чи
СЕНСИ МИСТЕЦЬКИХ ПРАКТИК АНДРІЯ САГАЙДАКОВСЬКОГО, МИСТЦЯ
«Zwei Dinge erfüllen das Gemüt mit immer neuer und zunehmender Bewunderung und Ehrfurcht, je öfter und anhaltender sich das Nachdenken damit beschäftigt: der gestirnte Himmel über mir und das moralische Gesetz in mir»
«Kritik der praktischen Vernunft» (1.1788) Immanuel Kant
«Дві речі сповнюють розум все новим і зростаючим захопленням і благоговінням, чим частіше і наполегливіше я їх споглядаю: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені»
«Критика практичного розуму» (1.1788) Іммануїл Кант
Впродовж кількох років, як директор Львівської національної галереї, я хотів реалізувати у Львівській національній галереї мистецтв важливу для мене особисто і, гадаю, для мистецької спільноти виставку львівського художника Андрія Сагайдаковського. У Львові і не тільки надзвичайно приємна та інтелігентна людина, Андрій Сагайдаковський, за пів століття свого творчого шляху вибудував імідж практично культового радикального нонконформіста та людини, яка принципово перебуває в щонайглибшому андеграунді щодо всього, що можна вважати хоч якось офіційним з усім, належним у такому випадку, мистецьким екстремізмом, повною безкомпромісністю та богемним способом життя. Хоча ще раз слід підкреслити, що за всім епатажем його способу життя та жорсткістю робіт стоїть надзвичайно делікатна та справді добра людина. Не часто про когось таке пишу. Але в даному випадку мушу. Ну, і от сталося – виставку вдалося відкрити.
Для багатьох вже стало нормою бачити творчість Андрія Сагайдаковського у колись, в далеких 80-х роках минулого сторіччя, у тоді підпільному концептуалістському контексті. І мали рацію. Можливо, і сам автор свідомо чи несвідомо відносить себе до цього, концептуалістського, нурту. Але рацію всі вони, і широка публіка, і, ризикну, сам автор, мають не до кінця. Спробуймо подивитися на творчість Андрія Сагайдаковського не настільки поверхово. Як на мене, то його творчість це не ще один зразок концептуалістських ескапад у львівському колись підпільному контркультурному контексті. Це не поверхова фронда офіціозу, а щось набагато глибше. Причому глибше навіть від того, що автор свідомо вкладає у свої артефакти. Так буває… Часом не автор створює свій артефакт, а автором веде щось, що й творить його. Так нам здається, що ми розмовляємо мовою, тоді як насправді, якщо вдуматися, то мова говорить нами чи через нас…
Розберімося з безумовно присутніми у артоб’єктах Сагайдаковського концептуалістськими підходами. Концептуалізм у своєму творчому підході майже весь зводиться до певного непрямого подавання огорнутих флером втаємниченості знаків і відсилання до актуальних на певний момент контекстів, контекстів певного конкретного часу та культурного кола. Це своєрідна гра. Шарада… Це культурологічна гра для «посвячених». Що було дуже адекватним тим самим далеким 60-80-м рокам часу глибоко гангренозної брежнєвщини… І саме тому роботи божища совєтського підпільного концептуалізму Іллі Кабакова (1933-2023) сьогодні насправді «вмирають» – нові покоління, які не жили у контекстах совка, цих всюдисущих комуналок, цілком природно вже не відчитують ці послання загниваючої глибокої совєтчини. Вони живуть в инших реаліях, а, отже, і в инших контекстах. Хоча, звісно, між його робіт є і роботи, що покликаються на неперехідну семантику, а тому читабельні і тепер.
