Як звісно київська Діректорія оголосила була земельний закон, який опирав ся на соціялізації землі, себто на знесеню всякої приватної власности на землю. Закон цей було предложено Трудовому Конґресови і він на однім з своїх засідань узнав цей закон за невідповідний і відіслав його до комісії по земельним справам, або кажучи іншими словами — відкинув його. Подібна доля спіткала вже і спіткає не один єще земельний закон, бо порішеннє сеї справи в спосіб, який вдоволявби більшість населення, не таке легке, як декому може видавати ся. За мало сказати що ця справа тяжка, вона найтяжша з усіх справ, які колинебудь ворушили умом людини.
Порушаючи справу земельну в нашій часописі маємо на ціли передовсім по можности її пояснити, представити трудности її рішення а також викликати над сею справою публичну розмову — дискусію. Відчуваємо в повні нашу непідготованність, славетну в тій справі — миж не фаховці а так сказати-би ділєтанти. Та чи є у нас фахові до того сили? А коли є то чому вони мовчать? Кермуючи ся як найліпшою волею послужити загальній справі приступаємо до діла.
Передовсім мусимо ясно представити собі той устрій в користованню землею, який досі панував. Він представляєть ся нам ось так. Одні люди посідають тілько землі, що доходи з неї цілковито вистарчають на удержаннє їх і їх родин в добробуті. Другі мають землі за мало, і щоб удержати себе і свою родину мусять частинно наймати ся у богатших. Треті мають землі за богато. Щоб її обробити мусять стало держати численну челядь. Дохід з тої землі вистарчає їм не тілько на вигідне удержаннє себе і родини але над-то дає надвижку, яка постійно збогачує посідаючого великі землі. В кінці істнує єще й четверта ґрупа людий, котрі жиють і одержують ся з праці на землі але її не посідають. Се безземельні хлібороби, двірська челядь, наймити, комірники. Вони землі або взагалі не мають, або лишень дуже малий її клаптик. Вони і їх родини жиють лишень з того, що зароблять у тих, котрі посідають більше землі, чим з своєю родиною можуть обробити.
Уважаючи такий розділ землі, такий земельний устрій за несправедливий жадає селянський нарід зміни сего устрою, жадає іншого поділу землі.
Не перечимо, що висше зясований дотеперішний устрій земельний є несправедливий і вимагає зміни. Але поки приступимо до говорення про те, як мавби виглядати цей новий, справедливійший устрій, мусимо перед тим пізнати причину, задля якої нинішний устрій став ся несправедливий. Миж знаємо, що були колись такі часи, коли земельна справа не мала такого значіння як нині коли землі було доволі для кождого. Хочемо довідати ся, відки взяло ся малоземеллє а відки великі обшари двірські. Певно на це зложило ся богато ріжних причин. Не можемо всіх тих причин означити, але не підлягає ніякому сумнівови, що одною з найважнійших причин малоземелля, се приріст людности. Землі не більшає. Кілько її було на початку, тільки її тепер. Зате людність росте, множить ся, побільшує ся. Заможний, богатий на землю ґазда, що має численну родину, місто лишити свою землю одному синови а решту дітей віддати до ремесла, промислу або до шкіл, ділить своє ґаздівство між всіх своїх дітий. Так йде воно з роду в рід і цим способом повстають малоземельні родини. Враз з цим йде зубожіннє, брак зарібку еміґрація.
Знов-же накопичаннє богато землі в одних руках повстало у нас не так через доробок і купно — хоч і цей спосіб не виключений — як радше через насильне займленнє нашої землі чужими завойовниками.
Коли наш нарід стратив свою самостійну державу і пішов під панованнє Польщі, тоді польска шляхта силою заняла на свою приватну власність всі землі державні а також в части і землі селянські, запроваджуючи по селах кріпацтво або панщину. В цей спосіб повстали великі двірські обшари, в цей спосіб зявили ся на чисто українських землях, між чисто українським населеннєм польскі шляхтичі — дідичі.
Так отже бачимо, що одною з богатьох причин малоземелля є зріст людности і нерозумний поділ землі між родину — причиною великих земельних обшарів є насильне їх займленнє чужинцями. Про це мусимо памятати при запроваджуванню нового устрою.
Тепер наш український нарід добуває собі знов самостійність, добуває право запроваджувати на своїх землях, в своїй державі такий земельний устрій, який усував-би несправедливість і приносив користь тій верстві народа, яка становить його пень, себто селянству. Тому справа земельна висуваєть ся у нас тепер на перше місце. А що та справа для нашого селянського народу найважнійша, найбільше пекуча і що від рішення сеї справи буде залежати доля або недоля нашого народу, нашої держави тому не можна до рішення цеї справи забирати ся з легким серцем. Мусимо добре розважати, довго застановляти ся, поки будемо ухвалювати який закон, бо повтаряємо ще раз від рішення цеї справи буде залежати доля або недоля нашого народу, нашої держави.
