Цю старісіньку, сиву як голубиця, жінку всі знають. Вона мешкає в сутеренах, у малій кімнаті; в кутку столик, біля столика залізне ліжко, полиця, камінна піч і на стільчику під вікном лозовий кошик.
Люди кажуть, що її на ім'я Теодосія. Але вона ніколи не ходить за прошеним, а в найми їй піти теж уже не по силі.
— Догоряє свого віку, та й кришиною голод із хати прогоняє. Така стариха й зубів уже немає, щоб хлібом самим живитись. Де вона працює?
Перед вікном метелиця промітає стежку, вітер білим піском сіє у вікно, а мороз малює на шибах самоцвіти. Флоярою плаче вітряниця на вулиці, десь за камінним вуглом бліде сонце загубило свої низькі проміння та посіяло сріблом по снігових борознах. Від цього мигання зірвалась із вулиці хмарка пташат і цвіріньканням уклубилася під вікно сутеренів.
— Цитьте, цитьте, мої малята, я вже кришки вам несу. — Теодосія тішиться своєю громадкою малих цвіркунів та йде сипати на підмурок біля свого вікна поживу для посмітюшок, горобців, сніжників і подорожників.
— Цвірінь, цвірінь, цвір, цвір...
Пташки не тікають від Теодосіїних рук; крильцями сідають сніжники на білий підмурок і хутко, швидше як горобці, хапають у круглі дзюбочки кришки, хліба чи зеренця пшона.
— Цвір, цвірінь, цвір...
А люди, що йдуть хідником до праці, або вертаються до своїх хат, одні приязно сміються до цієї пташиної громадки, одні добридень бажають добрій бабуні, та одні біжать вулицею і нічого не бачать, ні пташків, ні їхньої опікунки; старісінької жінки.
...Воно вже давно було — пригадала собі Теодосія. — Громада веселих школярів бігла вулицею та своїм сміхом нагадувала цвірінькання пташат.
— А мені приніс святий Миколай золоте перо й повну торбу книжечок і ще один пакуночок солодощів...
— Мені підкинув яблука й молитовничок та в'язку фіґів і горіхів мішочок...
— Нам медівники, маківники, зшитки та мале авто...
— Моя матуся просила до святого отця здоров'я для братчика та він борзенько видужав...
— А я нічого не хотів би, лише щоб мені отець Миколай допоміг швидко та добре школу покінчити, та помогти й віддячитися моїм батькам, щоб вони так важко на мене не мусіли працювати...
— Но то маєш половину моїх зшитків і тобі два та мені два яблука; поділимося...
— А я тобі що дам?
— Ти добре вчися та мені помагай... Більше мені даси...
Теодосія, старісінька жінка стояла біля громадки пташат і пригадувала собі з їх цвірінькання про всі чуда та добродійства цього угодника Божого. — Скільки ж саме радости, щастя несе щороку святий Миколай? Якби так люди хоч раз у рік взаємно про себе пам'ятали? Скільки добра можна б у дитячих серцях назавжди засіяти? Скільки сирітських сліз висушити? Малим, хочби найменшим даруночком, але зі щирого серця...
— Підеш, ти, погана собако! — крикнула Теодосія на якогось пса-приблуду, що розігнав усю пташину громаду. — Ой, а була б я забула, що мої коржики попечуться... Вона побігла до своєї хати.
Під вечір ця старісінька жінка взяла зі свого стільчика під вікном лозовий кошик поклала його на столі та наповнила його всячиною. — Брала з полички якісь книжечки з образками, яблука, медівники, завивані в барвні папірчики цукорки, жменьку горіхів, пампушки вдома печені... Та ще інше, інше... І панчішки, плетені рукавички...
— Мої маленькі сирітки-янголята плачуть без своїх мамів... — Мало що дверей Теодосія не забула зачинити від своїх сутеренів, так кудись спішилася; на дворі вже вечоріло.
Старісінька жінка не питала в нікого про стежку та про вулицю до малих сиріт. Вона тільки одного боялася, щоб на ожеледі не впасти та не погубити в снігових ровах дитячої радости. Вона задихалася зі своїм тягарем, але йшла хутко далі, щоб завчасу добігти до дитячого захисту.
Дрижачою рукою, та не від морозу, що їдко щипав у лиця і в пальці, лише зі свого щирого зворушення, Теодосія потирмозила дзвінком у входовій брамі та на запит: Хто йде? — вона відповіла: — То я від святого отця Миколая з даруночками для малих сиріток.
***
Ця старісінька жінка, Теодосія жиє в своїх сутеренах. Але вона ходить щоднини раненько до своєї праці та замітає і чистою водою змиває долівку в підземеллі. За це кидають їй прихожі по кілька сотиків... Це не прошене, тільки за совісну працю.
Рідна земля
19.12.1943