Український публіцист Віталій Портников презентував у Львові останню – третю – книгу своєї трилогії «Дзвони Майдану». В збірку ввійшли розмірковування Віталія про минулі десять років української історії.
– Назва «Дзвони Майдану» має для мене особливе значення. Я вважаю, що дзвони Свято-Михайлівського монастиря, які били на сполох, є особливим портретом України. Це портрет і України революційної, і України, яка підіймається на ноги, і України музейної.
Ми з вами живемо у політичному музеї, в світі певної архаїки. За деякими тенденціями ми відстаємо від сучасної Європи на 50–60 років. Але я завжди кажу: а ви подумайте, що би сталося, якби ми були сучаснішими? А може, нас уже взагалі би не було, можливо, ми вже давно стали би частиною російської імперії? Тому що саме архаїчність традиції, більш тісний зв'язок із Церквою, саме українське село (яке є набагато більше закоріненим у традиції, ніж «русская дєрєвня») – все це дало можливість українцям зберегтися. Незважаючи на голодомори, незважаючи на більшовизацію, незважаючи на поразку в громадянській війні 1918–1920 років.
Це дало можливість зберегтися українцям як окремій нації. І дочекатися того моменту, коли ця нація змогла вийти як самостійний чинник на світову політичну арену – можливо, тоді, коли на неї ніхто особливо й не чекав. Хоча, з іншого боку, ніхто не знає, який для народу вдалий момент для виходу.
По суті, українцям як національному проектові вдалося дочекатися того монету, коли вони змогли перетворитися на політичну націю. Слово «українець» перестало бути виключно питанням етносу і самозахисту цього етносу, а стало самоназвою. Не тим, що самі українці себе так називають – а тим, що люди інших національностей називають себе українцями. Це почало відбуватися тільки після 2014 року.
Я завжди, коли думаю про Майдан, пригадую два важливі для мене промовисті епізоди. Один із них є геніальною ілюстрацією української архаїки, а інший є геніальною ілюстрацією української сучасності.
Перший епізод пов'язаний зі спробою розгону Майдану, коли «Беркут» штовхався із захисниками Майдану. Здавалося, Майдан розженуть – але вранці почали підходити кияни, і стало ясно: Майдан залишиться (ніч проти 11 грудня, – Z). Найцікавіше я побачив десь о 8–9 ранку, коли прийшли люди, які за огорожею Майдану почали розкладати національну символіку, символіку Майдану, просто для того, щоб її продавати. Але до них підійшли інші люди і вигнали з території, яка перебувала під охороною, і сказали, що Майдан – це святе місце, це не місце для продажу.
Тепер я розумію, що історія про Ісуса Христа, який виганяв торговців із храму, не була вигадкою. І що такі моменти бувають у людській історії – коли для людини щось є настільки святим, що вона не хоче, щоби там ішла торгівля. Але ви ж розумієте, це неймовірна архаїка! Це просто занурення у світ Біблії!
Інший дуже сучасний епізод продемонстрував мені, як змінилася Україна. Був концерт «Океану Ельзи» (йдеться про вечір на 14 грудня, коли «ОЕ» дав концерт на майдані Незалежності у своєму «золотому» складі: Вакарчук, Гудімов, Хусточка, Глинін, Шуров, – Z). Я стояв поруч зі своїми колегами. Там було десь шестеро осіб – молоді журналісти, активісти. Вони співали гімн і плакали. Я помітив: серед нас не було жодного етнічного українця! Це були люди різних національностей. Я на них подивився і подумав: «Ого!» Я чекав на це все життя. Але я не думав, що дочекаюся.
Коли я використовую слово «архаїка», то взагалі не кажу це в негативному сенсі. Скажу це так: досконала політична нація існує, об’єднуючи в собі як традицію, так і розвиток.
З українцями завжди було так, що їхній розвиток намагалися зупинити. Людей привчали до меншовартості у всьому. Завжди був кордон, який українець не міг перетнути. Я б сказав, що це кордон рустикалізації, фольклорності. Такому українцеві не було місця в місті. І от в останнє десятиріччя відбувається щось важливе – українське приходить у міста.
