Спомини з останніх днів.

 

Під кінець війни 1918 р. було в перемиськім повітї зорґанізоване лише одно нац.-дем. сторонництво. Майже всюди по селах були повибирані громадські орґанізатори, а в Перемишлі стояв на чолі орґанізації і робив свою роботу, переважно економічну, Народній Комітет з затвердженим Головним Народнім Комітетом повітовим орґанізатором, адв. д-ром Теофілем Кормошом (бувшим соймовим послом) на чолі. Серед 1918 р. віджило міщанське товариство Читальня "Просьвіти" через громадне приступлення до нього робітників і залізничників. Се товариство дало під проводом тов. Івана Жовніра і Крутія почин до утворення укр. орґанізації міста Перемишля під проводом парляментарного посла адв. д-ра Володимира Загайкевича. Орґанізація ся обнимала укр. інтеліґенцію, міщанство і робітництво міста Перемишля.

 

Згідно з розпорядженнями Укр. Національної Ради у Львові по відбутім в жовтні 1918. з'їзді нотаблів, утворили Українці перемиського повіта в осени 1918 р. одноцілу орґанізацію: Українську Національну Раду, зложену з по двох заступників орґанізації селянської, (Селянської Ради згл. Народ. Комітету) міської, робітників і армії, і з двох послів: до парляменту (д-ра В. Загайкевича) і до сойму (д-ра Т. Кормоша) і секретаря Народного Комітету Л. Даниловича. Тим способом кромі трьох повисше згаданих, належали яко делєґати організацій до У.Н.Р. в Перемишли тов. Ізидор Білинський, Михайло Демчук, о. Михайло Комарницький, Крутій, Андрій Сабат, Іван Доротяк і Іван Жовнір. У.Н.Р. кооптувала ще собі дир. Андрія Алеськевича й Олексія Ярему, так що складалася вона з 13 членів. Головою У.Н.Р. вибрано д-ра Т. Кормоша, заступниками д-ра Вол. Загайкевича і Мих. Демчука.

 

Далі буде.

 

[Република, 05.02.1919]

 

(Продовження.)

 

Дня 30. жовтня 1918. донесено нам з військових кругів, що новоіменований військовий командант Перемишля, Поляк ґенерал Пухальський, задумує проголосити прилучення армії і повіта до Польщі та що в тій ціли він має бути іменований ґенералом польських військ.

 

Наслідком того порішила У.Н.Р. як також корпус українських офіцирів перемиської залоги й околиці, який був окремо зорґанізувався, виступити проти сього евентуально навіть оружно і то безпроволочно на другий день.

 

В наслідок того ще тої самої ночи піднявся 9. полк (стрийський) піхоти, стаціонований в Журавиці, увязнив своїх неукраїнських командатів і офіцирів і в повній збруї під проводом своїх офіцирів Українців зі сотником Федюшкою на чолї вирушив на Перемишль.

 

Рівночасно післанцями заавізовані протягом ночі селяни в числі кількох тисячів з ріжних сіл повіта прибули рано 31. жовтня 1918 р. до Перемишля і зібралися в Народнім Домі.

 

Проти "збунтованого" баталіона (згл. 9-го полка в числї 700 люда) вислав ґенерал Пухальський 2 баталіони мадярського війська, які станули проти наших військ під Журавицею (але мали, як ми опісля довідалися, заявити, що стріляти не будуть, бо мусять запитати про се свою команду в Будапешті). Заразом уставлено проти нас машинові кріси коло староства. Наслідком того розпочали вибрані делєґати У.Н.Р., а то д-р Кормош, д-р Загайкевич, М. Демчук і А. Сабат переговори з ґен. Пухальським і старостою Геллєром, яких вислід був такий, що ґен. Пухальський заявив, що про Польщу не думає, що він є австрійським ґенералом, яко такий не допустить до власти ані Поляків ані Українців, лише буде дальше держати режім австрійський, що "збунтований" баталіон 9-го полка розоружить, але їх карати не буде. По успокоюючій подібній заяві старости Геллєра, порішила У.Н.Р. здержати військові кроки і по відбутім вічу, селян розпустити домів. Селяни розійшлися, а ґен. Пухальський слова не додержав, бо замість розоружити полк, він велів увязнити українських офіцирів а мужві поручив, щоби поїхала собі домів.

 

Се було знаком до загальної дикої демобілізації, яка обняла не лише 9-ий полк але цілий перемиський ґарнізон.

 

З того заколоту скористали польські орґанізації "народові", які під проводом проф. Пшеємського сформували на борзї з учеників і недоростків відділ лєґіоністів. Той відділ обсадив зараз залізничий дворець і заняв місто та військові обєкти.

 

(Далі буде.)

 

[Република, 06.02.1919]

 

(Продовження.)

