Бути і здаватися

Можна списати тисячі сторінок скомплікованих і мудрих наукових текстів, а для більшості людей назавжди залишитися творцем якоїсь видовищної або ефектної абищиці, яка зводить усі твої багаторічні зусилля до забавного уявного експерименту або медитативного рухомого образу. Так сталося з Ервіном Шредінґером і його хрестоматійним котом, так сталося з Вацлавом Сєрпінським і його трикутником, так сталося з Евальдом Ґерінґом і його двома вертикальними лініями. Усі вони підморгують кожному з нас своєю спектакулярністю і доступністю, всередині ж залишаючись набагато глибшими та складнішими, ніж здатен збагнути мозок майже кожного з нас – за винятком, певна річ, справжніх носіїв наукової компетенції.

Тобто десь за підкладкою кожного популяризованого наукового експерименту, гіпотези чи теорії часто-густо криється висиджуваний довгими роками і неспаними ночами мудрий світ формул і логічних побудов, які набагато перевищують інтелектуальні можливості так званого "експертного середовища" соцмереж.

Зрештою, якщо просто уважно придивитися до лексики та фразеології людей, які, наприклад, пишуть у Facebook, то з'ясується, що ми перебуваємо у стані великої туги за розумінням, компенсуючи неспроможність або обмежену здатність збагнути самих себе і світ навколо використанням захисних амулетів знання у вигляді наукоподібних формул. Популярна вченість часто-густо зводиться до вміння вчасно вжити ефектне словосполучення на кшталт "точки біфуркації" в розмові про виборчий процес в Україні або встромити модне слівце "симулякр" у дискусію про якийсь розкручений флешмоб, уже не кажучи про щоденне, щохвилинне профанування термінів зі сфери психоаналізу, де "підсвідоме" на "свідомому" їде і "несвідомим" поганяє.

Прикладів чимало, і всі вони є свідченням тренду: люди чимдуж прагнуть спертися на щось тверде, щось, що забезпечить ґрунт під ногами й гарантує добру міну. І їх у цьому прагненні неможливо ні стримати, ні – тим більше – звинуватити. Людина живе між "бути" і "здаватися", а наука дарує їй якщо не сам метод пізнання світу, то певні уривчасті образи, метафори та можливості для його опису. Тому сам потяг до наукоподібності не просто простимий, а й цілком обґрунтований внутрішньою потребою кожної людини в інтелектуальному зростанні. Авжеж, пишучи цей текст, я й сам постійно б'ю себе по уявних пальцях, щоб не втулити якусь наукову фішку на кшталт "фракталу" чи "факторіалу". Здається, цей мій стан можна було би назвати "рекурсією", хоча я не до кінця переконаний. Тому зазвичай волію вдаватися до тих слів і словосполучень, у яких, як мені здається, я впевнений точно.

Проблема, звісно ж, у ламанні бар'єрів між різними сферами сучасного знання, в його розгнузданій міждисциплінарності, яка породжує ілюзію цілком невимушеного переходу між світом наук про людину і світом наук про природу, вже не кажучи про науки точні, на яких паразитують усі, хто знає, як увімкнути комп'ютер. Умовно кажучи, говорячи про людину, ми більше не можемо мовчати про мавпу бонобо, бо сучасна антропологія вже давно тільки про це й говорить. А разом з нею говоримо й ми – мільйони кмітливих і дотепних мешканців мережі. "Експериментально підтверджені докази" про особливості парування метеликів якогось певного виду натякають на полігамну поведінку сучасних чоловіків, і цей факт легко переходить зі статусу "чиєїсь наукової гіпотези" у статус "давно доведеної наукою аксіоми", про яку вам обов'язково розкажуть люди, які навчилися користуватися "Вікіпедією".

Ми часто нарікаємо на тенденцію масового отупіння, яка дозволяє маніпулювати великими групами населення через телевізор чи комп'ютер, але водночас із нею спостерігаємо появу сфер "загальної компетенції", що дозволяє цілком випадковим особам мати свою думку про речі, які ще сьогодні вранці не викликали в них жодного зацікавлення, а оце щойно, нарешті, трапилися в їхньому житті.

Люди, які навчилися сперечатися на рівних з реальними експертами у сферах футболу, політики й музики, легко перекидаються на мовознавство, літературу, філософію та соціологію. Можливість вільного оприлюднення думки про книжку або фільм змушує напружити звивини навіть щонайобмеженішу особу. Таке мандроване знання про все на світі формує атмосферу загальної спроможності "гакнути" (від англ. "to hack" – зламати) будь-яке явище, текст чи феномен, наче комп'ютерну програму. За допомогою випадкового набору уривків методів і уявлень, кухарчиним праонукам підвладна не лише така дрібничка, як управління державою, а й речі набагато складніші – наприклад, стилістичні особливості вікторіанського роману чи образи історичної пам'яті в мові індіанців племені піраха.

Тому співіснування трендів масового отупіння і сфер загальної компетенції може здаватися парадоксом лише з першого погляду. Вони, як мені здається, йдуть пліч-о-пліч, як Бойль із Маріоттом чи Остроградський з Гауссом. А отже, цілком гуманістично виправданий потяг до розуміння обертається масованим різноголосим хором випадкового, несистемного, рвучкого знання, в якому часто-густо губляться не лише істина з методом, аналіз із синтезом, а й подекуди навіть причина з наслідком. Відтак те, що мало прояснювати і пояснювати, ще більше заплутує. Тому повернувши "точку біфуркації" фізикам, право оцінювати якість перекладів – перекладознавцям, спеціально навченим для цієї справи, допамін з тестостероном – хімікам і медикам, канонічне право православної церкви – еклезіологам, ми зможемо нарешті заговорити нормальною мовою і не виглядати при цьому тупими й водночас обтяженими всім на світі, крім того, що насправді належить нам.