Качконіс

(Вакаційне оповідання)

Небо було — безконечна пустиня.

Але цього замало. В ній сонця язвіли ранами жару. Не одно, а багато сонців, коли примружити очі. Вони наче всмоктували) в себе простір, наче діямантовими лезами різали зіниці, бичували промінням. Постаті, панелі, столики, звуки, ніби зачаровані, легко плавали в спеці, бо вона проковтувала всю конкретність у нутро своєї білої ніщоти.

Коли Лавринський закривав очі, сяйво нахабно просвітлювало рожеві шкаралущі повік, і, замість правічної, тепло певної темноти дитячого сну, всебуття ставало червоною та липкою млою.

Втеча була неможлива.

— А ви знову задумалися, пане Вікторе.

— Панночко, я ніколи не задумуюсь.

— Так-так, пане Вікторе: Ви задумалися. Напевно про щось ро-о-о-мантичне.

Атавістичний мед сімох серпанків, у біблійній спеці, що має силу рвати каміння. Лавринський знову примкнув повіки і заризикував:

— Може, про майбутнє. А може, про сучасне. А може, про тонкорукі ліси моїх зелених світань.

— Прошу?

— Нічого. Пробачте.

— Ми здається вже десь зустрічалися, пане Вікторе. Мені звідкись пригадується ваше обличчя. І ваша дивна мова.

— Ви ніколи не чули, як говорять перелесники?

— Прошу?

— Дуже можливо, що ми вже десь раніше зустрічалися.

— Може, в Нью-Йорку. Я часом також буваю в Філядельфії. Ви з Філядельфії, правда?

— Може, в Нью-Йорку. А може, і в Філядельфії. А може, в задуманих полях непорушних снів.

Ритм речення приємно пророкотав у заглибинах черепа, і воно було варте свого народження, навіть у таких несприятливих обставинах.

— Я вас не розумію, — почала розуміти, і тому обурилася Надійка.

— Я це знаю. Але не турбуйтеся. Ви абсолютно нічого не втратили.

Віктор Лавринський усміхнувся самими куточками уст, як автоматично усміхаються до незнайомих дітей, і почав розминати стерплу ногу, яка все таки чомусь уперто відмовлялася від життя.

За столиками сиділи люди, чисті в одежі сонця, і їх неприродно повільні рухи проковтувала спека. Рухи ті робили їх статичнішими, ніж найхолодніша в світі непорушність, і вони були немов білі та майже прозорі статуї.

— Мені дуже жарко, — занудила Надійна. — Може підемо поплавати.

— Плавати, ні. Щоб плавати, треба працювати. Щоб працювати, треба рухатися. А я приїхав на відпочинок, і збираюся відпочивати.

— Отже, пропонуєте сидіти тут весь день, у таку спеку.

— Значить, не хочете сидіти зі старим перелесником? Значить, набридаю?

— Ні-ні! Що ви говорите, пане Вікторе! Цілком ні!

— Ні — так чи ні — ні?

— Ой, які ви дивні, — забряжчала манюсіньким смішком, майстерно кокетуючи плечима.

— Ви всім хочете догодити, Надійко. Правда? Щоб усі були щасливі, правда? Щоб весь світ був — одна велика святиня. Простора та повна сяйва.

За зеленими скельцями окулярів обережно присіло підозріння:

— Я вас цілком не розумію, пане Вікторе.

— Ну, Боже. Що ж тут розуміти? Ви такі добрі. Ви — така маленька, солодко усміхнена монахиня. Така новітня «нещасна Ліза».

— Що-що?

— Нічого, Надійко. Прошу, не дивіться на мене так перелякано. Такі приступи звичайно в мене досить швидко проходять. Ідіть собі. Плавати. Я зараз піду за вами.

За зеленими окулярами підозріння бундючно підвелося, зміцнене образою. Ах, то він такий. То він мене так безцеремонно від себе відганяє. Немов князь якийсь. Немов божок.

Бедра, елеґантно обтиснені чорним шовком купальника, відпливли від нього на нагих хвилях ніг. Ніби взагалі нічого не трапилося, ніби ніхто нікого не образив, зійшли вони вниз, до басейну.

Може піти праворуч, до басейну, думав Лавринський, і поринути в зелену прохолоду води. А може піти ліворуч, пройтися зо пів милі та поринути в зелену прохолоду лісу. А може далі сидіти тут. У білій зливі спеки. І не бути.

