Цим не надто об’ємистим текстом я спробую підсумувати мої досить, як виявилося, багаторічні дослідження просторів інтенціонально окреслених людині тим, що вона називає світом чи горизонтом світу, і його стосунок з Мовою.
Розіб’ємо це коротке повідомлення для того, щоб його було легше сприйняти, на тези:
1. Перша вихідна теза цього мого підсумування мого запитування про природу світу чи горизонту світу і його стосунок з Мовою полягає у тому, що я тільки йду вслід за Едмундом Гуссерлем (Edmund Gustav Albrecht Husserl, 1859–1938), бо згідно з його основними тезами, висловленими у його фундаментальній «Ідеї для чистої феноменології та феноменологічної філософії» (1913), яку я проштудіював і для себе законспектував/переклав та пустив у самвидавний обіг ще у далеких 1979–1980 роках, ніякого иншого світу, окрім інтенціонально даного світу-для-людини, немає. Точніше – про нього виносити якісь свої судження немає сенсу і від цього потрібно утриматися. Ще більш ніж сто років тому він наголосив на тому, що про щось, що є поза тим, що ми від-криваємо, чи нам від-кривається у вигляді феноменів, ми судити з наукової точки зору просто не можемо. Тому слід утриматись від цих спекуляцій.
2. Другою тезою стало те, що весь цей світ-для-людини, так чи инакше, у-свідомлювано людиною чи не у-свідомлювано, вербалізовано нею в конвенціональних мовах чи ні, від-кривається у цьому інтенціональному роз-критті власне через Мову.
3. Третьою тезою є те, що, як було зауважено у попередньому пункті, Мова людини і семантичні змісти, що в ній якимось чудесним чином криються і нею роз-криваються-до-людини у її перманентній інтенціональності, не обмежуються ні якоюсь конкретною конвенціональною мовою, ні всією сумою конвенціональних мов, якими володіє людство. Мова з великої літери є всією сумою виражальних засобів, які розкривають людству всі сенси – тобто роз-кривають, у-притомнюють всім нам весь світ у всьому його огромі – всі досвіди інтенціонального про-явлення світу для всього людства.
4. Це не досвід розкриття світу для одного з нас, це не світ соліпсуючої одиниці, а симфонічний досвід людства – всіх нас як людства, яке складається з одиниць, однак одиниць, що інтенціонально пов’язані не лише з світом-що-роз-кривається-для-нас, але й між собою. Инші у нашій інтенціональній відкритості не лише є частиною від-критого, але й комунікуючою від-критістю – инші люди, на відміну від инших феноменів, як-от каменів чи дерев, у наш специфічний мовний спосіб комунікують з нами – ми просто розмовляємо.
5. Наступна теза полягає у тому, що кожна окрема людина не може у-свідомити, о-своїти, при-своїти всю суму сенсів, які, як ми підозрюємо, можуть від-критися і від-криваються не те що Мовою (як сумою мов і виражальних засобів всього людства), але навіть її конвенціальною конкретною мовою.
6. Наступне, шосте, припущення полягає у тому, що мовлячи, здійснюючи акт мовлення у її інтеркомунікації з иншим мовцем/слухачем, людина не у-свідомлює до кінця всіх сенсів, які сама ж в акті мовлення, простої розмови від-криває своєму слухачеві. Так само і партнер, який слухає промовця, партнер по мовній комунікації теж до кінця не у-свідомлює (чи йому не від-кривається) весь сенс про-мовленого до нього. Тому ніяка розмова ніколи не буде до кінця проясненою – завжди залишатимуть у цій розмові двох співрозмовників не-про-явлені місця, не-про-явлені один одному місцини світу, які ми пробуємо один одному показати. Тому у кожній розмові обов’язково залишаються простори для недорозуміння – і в цьому і полягає вся фабула та трагедія нашого нерозуміння одне одного. Але саме завдяки цій нетотожності нашого роз-кривання світу ми не зливаємося у тотожні сутності, навіть будучи закоханими чи залюбленими в когось – світ у-на-явнюється кожному з нас по-різному. Тому ми й зберігаємо свою самість як самотність у для-нас-від-критому-світі. Це і трагедія – бо не можемо злитися у світі з иншими, і основа нашої самості.
7. Сьома теза полягає у тому, що виходячи з попереднього, не мовець мовить, послуговуючись мовою, а Мова мовить через мовця – ці тези так само сто років тому були запропоновані і запозичені мною у Мартіна Гайдеґґера (Martin Heidegger, 1889–1976) та Ганса-Ґеорґа Ґадамера (Hans-Georg Gadamer, 1900–2002).
