі партійної дисціпліни, Грушевський та Винниченко зрікалися, і послами становилися мало кому відомі в тій окрузі Швець або Макаренко...
Таким чином, справді, людність вибрала своїм представником не того, кого вона хотіла вибрати, не того, кого вона зна; тойже, хто так нежданно для людности зробився її представником, не був, може, зроду у тій місцевості!
Пропорціональні вибори по спискам, по великим виборчим округам, виявляють не повну волю населення, а волю партій. Добре ж, коли між партіями й людністю є міцний і сталий звязок, коли партія зна, чого бажає людність, а людність зна, чого хочуть партії. Такі умовини можна знайти за кордоном, в країнах з дуже розвинутим партійним життям. Та й там починають уже розчаровуватися у такій сістемі виборів. А нам від неї треба зовсім відмовитися.
Є безліч инших пропорціональних сістем, далеко кращих, ніж колишня наша, та всі вони потрібують великої організованности людности й часто приводять до наслідків навпаки пропорціональних. З цього приводу можна б було дати багато прикладів з життя; та шкода праці.
Сістема ж прямих виборів по округам — один депутат на одну округу — всім зрозуміла і в наших умовинах може вживаться в більшості місцевостей України. Це так звана "чотирьохвостка" — вселюдні, прямі, таємні, рівні. Одначе ж иноді можна користуватися й пропорцінальною сістемою. От, скажемо, в Катеринославському повіті знайдеться, може, до 350 тисяч мешканців. Рахуючи по одному депутатові в Обласну Раду від 50 тисяч мешканців, ми побачимо, що власне на Катеринослав припаде три депутати (150 тисяч), а на села 4. При таких умовинах селянську частину повіту треба би розділити на чотирі виборчі округи, аби кожна вибрала по одному депутату. А три депутати від Катеринослава можна було би вибрати по пропорціональній сістемі, і це було би може справедливіш, ніж поділеня на три округи зі звичайними мажорітарними виборами. Колиб, наприклад, в Катеринославі було коло одної третини мешканців Українців, а решта "меншости", так при поділу на окремі округи — Українці майже не мали б шансу обрати власного депутата, а при пропорціональній сістемі напевне одного дістали б.
Що ж до виборів непрямих, де вибрана всією людністю колєґія повинна вибірати представників від себе, так тут треба вже скрізь додержуватись пропорціональної сістеми (коли доводиться вибірати більш одного представника): цього потрібує елєментарна справедливість, а техничних перешкод немає.
Не прямі, а двохстепенні чи багатостепенні вибори, спричиняються тут до того виборного процесу, який так влучно був прозванний нашими селянами "пересіванням". Найкращим прикладом того пересівання були вибори колишніх "ґубернських земських гласних". Як відомо, пересічно повітове земське зібрання мало коло трьох пятих частин гласних панів, коло одної третини селян, а решта — разночинці, і вибірало 4, 5 і більш "гласних ґубернських" по сістемі виборів мажорітарній, а не пропорціональній. Наслідок був такий, що ґубернські земські зібрання складалися виключно з самих панів! Отже по пропорціональній сістемі виборів селяне мали б у ґубернських земських зібраннях третину своїх представників. Техніка виборів дуже проста: кожний член виборчої колегії пише на виборчому квиткові не все число представників, що треба вибрати, а тільки одного; і коли, приміром, треба вибрати пять представників, так вибранними рахуються перші пять осіб, що дістали більше число голосів. При зазначеному вище складу повітових земських зібрань пани дістали би собі трьох гласних, а селяне двох. А коли слід було би вибірати більш ніж пять гласних, так і разночинці мали би змогу вибрати одного представника.
З того, що сказано тут про вибори, можно бачити, оскільки мав рацію К. Білокриниченко, висловлюючись проти пятихвістки, — про яку, до речі, N. N. і не згадував в своїй статті, а казав тільки про прямі вибори. Але висловлюватись власне проти прямих виборів К. Білокриниченко рації не мав, бо умовини прямих виборів є саме такі, які дають можливість людності вибірати, кого вона хоче й кого зна.
