На небі зірка ясна

Мигцем біжать різні образи поперед очі. Душа тоді відзивається та живописні картини рисує в уяві. Довжиться лента й розкриває в усіх подробицях намережані глибоко в серці малюнки. Очі дивляться в далечінь і не бачать ні простору, ні жодної прислони. Усе живе.

 

— Батько йди зі своїми дітьми на ріку, бо перша вечорничка вже всміхнулася, та за нею тисячі, тисячі зоряних цяток сіються — наче з рук багатого сівача золота пшениця, по небес полі. А хто в щасливу хвилину цього вечора зачерпне в збаночок цілющої води, тому ця чудодійна водиця всі недуги лікує, очі прояснює та неміч і журби зі серця виполіскує. Діти радіють батьковою заохотою і собі миють у річці лице, щоб квітнуло; — руки, щоб праці не боялися; — хто ж у свій збанок зачерпне з водою кругле піскове зеренце, біди ніколи не відатимо; — кому сплине на воді дерев'яне дещо, піде за майстра вчитися, — а що хто найщасливіший, то цьому вода у вино переміниться. Адже старі люди кажуть, що цього вечора сходять на землю янголи та різні чуда діють для праведників своїх обраних.

 

***

 

Не треба цього вечора сумувати. То ж народилася Правда й кожному буде по заслугам.

 

— Що же тобі, дитино, що в серці тісно, та думки тривожаться? Не давай опусту сльозам, хоч вони горе промивають. Хіба ж не бачиш цеї малої хатини, що низько кланяється біленими рушниками до зоряного неба? Глянь крізь вікно, там вона — мати саменька, як мізиньчик і три вільні місця за столом. У кутку сивий дідух лівим оком моргає до блискучих цвіток-чичок на ялинці; мати розстелила білу скатерть на пахучому сіні, поклала в кожну білу тарілку ложку куті з медом і білий калач. Сама ж вона загорнула свої очі долонями та й до серця свого думки свої голубить: — Синочку, ти сядь ближче мене; ти ще такий маленький, — я тобі піддержу тарілочку й білого коржика на малі кусники подрібню. Ручку держи, синочку, рівно, і набирай собі солодкого меду. Я тобі ще причиню, і горішків пахучих... Зажди, синочку, кудою біжиш?

 

Мети провела долонею по чолі, але очей своїх не відмикала.

 

— Тебе, сину, — я молила і благала, не залишай мене, матір сироту, самою серед боздорожжя. Але мої слова м'які родилися та завмирали, заки ще я змогла руки простягнути, щоб тебе, сокола, в материних обіймах спинити. — Пустіть мене, матусю, я мушу... То такі були твої прощальні слова... А ти, славна і преславна наша Україно, багата ти пані, але за своє багатство жорстока ти княжна. Ти даєш, обдаровуєш, щастя зі щастям злучуєш, гойні сиплеш подарунки, а потім ти одною рукою всі свої щедрі дари відбираєш...

 

Із-поза стола встала мати, пішла до печі, вигорнула круглу миску, обтерла береги білим рушничком і на середину стола в ямку зі сіна поставила. — Вечеряйте, мої гості. Я суєтилася, і до млина на хребті збіжжя носила, і сама з собою в ліс по патички бігла. Вечеряйте... Здорові...

 

Але в цьому вона собі що про щось пригадала; обернулася від стола, присунула до віконної стіни крісло та з-поза ікони виймила листа.

 

— Дружино мила! Відай, чи доживу я цього віку, щоб із тобою та з нашими діточками ще побачитися. Що каторга й білі ночі, від яких наш голос замерзає, живцем не прохолонуть, нас усіх вивезених, то чорна тривога — чи Ви всі ще живі, та як горюєте без батькових рук, укоротає наші довженні, вікотривалі години! Собакою на ланцюзі я радше волів би при рідній хатині віку своєго доживати, аніж невільником-каторжником у цій лячній далечині! Моліться, всі живі люди моліться за нас неповинних мучеників! Або, щоб Господь чудо зробив, або ми живі відціля не діждемося.

 

***

 

Скрипка плаче, пригриває, янголи співають... Біжать, чупотять від морозу ніжками малі колядники та до хатини вбігають...

 

— На щастя, на здоров'я в цей Святий Вечір! Матусю, вам бажаємо!

 

Сполоханою птахою схопилася мати вдова й сирота з-поза білого стола та підбігла до колядників.

 

— Соколята, ви мої ненадійні, ходіть, гостіться. Порожні місця за столом своїм щебетанням огрійте.

 

Плинула тиха коляда:

 

— На небі зірка ясна заясніла,

І любим світлом сіяє...

 

Рідна земля

07.01.1944