Сафарі

ДИСТОПІЯ

(фраґмент 5)

Шосе закрили для автомобільного руху ще на початку воєнних дій, віддавши під запасну злітно-посадкову смугу, проте в анґарах зарослого бурʼянами військового аеродрому замість вісімнадцяти стояло чотири винищувачі, з яких лише один здатний був здійнятися в небо. Це була одна з двох машин, що свого часу брали участь у святковому авіашоу; друга врізалася в глядачів, дорослих і дітей, – всім кортіло побачити, як перевертається у повітрі літак. Пілот катапультувався, генерали, налякані й напідпитку, чкурнули геть. Очевидці переконували, що, перед тим як вискочити, пілот зумисне спрямував машину в натовп.

В інших містах ситуація виявилася не кращою: з придатної до використання техніки нашкребли півтори ескадрильї – ото й уся авіація. Країна ніколи не готувалася до війни, еліти жили в своє задоволення. Над державними установами мантрами майоріли гасла «Не пхай носа до чужого проса» і «В єдності – наша сила». Тим часом тривога бриніла від першого дня незалежності, набуваючи тих чи тих форм – коли латентніших, коли очевидніших. Алібі (брак війська і техніки) не вберегло від звинувачень у розвʼязанні війни. Меморандум, який ґарантував недоторканність, мав вартість туалетного папірця; на момент, як протистояння перейшло в гарячу фазу, країну було роздягнено догола – як ззовні, так і зсередини, вцілілу техніку використовували для перегонів, бенкетів та інших розваг.

Чотири смуги – три в один бік і три в інший з бездоганною розміткою (її нанесли перед початком війни і вона залишилася практично неторкнутою). На вʼїзді до міста дорогу перекрили сталевими їжаками, скеровуючи рух зовнішнім кільцем, на початку якого облаштували блокпост, а також на кожному наступному відгалуженні. Попри воєнний стан і близькість фронту, автомобілі пересувалися з міста і в місто, тепер їх було не так густо, як раніше, переважно патрульні джипи і військова техніка, яку перекидали ночами (здалеку долинало приглушене відстанню гудіння моторів), рідше – приватні автівки.

Коріння дерев нагадувало набряклі жили під шкірою, а де-не-де розлупило асфальт – природа відвойовувала своє, на свій лад долучаючись до оборони. Трохи часу (не так багато, як може здатися), і там, де вулиця, буятиме ліс. Крони дерев ховали румовища давніх (і не таких давніх) міст, куди добратися можна було лише пішки, продершись крізь важкопролазні хащі: колись ті поліси були центрами культур і цивілізацій. «Вам немає тут що робити. Ви втратили це, тепер воно наше – забирайтеся звідси».

Все в ньому пручалося: надто багато привʼязувало його до камʼяниць, памʼятників, кавʼярень, брам, тротуарів, мурів, барв, голосів, облич, очей, реклам, сатирів, атлантів, ліхтарів (банував за їхнім світлом), а тепер ще й смертей, і навіть якщо нічого не вціліє, залишиться місце і памʼять, і він носитиме їх у собі, аж одного дня вони згаснуть разом з його свідомістю, спалахнувши наостанок знадливо-недосяжним маревом. От тільки нікуди не вирушить – ні біженцем, ні еміґрантом, ні заробітчанином (був подібним у цьому до дерева), його аґонія триватиме незрівнянно коротше, ніж умирання міста.

Дерева мешкали тут, як і люди, росли на цьому місці задовго до того, як зʼявилося перше поселення, і хоча не мали імен, лише назви, жодне не було таке саме, як інше. Спекотного літа парки вабили матерів з малечею, старців і закохані пари, а також мрійників. Його улюблена доріжка – вздовж тераси над схилом, де пологим, а де крутим, наче обтятим, і там, заступлені від людського ока, двійко дерев: одне – високе й струнке, а друге, тендітне, обплело його руками-гілками, і так разом тяглися до сонця й протистояли негодам. І алея платанів, старих, кремезних, крислатих. Нищачи асфальт, рослини (ситуація війни перетворила норму на парадокс, парадокс – на норму) символізували спілку природи та людини, солідарність несхожих і мало споріднених, так що навіть дихання різнило їх, істот.

Однак навколишня тиша мала й інші властивості, що відрізняли її від звичних тиш – світанкової, перед тим як її порушував співом птах, нічної, коли нишкло життя, тиші безвітряного дня, коли вічність набувала камерності закритого простору, кімнатної, коли мовкли довколишні звуки, зрештою, медитативної, коли свідомість відшвартовувалася подібно до корабля. Швидше, ніж встиг збагнути, помітив чорну цятку завбільшки з муху, що вже наступної миті перетворилася на літальний апарат.

Літачок летів просто на нього, він бачив ошкірену мармизу пілота і свинцеві очі, що продірявлювали його ненавистю й осатанінням. Свого часу захоплювався філософськими трактатами, насолоджуючись написаним, його інтриґував хід мислення, де через слово структурувався світ, – оте світотворення, невідʼємне від словотворення, рафіновані конструкції свідомості з багатоступеневою підрядністю, мов нескінченний лабіринт з новими й новими відгалуженнями, й ось буття і час стягнулися в один пункт, відкинувши машкару спекулятивності. Дійсність розпалася на окрушини крихітних крапок, на чорні вуглинки незавершених речень.