Що ж до проєкту К. Білокриниченка обірати делєґатів чи послів до сойму по черзі (один рік — один, другий рік — другий), так подібна сістема, здається мені, виривала би одну з головних підвалин виборів: повну волю виборців вибірати найкращих, по їх думці, і найбільше придатних на послів людей; а щорічна зміна персонального складу законодавчого корпусу дуже шкодила би продуктивності його праці.
8. Суд. Добрий устрій суду скрізь і за всі часи сприяв зміцненню держави. Через те і у нас слід звернути як найбільшу увагу на цю частину майбутнього українського будинку.
З того, що сказано вже було про загально-державний Ґенеральний Федеральний Суд є очевидною його цілковита відокремленість од суда обласного. Федеральний суд не є ні апеляційною, ні касаційною інстанцією для судів обласних. Всяка судова росправа починається в області, тут і кінчається. Такий обсяг діяльности обласного суду відповідав би остілько ж основам федеративної держави, оскілько потребам і давнім бажанням нашої людности. Давно сказано, що суд повинен бути швидкий, милосердний і справедливий. Але людність наша бажала ще суду близького до себе. От же, коли найвищий суд, сенат Російської держави, перенесеться аж до майбутньої української області, так і то вже буде великий виграш. Але того мало. Крім сенату — зверху та суда мирового — знизу, величезне значіння для нашої людности мав колишній окружний суд, бо тут розбіралися всі справи про власність на нерухому маєтність, тут також одбувалася реґістрація маєтности реєстрація гипотечних боргів, реґістрація судових заборон, що лягають на маєтність і т. д. Ця сторона діяльности колишніх окружних судів на багато побільшиться в порівнянню з тим, що було до революції, бо одбудуватиметься поділ колишньої панської землі. Через те колишні окружні суди повинні бути в кожному повіті, і тоді вони будуть називатися Повітовими Судами. Звичайно, одночасно з окружним судом, прийде до повітового і неотділима від нього частина — старший нотарь суда.
Мировий суд одбувають мирові судді — один на 20–30 тисяч людности. Було би корисно, щоби мировими суддями були люде з юридичною освітою; тоді мирові судді могли би входити і в склад повітових окружних судів; але в перші часи на перешкоді тому буде недостача людей. Апеляційною інстанцією по вирокам мирових судей може бути повітовий суд. Касаційною — найвищий обласний суд.
У повітовому суді є відділи: Карний (Уголовний), Маєтковий (гражданський), Адміністраційний і Мировий. Карний відділ виносить вироки по злочинствам, непідлеглим мировим суддям. Маєтковий вирішує всі справи, непідлеглі мировим суддям, — що торкаються суперечок про маєтність взагалі. Адміністраційний виносить вироки про законність постанов повітових рад, громадських рад та громад, — він реґіструє також ріжні товариства, кооперативи і т. д. Мировий — є апеляційною інстанцією для вироків мирових судей. В такому стосунку між мировим судом та повітовим (колишнім окружним) нема нічого нового: коли російський уряд знищив старі мирові суди, а на їх місце поставив земських начальників, — одночасно були заведені посади повітових членів "окружних судів"; ті повітові члени голосували в з'їздах земських начальників (коли не було повітового маршалка), а також несли обов'язки мирових суддів з трохи побільшеним обсягом підлеглих їм справ; так от, вищою інстанцією для цих повітових членів був "окружний суд".
Колишні "судебні палати" ні до чого не потрібні: частина справ, що вони розбірали, перейде до повітових судів, частина — до найвищого обласного суду.
Останньою апеляційною й касаційною інстанцією для всіх обласних судів є Найвищий Обласний Суд, який є виборний, складається з 25 суддів з пятирічним строком обрання, при чому кожний рік поновляється одна пята частина; вибірає суддів Обласну Рада, склад якої, для цієї мети, побільшується представниками від повітів, вибранними повітовими радами в такім числі, щоби повітових представників було в обласній раді не менш, ніж представників обраних безпосереднім голосуванням.
Питання про порядок призначення мирових та повітових суддів дуже складне. Хто признача: Обласна Рада, Обласна Управа, Найвищий Обласний Суд? Чи судді повинні бути виборними безпосередно населенням?
По скаргам приватних осіб, а також місцевих самоурядовань Найвищий Обласний Суд виносить рішення про констітуційність законів, виданих Обласною Радою.