Ми не могли отримати реальних перемог, тому що українці фактично не мали великого міста своїх прихильників. Навіть на виборах до Установчих зборів Російської імперії вся київська губернія голосувала за українські партії, а місто Київ – за «русский список». Я вас запевняю: якби це продовжувалося до 90-х років, якби українці не прийшли у Київ – ми б досі мали не Україну, а Білорусь. Те, що ми отримали Київ (навіть не в мовному розумінні, а в цивілізаційному) – це запорука нашого майбутнього.
Це нормальний процес, коли маленьке місто і село приходять до великих міст. Але коли село приходить в місто, воно не має робити місто селом чи маленьким містечком. Воно навпаки має створити національний мегаполіс.
Я вам скажу, коли зрозумів, що Майдан переможе. Навіть не тоді, коли побачив на Майдані велику кількість людей з Галичини – ви завжди до нас приїжджаєте (жартома), дуже вам за це дякуємо! А тоді, коли одного дня прийшов на Майдан і побачив таких, знаєте, мужиків із Центральної України, в чорних кашкетах і чорних куртках. Коли вони виходять, Україна змінюється. Коли вони сидять вдома, можна влаштувати Майдан, але потім нічого не відбувається.
Питання в тому, чого вони чекали від цього протесту? Можливо, їх влаштовувало просте: «Зека – геть!» Можливо, вони й не замислювалися про зміни. Але для мене це було цивілізаційним зсувом. Я думав, ці люди просто не вийдуть ніколи. Тому що виходять кияни – ясно, прекрасно; приїжджають галичани – ми всі знаємо, які ви патріотичні. Але без Центральної України ми в цій країні нічого не здолаємо. Тепер важливо, за кого ці люди будуть голосувати.
В Україні завжди був баланс. Баланс між Заходом і Сходом, Півднем і Північчю. Цей баланс вигадали не ми – його вигадав Йосип Віссаріонович Сталін. Так, що Україна ніколи не могла нікуди дітися. В цьому й була «геніальність» більшовицької національної політики. Цей баланс зараз штучно підірвано. Підірвано тим, що Росія розпочала війну проти України. І частину цього балансу – я вважаю, що це найбільша політична помилка Російської Федерації! – вилучили з електорального обігу шляхом окупації Криму і Донбасу.
Але це буде не вічно. Нам потрібно за той недовгий час, який нам залишився, скористатися цим балансом для того, щоби створити сильну державу. Якщо ми цей час згаємо, баланс може відновитися в тому чи іншому вигляді. Ну, вибачте... Буде заморожений конфлікт, багато хто забуде, що в нас війна, «а треба взагалі домовлятися», будуть приходити автобуси [на вибори] з людьми, які весь час сиділи у полоні російської пропаганди – і буде та Україна, яку ми всі бачили.
Те, що Янукович не підписав Угоду про асоціацію у Вільнюсі, – це величезний подарунок Україні. Бо якби він підписав Угоду про асоціацію, ми б іще раз побачили з вами, що Європа і її цінності – це не одне і те ж. Навіщо нам була така Угода, яка фактично консервувала в Україні авторитарне суспільство?
Тепер ми з вами маємо скласти всі ці іспити – іспит на формування реальної політичної нації, іспит на побудову реальної держави, іспит на побудову реального суспільства. Маємо пам’ятати кілька речей. Перше: поява української політичної нації означає, що ця нація може захищати основну для себе цінність – Україну. Україну, яка є інакшою, ніж інші країни світу. Україну, яка може жити єдності з іншими країнами тільки на рівних засадах. Країну, яка існує не тільки заради шматка хліба чи сала. І водночас маємо пам’ятати, що в нас завжди буде достатньо населення, яке вважатиме, що держава існує тільки для цього (для хліба і сала, – Z). І ми цих людей мусимо переконувати, втягувати в цю свою Україну.