Методологічно роботи Сагайдаковського дійсно створювалися з явно концептуалістськими підходами. Це дійсно посилання на контексти, може не такі «серйозні» чи трагічні, як у Кабакова – між ними все ж розрив у ціле покоління – трагічність і безвихідність Кабакова епохи Брєжнєва, трансформувалася у гірко-іронічний сарказм, хоч іноді і в легку усмішку Сагайдаковського епохи Горбачова-Кучми-etc. … Отож, концептуалістському зрізу творчості Сагайдаковському ми віддали належне, і цього, гадаю, достатньо – тут все очевидне – ідіть, оглядайте, читайте, здогадуйтесь і перше розуміння сенсу цих творів до вас дійде…
Однак це тільки перше, як на мене доволі поверхове прочитання його робіт. Іноді це буквально «прочитання» – бо на полотнах доволі писаного тексту – буквально цілих «послань». Хтось цим вдовольниться, ну і добре…
Гадаю, що сам автор здивується моїм прочитанням більш глибоких зрізів його творчості – і це теж добре…
Як на мене, то Сагайдаковський, зрештою так само, як і, наприклад, Джорджо де Кіріко (Giorgio de Chirico, 1888-1978), а потім Сальвадор Далі (Salvador Felip Jacint Dalí i Domènech, 1904-1989), а на наших теренах Бруно Шульц (Bruno Schulz, ברונאָ שולץ, 1892-1942) чи Осип Васьків (Józef Vaśkóv, 1895-1972) (список можна продовжувати і продовжувати…), своєю творчістю якнайглибше продемонстрували відчайдушну тугу за справжністю, справжністю самих себе, справжністю світу довкола, справжністю своїх творів. Все їм видавалося несправжнім, ілюзорним, позірним. Все поставало як муляжі. Вони ніяк не могли продертися до якогось справжнього існування у цьому світі – ці відчуття були симптомом всього ХХ сторіччя, який найкраще продіагностував Франц Кафка (Franz Kafka, 1883-1924). Вони відчували свою не-присутність у цьому світі, свою «викинутість» з нього, чи випадковість і необов’язковість своєї в-кинутості, за-кинутості у цей світ. Попри всю бравуру, чи ховаючись за нею, Андрій Сагайдаковський не менш відчайдушно демонструє, як би окреслив Мартін Гайдеґґер (Martin Heidegger, 1889-1976), тугу за своєю справді втіленою у не менш справжній світ людською природою, яку філософ окреслив би як тугу за тут-присутністю. У артоб’єктах Сагайдаковського, попри всю його позірну відстороненість та втечу у сарказм, гостро відчувається його «викинутість» з світу, відчуженість від нього. Тут немає радісних вертепів та гагілок, таких милих галицькому малярству, – немає тієї первинної, дуже наївної закоріненості в нашій галицькій землі… Але і він, можливо інтуїтивно, відчайдушно пробує знайти опору, опертися не на цей наїв, а «продертися» до «речей у собі», якщо вдатися до більш звичної посполитим мови Іммануїла Канта (Immanuel Kant, 1724- 1804) – «продертися» до «в-собі» різдвяної зірки, «в собі» водохресного морозу, «в собі» тепла оселі… Підозрюю, що його все ж не задовольняє калейдоскоп феноменів, так щедро зображуваних нашими мистцями, видив, якими перед ним постає світ, і з якого він часто кпить. Самою текстурою своїх артоб’єктів – і тут ми полишаємо назавжди його концептуалістське прикриття – він у доволі провокативний і навіть перверсивний спосіб пробує «продертися» чи «осягнути» при-сутність чи під-ручність всього горизонту світу разом з речами в ньому, своїм власним тілом та иншими, яким і посилає свої послання у формі артоб’єктів. Я не даремно, окреслюючи його метод послань до нас, вжив слово – провокативність. Створюючи свої артоб’єкти, він, гадаю інтуїтивно, творить їх зі старих, зужитих, часто для нас огидних речей, речей, які давно втратили свою функціональність (огидне слово), свою під-ручність (а це слово тепліше і адекватніше) – це викинуті на міські смітники килими (совкові ковйори), кавалки церати, які колись красувалися на кухонних столах у хрущовках, обрізки старої фанери… Найістотнішим у цих колишніх речах є те, що він них як власне килимків, церат та обрізків фанери вже нічого не залишилося, час їх «обдер», вони вже стали кістяками килимків, церат та обрізків фанери… Це як те, що є внутрішнім в людині, метафора «речі в собі» людини і проявляється при розпаді її тіла. Але можна сказати, що це є й метафорою (принаймні її метафоричним представленням засобами не філософського дослідження, а мистецького показу) тієї «речі в собі», яка «крилася», «ховалася» за феноменом килимка, церати та обрізка фанери. Подібним чином і инші мистці, схильні до філософування, теж пробували метафорично «продертися» до «внутрішнього» світу, речей, свого ж тіла та инших. «Обдерті» від зовнішнього, від м’яса манекени де Кіріко, Шульца, Васьківа, повитягувані з того ж манекена шухлядки Далі – що це, як не спроби інтуїтивних неокантіанців, принаймні метафорично «продиратися» до «речей у собі», до того, що «є» поза позірним, ілюзорним, поза феноменами в яких нам даний світ. Тут посилання на феноменологію Едмунда Гуссерля (Edmund Gustav Albrecht Husserl, 1859-1938) для допитливих читачів буде зовсім не зайвим.