***
9. Констітуція Української Федеративної Республіки. В невеличкому цьому нарисові я мав на меті показати, що, на підставі ріжних умовин, український нарід, який заселив величезні простори від Сяну до Каспійського майже моря, може злитися в єдину, міцну Українську Державу тільки в формі федерації великих, порівняючи, областей: Східня Галичина, Буковина, Поділля і т. д. Але ж висловлюючись рішуче за федеративний принціп, на якому повинна засноватися Українська Держава: за обласні одиниці, що повинні поміж собою федеруватися, — та за найширший розвиток місцевого самоурядовання кожної области, — більшість всіх инших орґанізаційних справ я ставлю під знаком запитання. А найбільше з них значіння я надаю обсягу влади, якою повинен користуватися голова Української Федеративної Республіки — Гетьман. Чи одягти його в декоративну мантію анґлійського короля? Чи приділити йому моральний вплив презідента Французької Республіки? Чи дати йому сильну, реальну власть презідента Сполученних Держав Північної Америки?
Я спинився на обсягу власти презідента Французької Республіки через те, що після кількарічних повстань, невдалих спроб "соціялізацій" і "комунізацій", анархії, повного занепаду економично-господарського життя, є можливою сильна реакція. Серед тієї ж реакції піднімуть голову всі монархичні настрії на Україні, про які можна сказати, що більшість з них ворожі самій ідеї української державности. І от презідент, обраний вселюдним голосованням, наділений усією повнотою виконавчої влади, — чи не перескочить він, як це колись зробив Луї Наполеон, від республіки до абсолютного монархізму, а від монархізму до прилучення до Москівщини? Мені здавалося, що чистий парляментаризм, у перші принаймні часи, краще захищатиме незалежність Української Федеративної Республіки. Але ж багато мотивів можна навести й на користь сильної гетьманської (презідентської) власти. Завдяки таким міркуванням і бажаючи надати Гетьману трохи більш авторітету, ніж яким користується презідент Французької Республіки, я пропонував поширити колегію, що вибіра Гетьмана, добавкою до Всеукраїнської Національної Ради представників від повітових рад — по одному від кожної; а може краще було число їх і побільшити? Далі, може замість тої "закулісної" гри, що одбувається у Франції кожний раз при міністерських крізісах, у якій презідент є власне тільки арбітром, зробити українське міністерство виборним на певний строк, як те робиться в Швайцарській конфедерації? А Гетьману надати тільки право затверджувати склад міністерства (Ґенерального секретаріяту)?
Крім питання про обсяг влади Гетьмана є безліч инших питань, які треба вирішити при утворенню констітуції. Мало було би накреслити тільки головні лінії констітуції: громади та повіти, з найширшим самоурядованням, в суверенній області, — Українська держава, — як федерація областей. Треба скласти проєкт тієї констітуції! Отже й найкраще складена констітуція є знову тільки принціп, тільки яскраво окреслені рямці. Повинно заповнити всі порожні місця в тих рямцях. Нагадаю головні закони, що мають значіння основних і що містяться в тих констітуційних рямцях: закон про самоурядовання громад, про самоурядовання повітів; кільки законів, що повинні регулювати громадянські права — недоторканність особи, воля зібрань, корпорацій і т. д.; закони про вибори послів до Всеукраїнської Національної та до Обласної Ради; закон про порядок всенароднього референдума; закони, що ґарантують меншостям їх права — вживання рідної мови, можливість розвитку власної культури й инші; закони про відносини церкви до держави і т. д.
Отже чому би нашому громадянству не станути щільніш коло цієї величезної праці?
В самому тільки Відні — головному центрі української еміґрації — ми маємо своїх правників з великим теоретичним і життєвим досвідом; маємо багато инших фаховців. Так само в Берліні, Празі й по инших містах...
Так чому б нам не використати наших сил, чому б нам, кажу, не станути міцно коло такої спільної національної, продуктивної праці?
Така орґанична праця формувала би нашу національну думку, щільніше гуртувала б громадянство, привчала би до уміння знаходити компроміси, визивала би до нас повагу чужинців...
