А ви кому довіряєте?

Ми не довіряємо ні владі, ні експертам, але віримо анонімним меседжам, які надходять через соціальні мережі.

Однією з ознак нашого часу є брак довіри. Згідно з опитуваннями, люди не довіряють владі, політикам, журналістам, науковцям і ще більше – банкірам і бізнесменам. Навіть Ватикану не оминула ця втрата довіри. В Сполучених Штатах, наприклад, довіра громадян до виконавчої влади зараз є найнижчою, відколи почали проводити дослідження громадської думки з цього приводу. Нині 82% американців не вірять в те, що їхній уряд чинить правильно. Це світова тенденція: недовіра і скептицизм стали нормою.

Але в цьому є великий парадокс: водночас із тим, що наша довіра до влади є мінімальною, наша легковірність стосовно деяких меседжів, які надходять до нас через інтернет, є максимальною. Це парадокс довіри. Ми не довіряємо ні уряду, ні експертам, але віримо анонімним посланням, які надходять через Facebook, Twitter чи WhatsApp.

Хто не пересилав своїм родичам та друзям електронних меседжів з інформацією, яка потім виявилася неправдивою? Досить, аби меседж підкріпляв наші ідеали та переконання, щоб ми зігнорували бар’єр скептицизму, яким захищаємося від таких звичних в інтернеті брехні та маніпуляцій. Якщо меседж збігається з нашими апріорними судженнями, ми, недовго думаючи, пересилаємо його нашій «цифровій компанії», групі людей, які, як ми знаємо, думають так само, як ми.

Є зв'язок між спадом довіри і сліпою вірою в інтернетівські меседжі, які підтверджують наші упередження. У випадку урядів є дуже бажано, аби їх розглядали під лупою і критикували, і треба вітати той факт, що інтернет сприяє тому, аби це відбувалося. Нормальний уряд – це уряд недосконалий, тож заслуговує на критику. Однак треба бути обачними, аби критика уряду, заснована на обмані, не ослабила демократії, не поляризувала суспільства і не живила антиполітики, отого відчуття, що все, що є, нікуди не годиться, і тому варто проводити радикальні політичні експерименти, як-от давати владу демагогам і популістам, наприклад.

Яскравим прикладом парадоксу довіри є рух проти щеплень. Його прихильники відстоюють ідею, що щеплення проти кору, свинки і краснухи є небезпечними і можуть бути пов’язані з аутизмом – причина, через яку вони відмовляються робити щеплення своїм дітям.

Проте наукові докази щодо цієї теми є неспростовними: немає жодного зв’язку між щепленнями і аутизмом. І не щеплювати своїх дітей є небезпечно і для дітей, і для дорослих, з якими вони контактують. Результати наукових досліджень ніяк не позначаються на переконаннях тих, хто певен, що щеплення шкідливі. Для них рекомендації спеціалізованих державних організацій не є вартими довіри, тоді як брехню стосовно щеплень, яка гуляє інтернетом, вважають незаперечною правдою. І Дональд Трамп, і нинішній італійський уряд ставили під сумнів необхідність щеплювати дітей.

Висміювання, а іноді й демонізація експертів є частиною сценарію популістів. Поза усім, експерти за означенням є елітою, а не «народом», який, за словами популістів, вони представляють. Ці сумніви у науковому знанні зазвичай мають також підтримку «науковців-скептиків», які завжди з’являються у цих контроверзах. Це вчені, які десятиліттями сіяли сумнів щодо зв’язку, який існує між тютюном і раком, чи ті, котрі сумніваються, що глобальне потепління і зумовлені ним кліматичні зміни є реальністю. Або ж «експерти», які піддають сумніву теорію еволюції. Чи ті, хто думають, що щеплення призводять до аутизму. Скептики майже завжди є невеличкою меншиною, яка отримує втіху, оспорюючи «однодумність», що її поділяє більшість науковців. Серед скептиків також є лицеміри, які попросту працюють в інтересах тих, кому вигідно сіяти сумніви.

Парадокс довіри існує у всіх сферах, але у жодній він не тягне за собою стільки наслідків, як в політиці. Політична пропаганда існувала завжди, і застосування гласності на виборах є практикою, яка встановилась вже віддавна. Однак парадокс довіри довів обидві до максимуму. Наприклад, ясно, що стратегія російської влади полягає в тому, аби захоплювати інші країни не танками і літаками, а спокусливими брехнями, які сіють сумніви, замішання і деморалізують суспільство.

Що ж робити? Без сумніву, з’являться технології, які спростять виявлення цієї цифрової отрути, а також закони і правила, які обмежать безкарність кібернетичних агресорів і компаній, які надають їм платформи, звідки вони здійснюють свої атаки. Але найсильнішою протиотрутою є активні і добре поінформовані громадяни, які не дозволяють політичним пристрастям засліпити себе.