Так, це метафори – «вказування-на» те, що є, як ми наївно гадаємо, «всередині», всередині світу, речей, тай нас самих… У випадку всіх перелічених мистців, а теж Андрія Сагайдаковського, це те мистецьке зусилля, яке свого часу з допомогою «чистого розуму» пробував проробити Кант – розуміючи при тому, що «річ в собі» так «в собі» і залишиться. Однак невдача Канта нічого не навчила ні де Кіріко, ні Шульца, ні Васьківа, ні Далі… А також нічого не навчила і Сагайдаковського. Хоча, можливо вони нічого з книг того ж Канта і не читали. І це дуже добре і правильно – вони мають свій шлях. Важливо, щоб люди не лише усвідомлювали на рівні «чистого розуму», що продертися до «речі в собі» неможливо, що це некоректно і т.д., але й ще і ще раз пробували все ж до тієї « речі в собі» продертися. І нечитання книг Канта цьому неабияк сприяє.
Сагайдаковський риючись у сміттєвих купах, на свій спосіб пробує продертися до «речей після речей», до того що залишилося після того як річ перестала бути річчю, хоча б до метафори (чи ні?) «речей у собі»… І йому, як і вище переліченим мистцям, ці salto mortale вдаються…
Я розпочав цей шкіц з шкільного вислову Канта і далі будуватиму свою конструкцію тлумачення творчості Андрія Сагайдаковського опираючись на базову для Канта і теж шкільну тезу про «річ у собі» – доповнюючи її вже новішими її тлумаченнями та розвитками, які насправді її заперечують. Якщо тлумачити цю тезу прямолінійно, то у відповідності з нею всі речі, а, отже, і світ в цілому (те зоряне небо наді мною) для нас недосяжні. Ми дійсно не можемо безпосередньо, а не метафорично, як наші мистці, осягнути, а тим більше показати, якою є річ «всередині» себе, «річ у собі» (Ding an sich) — ту істинну сутність речей, яка існує незалежно від нашого сприйняття, бо вона є недоступною для людського пізнання, на відміну від «речі для нас» (феномена, Erscheinung), яка постає перед нами через форми нашого чуттєвого досвіду (простір, час, категорії розуму). Ми можемо пізнавати лише явища (феномени), тобто те, як речі відкриваються для нас, проявляються для нас, феномени, те, що ми бачимо це «речі для нас», але ми ніколи не зможемо проникнути у їхню глибинну природу у «річ у собі». «В собі», як ми можемо лише фантазувати, вона є чимось иншим, ніж представляється нам у формі феномена, «ззовні», як ми спрощено любимо говорити.
Враховуючи цю загальновідому тезу Канта через півтора століття Едмунд Гуссерль розробив цілу теорію того, як нам слід вести себе у цьому світі, який направду зводився до калейдоскопу феноменів, і це зводило все пізнання і науку як таку до дещо двозначної ситуації – бо що ж вона пізнавала, як не калейдоскоп видив… В своїх фундаментальних працях (2.3) всупереч домінуючому тоді в науці неокантіанству він спробував вирватися з цього світу видив. Гуссерль постулював те, що так направду нам не дуже і розходиться, що там «всередині» речей, і для наукової коректності нам потрібно просто утримуватися від фантазій на цю тему, дотримуватися так званого ἐποχή – тобто утримання від суджень щодо того, що нам недоступне, тобто від суджень, а що ж там «всередині» речей. Але це все одно звело світ до вервиці феноменів, байдуже назвеш ти його «горизонтом світу» чи ні. Йому до кінця так і не вдалося вирватися з того театру тіней – феноменів, якими для нас проявляється світ…
А що ж речі? А що ж світ? Вони все одно є. І це неначе очевидність. То що ж – ми до них після зусиль гуссерліанської феноменології все таки ніколи не дістанемося?