Він усе памʼятав, наче пілот випірнув не з блакитної глибини неба, а з минулого. Зірочки, форма – нічого, хоч спливло чимало води в річках, не змінилося. Мовби то не людина ошкірилася на нього, а субстанція, здатна то зринати, то зневидимлюватися. Ось уже пʼять років, як вона незмінно прибирала подоби націленої на місто зброї. І філософія. А також медаль на грудях, що зблиснула крізь скло кабінки і засліпила, геть новісінька.

Ще мить, і літачок проштрикне його (обрізьбований гостряк нагадував зуб, яким нарвал пробиває кригу; в решті – крила, корпус, хвіст – апарат скидався на дрібного хижого птаха). Невеличкий розмір забезпечував диявольську мобільність – літачок легко маневрував між будинками, завиграшки долаючи перешкоди. Останньої секунди пілот стрімко взяв угору, кресонувши повітряною хвилею, наче хотів привести постать, що приросла до землі, в рух.

«Тікати» – володар кабінки (і ситуації) жадав саме цього, та цього самого вимагав також його власний інстинкт, й ось він біг, і підошви то відривалися, то торкалися до асфальту, перетворивши його на несамостійно-непередбачувану фігуру у грі з передбачуваним (передбаченим для нього) кінцем. Асфальт здавався то крижаним, то донеможлива розжареним, наче підошва сплавилася і він торкався поверхні оголеними (до мʼяса) ступнями, мовби вперед гнала незмога ступати по нестерпно розсмаженій масі, наче під ним не дорога, а вулканічна лава. Пілот докладав зусиль, щоб дочасно не зіпсувати розваги – ні собі, ні глядачам: Імперія пантрувала мільйонами поглядів, спраглих свіжої дози адреналіну. В тій грі достеменним було все: він, відчуття приреченості, змагання за життя, наперед програне, навіть якщо йому пощастить здобути три, пʼять, десять хвилин (кожна додаткова мить наближала його до загибелі, а пілота – до успіху).

Коли побачив це вперше, стосувалося воно не його. «Вполюй покидька» («Справжній мисливець»). Тоді ще функціонував зомбоящик, а він працював позаштатним кореспондентом модного видання, від якого (видання давно зійшло на пси) в нього збереглося журналістське посвідчення, з яким не розлучався, свідомий, що в разі чогось воно швидше нашкодить, ніж зарадить. Забава розколола суспільство на прихильників заборони (меншість), і тих, які жадали хліба (гречки) й видовищ і понад те справді нічого не мали (можливо, тому, що їх була більшість, вони ставали найпершими жертвами). Опозиційна (до війни – владна) фракція заблокувала трибуну, не даючи поставити закон, що забороняв трансляцію, на голосування; в студіях політичних токшоу ворожих телеканалів, що вільно транслювалися, незважаючи на війну, її речники розпиналися про загрозу загальнолюдським вартостям і замах на конституційний лад (їм належали зміни до конституції «Про удосконалення демократії», прийняті в мирний час, якими суттєво звужувалися основні права та свободи і які ввійшли в історію як «Драконівська хартія»). Загарбник сурмив із високих трибун, включно з Радою Безпеки ООН, про наступ на свободу слова, називаючи заборону недружнім актом  (оскаженілим фашизмом). Тоді фронт здавався ще чимось далеким і несправжнім, як і війна поготів.

Сюжет відзняли в реальному часі (невдовзі автори проекту перейшли до прямих увімкнень, в кутку картинки світилася червона крапка, а поруч неї: «наживо») – людина бігла спорожнілим містом (школярем він побував там на екскурсії і, хоча відцокало нічогенно років, упізнав вулицю), сповнена відчаю і надії (надія помирає останньою). Врешті пілот натиснув гашетку, постать застигла в секундному подиві, відтак заточилася, та літачок не дав їй упасти, переможно пурхнувши зі спритно настромленим ще живим тілом дʼгорі, вискрелюючи в небі літери: «М», «И», «Р», що стікали кривавими краплями (пілот був асом).

Пілот був не такий уже й молодий, і, судячи з медалі та спритності, то був не перший і не другий виліт. Можливо, це був той самий фацет, якого він бачив тоді в зомбоящику. Лише цього разу сюжет вийшов не таким, як усі попередні, щось пішло шкереберть – колись для кожного настає підсумкове сафарі. Хтось підсік його і швиргонув геть (пілот шугнув над ним, мовби нічого не зауваживши), і вже перевертаючись і відкочуючись убік – далі й далі, спробував роздивитися свого рятівника, але нікого не було, лише рамено поболювало, обпечене чиєюсь незримою прихильністю.

Сон / дійсність / сон / дійсність. Раптом йому захотілося, аби настала весна і відразу, без тривалих зволікань, літо. Довкола стелилося поле, вітер гойдав траву, серед неї – блакитні волошки й червоні маки. Дотягнувся до найближчої квітки, відтак, не підводячись, зривав пелюстка за пелюсткою («любить / не любить»), як тоді, коли вперше втюхався... Знову і знову приходив до крислатого дерева, як паломник до священного місця. Платан скинув кору, оголивши лагідно-сірувату зелень, і лише там, куди врізався літачок-переслідувач, вурзулився рубець.

Спливе не так багато часу, і йому відкриється, що сталося.