 

Наслідком опозиції Українців і при інтервенції посла ґр. Ал. Скарбека, котрий саме прибув до Перемишля, заключено польсько-українську угоду (також при інтервенції старости Геллєра, бурмістра д-ра Блажовського і посла д-ра Лібермана) підписану 4 Поляками (здається іменем Польської Ради Народової в Перемишлі) і 4 Українцями (здається іменем Укр. Нац. Ради, яка одначе в тій справі нічого не рішала і про те нічого не знала, бо навіть її голови д-ра Кормоша не було тоді в Перемишлі).

 

Умову сю підписали з польської сторони ґр. Ал. Скарбек, д-р Г. Ліберман, а з української сторони д-р Володимир Загайкевич і Андрій Алиськевич.

 

Після змісту сеї умови справами міста Перемишля, головно в справах апровізацийних і в справах поліції, безпеченства осіб, майна, мала управляти спільна мішана польсько-українська комісія з 8 осіб (по 4 з обох сторін) або їх заступників, в якій на переміну мав проводити Поляк і Українець. Комісія ся почала зараз 1. XІ. 1918 р. свої функції, але показалося небавом, що її функціоновання, коли не неможливе, то дуже утруднене, бо польська сторона що хвиля ломить невтральність і допускається явних нарушень сеї умови: 1) мимо виразної умови, що не мається вивішувати ніяких прапорів на ніяких публичних (державних) будинках та що порядок у місті має удержувати спільна міліція, зложена по 1000 мужви з польської й української сторони, польські лєґіоністи, діставшися на головну військову вартівню, вивісили червоно-білу хоругов і веліли грати гейнал, а українську сторожу, що вартувала при провіянтовім маґазині, розоружили й уставили свою з машиновим крісом; 2) не лише ґр. Скарбек, але і ґен. Пухальський відносилися в часі від 1.—3. падолиста кілька разів телєфонічно до Ряшева і Кракова о військову поміч для Перемишля; 3) іменований для Перемишля ґенералом польських війск Пухальський видав 2. XI. мобілізаційний приказ (оголошений в часописях); 4) Поляки вислали з Перемишля поїзд з машиновими крісами в напрямі Львова, котрий острілював по дорозі залізничий дворець в Медиці, а який аж в Судовій Вишні розоружено; 5) помимо заключеної умови польські лєґіоністи перевели брутальну ревізію у гр.-кат. епископа д-ра Й. Коциловського; 6) хоч після умови каса військової інтендантури мала бути ведена спільно, прийшла патруля з польськими офіцирами до тої каси і помимо опору українських інтендантів і мимо неприсутности офіціяла Котовича, з поручення ґен. Пухальського отворила каси і забрала всі гроші і депозити.

 

Далі буде.

 

[Република, 09.02.1919]

 

(Продовження.)

 

В наслідок того очевидно Поляками приготованого замаху на істнуючий невтральний стан в Перемишлі, порішила Укр. Нац. Рада в Перемишлі випередити Поляків і при помочи решток нездемобілізованого українського війська й околичних селян виконати оружне обняття міста і перемиського повіта в свої руки, а то в ночи з 3. на 4. падолиста 1918, а то тим більше, що в ночи з 31. жовтня на 1. падолиста 1918, обняли Українці у Львові власть у місті — а то виконуючи право самоозначення народів та супроти того, що Австрія розлетілася.

 

До виконання сього акту установила У.H.Р. в Перемишлі диктатуру зложену з 4 осіб, а то Любомира Даниловича (яко голову), Крутія, Доротяка і капітана Теодора Гози. Мушу запримітити тут, що по переведенню 31. X. 1918. умови з ґен. Пухальським і старостою Геллєром поїхав я (д-р Т. Кормош) вечером того самого дня до Львова на скликаний вже попередно на день 1. XІ. 1918. зїзд орґанізаторів з цілого краю. Тут заскочили мене події, що до обняття українськими військами й Українською Національною Радою управи краю (арештовання чи інтерновання намісника Гуйна, військового команданта і ин). Я хотів зараз І. XI. вертати до Перемишля і тому пополудни того дня серед стрілянини пішов на залізничий дворець, але переконавшись, що ніякий поїзд не відходить, я вернувся до міста, де був присутний на засіданню Української Національної Ради, яка саме вела переговори з Поляками (маршалок Незабітовський, бар. Стеслович, ґр. Бадені, Домбський), які однак не мали ніякого результату. На другий день рано добрався я до двірця, відки виїхав до Перемишля довжезний поїзд. Приїхавши 2. падолиста о год. 5. по пол. до Перемишля, я щойно дізнався, що в часі моєї неприсутности заключили Українці умову з Поляками, та що ізза безпереривного нарушувания тої умови Поляками, Українці рішили оружною силою обняти власть в Перемишлі в свої руки. Я скликав зараз на 3. падолиста рано засідання У.Н.Р. і перефорсував принайменше рішення, що установлена диктатура устає з днем 4. падолиста рано, та що всі справи може рішати лише Українська Національна Рада.