[Український голос, 07.02.1919]
ІІ.
В попереднім уступі представили ми несправедливість дотеперішного земельного устрою і вказали на деякі причини, що ту несправедливість викликали. Тепер застановимо ся над питаннєм, чи дотеперішний земельний устрій не має по при свої лихі сторони і яких добрих прикмет. Думаємо, що це треба конче зробити, бо при запроваджуванню нового устрою належало би лихі сторони усунути а добрі задержати.
Можемо напевно сказати, що малоземеллє і безземеллє ніяких добрих сторін не має. Ті отже прояви належалоби з нового земельного устрою усунути. Інша річ великі обшари земельні. Не улягає ніякому сумнівови, що одно тисяч-морґове ґаздівство більше приносить чистого добутку, як сто ґаздівств десять морґових, або й десять стоморґових. Бо таке одно велике ґаздівство обходить ся меншим, живим, робучим інвентарем, який може в значній части заступити машинами, його господарські будинки займають менше простору, тим самим остаєть ся більше землі до управи. Та найголовнійша річ, що на такім великім ґаздівстві можна провадити раціональну, себ-то розумнійшу і кориснійшу господарку, уживаючи до неї новітних машин, штучних гноїв, мельорації землі і т. і.
Яснійше представимо сю справу так: Сто ґаздівств десятьморґових потребує сто стоділ, сто шоп, сто стаєн, хлівів, обор і т. і. Коли почислимо простір, що ті всі будинки займають, то він буде кільканайцять разів більший ніж той простір, який займає одна велика стодола, одна велика шопа, стайня, хлів і т. і., одного тисячморґового ґаздівства.
Єсть отже вже зиск на землі і в видатках на господарські будинки. — Кожде поодиноке десятиморґове ґаздівство потребує що найменше одну пару коний і одного чоловіка до кермовання ними. Значить сто десятьморґових ґаздівств потребує що найменше сто пар коней і сто людий. Зате одно тисячморґове ґаздівство потребує четвертину того. Отже знов зиск на живім робучім інвентарі і на людях. Та вже найбільший зиск приносить одно тисячморґове ґаздівствко, коли порівнаємо його одноморґові доходи з доходами, які приносять поодинокі морґи в малім ґаздівстві. Певно не помилимо ся коли скажемо, що одно тисячморґове ґаздівство, завдяки можливости ведення уліпшеної господарки, уживання машин, штучних навозів і т. д. дає дохід, який може виживити більше родин, як сто десятьморґових ґаздівств. Ся надвижка в доході се дуже важна річ для самостійного життя народу. Через безглядний поділ великих посілостий на малі кільканайцятьморґові ґаздівства зменшить ся скількість управної землі, зменшить ся дохід, який досі ся земля видавала, через твореннє нових меж, суголовків збільшать ся неужитки, збільшать ся видатки на більшу скількість господарських будинків, збільшить ся запотребованнє живого робучого інвентаря і робучих рук, котрі можуть бути ужиті де інде з більшою для суспільности користю. Полишім на боці всі ті наслідки а троха докладнійше застановім ся над одним з них, а іменно над зменшеннєм доходу, який повстав-би через безглядний поділ великої земельної посілости.
Кожда суспільність складає ся не тільки з людий, котрі працюють коло землі, але також з таких, що працюють в ремеслі, промислі, фабриках, торговлі, урядах, при залізниці і т. д. Інакше можемо сказати те саме так. В кождій суспільности є люди, що жиють не тільки на селі але також в місті. Люди з міст потребують також їсти хліб, молоко, мясо і те все мусить доставити містови село. А що дохід з землі через безглядний поділ зменшив би ся, то се в першій мірі вийшлоби на некористь міст. Мігби хтось сказати, що його місто обходить, нехай воно гине з голоду, коби людям на селі було добре. Таке говорення нерозумне. Бо бачите, суспільність, або цілий нарід, або держава то так як чоловік, має ноги, руки, голову і жолудок. Голова то професори, учителі, урядники, руки се ремісники і промислові робітники, ноги се залізниці, почта, телєґраф а жолудок то села. Як всі части тіла здорові то і цілий чоловік здоровий. Як виглядавби чоловік, колиби його жолудок збунтував ся і нехотів посилати поживи до рук, ніг, до голови? Бувби се здоровий чоловік? Довго він живби? Так само бачите і суспільність, без шкіл, без фабрик, без ремесла, без залізниць не може істнувати. Сам жолудок без голови, ніг і рук зігниє. Нинї не можна собі навіть подумати такої суспільности, що складала би ся з самих лише сіл, в котрій не булоб шкіл, фабрик, урядів, купецтва, залізниць, почт, телєґрафів і ін. Коли не потрафимо своєї держави з містами удержати, то прийдуть чужинці і они заведуть свою державу а ми лишимо ся їх підданими, як були досі.