Лавринський поволі всмоктав ковток віскі-соди. Рідина була літепла, здавалася майже густою, і він мляво посилав її з однієї півсфери рота в другу, не вирішуючи проковтнути. Врешті вдарив її м’язами горла, і вона, наче грудка м’якої маси, потягнулася униз.

Лавринський поморщився і знову примкнув повіки. Але раптом звук високого, майже жіночого голосу, перервав його закам'яніння.

— Ви — пан Лавринський?

— Так.

— Віктор Лавринський?

— Так, Віктор.

— Я вас пізнав із фотографії. В останньому числі «Аркітекчурал Рев’ю».

— Ах, так. — Віктор примружився на низького юнака з чорною, але вже не густою шевелюрою, що ніяково всміхався.

— Прошу мені вибачити, що турбую. Я — Зенон Чель, — і юнак простягнув йому спітнілу долоню.

— Приємно, пане Чель.

— Вибачте, що турбую. Я — студент архітектури. З Ем-Ай-Ті. Я просто захоплений вашим проектом будинку Нельсона. Яка форма, яке мистецтво! До глибини зворушений.

— Приємно, пане Чель.

— А щонайголовніше — гордий з того, що ви — українець. Такий мистець — з-поміж нас!

— Приємно, пане Чель. До речі, як буде: «пане Чель» чи «пане Челю»?

Чель нервово захихикав. Підбадьорений жартом, він наявно чекав на запрошення сісти.

— Я дуже хотів би порозмовляти з вами про архітектуру. Які ваші вказівки, поради молодому адептові? Вибачте, що турбую ваш відпочинок, але ви можете так багато навчити, можете так багато дати.

— Так, пане Чель. Ви турбуєте.

Чель ніяково затанцював довкруги стільця:

— Я дуже перепрошую, я не знав, — безпорадно залебедів його високий тенор. Він приголомшено постояв ще момент, а потім швидко, згорбившись, відійшов.

Чому ти так повівся з молодою, приязною людиною? Коли почалось усе це? В яку хвилину якого гарячого дня народилася перша бактерія? Треба конче перевірити. Треба послати немилосердні мацальця думки в якнайінтимніші закутки минулого. Чи це почалося тоді? Чи тоді? А може тоді? Боже, як багато треба про себе знати, як багато треба передумати. Щоб жити.

Лавринський примкнув повіки, бо Бродстріт не розумів.

— Ви розумієте, що будинок летить угору. Немов птаха. Розумієте? Немов стріла. Розумієте?

— Ні, — сказав Бродстріт.

— Мчиться вгору з неймовірною швидкістю. Немов вибух.

— Немов вибух.

— Немов музика.

— Ну добре, немов музика.

— А ця нещасна мозаїка перегороджує його путь. Стримує його лет. Приголомшує його. Немов якір, немов минуле.

— Без поезії, Вікторе.

— Я ж запропонував скульптуру. Струнку. Гнучку. Летючу. Юну. Скульптуру. Ви розумієте?

Бродстріт не розумів. Бродстріт посміхнувся і сказав, досить влучно пародіюючи Вікторове захоплення:

— Мозаїку запроектував один із найпопулярніших мистців нашого міста. Розумієте? Мозаїку похвалив президент нашої фірми. Розумієте? А щонайголовніше, мозаїкою захоплений сам клієнт. Ви розумієте?

— Але, Бродстріт. Але я народив цей будинок. Я його видихнув, Бродстріт, наче слово. Я в нього, Бродстріт, всього себе вдихнув. Ви ж також архітект. Ви ж маєте мене цілком зрозуміти. Без пояснень.

— Вдихнув, видихнув. Хіба справа в цьому, Вікторе? Справа цілком не в цьому. Коли я вийшов зі школи, я також думав, що ми займаємося мистецтвом. Але справа не в цьому. Я не знаю вже, в чому справа. Але знаю, що ви тут не самі, та й я тут не сам. І діти дома в мене, і в вас. І будинок не ваш і не мій, а фінансової корпорації. Отже, пощо нам турбуватися і нищити нерви?

Лавринський звільнив вузол краватки.

— Чому тут сьогодні так жарко?

— Система охолоджування зіпсувалася. Сучі сини! Але обіцяли, що до завтра направлять. Якщо не направлять — наженемо. Електромонтерів на світі багато.

— Отже, Бродстріт, як нам бути?

