Прогреміли по селах алярмуючі вісти про упадок Львова, перелетіла понад мужицькими хатами біла трівога перед лютим, жорстоким наїздником і грабівником української землі і майна і села стрепенулись. Заворушились дужі парубки і поважні ґазди, зійшлись на велику раду старці і ґаздині; затріпотіло серце з одушевлення в груди дівчат і хлопців і всі рішили твердо: кого кличуть, має йти!
Вітчина кличе, трівога за наше життя і майно жене — гайда-ж в щасливу путь!
Так сказало село. А його слово, його воля стала ся ділом.
Від кількох день наше місто заповнюєть ся народом. Кожної години вливаєть ся в улиці Тернополя нова напливаюча хвиля якоїсь сільської дружини. Без уговку гомонять по місті боєві пісні машеруючих відділів. Ростуть сотні, виповняєть ся полк, один і другий. Щe день-два, а Поділє пошле до бою цілу армію, одушевлену одним бажаннєм, одною думкою: добути Львів!
Або добути, або дома не бути!
Народ відчув грозу, зрозумів свій святий обовязок. Ми не ошиблись, будуючи на нашім ідейнім селянстві. Сльози вдячности, зворушення й одушевлення навертають ся на очі, коли дивитись на цей зрив нашого сільского льва, бо наші надії здійснюють ся, бо наш нарід, що дрімав від часів Хмельниччини, отсе вперше вирушає в поле, не гонений чужою рукою, а з власної волі, на поклик своїх провідників, на зов Вітчини. Вирушає на хлопське повстаннє, на мужицький бій з тим самим ворогом, з яким воював під стягами великого гетьмана Хмельницького. Вирушає на бій за своє мужицьке право, за свою кривду, за братню кров, проливану на вулицях Львова, на холмах Перемищини, по селах Самбірщини і Ярославщини, — за обиди і злочини, яких зазнав він на зруйнованім Поділю з рук мандруючих банд, що ще перед тижнем кормились білим хлібом Наддніпрянської України, а тепер, замість вертати до свого краю, воюють по безборонних українських селах на славу своїх замотеличених вожаків.
Довершилась України кривда стара:
Нам пора для України жить!...
Гомонить боєва пісня з твердих мужицьких грудий, завзяття і рішучість пронизує кожне слово гимну, вичуваєть ся потужню силу й могучісгь і родить ся віра і певність, що це не переливки, не жарт, не святочна маніфестація, бо народ відчув наболілою груддю ціле своє горе, вагу хвилі і переконаннє, що треба раз зважитись на чин і покінчити з ворогом.
Згинуть наші вороженьки.
Як роса на сонці...
Несеть ся з другої вулиці стара наша пісня віри і не можна не вірити, що справді так буде.
Так буде! Так мусить бути!
Зірвала ся сила Даждьбожого внука по цей і по той бік Збруча, пирснув кордон, що ділив нас на дві нації, ми зіллялись і змішали ся в одно єдине і палку любов рідної країни Підкарпаття здружили з вогнем неустрашимости в бою Наддніпровя та створили силу, перед якою провалить ся і найсильніщий ворог, а не те громада паничиків, про яких з погордою казав гордий Богдан: "Зібрала ся латина, перина і дитина". Ся громада білоручків, зєднана з львівським шумовиннєм, не найшовши відповідного ґрунту в російській Польщі і західній Галичині, бєть ся розпучливо за нашу країну, бо в себе дома не має пристановиска. І усі ті славні війська паничів, валять гурмою на наші села, жадні наживи, борючись за своє "бути або не бути", загрожучю нашому істнуванню як нації і людий. І тому ворога не слід легковажити. Та ми певні, що наш народ зуміє дати сій безприютній громаді таку відправу, яку дав їй її власний народ. Він відкине сю громаду поза Сян і нажене її на наїжені косами і сокирами боєві ряди польського люду, що стоїть на сторожі своєї країни.
Ще день два і загремлять боєві сурми. Будьмо-ж готові-чуваймо! Наслухуймо приказу: Вперід! На Львів! На Сян!
А покищо хай рідшає населеннє сіл, а залюднюють ся міста! Хай ніодно село не стягне на себе ганьби, що воно не доложило рук до святого діла визволення.
Бо пора це великая єсть!
[Український голос, 01.12.1918]
01.12.1918