Найбільша драма в тому, що Герасим’юк багато років живе у Києві і весь цей час пише про гори. Звісно, не тільки. А все ж, гуцульські ритми проникають навіть в «урбаністичні» твори поета, навіть у «Київську повість» («Ти чув барвінкову»). У столиці теж багато музики звучить. Але такої нема: «як разом заграли всі скрипки і цимбали, флояри і дримби / та вдарили бубни, / а спершу озвалися всі трембіти і роги – разом!».
Отже, в горах є глибинні мелодії. Бракувало хіба смислового змісту. І горам пощастило, що одержали, за визначенням Тараса Прохаська, одного з найкращих поетів у світі Василя Герасим’юка.
Фото - Тетяна Давиденко
Проте, поет виходить за межі етнографічної гуцульськості. Хоч колись був вірш і про сувеніри. Але декор лишається позаду. Можна взяти до рук сувенірного топірця, але навряд вийде бути опришком. Гуцули перестали носити кептарі, постоли, запаски, кресані. Але не перестали бути гуцулами. Відтак, Герасим’юкова Гуцульщина – це емоція. Нерв! Адже: « – Що таке, мамо, Космач? / Скільки присілків у нього? – Сину, це материн плач. / В неї немає нікого».
Велике гірське село (нехай велике і гірське, але ж село!) в творчості поета стало всесвітом. Емоційним центром. Бо хоч на початку століття українська інтелігенція їздила відпочивати до Криворівні (ще один всесвіт!), але «останні найтяжчі бої УПА» відбулися в Космачі.
* * *
Дідо Іван Герасим’юк був командиром в Січових Стрільцях. «Завдяки йому я народився в Караганді» – зауважує поет. То було 18 серпня 1956 року. Але вже через два місяці Герасим’юки вернулися в гуцульську Прокураву. Вкінці Прокурави роздоріжжя на Космач і на Брустури. За Брустурами Шипіт і кам’яна гора Ґрегіт. Космач – імперія з тридцяти двома присілками.
Цими топонімами згодом буде щедро всіяна Герасим’юкова поезія. І не дивно: саме з ними поет прожив «найкращих п'ятнадцять років свого життя». Він так каже. І не дивно, бо прожите тоді є в усьому наступному. Так полонинський дим у закуріних стаях проникає не лише в одяг вівчарів, а й у шкіру. І до наступного полонинського ходу не вивітрюється. А потім наступний і наступний. Хоч то лиш п’ять місяців. То що говорити про п'ятнадцять років?
Хоч насправді було вже шістнадцять, коли молоденький поет Василь Герасим’юк вирушив до Коломиї на навчання у двох останніх класах середньої школи. Бо в Прокураві була восьмирічка. Зараз – дев’ятирічка. Хто хотів повну середню освіту – мав ходити два останні роки в Брустури. Як і зараз ходять – і з Шешор, і з Прокурави, і з Шипота. Але поет не міг не розуміти, що так, гроза у Брустурах гарно чеше середній горб Кичеру, але яка там освіта?.. Тому – Коломия, яка на початку століття була другим містом в Галичині після Львова.
* * *
Важливо, що один з найбільших поетів у світі є поетом етичним. Як мінімум, в умовно декларативному вірші «Ars Poetica» підкреслено: «Плоть / не погасає — вічний лет, / коли Спаситель є поет, / а слово є Господь». Цей текст з передостанньої книжки поета «Папороть», яка вийшла ще 2006 р. До її вмісту я повернуся. Наразі цитата з передмови до «Папороті» авторства Костянтина Москальця: «Як ми знаємо з давніх поетик, історія описує те, що було, етика – те, як воно мало бути, а поезія – те, що могло би бути. У творчості Василя Герасим’юка ці три потоки зливаються воєдино, тому подеколи відокремлювати суто поетичне в його віршах від суто етичного й історичного не те, що неможливо, але непотрібно».
Герасим’юк послідовно апелює до Біблії (зрештою, а до чого ще?): «Був вибір між Христом і всім. Я вибрав, / але все інше вибрало мене». Очевидно, поет знає, про що каже. Тим не менше, у літературно-критичному портреті Василя Герасим’юка, торкаючись біографічної канви, Віктор Неборак підкреслює: «Він уникає участі в політичних структурах як у пізні тоталітарні (не намагався, як дехто з його ровесників, задля кар’єрних міркувань поповнити собою лави комуністичної партії), так і в ранні «незалежницькі» часи, зате зберігає за собою право на особисте ставлення до українських пострадянських перевтілень і перетворень».