Частина нашого громадянства, що правда, стоїть на ґрунті, з якого ні одного клаптика не схоче подарувати своїм супротивникам — це наші максималісти з лівого і правого боку. Але ж і їх думки можуть мати вплив на осередкові течії української думки. От наприклад, українське громадянство найменш свідоме у тому питанню, про яке найбільш сперечається, — про орґанізацію держави по правилам радянської соціялістичної системи, і це шкода, бо з усякого навіть найбільш неґативного соціяльно-політичного з'явища можна витягти щось добре. І Станіслав Дністрянський тричі має рацію, коли він каже, що при складанню констітуції української держави треба би було звернути увагу на констітуцію радянської Москівщини.
Так чому би нам, справді, замісць того, щоби ділити шкури невбитих і навіть казкових ведмедів, не прийти нарешті до об'єднання коло одної мети — коло будування умовин, сприяючих здійсненню рідного і святого для всіх нас ідеала — Суверенної Незалежної, Великої, Соборної України, — де всі ми, від найлівішої течії до найправішої, будемо мати змогу вільно працювати і на культурно-національному, і на партійному ґрунті?..
Прохаючи шановних читачів вибачити мені, що ухилився на бік, вертаюся до моєї теми...
Нижче я подаю текст проєкта "Констітуції Української Федеративної Республіки", який у стислій короткій формі зводить до купи більшість висловлених отут міркувань про устрій Української Держави. Але скажу ще два слова про ті умовини й про той порядок, у якому посуватиметься будівництво держави. Разом з иншими авторами гадаю, що будувати все треба знизу... Коли б міцно увільнилася од ворога тільки одна область, навіть тільки один повіт! — з орґанізації громад у повіті й повітового самоурядовання треба би й почати. Коли увільниться ціла область — орґанізується суверенна обласна виконавча й законодавча влада. Коли увільниться друга область — маємо умовини для орґанізації першої всеукраїнської федеральної влади. Якою ініціятивою і якою реальною силою усе те буде здійснюватися? На таке запитання тяжко подати, при сучасних умовинах, певну конкретну відповідь. Звичайно, найголовніший фактор — місцева людність, а потім — якась військова орґанізація: може повстанці з популярним отаманом на чолі; може С. Петлюра, коли він прорветься на Україну і об'єднає повстанців та населення; може, після упадку большевицької влади в Москівщині, так само упаде вона й на Україні; може буде щось инше... А що воно буде, що воно прийде — і в недалекому вже часі — сумніву бути не може!
Отже, коли вдарить грім, коли прийде слушний час, коли батьківщина покличе всіх дітей своїх до державного будівництва, ми, українська інтеліґенція, повинні будемо станути до праці з якимсь певним, або певними світоглядами на загальний архитектурний стіль і на детальне росплянування майбутнього вкраїнського будинку...
Ця невеличка росправа є однією з багатьох уже спроб з'ясувати поставлене на чергу питання.
10. Текст Констітуції Української Держави.
Відділ 1. — Загальні постанови.
Арт. 1. — Українська Держава іменується і, відповідно цій констітуції, є Українською Федеративною Республікою.
Арт. 2. — Українська Федеративна Республіка складається з суверенних областей: Східньої Галичини, Холмщини, Київщини, Поділля... які, области, по вільній згоді, зреклися од частини своїх суверенних прав, в межах, означених Констітуцією, — на користь спільної держави.
Арт. 3. — Українська Федеративна Республіка має на меті:
Охороняти констітуції областей і гарантувати кожній області її межі.
Сприяти розвиткові загального добробуту в Державі і досягненню соціяльної справедливости.
Охороняти права громадянина й людини всіх громадян Держави.
Арт. 4. — Повна власть в У.Ф.Р. належить всьому народові, цебто всій купности її громадян, що досягли 20 річного віку; ця повна власть виявляється: в праві законодавчого почину; в праві ухвалювати чи одкидати, шляхом безпосереднього народнього голосування, всі закони, видані Всеукраїнською Національною Радою; в праві ухвалювати тим самим шляхом цю Констітуцію і всі можливі в майбутньому зміни в ній.
Арт. 5. — Обсяг діяльности У.Ф.Р. обмежується зазначеними нижче справами:
Проголошування війни і ухвала миру.
Зносини з чужосторонніми державами від имени У.Ф.Р., а також і від имени кожної окремої области, по всім питанням політичним, торговельним, економично-господарским та иншим, які торкаються усієї Держави, або якої области, — коли вона звернеться з відповідним проханням до У.Ф.Р.
