Львів, 19-гo лютого.
Життю українців, які ще за царату або за большевиків переїхали на Далекий Схід і опанували дикі простори вздовж Амуру та Усурі присвятив поет Іван Багряний свою доповідь "Україна біля Тихого океану", що недавно відбулася у Літературно-Мистецькому Клюбі у Львові.
Сказавши кілька слів про русифікаторську політику царського та большевицького уряду, доповідач розповів про історичні передумови, що стали поштовхом до заселення далекосхідніх околиць українцями.
Експанзія українського народу по землю на Далекий Схід або, як казали, на "Зелений Клин", сягає десь у 70—80-ті роки минулого сторіччя.
Особлива ж потреба опанування цими нетрями і пущами біля Тихого океану виникла тоді, коли Китай, хоч і зрікся формально прав на ті Приамурські та Приусурійські землі, фактично взяв курс на непомітне заселення їх своїми людьми. От аж відтоді й починає Росія агітувати й заохочувати населення европейської частини імперії до переселення на ті простори. Сюди потрібний був ратай і вояк, який міг опановувати край і боронити від напасників. Тому царат вдався до України. Тут люди були тривкіші. Одночасно Росія хотіла розсіяти українців, перемішати з іншими, з метою швидшої асиміляції, щоб швидше з усіх зробити "единый русский народ". Це продовжували ще з більшими темпами і Совєти.
Шукаючи щастя і землі, багато українського люду вирушило морем і сушею в ті далекі невідомі краї.
Перші відважні переселенці з Полтавщини, Київщини, Катеринославщини та інших міст зустріли там порожні хащі й нетрі. На місці Хабаровська стояла лише одна поштова контора, біля якої тигри раз-у-paз ночами крали вартових.
Наші люди часто гинули від голоду й холоду, від звірів і людей, що переходили недалекий кордон і нападали.
Пройшло багато років; на місці непрохідних хащ і голих місць виросли міста і села, забуяло життя. Живе тут понад півтора міліона українців. Значна частина сільсько-господарських районів заселена суцільною масою наших людей, що зберегли ще й досі своє національне обличчя, свою мову, свої пісні. Навіть за брехливою совєтською статистикою на 1927 р. там жило понад міліон українців, в той час, як інших національностей, зокрема москалів, за тією ж статистикою було значно менше. Але ці відомості щодо українців були применшені. Навіть і під час перепису 1937 року большевицькі русифікатори від тих, хто себе причисляв до українців, вимагали доказів. Є села, де українці становлять сто відсотків, і нема таких закутків Далекосхідного краю, де українців не було би. Навіть на Камчатці є село Київське.
Отже основне населення на Далекому Сході становлять українці. Їдучи до Хабаровська, а потім до Владивостока раз-у-раз впадають в очі назви сіл, районів та стацій, що носять назви: Полтавка, Чернігівка, Українка, Київка, тощо Недарма за часів Скрипника знайшлись і там сили, що розгорнули українізацію, особливо в 14 районах, де українці жили компактною масою. Почалась була українізація всього державного апарату, з'явились українські школи, газети, навіть видавництво. Але скоро в Москві схопились за голову і... горе спіткало всіх тих, хто працював у цій галузі, на культурному фронті. Все ліквідували, а українізаторів позасилали в табори.
Головним зайняттям українського населення є хліборобство. Здавна наші люди тут жили заможньо, навіть в роки недороду. Тільки за Совєтів все пішло нанівець, до сел прийшли злидні. Крім хліборобства, велику увагу українці віддають і мисливству. Відомі там три родини тигроловів, що ловили звіря живцем.
Окремою позитивною рисою українців є стійкість нашого народу щодо асиміляції.
Знайшовши собі нову батьківщину, Далекосхідну Україну, наші люди часто згадують любий край, боліють за ним, хоч дуже звикли і до нового місця.
Який той Зелений Клин буде, — говорить наприкінці доповідач, — як там поводитиметься і почуватиме себе українське населення в майбутньому — це залежить від багатьох причин, а насамперед від того, якою буде Росія, а якою Україна.
Проте Совєти роблять все, щоб змішати, розсіяти наше населення, щоб загубило воно свої національні ознаки і стало московським.
Після закінчення доповіді численна публіка гаряче дякувала І. Багряному гучними оплесками.
Львівські вісті
20.02.1944