Франсуаза Саган. Охоронець серця. – З французької переклав Віктор Шовкун.– Львів: ВСЛ, 2017. – 416 с.
Цей есей міг би називатися також «Під боком у Голлівуду» чи «Психотерапевтичний роман». Щоправда, під спільною обкладинкою опинилося три твори, а це дедалі очевидніша рідкість, адже видавці прагнуть публікувати кожний текст окремою книжкою, достосовуючи формат, шрифти і відступи між рядками, чим імітують жваву книговидавничу діяльність, а головне – збільшують прибуток (якщо у нашій вільній книговидавничій безринковості випадає про це говорити).
Не менше пасувала би назва на кшталт «Вони вам більше не докучатимуть», «Сентиментальний убивця», «Мій улюблений вбивця», «Заприсягнися, що нікого не вбиватимеш без мого дозволу» – для детективів характерні такі розгортки («Трава нічого не ховає» Герта Нюквіста, «У чиїх руках був ніж» Еріка Амдрупа, «Вбивство на 31-му поверсі» Пера Вале, «На кого вкаже палець» Аґати Крісті). Але «Охоронець серця» якщо й класика, то не цього жанру. Чого варте речення: «Ви природжений убивця, чоловік безвідповідальний. Мені за вас соромно, Льюїсе, ви мене жахаєте». Таке можна скомпонувати хіба під впливом ЛСД або ж теорії відносності, якщо її буквалістично прикласти до системи вартостей, спровокувавши ethicalclash. Врешті-решт, лапки могли би не відгороджувати Аґату Крісті муром, а запросити її до товариства, тоді есей називався би «На кого вкаже палець Аґати Крісті», і то був би вже цілковитий інтелектуальний постмодерн.
Постмодернізм варто було би заборонити так само, як нацистську та більшовицьку ідеології. Втім, ні: він украй корисний, коли йдеться про розрухування заскорузлості – щойно розклавши конструкцію на кубики, можна побачити, скільки креативних можливостей для складання (Кортасар) вивільняється, а також спізнати ностальґію за самою конструкцією. Постмодернізм корисний, доки він – техніка, і напрочуд шкідливий, щойно перетворюється на технологію. Постмодерн – там, де завершилася історія, лише – от халепа! – історія не бажає завершуватися і, схоже, це надовго, якщо не назавжди (на відміну від історії-як-художнього-твору й історії-як-життя-окремої-людини (чи спільноти)).
Ностальґія – наріжний камінь світу Франсуази Саґан, лейтмотив, провідне відчуття. Та вона трохи надмірна – туга за чимось відкидає до модернізму, проте до зашкарублого досвідом читання й дорослішання промовляє мало, а повторювання слова на кожній десятій сторінці (а іноді двічі на сторінку) набиває оскому. Заклинання втратило силу, молитва більше не спрацьовує. Не те щоб пʼяний корабель протверезів – то хміль уже не бере читача. Тож уся цінність Франсуази Саґан – у змалюванні міжлюдських взаємин: любовних трикутників, квадратів, трапецій, у віртуозному володінні словом, легкій, невимушеній мові, яка несе на своїх хвилях (так що й найнедолугіше постає прийнятним), подібно до того, як течія підхоплює билинку, перетворюючи її на дрейфуючий кораблик. Це – чимала цінність. Утилітарна, відпочинкова, зокрема, і від думання. Вона відносить тканину тексту від детективного берега, так що представник поліції, який зʼявляється наприкінці твору, не виявляє ні шарму, ні невідворотності deusexmachina. Він – усього-на-всього потенційний коханець, один з багатьох, який також (і радше за все марно) на щось претендує, мов метелик, що так і застиг до решти не вивільненим зі стадії лялечки. Один із чоловіків, які побачили Жінку.
Приватна вілла на березі моря поблизу Голлівуду – не лондонський Скотленд-Ярд, і хоча, судячи з усього, слідчий рано чи пізно докопається до істини, це нічого не змінить. Франсуаза Саґан – не Аґата Крісті. Саґан – представниця «наївного романтизму» з ґотичним відтінком і реверансами в бік модернізму у французькому письменстві, жіночий голос у чоловічому хорі, споріднений з Емілі Бронте, «Буремний перевал» (у сенсі вибіркових, але й невибіркових спорідненостей), проте, на відміну від неї, Саґан – представниця постпросвітництва, в якої етос – елемент гри (натуральної, як натуральним є все, що робить дитина), а здоровий глузд – дерево, знесене повінню (та це, крий Боже, не автоматичне письмо). Уельбек. Беґбеде. І Уельбек, і Беґбеде – правнуки іншої традиції (французької, як сама Франція), лицарі ордена Шарлі Ебдо. Їхні романи, що перехлюпують цинізмом, – нищівна, коли близька до істерики, коли до сатири критика, тоді як Саґан нічого не криткує. Франсуаза Саґан – кайфує. «Охоронець серця» – таке собі softfantasy для буржуа.