Військо й фльота, — при чому військова служба, коли вона буде визнана У.Ф.Р. постійною і обов'язковою, повинна одбуватися, в мирні часи, громадянами в межах їх областей.
Спільні державні фінанси (грошові справи) — державні митниці, державний банок і його відділи, державні скарбниці, чеканка метальових грошей і видача (емісія) папірових, складання і виконання щорічних кошторисів Держави, оподаткування населення для загально-державних потреб.
Загально-державні залізничі та водяні шляхи.
Пошта, телєґраф і телєфон.
Встановлення загально-державних мір — довжини, площі, обсягу, ваги та инших.
Найвищі, спільні всій Державі, просвітні інстітуції, як Всеукраїнська Національна Академія, Національний Музей та инші подібні.
Охорона винаходів, а також иншої інтеліґентної власности українських громадян з обсягу літератури й мистецтва.
Арт. 6. — Кожна область, що ввійшла у склад У.Ф.Р., має власну констітуцію, але вона, область, повинна бути демократичною республікою з правом зверхности суверенности народу в межах, окреслених в арт. 4 відносно усієї Держави.
Арт. 7. — Областям забороняються політичні спілки між ними, областями, — але по ріжним економічним та господарським питанням, а також по питанням, що мають на меті досягнення суголосности в законодавстві, в формі адміністрації та суда, области можуть складати відповідні умови, — аби тільки ті умови не суперечили цій Констітуції і не порушали прав инших областей.
Усі такі суперечні умови анулюються Федеральним Урядом; коли ж область або области проти того будуть сперечатися, останню постанову, обов'язкову для всіх, виносить Генеральний Федеральний Суд.
Арт. 8. — Державною мовою У.Ф.Р. є українська, але закон забезпечує права мов инших, неукраїнських, народностей.
Арт. 9. — Герб У.Ф.Р. є Тризуб; державні коліри жовтий та блакитний.
Відділ 2. — Про громадян та їх права й обовязки.
Арт. 10. — Громадянин кожної з областей, що ввійшли в склад У.Ф.Р., є в той самий час громадянином У.Ф.Р.
Арт. 11. — Всім громадянам У.Ф.Р., без ріжниці роду (пола), віри і народности, забезпечується:
Рівність перед законом.
Рівність прав політичних та маєткових.
Недоторканність особи, помешкання, листування.
Воля совісти і віри, з правом виконувати обряди своєї реліґії; але публічне виконання реґулюється відповідними законами.
Вільність думки людської, яким би способом вона не виявлялась, — словом, друком, малюнком, чи в чому иншому.
Вільність зібрань та спілок — політичних, економічних, професійних, національних та инших.
Право петіцій до установ громадянських, обласних і загально-державних, — чи поодиноких громадян, чи спілкою.
Користування рівним правом виборчим до всіх установ — самоурядовання, обласних та загально-державних, оскільки можливо досягти тієї рівности в звичайних умовинах життя людности в кожній окремій місцевості.
Користування рідною мовою в церкві, школі, в громадянських, обласних та загально-державних інстітуціях, оскільки можливо того досягти в залежності від кількости осіб тієї чи иншої національности в Державі, області, повіті, громаді.
Непідлеглість ганебній і смертній карі.
Право вільно вибірати місце побуту в Державі і переїздити з місцевости в місцевість, в межах області і в межах Держави, не питаючись про те дозволу.
Вільний вибір праці взагалі і право вільного навчання з окрема.
Право забезпечення від старости та інвалідности.
Користування власністю рухомою і нерухомою; але те право може бути обмежене, оскільке те було би потрібне в інтересі загального добробуту і соціяльної справедливости (арт. 3).
Право на відшкодування за всякі збитки, які громадянин мав від властей самоурядовання, обласних чи державних.
Арт. 12. — Означені в арт. 11 права та вольности громадянина обмежуються таким же правами та вольностями инших громадян, і кожний, чи приватний громадянин чи який урядовець, може бути обмежений у своїх громадянських правах, коли він права инших громадян порушає, — по постанові відповідного суду.
Арт. 13. — Громадянин, коли він буде пійманий на якому злочинстві, може бути арештований без постанови суда, але на протязі від 24 до 48 годин, в залежності від місцевости, він повинен дістати приговор судді про продовження арешту з точним означенням злочинства, або бути увільненим від арешта.