 

(Д. б.)

 

[Република, 11.02.1919]

 

(Продовження.)

 

В ночи з 3. на 4. падолиста 1918 заняли Українці своїми військами всі постерунки в місті, а то вартівню, всі уряди і залізничий дворець, інтернуючи при тім ґен. Пухальського, сорок кілька офіцирів і чотиристакількадесять лєґіонерів, при чім жидівську міліцію полишено в супокою. Опираючись на основах проголошених Вільзоном і на рішеннях У.H.Р. у Львові, заняли українські війська лише саме місто, полишаючи ціле Засянє в руках Поляків.

 

Сей з нашого боку джентельменський, але не політичний крок був причиною нашого упадку.

 

Під напором інтернованого команданта ґен. Пухальського приступили Поляки, а то так військо, як і польська Рада Народова, при інтервенції старости Геллєра до угодових переговорів з нами.

 

Протягом дня 4. падолиста розпочались ті переговори з польською Радою Народовою і польським військом на Засяню, які довели лиш до військової конвенції, бо члени польської Ради Народової свої підписи на тій конвенції вицофали.

 

Військову конвенцію підписали: іменем польської армії полковник Сікорський (теперішний командант міста Львова), іменем інтернованого ґенерала Пухальського й оден польський офіцир — а іменем української армії полковник Шафранський і оден укр. офіцир. Після тої війскової конвенції умовлено завішення оружя аж до часу мирових переговорів, випущення з гонорами ґенерала Пухальського і всіх інтернованих офіцирів і лєґіонерів, усталено ріку Сян як стратеґічну демаркаційну границю і границю сфери впливів.

 

При заняттю Перемишля нашими військами дня 3—4 падолиста не обійшлося без жертв життя і крови, бо крім кількох ранених згинуло при зайняттю вартівні двох селян (Гура і Н. з Мальгович) і ученик VI. кл. (в наслідок ран) Козьол — а крім сього лєґіоністи підступно застрілили в Бушковичах 4-ох селян в зелізничій будці (вартівні) чи бльоковім домику.

 

Витворений зайняттям Перемишля українськими військами в понеділок 4. XI. стан трівав до неділі 10. XI. 1918. Серед того У.Н.Р. розпочала своє урядовання, поділившись на секції: президія, заграничні справи, військові, апровізаційні, фінансові, просвітні, санітарні, внутрішні (орґанізаційні), безпеченства і др. — і призначаючи начальників Урядів. Підчас цілого того часу вела У.Н.Р. переговори з польською Радою Народовою, які одначе не довели до ніякого результату, помимо, що нераз угода була близкою. Причиною сього були скрайні польські елєменти.

 

(Д. б.)

 

[Република, 13.02.1919]

 

(Продовження.)

 

Одного разу, коли почало показуватись, що наша армія розлазиться, а Поляки стягають сили зі заходу, порозумілися вже навіть др. Кормош і др. Загайкевич з польською стороною в той спосіб, що українські громади мали перейти під власть У.H.Р., а польські громади і місто Перемишль під власть польської Р.Н. з узглядненням всюди прав національних меншостей. Одначе більшість членів У.H.Р. сеї угоди не затвердила, що було, на мою думку, великою похибкою, яка на нас опісля гірко пімстилася.

 

Зараз по заключенню військової конвенції Поляки — як звичайно — почали нарушувати її, то арештованими і ревізіями Українців на Засяню, то військовими експедиціями на понтонах через Сян на Вільче і Перекопану і т. п., так, що мимо заключення військової конвенції стрілянина майже не уставала.

 

В наслідок сього треба було покликувати що хвиля спільну військову комісію, яка мала поодинокі непорозуміння полагоджувати.

 

Підчас наради останньої такої військової мішаної комісії в Народнім Домі, зложеної по 3 офіцирів з українського і польського війська, в неділю 10. XI. 1918 о год. 12-тій в полудне вїхав від сторони Кракова на міст зі Засяня польський панцирний поїзд, який почав стріляти машиновими крісами і гарматами.

 

В наслідок того повстала взаїмна стрілянина, яка аж по уступленню того поїзду перепинилася.

