Передвесняне

Сірі й чорні хмари клубилися, плинули наче спижеві кораблі по небі; велетенськими кадовбами врізувалися в свої наріжники та все небо затемнювали непрозорими веретами. Але під перше обіддя прозріло голубе небо широким оком і вивело сонце на чисті стежки. А це тепляне сонце розширило свої теплотворні долоні й розсіяло по широкій землі золото зі своєї скарбоні.

Раділи людські очі від цього сяєва; в декого самі руки виймалися з кишень, щоб і собі сипнути золотом-збіжжям по розвернених скибах: — Адже від цього сонця земля зі сну побуджується...

Біля Тимкової кузні сила народу. Дзенькає молот об клепало, розскакують іскри від червоного заліза: — Дзень, дзень, дзень... Буде леміш, буде чересло...

— Дивіть, люди, дивіть; то якби він це чересло дещо більше вигнув і з горішнього кінця витончив — бігме, була б прекрасна... Ану вгадайте, що було б із цього кусня сталі?.

— Та може гряділь?

— Ей, ні, була б радше перша мотичка до плужка...

— Ні! Ані не гряділь, ані не мотичка.

— То хіба два лемеші...

— Теж ні. Знасте, що було б? Було б першоклясна шабля. Якби такою шаблюкою махнути, то голова пирснула б наче відскубане перо...

— Ану, забожися!

— А в тебе — де очі? Хіба не бачиш, що з такої сталі шпада, лиш вогню сипнула б...

— Ми теж вояки; ми оремо, косимо, і наше знаряддя як і вояцька зброя також із заліза.

Важкий молот дзенькав, дзень-дзень! А залізо грілося до червоного...

— Не забудь, Тимку, мені коло обтягнути...

— Я мішок вугля приніс, що жона з печі кочергою виграбувала взимі, і мені погостри лемеші та зуби до борін. Я тобі ще за вигоду з плугом до городу на грядки приїду наорати...

— Сівалка розтиркалася... Треба нові ґвинти...

Стежкою поза хати й кузню ішов у поле Охрим, але він не дивився під ноги, лише лeгко прижмурив свої очі та лицем пив тепло сонячної сівби. Він крізь приплющені кліпки бачив блакить неба, і блавати в збіжжю. Сині незабудьки сіялися під його стопами, і голубі фіялки. А далі в золоті пшениці червоні маки.

— Голубе небо, золоті лани пшениці й китиці маків...

За Охримом вибігла з поміж хат громадка дітей; діти знали, що Охрим багато дечого цікавого любить оповідати, то ж і побігли йому наздогін.

— Сонце, воно завжди молоде, веселе. Воно ніколи не старіється. Лише людина старіється. Бо людина тікає від Бога і в неправді та серед брехні живе і плаває — мовив наче сам до себе Охрим. А діти, одні підбігали перед його та хотіли бачити — чому в Охрима прижмурені очі та чому він свої лиця до сонця нахиляє; знов одні за руки взялися та півколом вели свого приятеля, що їм довгими вечорами оповідав казки.

Земля, ані скиба не пріли ще, і сонце, хоч воно на-мить тепле, але його дорога теж ще в малому колі та це перше передвесняне сонце не може на всю довжінь розширити свої рамена, щоб повними жменями з найвищої висоти зсипати по всій земній далині свої благотворні і благочинні проміння.

В перше сонячне золото обпеклися круглі брунькі лоз-дерева, і ген, на самій середині села в золоті купалися верхівки на церківці.

За селом чорний ліс стояв на сторожі та біла річка тихо пливла на межах сіножатей. Але Охрим не йшов аж до річки, і дітей тудою не повів. Він показав ще своїм школярям високий дубовий хрест на горбку біля розстайних доріг і довго, довго дітям оповідав — чому саме цей хрест люди поставили на цьому місці. — Щоб він на віки стояв пам'яткою, як кривавилася наша земленька за свою родючість і своє безталання...

Розп'яття на хресті озолотилося від сонця, але рамена дубового хреста далі чорніли непорушно...

Вечоріло... І студений вітер розширював свої крила.

Рідна земля