Межа року 2018.

Данціґський філософстуючий публіцист ХІХ сторіччя Артур Шопенгауер (1788-1860) назвав свій головний твір «Світ як воля та уява» (Die Welt als Wille und Vorstellung, 1818/19). Трохи дивна назва, трохи дивне поєднання «волі» (Wille) та «уяви» (Vorstellung). Для мене як молодого пошановувача цього автора, з огляду на юність і повноту сил, якось випадала з поля зору друга складова назви – «уява». Молода людина завжди покладається на «силу» та «волю».

Однак з часом я все більше почав звертати увагу на деталі та нюанси. І з часом зрозумів сенс другої складової – власне «уяви».

Нам інколи здається, що процес «уявлювання» є чимось легким і необов’язковим, а не чимось насправді важливим. Ми часто не розрізняємо пустопорожні ширяння просторами безплідних уроєнь, мріянь та уяви як планування свого майбутнього. Однак ці пустопорожні уроєння не мають нічого спільного з нашим реальним життям – так, ми можемо уявити собі, скажімо, однорога, однак що він має до нашого сьогодення і нашого завтра?

Натомість є «проектуюча уява», уява як проектування. От мріє дитина, що хоче вчитися в університеті чи стати чемпіоном світу з художньої гімнастики – насправді це попередній проект. І уява розробляє цей ескізний план – аж поки він стане справжнім проектом.

І тільки після цього потрібна воля, щоб втілити цей проект у життя. І стається диво – мрії реалізуються. Так реалізується уява.

Однак багатьом бракує цієї уяви. І вони нічого не хочуть, нікуди не йдуть.  А якщо ще й бракує волі, то впадають у зневіру, песимізм та меланхолію.

Якщо ж є воля, але немає уяви, то ці люди і навіть спільноти стають «пропащою силою», яка кидається з боку в бік і не знає, що з собою та світом зробити.

Чисто метафорично я досі вів мову про «уяву та волю» окремих персоналій. Однак не меншою мірою це стосується і групової «уяви та волі» – чи це йдеться про відносно невелику громаду людей, скажімо, громаду села чи міста, чи спільноту, яка об’єднана у політичний народ, політичну націю. Можна піти і далі – і говорити про «уяву та волю» всіх європейців, які на наших очах творять нову реальність – об’єднану Європу.

І тут теж ми бачимо і успіхи, і поразки, і кидання з боку в бік. Бо і спільнотам часом бракує як не уяви, то волі. Щасливе поєднання першого і другого трапляється, але воно не обов’язкове. Ба більше, і здатність уявити собі майбутнє, спланувати його, і здатність  та воля його реалізовувати не є раз і назавжди даними тій чи іншій спільноті. Спільнотам теж трапляються часи їхньої слабкості, і вони впадають в меланхолію, нічого не прагнуть, підміняють великі мрії партикулярними простацькими чи спрощеними планами, втікають у дрібне та егоїстичне, як-от сьогоднішні британці з їхнім смішним острівним ізоляціонізмом. А інколи пустопорожньо марять, як-от совєтський народ з його маренням про побудову комунізму чи німецький з його маренням про тисячолітній німецький райх.

Ці коливання ми можемо спостерігати і зараз.

Перелом тисячоліть був часом фонтанування уяви та волі на Європейському континенті, народи Європи уявили собі своє спільне майбутнє, план спільного майбутнього і мали волю, щоб його реалізовувати. І з їхньої «уяви та волі» постав Європейський Союз як територія миру та процвітання. Однак через двадцять років ми знову бачимо кризу «уяви та волі», про що свідчить Брексіт, спроби здійснення Фрексіту, ренесанс смішних місцевих націоналізмів.

І не у всьому винен Путін – він лише користується слабкістю «уяви та волі» європейців.

Не менший брак «уяви» демонструє російський народ. Так, воля у нього є, якщо він погоджується століттями терпіти свої злидні – то во ім’я побудови комунізму, то во ім’я відновлення якоїсь ефемерної «імперської величі». Як бачимо, у російського народу не вистачило уяви уявити себе в колі мирних і процвітаючих народів світу, не вистачило уяви спланувати своє дружнє і партнерське співіснування і з ЄС, і з США та рештою світу. Не вистачило широти душі справді дружньо ставитися до України. Це душевна убогість. Він повернувся до старих імперських парадигм – почав марити, мріяти, планувати повернення до минулого – жити з головою, повернутою назад. І це неміч не лише його еліт, які мали б запропонувати своєму народові якісь інші плани, інші мрії, а й народу, який згодився йти у нікуди. На жаль, результатами такої немочі скористалися нікчеми, які ведуть його у прірву.

Найбільш промінентною ілюстрацією реалізації «уяви» є реалізація «американської мрії» отців-зачинателів США, ці люди  ще у XVIII сторіччі спочатку уявили собі зовсім нове, братське суспільство, а потім силою своєї волі та братерства реалізували його. Чи повністю справдилися їхні мрії? Звісно, що ні. Однак в цілому – так.

А що ж ми, українці, як спільнота? Не хочу бути ура-патріотом, але, здається, нам теж з перемінним успіхом майже все вдається. Здається, що наша мрія, чи план, якщо хочете, все чіткіше кристалізується. Причому, якщо дивитися з історичної (не людської) перспективи, то надзвичайно швидко. Так, інколи його окреслюють банально – членство у ЄС та НАТО. Дуже сухо все це звучить. Однак ця сухість реалізується у той стиль життя, який ми бачимо за кордоном ЄС, – і цей стиль життя зовсім не сухий. Отож, з «уявою» у нас, здається, наразі все у порядку.

А що з «волею»? Сьогодні ми на п’ятому році війни. Ми перейшли через три революції – Революцію на граніті, Помаранчеву революцію, Революцію гідності. Крок по кроку, через такі сухі речі, як безвіз чи асоціація з ЄС, ми прямуємо до реалізації своєї «уяви». Останнім крещендо стало створення Православної Церкви України, а перед тим було воскресіння Української Греко-Католицької Церкви. Отож, і з «волею» у нас, здається, наразі все у порядку.

З чим всіх нас і вітаю.

21 грудня 2018, Львів