З тим бачите лучить ся ще й друга справа. Наша суспільність замало ще промислова, щоб могла всі свої потреби в себе дома заспокоювати. Мусимо всякі залізні вироби як плуги, серпи, коси, машини, материї, нитки, мило, сірники і много-много інших річий спроваджувати з заграниці. Як довго жили ми в одній державі з Німцями, Чехами, Мадярами, у котрих ті річи виробляють ся, то вони нас дорого не коштували. Тепер коли ми сотворили свою власну державу скажуть вони нам за ті річи дуже дорого платити і то не паперовими грішми а золотом, котрого у нас немає — або пшеницею, мясом, маслом і іншими річами, які дає земля. Відкиж возьмемо стільки пшениці, масла, мяса і т. д. коли через безглядний поділ великих ґаздівств дохід землі в двоє зменшить ся. Чиж можемо обійти ся без виробів залізних, без машин, знарядів, без матерій, мила і сірників? Без тих річий зійшлиби ми на таких людий, якими були більше як два тисячі літ тому назад, на людий диких, які нині жиють ще хиба десь в темних лісах Африки і Бразилії.
Зберім тепер до купи все те, що ми досі про земельну справу сказали.
Отже дотеперішний земельний устрій є несправедливий. Знаємо відки та несправедливість взяла ся. Знаємо, що дотеперішний устрій попри свої злі сторони має і деякі добрі прикмети. Знаємо, що через безглядний поділ великих посілостий наша земельна господарка понеслаби дуже великі шкоди і що ті шкоди загрожують істнованню самостійної держави.
Рівночасно бачимо, земельна справа не є легка до розвязання. Вона не становить для себе окремої цілости, вона тісно вяжеть ся з справою мійською, з промислом, торговлею. Бачимо, що той, хто хоче зміняти дотеперішний земельний устрій, хто хоче про земельні справи говорити, мусить все те брати на увагу і добре глядіти на всі ті нитки, що земельну справу вяжуть з іншими справами, бо інакше так ті нитки помотає, що ніхто вже потім не буде міг того помотаного вузла розвязати. Треба добре уважати, бо ті нитки дуже сильні і ми готові в них так запутати ся, як птах в сітку. А тоді вже не буде ратунку, видістати ся з тої путанини, з тої сітки не буде можна, вона буде що раз більше затягати ся і нас дусити. Ми самі з неї вже не видістанемо ся. Згинемо або будемо мусіли кликати чужого на поміч. А нехай же нас Бог сохранить від чужої помочи. За неї треба буде дорого заплатити волею, свободою, самостійностію. Ось чому ми на початку аж два рази сказали, що від рішення справи земельної буде залежати доля або недоля нашого народу, нашої держави.
[Український голос, 09.02.1919]
ІІІ.
Приступаємо до річи найважнійшої а іменно хочемо розглянути питаннє, як мавби виглядати новий земельний устрій, що усував би несправедливість дотеперішного устрою і дав землю безземельним і малоземельним хліборобам. Це питаннє мусить становити основу нового земельного устрою. За вказівку в тій справі можуть нам послужити нові земельні законопроєкти, оголошені в послідних часах у ріжних держав, де до власности дійшов робучий народ пр. в Угорщині, Німеччині також у Польщі а також земельний законопроєкт, предложений київською Директорією Трудовому Конґресови. Долю сего послідного законопроєкту знаємо. Він опирав ся на соціялізациї землі, т. зн. приватна власність на землю зносить ся, земля переходить на власність цілої суспільности а хто хоче коло землі працювати тому визначуєть ся певну означену скількість землі (найбільше 15 десятин) і він стає її власником так довго як довго коло неї працює. З цим законопроєктом конґрес скоро справив ся. Узнав його за невідповідний, відіслав до земельної комісиї, де його мають переробити. На інших основах опираєть ся німецкий, польський і мадярський земельний законопроєкт. У них приватну власність на землю задержуєть ся, а щоб обділити землею безземельних і малоземельних селян, то потрібну скількість землі удержуєть ся через ограниченнє велкої земельної посілости. Кожда велика посілість мусить зі свойого обшару відступити — у Поляків і Німців 8—20% землі на річ безземельних і малоземельних селян. У Мадярів ограничуєть ся велику посілість до 200—500 морґів землі. Яка доля спіткає ті проєкти, як до них віднесеть ся суспільність, чи будуть ті законопроєкти ухвалені законодатними тілами, того не знаємо. З тих законопроєктів найменше корисним для селян є, розуміє ся само собою, польські законопроєкти. Але одно у всіх тих законопроєктах виступає на перше місце а іменно змаганнє усунути несправедливість дотеперішного земельного устрою, себто змаганнє обділяти землею безземельних і малоземельних селян. Але рівночасно з тим бачимо і змаганнє задержання великої посілости в ограничених розмірах. Нові законопроєкти старають ся усунути лихі сторони дотеперішного устрою а то безземеллє і малоземеллє а рівночасно задержати його добрі сторони. Інакше годі собі се представити, бо ці законопроєкти укладають люди, яких вибрав собі нарід на провідників, скинувши з себе дотеперішне вороже народови правительство.