8. Восьма теза полягає у тому, що виходячи з попереднього, Мова (всі наявні конвенціональні живі і неживі мови та сума всіх наявних виражальних, генеруючих і зберігаючих у своїх структурах сенси систем) є системою від людини не зовсім залежною. З одного боку Мова мовить через людину чи людиною, однак з иншого вона криється не лише в людині, не лишень у людстві як сумі всіх нас сьогодні сущих, але й «поза» нами. І в цьому сенсі Мова – сума всіх наявних виражальних, генеруючих і зберігаючих у своїх структурах сенси систем – є чимось, що виходить поза людину та людство і, ризикну вжити занадто гострого окреслення, є автономною. Однак ця автономність неможлива без людини. Так як і людина неможлива без Мови, яка в її невіддільній від неї і неперервній інтенціональності не лише від-криває, у-на-явнює їй світ, але й від-криває їй її саму.
9. Дев’ята теза у формі запитання – бо ж залишається відкритою проблема стосунку неначе «автономної» Мови і її носія чи користувача – всіх нас, людства в кінцевому результаті. Тобто – чи ми є лише «серверами», які обслуговують те інтенціональне пере-бування-у-світі, пере-бування-перед, пере-бування-з, пере-бування-у тому, що безперервно від-кривається -перед, -з, -для нас. Чи, може, ми є «генераторами», які генерують ще не від-криті ні в якійсь конвенціональній мові, ні у Мові людства у цілому абсолютно нові сенси, яких до того не було, навіть у тій майже мітлологічній мегаМові людства, існування якої ми теоретично припустили. Ще раз конкретизуймо – чи ми користуємося Мовою як чимось «автономним» від нас, чи Мова користується нами для свого у-на-явлення у вигляді сенсів і світу, який безперервно від-кривається -перед, -з, -для нас? Отож, нам йдеться про прояснення того, як функціонує нерозривний зв’язок людини і горизонту світу, який окреслює нам інтенціональний зв’язок між ними, забезпечуваний Мовою.
10. З цього випливає, що якщо Мова, скрито від кожного з нас, криє у собі щось більше, ніж ми можемо коли-небудь осягнути, ніж те, що вона для кожного з нас від-криває, то де вона сама, ця Мова, криється? Поза нами? Але де? Так, нас, носіїв всіх мов і Мови людства, в цілому мільярди. Однак навіть всі ми разом не носимо у всіх наших головах всього того, що вона, ця Мова, потенційно може нам всім відкрити. Чи може ні? І в ній, цій Мові, є тільки то, що є у наших головах? Але тоді наш світ став би скінченним і звівся б тільки до того, що ми і так «знаємо»… Але ми все пізнаємо – і пізнаємо його, він нам все від-кривається і від-кривається…
11. І саме тому, що світ не є знанням, записаним нашими мовами у наших головах, він є не замкнутим, а відкритим – завдяки Мові ми його від-криватимемо і від-криватимемо. І саме Мова через цю інтенціональну реляцію людини і того, що вона конструює як світ, розбудовуватиме все нові і нові обшири світу.
12. Але залишається запитання – і все ж таки, а в чому криється те, що на цей момент є для нас сокритим і не у-на-явненим на даний момент Мовою? Добре – нехай не в наших головах, не у тому, що ми називаємо знаннями. Ну, тоді залишається тільки Мова… А де тоді криється сама Мова, як знову ж не у наших головах? Може, саме у цій інтенціональності – при тому, що інтенціональність не є «чимось», якимось «вмістилищем», це всього лиш наша спрямованість-поза-себе, погляд-поза-себе. Гайдеґґер таким «вмістилищем» і водночас «не вмістилищем», а радше «генератором» сущостей, а отже сенсів, вважав забуте европейською цивілізацією «буття». Все життя він пробував його якось виловити з туману подальших філософських нашарувань, при цьому розуміючи і навіть наполягаючи на тому, що його ніяким чином описати неможливо. Він завжди підкреслював, що «буття» принципово несхоплюване. Невловиме, і саме тому живе. Як на мене, якщо ми вже вдаємося до метафоричного мовлення, то таким «сховком» і Мови в цілому, і того, що ще нам не у-на-явлене, може бути сам безперервний процес інтенціоналення – безперервного звертання і звернення нас назовні. Є велика підозра, що Мова криється саме там – не «в» нас, а у нашій постійній «зверненості-поза-нас» – «назовні», щодо якого ми не можемо нічого, слідуючи даній ще Гуссерлем обітниці утримуватися від суджень щодо того, що є «поза» феноменами, які постають перед нами, – epoche (ἐποχή) – нічого сказати.
