В нашій часописі вже була згадка про це, що репрезентанти польського населення міста забажали порозуміти ся з репрезентантами українського загалу в ціли вияснення взаїмного відношення і, що Українці, йдучи на зустріч сьому бажанню, зійшли ся через своїх делєґатів з делєґатами Поляків на конференцію, що трівала чотири сесії і покінчила ся певним порозумінням. Вислідом сього порозуміння були довірочні наради польського населення Тернополя в салі Сокола д. 12. с. м., на які запрошено также українських делєґатів, котрі одначе вважали за краще з запросин не робити ужитку.
Ми не маємо автентичних даних про перебіг сих зборів і про резолюції, чи рішення, що певно на них були запали. Одначе деякі дані всеж таки дійшли до нашого відома.
Плятформа, на якій станули обі сторони, була менш більш така:
Українці вважають довершеним фактом повстаннє української суверенної держави на землях, що входили в склад колишньої австрійської держави, заселених українським народом і в сій державі признають повну національну автономію національним меншостям, отже й Полякам, та бажають на будуче жити з польським населенням в добрих сусідських відносинах, вимагаючи від Поляків, як від горожан цеї української держави льояльного відношення до держави, до якого зобовязаний кожний добрий горожанин, і співділання в напрямі успокоєння занепокоєних умів, кермованих пристрастю давнійшої аґітації і відмінної орієнтації. Повні політичні й культурні права Поляків будуть їм признані, скоро тільки зніметь ся виїмковий стан воєнний.
Таку менш-більш плятформу приймили обі сторони, як міст до взаїмного порозуміння з тим, що остаточне рішеннє в сій справі западе на мировім конґресі, або дорогою українсько-польського договору.
Вже підчас переговорів і з боку Українців і з боку Поляків в місті було замітне своєрідне роздратованнє і негодованнє, бо і одна і друга сторона побоювала ся за можливу шкоду по причині майбутньої надмірної уступчивости своєї репрезентації.
Ще більше роздратованнє виявило ся на довірочних зборах Поляків. Бо коли розважнійші люди приймили сі превентивні рішення до відома з повним спокоєм і зрозуміннєм, що друге становиско Українців і Поляків сьогодня не мислиме і абсурдне, то деякі мало критичні елєменти, маняки зпід егіди гломбінсько-скарбківської, ніяк не хотіли помирити ся з дійсністю і проголосили клич Сервантесового героя, беручись за сідланнє Розінанта.
Вправді кадра сих горячих войовників дуже маленька і нам нічого звертати на них увагу, та всеж таки не буде зайвим сказати з сього приводу декілька слів.
Як бачимо становиско й відношеннє українсько-польське досить прояснило ся і ні з одного ні з другого боку нема найменших причин до вороговання, а ще менче побоювання. "Даю, щоби ти дав; роблю, щоби ти зробив". Цю правничу засаду приймили обі сторони як основу пожиття і співділання в напрямі піддержання і закріплення істнуючого стану та заведення суспільного ладу. Поза це годі було піти, бо все проче переходить компетенцію і силу одних і других представників.
Розходить ся тепер тільки о це, щоби плятформа була примінена і видержана в практичнім переведенню.
І тому звертаємось до Поляків з пригадкою, щоби слова не остали тільки словами; а до Українців, з напімненнєм, щоби в разі нельояльного поведення невідповідальних одиниць, які ще не вповні протверезились, зберігли холодну кров і не кермували ся хвилевою пристрастю та нерозвагою.
Жиємо зі собою не тільки до завтра; історія судила нам співжиття на все. Не відновлюймо-ж історичних ран, що єще не вповні заблизнились і що зараз на вступі до нових світлих дій можуть впасти колодою на дорозі творення сих дій і ясної будучини. Киньмо поза себе те, що було а жиймо думками про теперішність і про майбутнє. Свого бережім, чужого не бажаймо! Це прінціп цілого обновленого людства, що вибираєть ся з болючими ранами на новий шлях буття. А для хворих одиниць маймо виризумілість "сестер милосердя".
Голос Поділя
21.11.1918