Змаргана життям людина біжить, пробігає уявою своє прийдешнє та в закутках серця знаходить світляні промінчики, що в їх сяєві мигтить щастя давноминулих днів.
У цих рядках можна б говорити про першу оману життя. Або дехто назвав би цей короткий нарис сльозою свідомости, чи може ненадійним пробудженням.
Воно діялося перед сорока роками. І зима була тоді сніжна, і на шибах вікон від морозу квіттяні взори та разом із цим щаслива радість у трилітнього хлопчини, що він може кожного ранку прибігти до свого батенька зі своєю дитячою, безжурною усмішкою та "добрийдень" побажати коханому таткові. — Пригорнутися до теплих батькових грудей, м'якими батьковими руками заслонити свої очі, або вклубитися малою грудкою біля батькових рамен і тривати в казковому щастю безпеки, спокою, великої опіки, захорони, батьківської щирости, любови, пестощів і в обіймах лагідних батькових очей. — Дивитися — які в батька дужі, моцні та крепкі руки, або що — як рівно тикає в батенька серце то підносяться і рівняються з кожним віддихом широкі груди. А усмішка ласкава пливе на батькових устах, у татка завжди погідне лице та чоло без журливих борозн. — Татку, татку — щебече хлопчина й сильно-сильно обіймає свого батька за шию і своє лице хоче втопити в бронзовому від праці батьковому лиці.
І кімната сонячна, і квіттяні мережки на вікнах від морозу, і батькові теплі руки, і всміхнені його очі. І за кожне щоранку "добридень" солодкі цукорки, що в них пахощі гайлісся притаєні, і васильків краска, і бджолин аромат. У-сотеро солодші від самого меду та багаті в усякі лакоминки — ці батькові солодощі.
Бере батько попід пахи свого сина та високо підносить і сміючися, питається: — А чим ти, малий горошку хочеш бути, як ти виростеш?
Дитина дивиться батькові в очі та сміливо відповідає: — Хочу вчити людей, щоб вони всі добрі були...
У батькових очах сльоза і легко задрижали лиця. Але руки міцно пригортають дитячу голівку до своїх грудей та гладять чоло, щоб ніколи на цьому чолі жодної журби не було та завжди погода й спокій.
Вчора так було, і сьогодні знову кругле сонце писало на дзеркалах білих вікон свої цвітисті знаки; і кімната повна сонця, і від морозу папороті квіти. І понад усяке щастя батькові всміхнені очі, і теплі руки, і завжди погідне лице. — Тоді не відомо, чи танцювати на одній нозі від надміру радости, чи павучком пнятися на батькові широкі рамена та голова з батьковою головою, звисока дивитися, чи підбігти до вікна й собі відрисовувати папороті квіти, або ще в круглий обарінок заплести обі свої руки доокола батькової шиї та лицем уверчуватися в бронзове від праці батькове лице, чи стояти високо рівними ногами на батькових раменах і не держатися за руки, сміятися та відважно кликнути — я вже великий і нічого мені боятися!
***
— Чому це все пригадується? Саме сьогодні, а не вчора, чи позавчора! Тоді теж, — ех! як це вже страшно дивно було! адже ще перед сорока роками був теж сонячний ранок нового року. І папоротяні квіти на вікнах і від сонця цвітисті мережки на білих дзеркалах кімнати. І саме цього новорічного ранку прибіг трилітний хлопчина до кімнати свого батенька, щоб його найкращим новим річним "добридень" і зі здоров'ям найкращим привітати...
Та були папоротяні квіти від морозу на білих тахлях вікон, і сонячні бриски на дзеркалі стін, але веселих батькових очей, ані теплих рук і лагідного лиця вже ніколи не було. Було лише самітне, розкрите батькове ліжко; воно стояло в кутку та чиїсь погані руки розкрали білі-сніжні накривання і посередині сінника — наче на білій від снігу площі цвинтаря — свіжо розрита могила...
Оце ще було все, і квіти від морозу, і сонце, і новий рік, і зима, як цього року... Одначе найкращого Батенька не було вже між нами живими.
Осталася перша правда. Без омани; сувора, тверда правда.
[Рідна земля, 16.01.1944]
16.01.1944