Варум?

Варто почати вчити німецьку, щоб раптом відчути себе старим. Свідком світу, якого вже давно немає, Атлантиди, що пішла – сподіваюся безповоротно – на дно. Бо зазубрюєш питальні слова, натрапляєш на warum?, і перша твоя асоціація – Анжеліка Варум. У сучасних дітей такої паралелі й близько не виникає, адже вони про це отродьє руской поп-сцени ніколи не чули. Щасливі!

Попри економічну й соціальну катастрофу 90-х я не можу сказати, що наше дитинство було нещасливим. Так, нас не возили на закордонні моря, з дорогих фруктів ми знали хіба мандарини на Миколая, іграшки й одяг були жахливі. Але було щось прекрасне в тому часі – можливо, гостра наближеність до самої суті життя, коли бідність вчить тішитися найменшим радощам.

Спливло так мало часу, а вже виросло покоління, яке взагалі не розуміє тієї епохи. Здається, я останній із могікан, хто слухав музику на касетах. На заколядовані гроші купив собі касетний аудіоплеєр. Ходив з ним скрізь, але вмикав нечасто – батарейки коштували дорого і швидко сідали. Щоб заощадити енергію, я перемотував касети вручну – звичайним олівцем. Та це не рятувало, батарейки все одно розряджалися, швидка музика починала вповільнюватися, дзвінкий голос перетворювався на потойбічне виття.

Касети ті часто рвалися, тож доводилося склеювати їх за допомогою маминого лаку для нігтів. Хіба повірить у щось таке сучасна дитина? Вона ж не тільки касет не знає – навіть таке чудо техніки як дискета її оминуло. А скільки важливих файлів можна було записати на дискету! Точно пам’ятаю, що одна така могла вмістити кільканадцять скачаних з інтернету зображень порнографічного змісту. Ми з хлопцями ділилися подібним багатством, бо його в той суворий час було обмаль. Десь разом із тією пікантною дискетою кануло в Лету й моє дитинство.  

Ми не подорожували екзотичними країнами, але багато гуляли, вивчаючи околиці й покинуті будівлі. Більшість часу проводили на відкритому повітрі, проситися «на двір» було звичною справою. Коли бачили дерево – залізали на нього. Бо для чого ще ростуть дерева? Ми хотіли знайти гриб, впіймати рибу, зірвати сливу. Ми не боялися бруду й калюж, а влітку влаштовували змагання на дальність плювка черешневою кісточкою. Коліна в мене завжди були розбиті, а руки в порізах і подряпинах. Одного дня ми майстрували годівнички для птахів, іншого – спускали колеса на велосипедах сусідів. Ми застрибували на вози до ромів, яких тоді ще називали циганами, возилися на велосипедних рамах і багажниках, вміли зашивати футбольні м’ячі.

У нас не було інтернету й різноманіття сучасного телебачення, відеоігор і леґо, але нам належав цілий світ, ми жили в гармонії з ним. Сучасним дітям, яких і силою надвір не виженеш, цього не зрозуміти. Часи були жахливі, бідні й голодні, але все було значно смачнішим: хліб із жиром і помідором з городу, скибка хліба зі сливовим варенням і кухлем свіжого молока, солонина на патику, яку підсмажуєш на вогні і вимочуєш об хліб – що може бути смачніше? Та куди там суші, авокадо і піцам!

Снігу випадало більше. У нього можна було падати й зариватися, він тримався купи, тож сніжки були важкі й тверді – як приємно було такою поцілити в однокласницю, що тобі подобалася, але ти боявся їй у цьому зізнатися!

Часто вимикали електрику. І це був мій улюблений час. Бо вся родина збиралася в одній кімнаті і кілька годин проводила разом. Палилася свічка, під світлом якої я виводив каракулі домашнього завдання в своїх зошитах. Пізніше в нас з’явився електричний ліхтар, заряду якого вистачало на кілька годин. Ми грали в карти і морський бій, багато говорили. Більшість родинних історій і спогадів я почув саме в ті часини відключення електрики.

А ще в нас була коза Мая. То був 97-й, здається, тобто мені десятий проминало, коли я пас козу за містом. Тягав її за роги і тягнув за мотузок, коли вона не хотіла повертатися додому з паші. Наприкінці року ми її з’їли – так у той час закінчувалися історії домашніх тварин. Гепі-ендом, хай дарують мені сучасні зоозахисники й вегетаріанці.

У дитинстві я не знав жодного вегетаріанця.

Щасливе було дитинство!