Всі ці задачі ми мусимо виконувати тоді, коли світ вирішує вже зовсім інші. Цивілізований світ живе іншими проблемами, яких у нас ще навіть не обговорюють. Вони здаються нам якимись недосяжними, нецікавими, неактуальними.
Нам буде складно. Ми з вами ще не вийшли з XX сторіччя. Наше справжнє XXI сторіччя почалося в день перемоги Майдану. Ми тільки починаємо в XXI сторіччі жити, а так багато людей хочуть лишитися в XX-му. У кожного свій момент: в одного – 1939-й, у когось – 1989-й чи 1991-й, хтось зараз думає, що може зупинити час у 2014 році. А час іде вперед. Країна змінюється – і люди змінюються. Нам важливо не просто встигати за змінами, а усвідомлювати їх і очолювати, допомагати країні швидше.
[Чи українці забувають Майдан?] Так відбувається завжди, поступово з революціями у всіх демократичних країнах. Для того, щоб українці весь час пам’ятали про революцію, потрібен такий режим, як у Радянському Союзі: там про Жовтневу революцію не давали нікому забути. А тепер не дають нікому забути про Другу світову війну.
З цієї точки, думаю, ми просто рухаємося вперед. З’являються нові виклики, нові проблеми.
Майдан – це передусім рух пасіонаріїв. Наскільки більшість населення готова підтримувати пасіонарний рух, особливо в умовах, коли його уособленням стає політична еліта, яка існувала і до Майдану, – це величезне питання. Адже ви розумієте: Майдан не призвів до реальної зміни політичних еліт. Скажу більше: і навіть вибори–2019 не призведуть [до зміни еліт], кого б ми не обрали.
Завжди нагадую, як формується політичне суспільство. Коли був Майдан, я був одним з ініціаторів всеукраїнського руху «Майдан», тому що думав, що ми можемо створити щось на зразок «Солідарності» в Польщі. Виявилося, що не можемо. Це ж ніби просто: це не політики мають створювати – це мусить бути суспільний запит. Таку ідею можна кинути в маси, і якщо люди готові на це відповідати, воно робиться. Якщо їм це не цікаво, воно зникає.
Щодо Зеленського. Я абсолютно не маю наміру обговорювати менеджерські здібності Володимира Зеленського: чи може нова людина керувати державою? Я абсолютно уявляю собі, що Володимир Зеленський може перемогти на президентських виборах, тому що бачу таку тенденцію в багатьох європейських країнах. Зараз час нового інформаційного суспільства, зараз час простих відповідей на складні питання, зараз час, коли можна за допомогою простого sms чи простих гасел достукатися до тих людей, які ніколи не брали участі у виборчому процесі. Я все це собі добре уявляю. Не кажучи вже про те, що українці на виборах завжди голосують за якісь «нові обличчя».
Є те, що називаю «щепленням». Українці 2010 року вважали абсолютно реальним – і було багато людей, які це говорили з трибуни, – що якщо обрати Януковича, то нічого такого страшного не буде. «Ну, він господарник. Побуде Президентом п’ять років – переоберемо, якщо не підійме економіку». Тим більше, Тимошенко якась «не така»...
Пам’ятаєте, було таке – «противсіх»? Я вважав: люди свідомо мають голосувати, розуміючи проблеми з одним кандидатом, з іншим кандидатом. Але питання до людей – кого вони реально можуть підтримати? Що для них є більшим ризиком? Ну і виявилося, що більшим ризиком є Тимошенко.
Так українці отримали щеплення від рецидивіста: вибрали Президентом людину, яка двічі ходила в «місця не вельми віддалені». Чи отримають українці в результаті президентських виборів 2019 року щеплення від популізму? Можливо, що так. Якщо так проголосують.
Я не можу вирішувати за український народ. Якщо людям потрібно на власному досвіді переконатися в тому, що потрібні інші механізми… Можуть бути такі рішення і такі помилки, які раз і назавжди примусять українців більш відповідально ставитися до власного вибору.