І справді, ставлення Герасим’юка до сучасної української дійсності вже навіть не скептичне, а іронічне. Тому поет практично відмовився від інтерв’ю, доволі дозовано бере участь у мистецьких заходах. І це не дивно з його баченням світу, бо таки в «Папороті» сказано: «Як зіставляти будуть з кимось когось? / Хто більше вкрав? Закатрупив? Чуже чи наше? / Буде лиш так, тільки так: т и і Х р и с т о с . / А як інакше?».
* * *
7 липня 1973 р. на Івана Купала поет вирушив до Києва на навчання в університет ім. Т. Шевченка. З того часу там і живе. Сорок років у столиці, а все ж для нього центром лишаються гори. Бо й у теперішньому, ще недописаному вірші «сонце за Ґрегіт заходить…». Хоч навчання, подальше життя, друзі, сім’я – все у Києві. Але вдома в Прокураві є батьки. На горбі над хатою – церква. Кожної неділі чи свята – дзвони. Кожного похорону – трембіти. Кожного весілля – цимбали…
При кожній нагоді поет приїжджає в Прокураву і старається там бути якомога довше. «Я вірші пишу / вночі в Прокураві, / я вірші пишу / в татовій хаті, / доки сидять / під стіною на лаві / мої предки / вбиті й потяті».
Хоч розуміння глибини гір не відразу було визначальним. В інтерв’ю з серії «Інший формат», які робив Прохасько, Герасим’юк зазначає: «Я розумію це з певного часу. На самому початку ми відкривали для себе інше. У мене був такий вірш «…і профілем Павезе погляд перетнула на вікні…». Тоді мене страшенно вразив Павезе, страшенно вразили ці його італійські речі. Потому, у років 25 – 26, я почав писати цикл «Кахлі». І я побачив, наскільки те, що мене проймало у студентські роки ( як той образ видовженого від природи профілю Павезе, який стає ще видовженішим, коли метро переїжджає через ріку), є дитячими іграшками порівняно з тими шматками життя, які до мене приходили».
* * *
Вірші з циклу «Кахлі» ознаменували перший етап творчості поета. З найпершої книжки «Смереки» 1986 р., вони перемандрували і в розділ вибраного книжки «Папороть». Умовно кажучи, буквальні деформаційні зображення з гуцульських кахель, де «великанська голова у бричці більша від брички і коней», переформатувалася у поезії на розуміння важливості дрібних деталей. Коли поезією є найменший образок з життя: «Дальнім ґрунем, / самим верхом, / тато йде / і веде коня, / а на коні хлопчик сидить маленький… / Мати / йде за ним / визбируючи ягоди в травах…». Таким чином ця «незначна» картинка в інтерпретації поета набуває колосального масштабу.
Та ж модель повторюється в зовсім інакшому вірші «Коса» з книжки «Діти трепети». У землі зимують партизани. Серед них є жінка. У неї чорна коса. Лише через неї показується вся складність переховування упівців. Так, що жінка «найгрізнішому» з партизанів дає сокиру і просить відітнути їй косу. Але: «Хай усе на землі у крові і в золі – / є живі і в землі!». Віктор Неборак підкреслює, що для поета «важливим є не так засудження зла, як повернення смертній людині її людської гідності». Відтак «найгрізніший» не наважується відтяти жінці косу: «Я чесатиму сам. Скільки треба». І вся драма складності життя і шляхетності вояків УПА показується не через опис бою, а через такі, здавалося б, дрібні побутові моменти, які в підсумку виходять більшими «від брички і коней». Більше того, у вірші навіть не сказано, що йдеться про упівців. Про це ми знаємо із загального контексту творчості Герасим’юка. Тоді як в окремих віршах можуть бути не до кінця зрозумілі реалії. Це ж зауважує і Москалець: «Але хто розкриє цей історичний контекст, майже завжди винесений у Герасим’юка в підтекст? Автор поводить себе так, немовби читач знає не менше за нього; вірші Герасим’юка – це вияв велетенської довіри до читача, але як її виправдати?».