Учень Гуссерля Гайдеґґер так само вперся у цей непоборний глухий кут – він не погодився вже не лише з Кантовою, але і Гуссерлевою поразкою – він спробував підійти до світу та речей не з боку чистого розуму, а саме практичного розуму, практичності, під-ручності (Zuhandenheit) світу та речей. Для нього річ розкривається не тоді, коли ти її відсторонено споглядаєш, коли вона наявна (Vorhandenheit) і ти її просто споглядаєш, а коли ти з нею «живеш», коли ти її маєш під рукою чи безпосередньо в руці, коли вона стає підручною, коли між нею і тобою витворюється певного роду інтимний зв’язок – і тоді суть речі розкривається, і ця суть полягає саме у під-ручності речі, а потім і під-ручності світу, нашої в-житості у світ, ба, навіть під-ручності нашого сласного тіла… Коли сокира чи молоток лягають у руку лісоруба чи столяра, ці речі до них розкриваються у їхній під-ручності. Ці речі перестають бути десь там захованими від людини. Людина, яку Гайдеґґер окреслює як Тут-присутність (Ось-буття, Dasein) через цю інтимну під-ручність речей і світу розкриває їхню справжню і остаточну сутність – якщо вжити старомодної мови Канта, то саме так вона «пізнає» ці речі. Втрата цього інтимного відношення під-ручності, коли, наприклад, інструмент ламається, і призводить до відчуження від людини речей та світу та в кінцевому результаті і втрати людиною самої себе, свого тіла, бо поза цим інтимним зв’язком з речами та світом вона вже не відчуває себе коло-них, не відчуває себе «тут», а, отже, перестає бути Тут-присутністю (Dasein), губить саму себе...
І це при тому, що наша в-житість у цей світ та інтимність у стосунках з речами даються нам одразу – для того ми й є тією Тут-присутністю (Dasein), а не відсутністю… Щонайперше ми в-житі в ту річ, яка нам найближча – у власне тіло – причому в-житі одразу, від народження. Як зауважив французький феноменолог Моріс Мерло-Понті (Maurice Merleau-Ponty, 1908-1961), ми з закритими очима знаємо, де знаходяться члени цієї найважливішої для нас речі, з якою ми стикаємося в «горизонті світу». У будь-який момент ми не лише Тут-присутні, тут-присутнимось, ми присутнимось у своєму тілі і абсолютно достеменно «знаємо», де знаходиться наша нога чи рука і що відчувають наші очі, вуха, язик… Це та рідкісна «річ», яка дана, відкрита нам «з середини».
І саме тому від-чужитися від свого тіла ми насправді не можемо, хоча инколи і виникають такі дивні відчуття, але це радше девіації. Так, дехто може не погоджуватися на таке своє тіло, може ненавидіти його. Однак він в-тілений саме в це конкретне тіло, в цю конкретну «річ». Так само, як він в-тілений і у цей конкретний світ, «горизонт світу», який «пізнається», «відкривається» нами і нам через це тіло. Тому ми насправді не можемо розірвати цей нерозривний зв'язок світу, речей, тіла та Тут-присутності (Dasein). Тут-присутнє не може вийти з своєї в-тіленості у цей світ, а тим більше в своє тіло, як одну, проте найважливішу з речей.
Проте і тисячолітня філософська традиція, і численні культурні практики хай і ілюзорно, проте в наших головах, таки «розірвали» цей насправді нерозривний зв’язок.
Моріс Мерло-Понті, пробуючи якось одягнути у слова «горизонт світу», «тіло, в яке ми втілені», «иншого що є побіч нас» покликався на те наше чи то вроджене, чи то набуте внутрішнє відчуття свого тіла, коли ми дійсно «відчуваємо» чи «знаємо», що діється з кожним з членів нашого тіла і, що найважливіше, – з чим він стикається, чи от-от зіткнеться. Але, що дивно, досвідчені водії автомобілів так само «відчувають» габарити свого авто. Ба, більше – досвідчений водій локомотиву, наяву «відчуває», де зараз перебуває невидимий для нього хвіст його потяга, хоча він за закрутом колії…
Чи є це внутрішнє «відчуття» свого тіла, і не тільки, певного роду осягненням «речі в собі» Іммануїла Канта?