 

В часі, як Перемишль був в українських руках, відбувала У.H.Р. перманентні засідання під моїм проводом, на яких рішалися біжучі справи. Бурмістр міста др. Блажовський не хотів обняти управи міста, урядники маґістрату застрайкували на приказ польської Р.Н, а також цілий персонал залізниці. У.Н.Р. віддала управу залізниці інж. Пацлавському, управу почт і телєґрафів Мих. Кебузинському, а управу міста і апровізацію Ів. Жовнірови, Андр. Сабатови і Андр. Алиськевичови. Мимо сього в місті був спокій, лише тут і там були ревізії за збруєю. При кладці над Сяном і при мостах стояли патрулі, які ревідували, чи ті, що приходять з Засяня, не мають збруї. Впрочім в місті була цілковита свобода, а ми поводилися так ліберально, що навіть др. Ліберман скликав віче робітників і держав з маґістрацького вікна до них промову, в якій проголосив Перемишль робітничою републикою. Ті робітники перейшли опісля без перешкоди на Засянє, де відбули друге віче в робітничім домі і вибрали робітничу раду, яка запротестувала проти правління У.Н.Р. Серед того У.Н.Р. старалася приєднувати людей з села (особливо вислужених жовнірів) до укр. армії. Вербунок йшов досить добре, бо щоденно зголошувалася сотка самохотників, з яких одначе більша часть по отриманню мундура, обуви і збруї вертала назад на село. А що і з первісної армії, яка здобула Перемишль, богато жовнірів по кількох днях покидало армію і вертало домів, тож армія почала розлазитися і се було головною причиною катастрофи і нашого упадку.

 

(Д. б.)

 

[Република, 14.02.1919]

 

(Продовження.)

 

В часі переговорів від 4. до 10. XI. Поляки тимчасом орґанізувалися мілітарно на Засяню та спровадили з Кракова панцирний поїзд, а з Ряшева і Кракова артилєрію і більшу скількість війська. Коли їх мілітарні приготовання вже були довершені, а гармати звернені на доми "Віри" і "Народ. Дому", вислав командант польських військ на Засяню, майор Стахевич, чоловік незвичайно дикий і беззглядний, зриваючи безпідставно обовязуючу мілітарну конвенцію, в понеділок 11.XI. 1918 о год. 10.30 перед полуднем до нашої армії ультімат, щоби ми до 12 години віддали місто, розброїлися і піддалися. Про сей ультімат, на який команда нашої армії не відповіла, наша команда не повідомила навіть Укр. Національну Раду, а тимчасом по год. 12-тій Поляки почали з Засяня гарматами бомбардувати місто. По двох годинах бомбардовання, серед якого між иншими в каменицю Тов. "Віра" трафило 6 ґранатів, вибиваючи в мурах великі діри, а в Народний Дім 2 ґранати, розбиваючи еркер, — розпочали Поляки наступ, який при помочи панцирного поїзду їм вповні удався, бо вже коло години 4-тої по полудни здобули оба мости (зелізничий і деревляний) і кладку і впали до міста. При тім згинув один закордонний офіцир і один наш прапорщик — люди незвичайно відважні і гарні. Здобування міста, а то одної улиці за другою, тревало до вечера. З огляду на се, що в моє помешкання впадало богато куль, а між тим один ґранат виломав велику часть фронтового муру від моєї канцелярії, завалив стінку, а кулі знищили цілком дві печі, порозбивали зеркала, консолі, меблі — удержати ся в мешканню було немислиме і я з родиною схоронився в помешканню дра Загайкевича. Там вже о год. 4.30 арештували мене, дир. Ал. Ярему, проф. Андр. Сабата, хорунжого Крушельницького — польські лєґіонери і серед проклонів польської товпи, яка що хвиля хотіла на нас кидатися, завели на Засяня до бараків, де перед тим був шпиталь для венерично хорих офіцирів.

 

Там зревідували нас, відібрали гроші і все, що ми мали при собі і осадили під сильною сторожею у вязниці, як селедців (пятьох на 4 ліжках). Аж до пізної ночи спроваджували лєґіонери поарештованих цивільних і військових Українців і Жидів і осаджували у вязницях. Разом арештували тоді Поляки поверх 1000 осіб. Всі арештовання відбулися в доволі брутальний спосіб, але вершком брутальности було арештовання дра Загайкевича польським майором Мадчинським, який хорого на еспанку (при 40 степенях горячки) і серед грубої лайки, як: "ти ск... сину" і проклонів витягнув з ліжка і босого, лише в сорочці і калєсонах, велів гнати до віддаленої о 4 кільометри Журавиці!

 

(Д. б.).

 

[Република, 15.02.1919]

 

(Продовження.)

 

З арештованнями були получені ревізії, при нагоді яких — і по при них — мали місце численні рабунки, доконувані польськими лєґіонерами і бандитами всілякого рода.

 

Вертаючи до справи ревізій, які в деяких домах переводжено по 20 разів, серед що раз то нових крадіжей, подам для характеристики, що не полишено і мешкання нашого Владики Еп. Дра Коциловського, якому польські лєґіоністи веліли держати руки до гори, а тимчасом другі переводили ревізію, яку закінчили полишенням серед салі принять смердячої памятки польської висшої культури.