— Мозаїка добра.

— Вона добра. Але не для нас.

— Добра для нас, добра для нас.

— Я вийду зараз звідціля, Бродстріт. Я зараз звідціля вийду і більше ніколи не повернуся.

Бродстріт поклав свою пухку руку на волохату Вікторову.

— В системі охолоджування напевно взяв та перегорів якийсь дротик. Але завтра монтер знайде його і замінить новим. І машина працюватиме, і вам буде легше працювати.

— Мені набридли дротики. Мені набридло бути дротиком.

— Ви — добрий хлопець, Вікторе. Ви талановиті, і хотілося б вас зберегти. І, врешті, куди ви від нас підете? Ви ж знаєте, що вам у нас непогано і що кращої платні ніде не дістанете.

В білій залі було дуже жарко і порожньо, немов на пустині, де ніколи ніщо не росте. Серед ребрастих риштувань рисувальних столів, що наїжилися, немов гострокості скелети передісторичних звірів, Бродстріт стояв і майже не дихав. Він умів чекати, бо він завжди чекав.

Лавринський поглянув у сонцем залите вікно і примкнув повіки.

— Отак і треба, Вікторе. Я знав, що ви — свій хлопець. Зроблений із дорогого матеріалу. Один із нас.

Він запропонував Лавринському цигарку, і той запалив її, поволі видихаючи дим, що заклубився перед очима якимсь дивним, заблуканим дитинством.

Бродстріт торкнув плече Лавринського оздобленою тяжким перснем рукою і вийшов із робітні, струнко та енерґійно, немов вояк. У спекою висмоктаному просторі Лавринський сидів сам. Дуже сам.

У роті було сухо, тільки під язиком гусло озерце. Нудне і тепле. Тіло задеревіло і стало частиною крісла, немов єдиною його долею було — сидіти. Лавринський повів долонею по обличчі і подумав, що треба поголитися. Потім закрив повіки. Впустив у себе хвилі рожевої мли, і не думав ні про що.

Біла спека сліпила водоспадами, по вінця наповнюючи світ.

— Але ж то спека, пане добродію! Якби я знав, що таке буде, я замкнувся б у «фріджі» і нікуди не їздив би. Не витрачав би грошей.

— А, Василю! Що нового?

— Та що може бути нового?

Мокрий Третяк сів біля Лавринського і почав витирати зім’ятою таї підозріло сірою хустиною червоний карк, поволі та зосереджено, присвячуючи цій праці всю свою увагу.

— Багато може бути нового. Наприклад, між Марсом і Венерою може вибухнути війна. Ти уявляєш? Міжплянетні бомбардування. Чутки про електронічні концентраційні табори на Венері. Головнокомандувач марсіянських збройних сил, заввишки п’ять метрів, прилітає до Об’єднаних Націй на конференцію Міжплянетних альянтів. Його фотографія появляється в усій пресі Землі. Поглянувши на неї, молоді дівчата мліють. Ходять чутки, що жителі Венери — геніяльні комахи, але ніхто про це нічого точного не може сказати, бо, з другого боку...

— Не плети дурниць!

— Хто плете дурниці? Ти запитав, що може бути нового, і я пробував розвинути одну із цікавіших можливостей новини.

— Мені здається, що такі розмови краще виходять у барі. Пройдемося?

— Та, Боже. Врешті, можна б.

— Ну, вже найвищий час, щоб ти рушився з-за того столика. А то ще готовий тут вік просидіти. Кожного дня так.

Зміна температури і світла була несамовита, і тілом Лавринського кількакратно жбурнуло в нервовий дрож. Але невдовзі почуття почали звикати до елеґантного бару, до синюватого світла та легенького запаху пива. Тіло почало впиватися благородним холодом, жити, бажати руху. Але рух був цілком зайвий, і тому Лавринський вирішив обминати його. Він спер руку на шинквас, під ліктем відчув холод розлитої рідини і вдавав, що слухає.

— І таке. В тебе чудовий фах, гарна жінка, діти, гроші — а де твоя жінка, дома? — га-га — ти щасливець, обранець долі. А в мене? Малий Только — ти пригадуєш мого Толька, ага, ти ще його ніколи не бачив — отже, малий Только весь час виростає з одежі, треба весь час купувати нову, жінка вигадує щораз новіші моди та пілюлі, та електричні каструльки, та шевелюри, хату треба сплачувати, авто також ще не сплачене ...