Не вдаючись до таких довгих міркувань попередньо згадані мистці – а хто-хто, як не вони мали на цю відстороненість від світу якнайгостріше відчуття – несправжність нашого перебування у світі буквально винюшили на штучність наших стосунків з речами та навіть нашим тілом… Не будучи аж так втаємниченими в ці запеклі глибоко наукові баталії, вони, як неофіти, знову і знову пробували все ж дістатися до тієї замкнутої суті світу та речей.
От і Андрій Сагайдаковський, усвідомлюючи це чи ні – для мене важливо, що я так бачу його мистецькі зусилля, – по-своєму пробує продертися до тієї «речі в собі». Для нього цією «річчю в собі» є не перша концептуалістська верства його артефактів, не відсилання до концептів, і навіть не той благенький шар фарби, який він наносить на дуже дивні текстури, які неначе слугують йому полотном – всі ці килимки, церати та уламки фанери. Виглядає на те, що демонструючи ці текстури, він прямо чи не прямо пробує показати чи видати їх саме як те внутрішнє, що «є» в його артефактах – по суті «речі в собі» його мистецьких творів. Звісно, що показати їх він може тільки на свій мистецький спосіб – метафорично. Що і робить.
Тому артефакти Сагайдаковського дійсно мають декілька верств. З одного боку концептуалістську верству, яка закорінена у семантиці та семіотиці – у сенсах та знаках, які він нам подає.
З иншого боку не можна заперечити і «живописної» цінності його артефактів – так вона провокативна і часто перверсивна, однак естетика у кожного своя – у цьому сенсі живописна естетика Андрія Сагайдаковського нічим не гірша від естетики божища сучасного німецького живопису Ансельма Кіфера (Anselm Kiefer, 1945).
Ну і третя верства – це його обдерті до скелетів, до «речей у собі» килимки, церати та фанери. І ця третя верства найбільш сутнісна. Саме через її тактильність Сагайдаковський більш ніж наглядно показує своїми «полотнами» «внутрішнє», «сокровенне», «сутнісне» речей, якими для нього є, звісно, його артоб’єкти.
Для підсилення глибини проникнення у «внутрішнє» своїх творів він апелює до найбазовіших відчуттів, він не обмежується, як це прийнято, до візуального сприйняття твору – він апелює до текстур, які розпадаються – і ми «чуємо» як лепра цих текстур відлущується від цих «полотен» і з безмовним грохотом падають на підлогу, нас вивертає від запахів, якими дістає нас те внутрішнє речей, ми вочевидь чуємо розпад його текстур – це не текстури, які мали б зберігатися у запасниках музеїв, це текстури, які мають розпадатися у нас на очах, жити, як живуть речі – жити у постійній внутрішній зміні – а, отже, як і всі речі в умиранні, в розпаді. Для загострення цих відчуттів Сагайдаковський свідомо чи підсвідомо переходить до брутальних, нестерпних регістрів кольору, запаху, смаку, тактильності. Його роботи не для того, щоб скрашувати інтер’єри, а свідчити, дратувати, смердіти, розсипатися на потеруху, оголяти ребра, нутро, тельбухи, свою смертну, тобто мінливу «річ у собі».
Сагайдаковський девастує глядача «внутрішнім» «речі в собі», девастує «добрі смаки», «красивість», «композицію», просто пристойність. Вийшовши за рамки візуального, він справді запрошує принюхатися до підозрілих запахів «речі в собі» своїх артоб’єктів, прислухатися, як вони розпадаються на віхті старої вовни, ба, навіть лизнути та печально пожувати це старе клоччя – з усіма наслідками та під свою відповідальність. Бо ж пізнати «речі, як вони є самі у собі» – це велика небезпека…
Звісно, що це радше інтуїтивне представлення «внутрішнього» Андрієм Сагайдаковським саме по собі є метафорою. «Внутрішнє» речей засадничо недосяжне. Хоча це не означає, що ми відмовляємося до нього стреміти, як це робить Сагайдаковський.