 

До помешкання дра Загайкевича влітали серед першої ночи що хвиля щораз то нові лєґіонери, які, прикладаючи жінкам револьвери до грудей або до чола, під позором ревізії рабували річи та приневолили до віддання їм ключів від огнетревалої каси, яку спорожнили.

 

Помешкання моє, розбите ґранатами і лишене опіки, обрабували до чиста, а що не могли взяти, то порозбивали, потоптали ногами і пообливали соками і конфітурами.

 

По здобуттю Перемишля 11. ХІ. 1918 уряджено — за дозволом польського війська, як се загально говорено — і при діяльній участи лєґіонерів, в ночи з 11. на 12. XІ. погром Жидів, получений з численними рабунками жидівських і українських домів. Що ся робота була аранжована пляново, видно хочби з сього, що з Поляків нікого не ограблено, так, що коли моє помешкання в цілости обрабовано, меблі і урядження нищено і здемольовано, то помешкання найблизшого сусіда Поляка дра Пальха, що мешкав на тім самім поверсі, ані не рушено! Шкоди, зроблені в сю і другу ніч рабунками у Жидів і Українців, обчисляють на міліони. Мушу ще згадати, що при арештованню мене о год. 4.30 дня 11. XI. просив я лєґіонового офіцера в команді III. баталіону, щоби коло мойого помешкання поставлено варту, бо там входова брама розбита ґранатом. Сей прирік, що поручить варті при кладці, щоби пильнувала мого помешкання, але очевидно свойого приречення не виповнив, бо мене в цілости тої самої ночі обрабовано, а нікого з моєї родини, ані прислуги до дому не впущено. Рабунків допускалися польські лєґіонери, як прим, у дра Загайкевича.

 

(Д. б.)

 

[Република, 18.02.1919]

 

(Продовження.)

 

Крім камениці "Віри" і Народного Дому, — збомбардували польські війська будинок повітового суду, біжницю і каменицю Астля, яка до того від ґранату згоріла, а в якій містилася жидівська міліція. Того самого вечера — по нашім арештованню — мали ми дві гостини. Одна гостина майора Стахевича, який в грубих словах остерігав нас і взивав до чемности, бо ми є воєнно-полонені; другий відвідав нас хорунжий, адютант команданта, який в товаристві команданта III. баталіону Досковського жадав від мене (хоч нам все відібрано при ревізії) видання йому ключів від каси, в якій має находитися 3 міліони державних грошей. Коли я здивований, питав, о який ключ і від якої каси розходиться, бо я не касієр і ніяких ключів не маю, лише касієри, заявив мені, що розходиться о ключ від каси в "Вірі" і коли я ключів не дам, то вони собі самі порадять.

 

І дійсно, слідуючого ранку знайдено три каси в тов. "Віра" розбиті, з яких одна була розсаджена бомбою, а кільканайцять тисяч грошей, які там находилися, не було. Другого дня по нашім арештованню прислано нам австрійського авдітора (якийсь польський Чех, Досталік), який нас переслухував. На моє запитання, заявив, що ми арештовані з наказу польської Ради Народової, іменем польської держави за підбурювання хлопів проти Поляків та що ми не є воєнно-полонені, як виразився командант певно через похибку, лише як цивільні арештовані, бо ми не були узброєні.

 

На се я і мої товариші заявили, що ніякої польської Ради Народової ані польської держави не узнаємо, що як члени Української Держави і українського правительства уважаємо наше арештовання насильством, поповненим на нас і на нашім народі, і як такі ніяких вияснень ані зізнань складати не думаємо — і не узнаємо, ані не знаємо ніяких законів, на підставі яких ми, виконуючи право самоозначення народів, мали би бути суджені. Тому жадаємо безпроволочного випущення нас на волю. Те саме написали ми в письменнім протесті і заявили устно д-рови Г. Ліберманови і Н. де Стифіому, які зголосились до нас як висланники польської Ради Народової.

 

(Д. б.)

 

[Република, 19.02.1919]

 

(Продовження.)

 

В наслідок такого нашого становища випустила польська Рада Народова передовсім (за вставленням дра Лібермана) всіх Жидів, опісля значну часть прочих увязнених, між якими були і Німці, а полишила дальше у вязниці членів Української Національної Ради дра Т. Кормоша, Ал. Ярему, Ізид. Білинського, Андр. Сабата, функціонарів У.Н.Р. інж. Івана Пацлавського і Йосифа Багриновського. Третього дня по нашім арештованню зявився адютант коменданта військ польських Козубського з лєґіонером і велів мені збиратися, заявляючи, що на приказ авдитора я маю бути перенесений до иншої келії, почім перенесено мене, заступника народа і бувшого посла, як послідного злочинця, до самітної темниці на вартівню, де держано мене, мимо мойого протесту і жадання покликання авдитора, команданта і лікаря, через більше чим 24 годин, у зимній, неопаленій, темній і вогкій норі без воздуха, під двома ключами, серед множества блощиць і других насікомих!