Відколи вони тут зустрілися, Третяк щодня знаходив Лавринського за його столиком, і плакав про це і про те. Він був закутий у щоденність, наче лицар у панцир. Розкошував буденними труднощами, немов сибарит — добрим вином.

Невже це було все, що залишилося від Василя Третяка, що колись назвав був себе Орлокрилим і що його мітотворчим іменем Лавринський колись так горів? Невже це було все, що залишилося від юної мужности. Боже, як тяжко було слухати його. Як шкода.

Хрипкий голос Василя почав відходити все далі й далі в безвість, почав ставати нерозбірливим, впливаючи в мелясу танґо «Вже осінь», що липко тягнулась із патефона. Стишений, статечний гамір бару почав слабшати під нашаруванням раптової та настирливої думки, яка в безжаліснім шуканні вимагала абсолютного зосередження.

А може. А може все це почалося тієї ночі. Задушної. В шатрі.

В шатрі знову не було чим дихати. Сповнене брезенту повітря давно вже втратило свою життєгонну пружність, і легені марно бились об нього. Але навіть тим, хто був надворі, здавалося, що безвітряна ніч брилою м’якої гуми назавжди звалилася на плечі.

Майор Мчицький сидів на дерев’яній скриньці від набоїв та елеґантно курив. Перед ним, на іншій скриньці, була розгорнена військова топографічна карта.

— Отже, Лавринський. Отже, Лавринський, ви розумієте ситуацію?

— Ні, пане майоре.

— Що значить «ні, пане майоре»?

— Ні, пане майоре. Ситуацію я розумію. Можливо, аж занадто ясно. Але групи туди не пошлю.

— Що значить «не пошлю»?

— Не пошлю. Пробачте.

— Ви — добрий хлопець, Лавринський. Але впертий. Ви добрі, але дуже вперті, — і Мчицький задумано, майже замріяно, видушив цигарку.

— Ми граємось із чужим життям. А на це ми не маємо права.

— Ах промови! Без сантиментів, Лавринський. Ми ж на фронті.

Ніби потверджуючи майорові слова, десь далеко, безвітряним простором, мчалось розпечене залізо і рвало — хто знає? — можливо, чийсь розпач, можливо, чиєсь щастя.

— Але все таки. Але ми також люди. Ми такі ж люди, як і ті, хто нам дає накази. І ми також призначені на те, щоб думати. Наша ситуація, пане майоре, тут взагалі дурна, і не один із нас ізвід-ціля живим не вийде. А вони ще вимагають від нас. Героїзму? Лицарства? Боже, чого вони від нас...

— Ну, так, Лавринський. Ну, так. — Повіка майорового лівого ока шалено затріпотіла, а потім слабко опустилася на півщогли. Але Лавринський був добрий старшина, і Мчицький пробував стримати свої нерви. Силкуючись на батьківський тон, він пояснював:

— Знаєте цей старий і добре випробуваний альтруїзм: «Вояк не роздумує. Вояк виконує наказ». Історією випробуваний, приятелю. Я тут також — рядовий вояк. Сказати б — функціональна одиниця. А можливо, що й нуль. Ми одержали з головного штабу наказ провести операцію, і баста.

— Пане майоре, бійтеся Бога. Їх тут удесятеро більше, ніж нас. Удвадцятеро, можливо— втридцятеро. Два більшовицькі танки спаралізували їх кулеметне гніздо. І наші хлопці мають іти на певну смерть, щоб це нещасне гніздо визволити? Чому вони посилають нас? Чому не посилають своїх? І взагалі, пане майоре, що ми тут робимо? Без зброї, без харчів. Без одягу. Вибачте мені за сміливість, пане майоре, але що ми взагалі тут робимо?

— Досить. Досить! Лавринський, досить! Я таких дурниць ні від кого слухати не буду. Прошу вислати групу на нічний рейд. І кінець. Я ще раз пройдусь із вами по карті, щоб усе було ясне. Отже, на схід від нашої...

— Пане майоре.

— Лавринський, ви набридаєте.

— Пане майоре, я скажу вам одверто. Цього наказу я не виконаю. Я цього наказу не можу виконати.

Повіка знову задрижала, а потім осіла і майже прикрила ціле око.

— Тоді я поставлю вас під німецький військовий арешт.

— Ставте. Ставте собі. Робіть собі, як вам совість наказує, пане майоре. А не штаб. Совість. Ви мене довго знаєте і добре знаєте. І з батьком моїм ви колись і дружили, і воювали.