Бачимо, що чисто соціялістичні правительства Німеччини і Угорщини, які складають ся виключно лише з самих робітників і селян, в своїх земельних законопроєктах старають ся задержати в ограниченій мірі велику земельну посілість. Певно не на те, щоб приподобати ся їх властителям які тепер не мають жадного голосу ні сили, лишень тому, що бачать в цілковитім знищенню великої посілости неминучий упадок держави.
І наш український земельний законопроєкт мусить в першій мірі усунути несправедливість дотеперішного земельною устрою і обділити землею безземельних і малоземельних селян. Цего жадає наш нарід, за цим стоїть наше народне правительство. Потрібну до того скількість землі можна найти у нас у великої земельної посілости. З огляду на те, що наш нарід складаєть ся в переважній мірі з малоземельних і безземельних селян, тому ограниченнє великої земельної посілости на користь народу мусить дійти до можливо найдальших границь.
Та тут у нас появляєть ся одна ціха, якої нема в Німеччині ані на Угорщині. Там велика посілість находить ся в руках горожан тоїж держави зн. на Угорщині в руках панів мадярських в Німеччині німецких. Там справа земельна, це справа чисто внутрішної політики. У нас велика посілість в руках чужинців польскої шляхти, Жидів, московських поміщиків і румунських бояр. Через це у нас справа земельна має ще й ціху національну а навіть тепер через сотвореннє самостійної української держави ціху інтернаціональну або міжнародну. Що це річ не малої ваги, це бачимо наглядно це відчуваємо виразно на власній шкурі. Війна, яку з нами ведуть Поляки, Румуни і Москалі це війна о право за землю, це війна о право розпоряджати землею. І це в першій мірі повинні затямити собі ті, для котрих право розпоряджати землею представляє яку небудь користь, отже передовсім селяни. І в їх особистім інтересі лежить удержаннє української держави з сильним правительством на чолі, бо лишень тоді буде запорука переведення нового земельною устрою на користь народа. Лишень сильна держава з ладом внутрі з сильним правительством на чолі може посідати рішаючий голос в міжнародних справах. Отже коли нашому селянству залежить на кориснім для них переведенню земельного устрою, мусять вони внутрі держави витворити сильну зорґанізовану партію, на котрій моглоби оперти ся народне правительство. Бо, повтаряємо ще раз, лишень правительство, котре почуває за собою силу зорґанізованих широких мас народу зможе перевести корисний для того народу новий земельний устрій. А навіть в тім щасливім випадку що ми з війни о право розпоряджати землею вийдемо побідно, що з нашими ворогами заключимо мир для нас корисний навіть в тім випадку наша земельна справа не буде як в Німеччині і Угорщині тільки справою внутрішної політики держави, але також справою котру будемо мусіли полагодити з Поляками, Румунами і Москалями, значить ся буде справою зовнішної політики а тим самим міжнародною. А ніхто не заперечить, що лишень могуча держава з ладом і порядком внутрі з сильним правительством на чолі, з правительством котре сміло і безпечно може оперти ся на народних масах, котре знає, що кожде його слово, зарядженнє буде совісно виконане, котре може поставити в потребі сильну і карну армію найде за границею респект.
Нехай буде так велика держава, з так численним населеннєм як була колись россійська держава, та коли в нутрі її нема ладу і порядку, коли нема сильного правительства, коли військо розлюзнене, неслухняне і некарне, то жадні слова жадні погрози не залякають навіть таких малих держав в порівнанню з нашою державою як, Румунія, Польща, Угорщина.
[Український голос, 12.02.1919]
12.02.1919