 

Побут наш в Перемишли, серед нужденних відносин апровізаційних і дисльокаційних, як увязнених, чи, як називали Поляки, інтернованих закладників, тревав 8 днів, почім нагло в ночі вивезено нас 6 цивільних, 70 полонених українських офіцирів і 64 мужви до Кракова.

 

Мушу притім згадати ще, що поступовання Поляків супроти нас було на скрізь фарисейське і брехливе. І так, по нашім арештованню заявили нам делєґати польської Ради Народової, др. Ліберман і Йос. Стифі і поручили словом чести, що вони нас не казали арештувати, лише се зарядило військо на власну руку.

 

(Д.б.)

 

[Република, 20.02.1919]

 

(Продовження.)

 

Натомість присланий до нас авдитор заявив нам урядово, що ми арештовані на приказ польської Ради Народової. Коли мене осаджено до темниці, заявили мені ті самі панове і присутний авдитор, що вони про осадження мене в казаматах нічого не знають, а тимчасом адютант, що мене осаджував, заявив, що робить се з поручення авдитора.

 

На наш протест отримали ми устну заяву, що нас польська Рада Народова рішила випустити, але супроти повішення у Львові 72 осіб Поляків цивільних і військових, ми мусимо як закладники остатися дальше. Натомість письменно заявила польська Рада Народова, що на наше тримання не має впливу, та що супроти повішення 72 осіб віддає нас під власть головної польської команди в Кракові.

 

Устно натомість заявлено нам, що нас, цивільних, віддають під вдасть польської Комісії Ліквідаційної в Кракові і т. д. — брехня на брехні їхала й брехнею поганяла!

 

Також характер наш, в якім нас арештовано, доси невияснений.

 

І так, військовий командант заявив нам, відвідуючи арештованих першого дня, що ми воєнно-полонені. Другого дня заявив нам урядово авдитор, що нас арештовано як цивільних неузброєних під замітом підбурювання "руських хлопів" проти Поляків. Коли слідуючого дня я заявив авдиторови, що нїякої польської держави ані польського суду не узнаю — бо я підданий Української Держави, що польська держава доси неуконституована що до границь, ані жадних законів не видала, а Австрія розлетілася — він почав крутити, що ми не арештовані, а інтерновані на зарядження польської Ради Народової. Наконець делєґати тої польської Ради Народової заявили мені на запит, що ми не арештовані, ані інтерновані, а закладники.

 

В часі нашого придержування у вязниці в Перемишли ми мали не раз нагоду втечи і богато з військових бранців і цивільних з тої нагоди скористало. Ми з тої нагоди не користали, бо гадали, що се не випадає, та що "благородна" польська нація не схоче за хліб відплачувати каменем та нас вскорі пустить.

 

Вже слідуючого дня по приарештованню сторожи було дуже мало, бо і сторожа або з постоїв утікала, або в ночі переважно спала на постоях — а за кілька корон було можна майже кожного з них купити.

 

(Д. б.).

 

[Република, 21.02.1919]

 

(Продовження.)

 

Коли мені як замкненому до темниці принесла жінка їду на вартівню, почула, що майже всі вартуючі лєґіонери говорили між собою по українськи. На її запит подали, що вони Українці, та що їх вертаючих з фронту примусили Поляки вступити до польського війська, загрожуючи, що инакше їх заарештують.

 

Крім сього в лєґіонах яко сторожа служило всяке шумовиння, як прим. славний Квасьни, що обрабував касу уряду податкового в Любачеві на півтора міліона корон і другі. Тих ми найбільше боялися, і тому сидячи в партеровій закратованій комнаті, ми все на вечер заслонювали вікна папером. Оден з вартуючих при нас лєґіонерів показував нам ріжні срібні монети австрійські, француські, анґлійські, російські, сербські, італійські і другі, які — як сам признав — зрабував Жидам в часі погрому Жидів в Перемишли в ночі з 11. на 12. падолиста 1918 (те є безпосередно по зайняттю Перемишля польськими військами й урядженню жидівського погрому і рабунків). Він хвалився, що іде тепер з другими на Львів, там трохи порабує і опісля втікне домів (до Самбора).

 

Наш побут в Перемишли, серед якого ми булиби терпіли голод, облекшу вали нам численні відвідини членів родини і знакомих, які приносили нам богато ріжних дарів любови (пожива, напитки, часописи, тютюн і др.). Щоденно майже відвідував нас з непорожними руками парох крил. о. Погачевський, а також відвідав нас Преосв. Епископ др. Коциловський, а о. др. Лакота відправив нам в шпитальній каплиці в неділю дня 17. падолиста службу божу, при чім виголосив гарну ободряючу проповідь.