Люди багато фантазують. Люди надумують собі, що вони можуть бути якось инакше, а не просто і очевидно будучи при-сутніми і своєму тілі, світі, поруч речей та инших людей. Всі ми маємо в головах конструкт «світу після світу», де ми, як вільні душі після смерті «насолоджуватимемось» в раю чи «мордуватимемось» у пеклі… Ми з наївністю дітей вочевидь представляємо ці «речі в собі», простори, яких ніхто не бачив, як абсолютно очевидні... Хоча старомодний отець Просвітництва Кант все ж наполягав би на тому, що це речі віднесені до царини віри чи хоча б неочевидних «речей у собі»…
Але ці наші мріяння не є предметом нашого сьогоднішнього дослідження. Напрацьоване тисячолітньою традицією і зафіксоване як банальна істина розрізнення власне нас, і того, що поза нами, елімінація самої даності нас нам самим як при-сутніх, в-тілених і т.д. не лише укріпило тисячоліттями підтримувану ілюзію бінома «я» і «світ», суб’єкта і об’єкта як абсолютно окремих буттів і сущостей, але й створила можливість класичного і банального протиставлення людини і світу – чи то у формі відчуженої від світу душі, яка, звісно, знайде собі инший світ, чи то у формі гіперсамотності все тієї ж душі у світі – цього разу у формі нігілізму – несприйняття світу, радикальному сумніві у його справжності.
Як я попередньо зауважив, осмислення цих дуже непростих сумнівів втіленої у своє тіло та вкинутої у горизонт світу «Тут-присутності» (Dasein) відбувалося і відбувається не лише у формі філософських спекуляцій, але і у мистецьких формах, як от в літературі, пластичних мистецтвах. Мистці знову і знову пробують не лише осмислити проблему «в-тіленості» «Тут-присутності» у тіло та «в-кинутості» у «горизонт світу», але й продертися через феномени, в яких нам даний світ, показати трагедію життєвої ситуації «Тут-присутності». Бо на емоційному рівні проникливі обсерватори, споглядаючи самих себе, мають гостре відчуття того, що все ж таки ми дійсно втрачаємо безпосередню при-сутність як у світі, і навіть у власному тілі, що ми втрачаємо зв’язок з иншими людьми, що речі стають «чужими» і навіть «ворожими», що все «несправжнє» і «позбавлене сенсу». І це тоді, коли справжній сенс полягає у присутненні людини, ось-тут, ось-тепер, ось-поруч з цими иншими, з цими речами і цим світом…
Для мистців, які втратили це інтимне відчуття свого особистого присутнення ось тут, ось тепер, ось поруч з цими иншими, з цими речами і цим світом і инші, і світ, і речі в ньому і навіть вона сама, як тіло, як я вже зауважив, метафорично постають як «муляжі», тобто як щось несправжнє.
Так для Бруно Шульца инші постають як манекени – але це не люди, не ті инші, з якими можна погомоніти – це просто обдерті конструкції. Можливо, так ця загублена у світі людина – Бруно Шульц – бачила «внутрішнє» инших, їхню «річ у собі». І ця «річ у собі» стала для такої відчуженої від самого себе і світу людини, як Бруно Шульц просто рудерою, просто мотлохом… Можливо, це щось подібне до текстур Сагайдаковського, які теж представили «внутрішнє» світу в його артоб’єктах... Ось цитата з «Трактату про манекени, або другої Книги Буття» Бруно Шульца, де герой новели, його маразмуючий батько, пробує дорівнятися Творцю світу, але створити простіші, ніж Тут-присутність створіння, власне манекенів: «Надто довго жили ми під терором недосяжної досконалости Деміюрга, – говорив мій батько, – надто довго досконалість його твору паралізувала нашу власну творчість. Ми не хочемо з ним конкурувати. Ми не маємо амбіції йому дорівняти. Ми хочемо бути творцями у власній, нижчій сфері, прагнемо для себе творчости, прагнемо творчої насолоди, прагнемо – одним словом – деміюргії. – Не знаю, від чийого імени проклямував мій батько ті постуляти, яка громада, яка корпорація, секта чи чернечий чин, надавали своєю солідарністю патос його словам. Щодо нас, то ми були далекі від будь-яких деміюргічних посягань.