Арт. 14. — Українські громадяне-селяне мають право на зворот їм земель, пограбованих урядами Московської Держави переважно у 18 сторіччю. Право те реґулюється загальним земельним законом, виданим У.Ф.Р. Детальне ж законодавство, в межах, окреслених зазначеним законом, і стосування закону до життя, належить до компетенції областей.
Арт. 15. — Площа кожної окремої земельної власности обмежується якимись максімумами, що можуть бути ріжними в ріжних областях, але не можуть бути більші середної власності. Державне законодавство зазначає межі тих максімумів, — обласне вибірає між тими межами таке середнє землеволодіння, як вважатиме найбільш придатним до умовин области.
Арт. 16. — Робітниче законодавство має на меті охороняти робітничу працю взагалі, а неповнолітніх та жінок з окрема.
Арт. 17. — Кожний український громадянин повинен взагалі обороняти незалежність У.Ф.Р. та сприяти розвиткові загального добробуту Держави, з окрема на ньому лежать обовязки:
Не робити вчинків, що суперечили би законам державним, або обласним.
Совісно виконувати обов'язки виборця до установ місцевого самоурядовання, обласних та державних.
Одбувати військову службу, відповідно постановам державного та обласних законів.
Приймати участь у громадянських роботах, коли того вимагає загальний добробут.
Виплачувати всі податки, місцевого самоурядовання, области та Держави.
Відділ 3. — Власти У.Ф.Р.
Арт. 18. — Властями У.Ф.Р. суть: Всеукраїнська Національна Рада — власть законодавча, Ґенеральний Секретаріат з Гетьманом Всеї України на чолі — власть виконавча; Ґенеральний Федеральний Суд — власть судебна.
Арт. 19. — Всеукраїнська Національна Рада складається з двох частин: одна частина послів вибірається прямим, вселюдним голосуванням, по округам, по одному послу на 100 тисяч людности, при чому лишок в 50 тисяч рахується за 100 тисяч; друга частина послів призначається обласними радами — по 4 від кожної; одна й друга частина послів вибірається на чотирі роки.
Арт. 20. — У виборах приймають участь всі громадяне 20-річного віку. Для виборів кожний повіт ділиться на округи, по 100 тисяч в кожному. Кожна округа вибіра одного посла. Активне виборче право є рівним пасивному.
Арт. 21. — Всеукраїнська Національна Рада вибірає, аж до кінця строку своїх уповноважень: Голову, Товариша Голови і трьох Секретарів. Всі ті особи повинні належати до ріжних областей (?).
Арт. 22. — Обсяг діяльности В.Н.Р. обмежується справами, зазначеними в арт. 5., а також в артикулах 11, 14, 15, 16. Крім того В.Н.Р. стежить за виконанням кожною областю постанов цієї констітуції.
Арт. 23. — Посли В.Н.Р. не відповідають за свою діяльність, яко послів. Колиж посол обвинувачується у якому злочинстві, він може бути позбавлений посольської недоторканности і відданий до суду — тільки по постанові В.Н.Р. більшістю двох третин голосів.
Арт. 24. — Головою Уряду, а також і всієї держави У.Ф.Р. є Гетьман Всеї України, що вибірається на пять років В.Н.Р., яка, для того вибору, доповнюється представниками від повітових рад (?) по одному (2, 3?) від повіта.
Арт. 25. — Гетьман призначає уряд і виконує в ньому обов'язки голови, коли того забажає (?); він є Головним Отаманом війська та фльоти (?); він має право накладати вето на закони В.Н.Р., — але ж коли повернутий Гетьманом закон буде знову ухвалений В.Н.Р., той закон набуває повну силу.
Ару. 26. — Гетьман репрезентує Українську Державу.
Арт. 27. — Правне становище Гетьмана ... (?)
Арт. 28. — Уряд У.Ф.Р. складається з 9 Ґенеральних Секретарів і Голови.
Арт. 30. — Уряд відповідає за свою діяльність перед В.Н.Р. і може бути відданий, за вчинки в обсягу доручених йому справ, до суду Ґенерального Федерального Суду.