 

Та хоч історія про повішення 72 Поляків у Львові на окопах показалася нікчемною брехнею, то мимо сього польська Рада Народова, закидаючи нам фарисейсько зірвання умови (хоч сама сю умову передтим зірвала), нас не пустила на волю, лише відіслала нас під сильною військовою ескортою, міліції і поліційних аґентів до Кракова.

 

(Д. б.).

 

[Република, 22.02.1919]

 

(Продовження.)

 

Прибувши в понеділок коло полудня до Кракова, мусіли ми в зимнім зелізничім маґазині чекати о голоді і холоді 4 години на рішення польської Комісії Ліквідаційної, почім погнано нас пішки до табору полонених "Dąbie", віддаленого 3 кільометри від Кракова і там приміщено, як оселедців, в одній комнаті (для 10 осіб) 26 осіб цивільних і офіцирів. За цілий день дали нам лиш по пів шальки чорної воєнної кави і по чвертці чорного зрослого хліба. Протягом дальших двох днів перевезено нас шістьох цивільних на поліцію, де на підставі рішення польської Комісії Ліквідаційної, по зложенню приречення, що з Кракова не виїдемо, та що не будемо з чужими комунікуватися, полишено нас на волі як інтернованих у Кракові, крім проф. Сабата, якого, як — після гадки перемиських польських панів — більше прогрішившого, полишено в Домбю між полоненими українськими офіцирами на дальше.

 

Поліція застерігла собі, що в ціли можности виконування над нами поліційного надзору, маємо мешкати разом, тому мешкали ми всі разом в готели Центральнім.

 

Опісля приведено також в такім самім характері інтернованого о. Теодора Ярку, пароха з Боратина, повіта ярославського, якого по увязненню і перевезенню до Кракова, держали через 24 годин "під телєґрафом", т. є. в поліційнім арешті, між послідними звичайними злочинцями.

 

По кількох днях візвала поліція о. Ярку і заявила, що на приказ державної прокураторії його арештує і відставила до краєного карного суду під замітом злочину бунту. Там, на внесення прокуратора, всаджено його до слідчої вязниці, де десятки вязнів гинули на пятнистий тиф. Помимо інтервенції моєї й адвоката Пшеворського, висидів він там 38 днів, без переслухання, почім випущено його й перевезено як інтернованого до Домбя.

 

Дня 30-го грудня візвала нас всіх шістьох і інтернованого в межичасі адвоката дра Ардана з Любачева краківська поліція і заявила, що Польська Комісія Ліквідаційна порішила наше інтерновання заострити і в тій ціли віддала нас під власть начальної команди польських військ, яка знов порішила умістити нас в таборі полонених в Домбю під Краковом. В наслідок того поліція зараз відставила нас до Домбя. Домбє, се великий австрійський табор полонених, де в бараках, окружених високим парканом і кільчастими дротами, під військовою сторожою перебувало в часі війни і по кільканайцять тисяч полонених Москалів, а опісля Італійців. Там отже осаджено нас, віддаючи нас — на рівні з воєнно-полоненими під власть команди табору для полонених. Домбє, се польський Талєргоф — поміщення лихе, харч нужденний, цілковите обмеження особистої свободи.

 

(Д. б.)

 

[Република, 23.02.1919]

 

(Продовження).

 

Бо не лише всякий вихід поза табор, але навіть відвідування інтернованих заборонені. В перших днях інтерновання були дозволені одногодинні відвідування інтернованих і полонених за окремим дозволом Нач. Команди польських військ, але опісля і се знесено. Вся кореспонденція піддана цензурі.

 

До табору спроваджувано що раз то нових інтернованих, або полонених, так, що 20. січня 1919 було вже в таборі поверх 2000 мужви (між тим найбільше інтернованих укр. жовнірів, що вертали з француського фронту, дещо дітей, жінок і богато інтернованих свідомійших укр. селян), около 200 офіцирів і около 100 світської інтеліґенції (між тим кількох Жидів і жінок). Світська інтеліґенція трактована на рівні з інтернованими і полоненими офіцирами, які за доплатою ведуть собі окрему кухню. Харч нужденний, але можливий. Натомість денний харч мужви страшний: складається він з хохлі чорної кави (т. є. води на чорно зафарбованої), з ¼ (33 дека) бохонця чорного хліба і юшки з бураками або бруквою. Мужва спить переважно на голих причах, в переважно деревляних, неопалюваних бараках.

 

Тож між мужвою розвельможнився пятнистий тиф і всякі инші хороби та гидь. Командант табору Кайфаш, непривітливий і мало інтеліґентний поручник.