Саґан – дитя свого часу: наркотики, алкоголь, автомобілі. Все це завершилося кюветом і кримінальною справою. Задекларувавши цілковиту аполітичність, авторка палко підтримувала Франсуа Міттерана, що, втім, не завадило їй пускати шпильки, як-от у романі «Сигнал до капітуляції»: «Вона працювала у скромній газеті до того, як зустрілася з Шарлем, в одній із тих газет, які називають себе лівими, щоб менше платити своїм працівникам, і чий бунтівний дух на цьому й закінчується». Жак Ширак, президент Франції, виголосить над її могилою: Саґан – важлива письменниця. І, мовби заглушуючи власний сумнів, повторить: важлива. Її творчість, дарма що авторка згадує на сторінках своїх романів Сартра, а «Охоронець серця» завершується бурею, повністю пройшла повз буремні шістдесяті, якщо, звісно, не визначати шістдесяті винятково через sex, drugsandrock’n’roll.
Творчість Франсуази Саґан зависла між претензійним читвом і масовою літературою. Льюїс – скелет у шафі молодого подружжя двох немолодих людей: сорокапʼятирічної оповідачки Дороті Сеймур і Пола Брета, «білявого чоловіка, якому вже стукнуло сорок років»; скелет спокусливий, юний, максималістський. Який гарний світ, з якого так легко зникають усі, хто не до вподоби, ще й усе залагоджується чужими руками! Однак насправді такого світу вже не було би – він був би холодний, незатишний, тоталітарний. Ґотичного роману не вийшло. Льюїс – не Франкенштайн, хоча й стискає за горло героїню. Після бурі – бурлеск, як і належить творові для обивателя. Legardeducœr побачив світ у паризькому EditionsJulliard контроверсійного тисяча девʼятсот шістдесят восьмого, коли ті самі авторитети вітали і революцію в Парижі, і контрреволюцію (радянські танки) на вулицях Праги. Воістину: QuolicetJovi, nonlicetbovi.
Востаннє прізвище Франсуази Саґан засвітилося в пресі дві тисячі другого року у звʼязку з податковим скандалом. Фіскали Парижа звинуватили письменницю у податковому шахрайстві, Саґан постала перед судом, однак була вже надто підтоптаною, щоб іти до вʼязниці. «У своїй свідомості я ототожнила вбивства Льюїса з податковими деклараціями», – мовиться значно раніше в «Охоронці серця». Voilà! Або, як сказано на початку іншого роману письменниці:
Що ще могло додати якихось чарів цьому дитинству після нарікань письменників, теорій психоаналітиків, несподіваних зізнань кожної людської істоти, яку заносило на тему «коли я був малим»? Це, безперечно, ностальгія за безвідповідальністю, безнадійно втраченою. Але (вона нікому не хотіла розповідати про це) вона її не втратила. Почувалася досконало безвідповідальною.
На сторінках своїх романів Франсуаза Саґан з усією шармантною безвідповідальністю продовжує цю ностальґію. Bonjour, tristesse!Далекого тисяча девʼятсот пʼятдесят четвертого року роман «Добридень, смутку!» зробив девʼятнадцятирічну «чарівну маленьку бестію» (Франсуа Моріак) скандально відомою. Дебют приніс авторці півтора мільйона франків, що їх вона за порадою батька потринькала, бо гроші і творчість, кажуть, – несумісні. Але про яку ностальґію йдеться? Про яке сáме дитинство? Чи така вже й поверхнева, хай доволі вправна й талановита, Франсуаза Саґан? Припустімо (швидше за все так воно і є), йдеться не лише про провінційну дівчинку, яку звали Франсуаза Куарез, а про дитинство в стосунку до традиції, уособленої Марселем Прустом (саме з його епопеії запозичене літературне псевдо письменниці). Творчість Саґан – діалог з Прустом, перегук, ремінісценція. Саґан – Пруст у спідниці. Кілька десятків написаних романів – то її «В пошуках утраченого часу». Це її «Що сталося потому, як оповідач епопеї віднайшов утрачений час». Певне враження про епоху ми отримаємо, про одну її грань. Проте більше, ніж Пруст і Саґан, турбує Бальзак, який невпинно старіє, тоді як започаткований у вісімдесятих проект «Бальзак українською» так і завис на пʼятому томі.
До українського читача французька літераторка прийшла давно, ще тисяча девʼятсот вісімдесят третього року, коли в перекладі Яреми Кравця та Віктора Омельченка побачила світ книжка «Чи любите ви Брамса?», до якої ввійшло три романи: «Чи любите ви Брамса?», «Сонячний промінь у холодній воді» і «Здрастуй, печаль!». Не спливло й тридцяти пʼяти років, як український читач отримав порцію з іще трьох творів: до книжки зі спільно назвою «Охоронець серця» увійшли романи «Охоронець серця», «Сигнал до капітуляції» та «Невиразна усмішка». А вже наступного, дві тисячі вісімнадцятого, розподілене на два окремі томики, зʼявилося перевидання перших повноформатних перекладів: «Bonjour, печале!» і «Чи любите ви Брамса», а також «Сонячний промінь у холодній воді». «Як можна було бути добрим, розумним і таким нещасливим»? Читайте про це в «Охоронці серця» Франсуази Саґан.
28.12.2018