Арт. 31. — Обсяг діяльности Уряду торкається тих справ, що увіходять в обсяг діяльности В.Н.Р. Але діяльність його є тільки виконавчою.
Арт. 32. — Законодавча ініціятива належить в У.Ф.Р.: одній двадцятій частині активних громадян У.Ф.Р., які подадуть відповідну заяву за власноручним підписом до Уряду або до В.Н.Р.; половині, принаймні, областей, Гетьманові (?), Урядові, кожному членові В.Н.Р.
Арт. 33. — Ґенеральний Федеральний Суд складається з 40 (?) Ґенеральних Суддів, що вибіраються на 5 років тією ж колєґією, яка вибірає Гетьмана (Арт. 25); при чому одна пята частина Ґенеральних Суддів поновляється що року.
Арт. 34. — До обсягу діяльности Ґенерального Федерального Суду належить:
Робити постанови з приводу констітуційности законів, виданих В.Н.Р. та обласними радами, коли з приводу тих законів подана буде скарга приватними особами, орґанами місцевого самоурядовання або обласними радами.
Робити постанови по всім справам, що можуть виникнути: між областями, між областю та У.Ф.Р., між приватними особами та орґанами місцевого самоурядовання з одного боку та областями і У.Ф.Р. — з другого боку.
Судити членів Уряду У.Ф.Р. (Ґенеральних Секретарів ?)
Розбірати всі справи екстерріторіяльні відносно всіх областей, як наприклад злочинства на фльоті.
11. — Констітуції областей, на підставі принціпів федералізму, можуть бути неоднакові, аби тільки вони не порушали постанов Федеральної Констітуції. Але, як ми бачимо, поза межами спільної Констітуції, находиться дуже велике число ріжних справ: місцеве самоурядовання; освіта; санітарія; ветеринарія; величезна більшість ріжних галузів народнього господарства; обласні шляхи, пошта, телєґраф і телєфон, оскільки вони не конкурують, а доповняють діяльність в тих самих галузях загальнодержавного Уряду; забезпечення обов'язкове від огню, забезпечення від неврожаїв; уся величезна область законодавства карного й цивільного і т. д.
Отже я не маю тут на меті подавати яку схему обласної констітуції. Але повинен спиниться на одному питанню, що торкається однієї з головних основ самоурядовання.
Усі автори, які писали про майбутній устрій Української Держави, надають велике значіння місцевому самоурядуванню, а переважно — орґанізації найнижчих одиниць його — громаді, повітові і т. д. Та не всі однаково дивляться на те, як повинні бути окреслені функції самоурядування, або, власне, не мають певного світогляду на головні його підвалини. Наприклад, в "Основному Державному Законі Української Народньої Республіки", в арт. 133, ми читаємо:
Громади, волости, містечка, міста, повіти та инші одиниці самоурядування користуються з автономії що до вирішення питань про місцеві добра та потреби в межах своєї терріторії, оскільки державна адміністрація, або відповідна більша одиниця самоурядування, не прилучила певної справи до свого обсягу ділання.
Така постанова дощенту руйнує все самоурядування, одбіраючи в нього всяку самостійність. Взаємовідносини ріжних одиниць самоурядовання повинні бути збудовані на инших підвалинах. А саме. В законі повинно бути точно означено число справ, порівнюючи дуже невелике, яке відноситься до кругу діяльности виключно тієї чи иншої одиниці самоурядування; про решту ж справ повинно б було сказати так: область, повіт, громада (містечкова, мійська, сільська) керують слідуючими справами: освітою, санітарією... й иншими, які відповідно торкаються всієї области, повіту або громади. А яку там вже фактичну участь будуть приймати в тій чи иншій справі ріжні одиниці самоурядування, то вже виробиться життям. Не може, наприклад, область "прилучити" до свого виключно кругу діяльности вищої освіти, бо це булоби нічим неоправдане насильство над великою міською громадою, яка схотіла би, наприклад, збудувати власний університет...
Число ж отих спеціяльних справ, які можуть бути приділені до компетенції виключно однієї якої одиниці, як сказано, дуже невелике. Коли ж життя вкаже, що число їx треба побільшити, про те повинен бути виданий відповідний закон.
Женева, 3./V. 1921 р.
[Воля, 03.07.1921]
15.07.1921