 

Якби на глум назвали польські пани сей польський Талєргоф кошарами "Болєслава Хробреґо".

 

Між інтернованими інтеліґентами є 10 священиків (між тим оден 78-літний старець), 4 адвокати, решта професори, учителі, урядники, зелізничники і др. Одного судового урядника (з Сіняви) інтерновано разом з жінкою, полишаючи долі їх 3 маленьких діточок.

 

(Д. б.)

 

[Република, 26.02.1919]

 

(Продовження).

 

Інтерновання починається арештованням в ночі в брутальний спосіб, держанням опісля якийсь час у вязниці, а кінчиться перевезенням під сильною ескортою партіями до табору полонених. Взагалі Поляки стоять всі на тім становищі, що вони пани, а ми Українці — невольники збунтувалися проти своїх панів, тож треба бунт втопити в крови та ті "ватаги гайдамацькі, руську дич і банди" — як вони називають — придусити карними експедиціями, які вони називають успокоюванням краю.

 

Успокоєння се — прим. перемиського завойованого повіту — переводять вони "оґнєм і мєчем" в сей спосіб, що богато сіл попалили (прим. Яксманичі, Селиська), людей помордували, поарештували, а їх майно під позором реквізиції лєґіонери нічними нападами так обрабовують, що селянам не остало вже буквально нічого, бо не лише забирають збіжжа і худобу, але навіть курки не лишать — а солому хочби з зерном забирають і стелять під коні.

 

Крім табору полонених в Домбю, є ще табор полонених в Вадовичах, де засадили Поляки поверх 3000 повертаючих з фронтів українських жовнірів, а в части і воєнно-полонених. Положення їх там — після оповідання втікачів — ще богато страшнійше, чим в Домбю. Там сидять наші люди в деревляних, неопалюваних бараках, без вікон і дверей, а харч ще нужденнійший, чим в Домбю.

 

Між полонених привели польські лєґіонери до Вадович українську санітарку, яку обдерли майже до нага, так, що вона мусить ходити у мужеськім уборі (в споднях).

 

В Вадовичах командантом є пepeмиський Жид, який до полонених не пустив наших пань і взагалі не хоче нікого пускати.

 

Кільканайцять полонених українських офіцирів находиться у військових шпиталях в Кракові, а доглядають їх так, що хоч через півтора місяця вони є в шпитали, не було у них за той час ані лікаря, ані санітета, так, що хорі мусять самі обвязувати собі взаїмно рани.

 

Нервово хорих (як др. Волошина) уміщено за сіткою в келії для божевільних. Українських жінок до шпиталя — які хотіли би недужим нести поміч — управа шпиталя не допускає, хиба, що котра з наших пань подасться за Польку.

 

Немалою причиною що раз то нових репресій проти наших інтернованих є се, що Поляки, яких зі східної Галичини тут перепускають наші власти, подають опісля до польських часописей несотворені байки про мнимі знущання, яких мають Українці допускатися над інтернованими Поляками у Східній Галичині.

 

Крім Домбя і Вадович находяться інтерновані ще в Баранові, де під сторожею приміщені в дворі одного шляхтича, якому — як кажуть — польське правительство примусово всадило інтернованих за се, що він як міліонер ніколи нічого не дає на польські народові ціли.

 

(К. б.)

 

[Република, 28.02.1919]

 

(Докінчення).

 

В Баранові уміщені наші жінки з Перемишля (як пп. О. Ціпановська і пп. Кульчицькі), мій брат, львівські всі закладники українські і жидівські і богато инших — разом около 100 осіб.

 

На закінчення хочу подати ще причини, задля яких Перемишль так скоро впав. Одною з найважнійших причин нашого упадку була поблажливість супроти ворога і легковаження його. — По зайняттю Перемишля ми полишили Полякам Засянє, де були склади амуніції і гармати — і де вони супроти нас зорґанізувалися. Зробили ми се в части для засади — після рішення Української Національної Ради (по Сян наше), а в части для браку сил і воєнних засобів.

 

З Поляками поводилися ми так, що нікого не інтернували, інтернованого ґенерала, офіцирів і лєґіоністів ми випустили всіх на волю, позволили польським офіцирам і мужві ходити спокійно по місті. Не переводили майже ніяких ревізій та позволили їм видавати часописи, розліплювати оголошення та відбувати збори.

 

Результатом сього було, що бувший парляментарний посол др. Ліберман скликав віче робітників, на якім оголосив в Перемишли робітничу peпублику, а в часі здобування міста дня 11-го падолиста 1918 Поляками, всі Поляки і деякі Жиди з камениць стріляли на наших жовнірів з вікон і дверей.

 

[Република, 01.03.1919]

 

01.03.1919