13. Тобто Мова як підстава інтенціонального акту, постійного нашого бачення, говоріння, думання, о-смислення світу-який-постійно-і-невідривно-є-з-нами (що є одним і тим самим комунікуванням з тим-що-від-кривається – розмовою з ним завдяки Мові), є і підставою інтенціонального акту, і криється у ньому. Інтенціональність – сам той факт, що завдяки їй світ-є-для-нас і ми-є-у-світі, так само і те, що «вийти» з нього ми не можемо, і є Мовою. Це не конкретна конвенціональна мова, точніше – не лише конкретна мова, і навіть не всі мови людства разом, це щось набагато більше – це те, через що нам, поки ми живі, від-кривається, розгортається безконечний інтенціональний горизонт світу.
14. А тому ми можемо ризикнути і наполягати (звісно, метафорично) на тому, що горизонт світу не лише розгортається, від-кривається перед нами Мовою, але і є тією незбагненною Мовою – Мовою у розширеному сенсі слова – Мовою як тим, що від-криває і що саме від-кривається.
15. У цьому сенсі Мова виглядає як щось доволі умоглядне і практично позанаукове – ну, як «підсвідоме» Зіґмунда Фройда (Sigismund Schlomo Freud, 1856–1939) чи «архетипи» Карла Ґустава Юнґа (Carl Gustav Jung, 1875–1961). У цьому сенсі вона якоюсь мірою стає предметом віри… Чого мені б зовсім не хотілося. Так само, як і з версією метафори (μεταφορά) у її первісному значенні як того, що собою показує щось зовсім инше, я б не згодився.
16. У цих своїх міркуваннях, як і в попередніх, я все ж прагну не вийти за рамки раціонального мислення – хоча і саме раціональне, як показує останній розвиток науки, радикально змінюється. І йдеться про щось ще більш радикальне і дивне, ніж наші сьогоднішні наукові уявлення про «первісний вибух Всесвіту», про його безперервне «розширення», про все – і матерію, і простір, і час, поглинаючі «чорні діри» і т. д. Всі ці «чорні діри» у кінцевому підсумку і криє в собі, і у-наявнює, і втягує в себе наша інтенціональність – поза нею вони не були б у-на-явнені, від-криті… Поза нашим сприйняттям, як наступним після у-наявнення, роз-криття кроком, вони не «існували» б у нашому горизонті світу. Отож, Мова як породження нашої засадничої спрямованості-поза, спрямованості-за-нас-самих, тобто нашої принципової інтенціональності, робить від-критими для нас не лише «чорні діри», які нічим від дерева перед нами насправді не відрізняються, але й однорогів та й самого Бога…
17. Тому мислячі люди повертаються і повертаються до одного і того ж кола запитань та спроб відповісти на засадничі запитання щодо способу бування-людини-у-світі – тобто ми без кінця запитуємо, як ми є у світі, чому ми є у світі, чому світ є для нас, яким чином він є для нас, ну, і як ми є один для одного, чому ми є одні для одних… Ну, а проблему Трансцендентного чи Бога я виношу поза рамки нашого все ж наукового запитування – бо це питання, які якнайбільше підлягають під рестрикції гуссерлівського epoche (ἐποχή) – утримування від суджень – це предмет віри…
Отож, ці короткі зауваги є своєрідним підбиттям підсумків, збирання багатьох текстів, які я писав впродовж вже майже сорока років, це спроба більш чітко окреслити те запитування, яке в них крилося і стосувалося як нас самих, так і тієї нашої інтенціональної спрямованості, яка через Мову роз-криває перед нами горизонт світу.
___________________
1. Husserl E. Ideen zu einer reinen Phänomenologie und phänomenologischen Philosophie. Erstes Buch: Allgemeine Einführung in die reine Phänomenologie,1913.
2. Гусерль Е. Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії: Книга перша. Загальний вступ до чистої феноменології / Гусерль Е.; пер. з нім. і коментарі В.Кебуладзе. – Харків: Фоліо, 2020. – 348 с.
3. Heidegger M. Unterwegs zur Sprache. Stuttgart 2007.
4. Возняк Т. Філософічні есе, Київ, Дух і Літера, 2016, 590 с.
5. Возняк Т. О-мовлення місця, Київ, Дух і Літера, 2017, 467 с.
6. Возняк Т. Культурологічні есе, Київ, Дух і Літера, 2018, 252 с.
7. Возняк Т. Мистецтвознавчі есе І, Київ, Дух і літера, 2020, 258 с.
8. Возняк Т. Мистецтвознавчі есе ІІ, Київ, Дух і літера, 2022, 256 с.
9. Возняк Т. Мистецтвознавчі есе ІІІ, Львів, Растр-7, 2024, 192 с.
10. Возняк Т. Мистецтвознавчі есе ІV, Львів, Растр-7, 2025, 217 с.
Львів, 1 січня 2026.
05.01.2026