А так побудований не лише невеликий верлібровий цикл «Кахлі» чи вірш «Коса», а й інші книжки – «Потоки», «Космацький узір», «Серпень за старим стилем», «Поет у повітрі». В 2003 р. вийшла книжка вибраного «Була така земля», яка стала концентрацією. «Папороть» вже інша. Після неї, в 2007 р. було ще одне вибране «Смертні в музиці».
* * *
Василь Герасим’юк витворив власний світ, який умовно можна означити як біблійна Гуцульщина. Спочатку все починається божественно, себто з Великодня, себто, з черешневого цвіту, яким святять паски. Цвітіння черешень у горах справді приголомшливе. Білі кулі на темних ранньовесняних горбах.
Наступний етап – серпень за старим стилем. Улюблена пора поета. В ній він народився. В одній із розмов з Герасим’юком, зафіксованих мною на диктофон, є таке: «Цей серпень починається ближче до середини місяця. Спочатку ще не має значення липень чи серпень, а от так, як нині, два дні після Спаса, то вже видно, що все сталося. І ти це розумієш, але лишилася частинка ілюзії, що ще щось можна зробити. Хоч у глибині душі знаєш: що там вже можна зробити?.. Але якась частинка ілюзії залишається, вона дуже щемлива, має якусь мелодію і це – серпень за старим стилем. Це для мене найпронизливіший час. Хоча я ніколи не писав найбільше у серпні, але він мені важливий за відчуттям. Коли ще ходять люди такі відігріті, відмиті літом, розвіяне промите волосся, яке ще, якщо воно здорове, пахне, розвіваються дівочі сукні… Це і тут (в Прокураві) відчувається, і в мене в Києві на набережній Дніпра».
В серпні косять отаву. Багато холодних космацьких отав проростають крізь усю творчість поета. І це вже може бути передосінньою метафорою Великодня. Отава – це друга трава. А потім осінні пси Карпат. Хто вони, які «почули і не сплять»? А хто ті «найдостойніші»? Від них у поета за визначенням Івана Дзюби «аристократія духу»: «Просто я виріс у цих горах, / де в середині двадцятого століття / замордували найдостойніших». А зараз багато «прокажених». Вони йдуть із вірша у вірш. Єдині, кому можна вільно ходити.
* * *
Отже, «Папороть». Це ювілейна книжка, яка вийшла до п’ятдесятиріччя поета. Другий етап творчості Герасим’юка – «суха різьба». І ця книжка ніби й мала бути «Сухою різьбою». Але, як зауважує Мирослав Лаюк у своєму дослідженні Герасим’юкової творчості, «Папороть» – «це лише прагнення до переходу, тобто відбулося лише наближення, але не засвоєння, адже далі за «суху різьбу» піти неможливо». Тому книжка називається «Папороть». Рослина, яка колись була могутнім деревом, а нині лишилася красивою травою.
Друга, більша за обсягом частина цієї книжки – ще одне вибране, упорядковане Москальцем. І лише перша – це «Суха різьба», яка, повторюю, ще не до кінця «суха різьба», а спроба переходу. Тут ще зустрічаємо вірш «Прощання з гуцульською кахлею». Інтонаційно він нагадує гуцульські похоронні голосіння, де виповідаються всі добрі риси того, хто відійшов. Так і поет до кахлі: «Ти дала мені стільки свободи, / що вистачить для сухої різьби, / хоч ніхто із твоїх / не навчив мене різьбити. / Ну хіба я зможу обійтися / без твоїх барв, / адже достойна різьба / обходиться без інкрустації. / Адже достойна різьба / зветься сухою / і ще зветься плоскою. / Он самі вже прикметники неприємні». Завершується друга частина вірша словами: «Не вирватись мені з гуцульської кахлі. / Просто не вирвусь».
Тим не менше, загальна поетика дещо помінялася. З технічного боку це найліпше видно у строго заримованих віршах з двох строф («Без сповіді, без причастя…», «Навіть не фарсом трагедія стала – жартом…», «Вірші»), де бездоганність форми поєднана з викінченістю змісту. І така «суха різьба». Але згодом поет відчув, що «суха різьба» не лише така. Вже кілька років йде мова про видання «Сухої різьби» як вона є. Цього очікувалося, коли Герасим’юкові виповнилося п’ятдесят п’ять, але тоді не сталося. Зараз поет каже, що йому вже нема куди поспішати.
11.06.2013