Инакше не може висловитись той, хто бачив та чув все те, що 15-го січня говорило ся в лагідній військовій харчевні отелля "Поділля". Старшини як і звичайно зібрали ся попоїсти кулішу та печені. Був увесь штаб отамана Осецького, що приїхав цього числа з м. Київа. Стало відомо, що пан отаман злегка нездужа і за столом найстарший був отаман Тимченко. Він сказав коротеньку, але гарячу промову про те, що в житті України наступили зовсім нові часи, може й дуже тяжкі, але такі, котрі безумовно поведуть Україну до щастя.
Знов сіли старшини й почали їсти. І була ця вечеря подібна до тієї, що відбуваєть ся, як повернеть ся до родини чи син, чи брат, котрий дуже-дуже давно не був дома; й обличчя в нього стало вже инше, й порозумнішав він, страждаючи давні роки серед чужих людей, але через це саме страждання зробило ся його серце щирішим. Ріжниця майже була в тому, що повернув ся до дому не один брат або син, а цілий народ. І не можна було не радіть думаючи, що тепер вже не буде ніякого непорозуміння між Україною Придніпровою та Придністровою, що дві руки однокровні протягнули ся й братерськи стиснули ся за для того:
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жило ся...
Сходило на думку, що може й досі жило ся так тяжко тому, що ці руки довгі часи не мали змоги простягнутись одна до другої.
Війшли до кімнати несподівано недужний з блискучими очима, отаман Осецький, та суворий з обличча, — отаман Шаповал І. представник Секретаріяту і полковник Стефанів, що тільки що повернув ся з фронту.
І змовкли голоса старшин.
Встав полковник Стефанів і вітав своїх гостей. Хвилюючись розказав він, як б'єть ся Галичина за свою праведну правду, як вмирають за свою долю біля Львова січовики, а живі не тільки не кидають фронту, але під той час, як не має в що зодягнутись та обутись, обмотують на морозі ноги соломою та йдуть вперед, покидаючи надію лише тільки на себе та на Бога.
На хвилину змовкли.
І чуть було, як тяжко дише вся кімната.
Запевне, неодин й не два старшини з тих, що приїхали сього дня з Київа в цю годину згадували своїх полтавських та черниховських селян, тих, що під весь час війни ходили в добрих чоботях та їли ковбаси і навіть ніколи й не згадували своїх братів Галичан та їхню страшну долю.
Неначе бажаючи дати відповідь на ці думки встав, закований із заліза, отаман Шаповал і ще раз з'ясував сучасне становище. Короткими словами змалював він працю на фронті і за фронтом, і в кожному його слові почувалось, що він добре знає селянську душу та її заповідні мрії, всі плюси і всі мінуси свого народу, на користь якого що хвилини хотів-би покласти своє власне життя.
Як один чоловік всі старшини відповідали йому гучним:
— Слава!
І знову стихла заля, чогось чекаючи.
Тоді підняв поважний отаман Осецький свою чарку і тихо, трохи недужним голосом, росказав, що приїхав він до Тернопіля допомогти галичанам і що Придніпровська Україна пришле їм все, в чому її Придністрянська сестра має недостачу і скінчив свою промову.
"Нехай же живе єдина неділима Україна"...
Сів отаман і знов мусів встати, бо знову гримнула старшина:
— "Слава"!
Проспівали: "Ще не вмерла Україна", закурили цигарко, почали балакати, що промова пана отамана Осецького заспокоїла серця і тих що приїхали і тих, що вітали своїх гостей. Нехай же віра отамана Осецького в будучність, славу України перейде в душу цілого народу і підтримає всю Україну.
Український голос