Млинок нагадував одночасно і галицьку синагогу у мавританському стилі, і комод, і вишуканий постамент для делікатного пам'ятника, і кімнатну залізну піч, і якийсь високотехнологічний агрегат з часів другої промислової революції, і башту велетенської берегової гармати з початку двадцятого століття. Зрештою, він сам походив з тих часів і відповідав загальним обрисам багатьох тогочасних просторових конструкцій. Тим більше, що був оббитий бляхою. Я щоранку молов на цьому млинку жменьку кавових зерен, затиснувши механізм колінами. І це була моя перша у житті корисна робота. Змелену каву засипали у триповерховий кавник і заливали окропом. Хто її пив – не пам’ятаю. Пам’ятаю лиш те, що ранішню каву пили з фаянсу, а не з порцеляни.
Потім ця традиція відмерла. Довгий час каву пив тільки тато. Він сам собі десь роздобував залізні низькі і широкі банки індійської розчинної кави. Така кава настоячи була його сніданком перед роботою. Жодного разу в дитинстві я ні з ким із дорослих не був у каварні.
Аж поки в передостанньому класі школи сам не спробував кави у гастрономі. Ми з кількома однокласниками, не беручи верхнього одягу з роздягалки, вибігали на великій перерві до кафе, в якому цілими днями пересиджували невідомі нам художники, і пили три кави на шістьох.
В армії я зустрів людей, які не пили кави ніколи в житті. І зустрів таких, які вже в такому віці не могли без кави функціонувати. Їм присилали її з дому, і вони таємно попивали її вночі після відбою.
Натомість у Львові кава раптом стала чимось абсолютно буденним. Добре, що довкола старого університету було кілька крапок. Якось, пам’ятаю, за один день ми пили її вісімнадцять разів. Натомість святковою вважалася кава у «Жоржі». Або ще дивніше – вийти через парк до «Дністра». Латунні труби під вікнами «Нектару» і власні горнятка у подвір’ї біля Жовтневого проїзду стали головними декораціями студентського життя.
А потім кави якось не стало. У нашому місті було тільки три заклади, в яких щоранку її вистачало тільки на кількадесят порцій. Ще перед відкриттям під дверима збиралося добірне товариство, яке тішило себе філософськими бесідами в очікуванні того, що цього разу кожному перепаде горнятко кави із зелених нікарагуанських зерен. Щоправда, якраз тоді з’явилася перша приватна каварня, в якій кава була завжди, але коштувала у п’ять разів дорожче. Там ще й можна було курити всередині.
Врешті все нормалізувалося. Кави стало вдосталь. Але її ще багато років не вміли добре зварити. Все одно це було краще, ніж у Чернівцях, де не було жодного місця, щоби випити не розчинної. Якраз тоді з’явилися перші пачки німецької кави, і всі, хто хотів доброго смаку, почали випробовувати різні способи домашнього варення кави. З’явилися різні джезви, тубуси для запарення, зроблені на токарних станках закарпатські еспресниці. Для них каву привозили з-за кордону, замовляли на якихось гуртівнях, купували на базарах.
Наступним кроком були портативні кавоварки, якими обставилися всілякі кіоски і продуктові крамниці. У них ще досі найменша кава – це повне горнятко напою. Окрема історія – три в одному. Вона повільно переросла у масову культуру кавових напоїв. Їх перестали пити сидячи, перестали пити стоячи – п’ють ідучи. Зате навчилися дуже багато різних історій про те, якою має бути кава і як її найкраще споживати. Хоча деякі каварні ще виконують властиву їм роль клубів, ті, кому йдеться про відчуття, знову воліють робити її вдома так, щоби догодити собі вповні. Натомість на каві радше попивають віскі. Але вільний доступ до якісної кави може служити одним із показових маркерів еволюції добробуту. Таких ситих часів, яких ще дійсно не було.