Але батько мій розвинув тим часом програму тієї вторинної деміюргії, образ тієї другої ґенерації створінь, яка мала стати у відверту опозицію до пануючої епохи. – Не залежить нам, – говорив він, – на творах з довгим диханням, на істотах з великим майбуттям. Наші креатури не будуть героями романів у багатьох томах. Їх ролі будуть короткі, ляпідарні, їх характери – без дальших плянів. Часто задля одного жесту, задля одного слова ми підіймемося труду покликати їх до життя на ту одну хвилину. Признаємося відверто: ми не будемо класти натиску ані на міцність, ані на солідність виконання, твори наші будуть немов би провізоричні, зроблені на один раз. Якщо то будуть люди, то ми дамо їм, приміром, тільки одну сторону обличчя, одну руку, одну ногу, а саме ту, яка в їх ролі буде їм потрібна. Було б педантством турбуватися про їхню другу, не входячу в гру ногу. Іззаду вони можуть бути просто зашиті полотном або побілені. Нашу амбіцію ми будемо вкладати в отсей гордий девіз: для кожного жесту – инший актор. Для обслуги кожного слова, кожного руху ми покличемо до життя осібну людину. Такий наш смак; то буде світ згідно нашого уподобання. Деміюргос кохався в добірних, досконалих і скомплікованих матеріялах – ми даємо першість тандиті. Попросту пориває нас, захоплює дешевість, нікчемство, тандитність матеріялу. Чи розумієте ви, – питав мій батько, – глибокий сенс cієї слабости, cієї пристрасти до пістрявої бібулки, до пап’є-маше, до лакової фарби, до клоччя і трачиння? Се, – говорив він з печальним усміхом, – наша любов до матерії як такої, до її пухнатости і поруватости, до її єдиної, містичної консистенції. Деміюргос, сей великий майстер і артист, робить її невидимою, велить їй зникнути під грою життя. Ми ж, навпаки, кохаємо її скрегіт, її непіддатливість, її халабудливу незґрабність. Любимо під кожним жестом, під кожним рухом бачити її обважніле зусилля, її безвладність, її солодку ведмедкуватість.» [4]
Чим вам не Маніфест Андрія Сагайдаковського…
І Бруно Шульц був не самотнім у такому баченні та представленні «речі в собі», «внутрішнього» инших. Вони послуговувалися різними художніми підходами, щоб нарешті прорватися до єства речей.
Сюрреаліст де Кіріко не просунувся далі від Шульца і теж представив «внутрішнє» Тут-присутнього як мертвотну технічну конструкцію:
Джорджо де Кіріко
Сальвадор Далі метафорично представив «внутрішнє» Тут-присутнього у вигляді вмісту шухлядок, що висуваються з тіла людини:
Сальвадор Далі
Так само і Осип Васьків, задовго до де Кіріко та Далі, пішов тим самим шляхом:
Осип Васьків
Як на мене, то Андрій Сагайдаковський просунувся на цьому безнадійному, проте одвічному шляху до «внутрішнього» речей набагато дальше. Дійсно десь так, як і Ансельм Кіфер та мистці їхнього з Сагайдаковським кола:
Ансельм Кіфер
І цей рух «всередину», який є неможливим не припиняється. Залишається тільки побажати тим відважним, які ступають на цей шлях успіху.
1. Кант І. Критика практичного розуму. Переклад з німецької : Ігор Бурковський. Київ: Юніверс, 2004
2. Гусерль Е. Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії: Книга перша. Загальний вступ до чистої феноменології / Гусерль Е.; пер. з нім. і коментарі В.Кебуладзе. — Харків: Фоліо, 2020
3. Гуссерль Е. Криза європейського людства і філософія. // Пер. Е. Причепій / Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрями. — К.: Ваклер, 1996.
4. Шульц Б. Трактат про манекени, або друга Книга Буття // Пер. А. Шкраб’юк / ВС «Просвіта», 1995.
17 січня 2026, Брошнів-Осада
19.01.2026