Із Зеленським це буде вже через два тижні його президентури. І це дозволить нашому чудовому суспільству вкотре зняти з себе відповідальність за власний вибір. І це мене, щиро кажучи, лякає. Не особистість Володимира Зеленського – а те, що ми мусимо пережити цей період становлення, перехворіти цей період.
Петро Порошенко 2014 року в очах більшості виборців теж виглядав абсолютно новим обличчям. Просто всі про це вже забули. Старими обличчями були Кличко, Яценюк і Тягнибок, тому що стояли на трибуні Майдану. А Порошенка вони не пускали.
Не було [в Петра Порошенка] і політичної партії – і це було йому на користь. Вона потім з’явилася – як буває, коли хтось перемагає на президентських виборах. Ніхто не знав взагалі, хто його команда. Сьогодні запитують: «Хто в команді Зеленського?» «Хто команда Порошенка?» – ми ставили таке саме питання 2014 року. Першою його командою було бізнес-оточення.
Ніхто цього не скаже, але я можу сказати чесно. Я як український єврей дуже пишаюся тим, що після 90-х років у нашій країні немає державного антисемітизму, який насаджувався роками комуністичного, а перед тим імперського панування. Робилося все можливе, щоб євреї стали головною мішенню для українців, і потім щоб розповідати всьому світові, що «українці – це різуни». В Україні єврей може бути прем’єр-міністром, балотуватися в депутати – і це велике досягнення. Ми дійсно перетворилися на політичну націю.
Коли мене запитували, чи я би не хотів балотуватися, я завжди відповідав: не тому, що не відчуваю здібностей (це вже зовсім інше), а тому, що ця держава перебуває у стані становлення. А в стадії становлення Президентом України має бути етнічний українець. Це просто моє переконання.
Не думайте, що в політиці все можна вирішити шляхом одних виборів чи одного року. Є важливий момент: нинішній Президент України має такий обсяг повноважень і так нами сприймається тільки тому, що в нього є політична фракція у парламенті. Ми з вами вступили у період шахівниці, коли те, хто керуватиме державою, вирішиться тільки внаслідок президентських і (і!) парламентських виборів. Це важливий момент: якщо президентська фракція не матиме блокуючого пакета в парламенті, як має Блок Петра Порошенка, то керівником нашої держави буде не Президент, а прем’єр-міністр.
Ми живемо у стані перехідного періоду вже п’ять років. Я не знаю, чи нам вистачить десять років, чи п'ятнадцять. Але скажу вам, що нам потрібне для фіксації перехідного періоду.
Порахуймо: діти якого року народження пішли до школи в 2014 році? 2007 року народження. Наш перехідний період закінчиться тоді, коли ці діти отримають виборчі права. Тому що їх уже інакше почали вчити, абсолютно в іншій атмосфері. Це не тільки освіта – для них вектор життя змінився зі східного, який був весь час, на західний. Вони вже виростали у світі, де не було російської попси по радіо, де не було російських серіалів у телеефірі. Якщо порахувати, нам треба десь до 2025–2028 року дожити, коли відбудеться якісна зміна самого складу виборців. Ці люди голосуватимуть інакше, ніж ті люди, які виховувалися до Майдану. 2025–2028 роки мають стати кінцем нашого перехідного періоду.
Я завжди вірив у те, що історичний процес не можна здолати і не можна змінити. Тому я з самого дитинства був впевнений, що Україна стане незалежною державою. Тому я усвідомлював, що незалежність України – це тривалий конфлікт із Росією. Тому я усвідомлював, що всі намагання українців побути між двома світами, як ми жили з 1991-го до 2014 року, все одно закінчаться тим, що доведеться один зі світів обрати, навіть не дуже бажаючи цього.
Від нас з вами в принципі не залежить, чи буде Україна такою, якою ми хочемо її бачити. Тому що я вас переконую: буде! Але від нас залежить, чи побачимо ми це самі, чи час загальмується настільки, що це побачать тільки наші діти й онуки. Я дуже хотів би, щоби ми з вами були учасниками і свідками, а не тільки мрійниками.
Підготував Володимир Семків
19.02.2019