На злобу дня.

Хата тернопільського інтеліґента. Вечеріє. Пані жадні новинок, мучені нудьгою і самітністю дома, відвідують себе взаїмно. І от до сеї хати увійшла одна, друга. Гостинна господиня подає чай, пані починають розговор.

 

Давна ся жіноча цікавість і балакучість. Найновійші вістки літають одна за одною. Самі достовірні, самі певні.

 

Ах, ви не чули, що мійській комісар дав одному Полякови 20 сотнарів вугля?

 

Оо... та вони всі крадуть, ті наші комісарі. От — крадуть — голова апровізації має цілий маґазин дома.

 

А ті професори. Замість вчити — збирають бідну молодіж, творять якісь сотні, ще на Львів скажуть їм іти. І на що воно здало ся?

 

Се тільки для приміру. Брехня сплетня, безсовістна балаканина, безглузді уваги, нерозумна критика.

 

Мішають ся в одно плюгаве болото. По всіх усюдах. І всякий, що нічого не робить, меле язиком, як питлем в млині. І критикує без застанови, без розбору. І їдкою слиною плює на роботу одиниць, на подвиг нації.

 

Шановні пані і подібні їм панове! Чи знаєте яку роботу робите? Чи видите наслідки своєї балаканини? Кидаєте пусті слова, розливаєте їдку отрую, що ширить ся між усіми, як небезпечна пошесна недуга.

 

Схаменіть ся! Не творіть безладдя і безголовія. Не підкопуйте поваги сих людий, що з найбільшою посвятою роблять своє діло. Знаємо сих комісарів і мійських і иньших. Вони перетяжені працею від ранка до пізної ночи, деякі з них і в голоді і в холоді. Не очернювати, не обиджувати — подивляти нам треба сих людий. Се велить нам наш обовязок, подиктований грозою хвилі, розумом нації, дозрілої до самостійного життя.

 

Лишім се плюгавство, обмиймо ся вже раз з сеї поганої маломістечковости, будьмо культурними людьми. Геть з поганою балаканиною! Займіть кожний з вас своє місце і робіть на своїм пості своє діло. А на місце слів поставте працю — кожний після своїх сил. Лишіть вже раз за собою подерту одіж давного рутенства.

 

Бо слово, слово брехні, кинене на вітер не вертає. Воно набирає могучої сили і заряджує збірну душу нації. І точить її як рак тіло. В нинішний грізний час сіє знеохоту, недовірє і зневіру. А коли ще і слово таке підкопить ворог — ах, як радіє його серце! Бо бачить він нашу некультурність, нашу незрілість. І тішить ся, як ми тарахкочемо у власнім багні, як квокаємо на власнім смітнику.

 

[Український голос, 03.12.1918]

03.12.1918