— Без драм.

— Отже, до фактів. Я вам скажу, як людина людині: цього вам не вдасться зробити. Це вам, пане майоре, не вийде. В сусідніх лісах рейдує Орлокрилий. Його хлопці вже двічі пробували зв’язатися з нами...

— Я вас за такі слова можу розстріляти, Лавринський. Попереджую. За такі слова розстрілюють на місці.

— З усією сотнею перейду, — як куля, просвистіло над вухом Мчицького.

Місток, що його Мчицький так старанно і довго будував, знагла зірвався, і стратег вирішив, що пора полагодити його. Він вийняв коробку цигарок, запропонував її через карту Лавринському, а потім аж надто спокійними і вишуканими рухами запалив сам.

— Нікуди ви не перейдете, — сказав, ніби нудьгуючи. Лавринський вперше помітив, що в нього була злегка носова вимова. — Лавринський, ви ж знаєте, що з цього нічого не вийшло б. Ви думаєте, що я — дитина? А може думаєте, що наша справа мені чужа? Пам’ятайте, що я за неї довше страждав, ніж ви. Довше боровся. Ви думаєте. За своїми погонами. Я вже перестав щонебудь розуміти. О ні, Лавринський — я краще розумію ситуацію, бо з мого становища далі видно. З мого, сказати б, постаменту. Ну, добре, припустім, що вам удасться втекти звідціля. І що далі? Будете тинятися з лісу в ліс, з замоклою рушницею, поки вас не підстрелять, як вовка, одні або другі. І на тому буде кінець вашої Великої Боротьби. Ми всі в серцях шануємо Третяка, ви це знаєте. Ви думаєте — я не шаную Третяка? Я його, можливо, більше шаную, ніж ви, бо я знаю, що таке — мужність. Але що він, кінець-кінцем, своїм героїзмом здобуває для справи? Нічого, Лавринський. Абсолютно нічого. Бо справа, приятелю, засерйозна, щоб гратися нею в мужність, у лицарськість. А тут ви принаймні — професійний вояк. Ви — частина великого воєнного апарату. За вами стоїть поважна збройна сила. Ви тут учитесь справжнього військового ремесла, а не хлопчачої гри. Тільки це може допомогти Меті. Тільки це, Лавринський. І тому я не переходжу. І тому вся наша дивізія не переходить. Ми перейшли б. Але ми не переходимо. А поки ми тут — ми мусимо виконувати їх накази. Бо цим ми більше скористаємося з них, ніж вони з нас.

Віктор Лавринський не відривав погляду від стоноги, яка поволі спиналася по сіро-жовтому брезенті. Вона часто спотикалась і ховзалась, але дуже швидко напростовувала тіло і повзла далі своїми таємничими дорогами. В голові стало якось тісно. Щось у ній щохвилини напружувалось і тонко-тонко дзвеніло.

Мчицький непорушно сидів на своїй скриньці і дивився кудись убік, немов шикований, статечний добродій, що спокійно чекає на поїзд. Він чекав. Бо був стратег і вмів чекати. Потім поволі підвівся, підійшов до Лавринського, і поклав свою руку, на якій світився важкий, різьблений перстень, на його плече.

— Ну, нарешті. Ви правильно вирішили, Лавринський. Я знав, що ви саме так вирішите. Бо ви зроблені з дорогого матеріалу. Вояк. Один із нас. Я, звичайно, вже забув нашу розмову, цілком викреслив її із пам’яті. Отже, готуйте групу. На провідника рейду рекомендую Степуна. Він досить, сказати б, безоглядний.

Енерґійним рухом Мчицький відхилив отвір шатра, і вийшов струнко і впевнено. Дозрілий лицар.

Лавринський очима відшукав стоногу і продовжував уважно слідкувати за нею. В набряклому задухою шатрі він сидів сам. Дуже сам.

Голос Третяка знову почав дражнити сітку Вікторової підсвідомости. Щось було про ресторан, що його Третяк був пробував відкрити в Нью-Йорку, про собачі часи, про несолідність людей. Обсенні слова падали на тверде дерево шинквасу і скакали по ньому протертими та брудними монетами. Далі слухати було неможливо, і Лавринський швидкими ковтками допив віскі-соду.

— Я піду трохи поплавати. Тим часом.

— Тікаєш? Нудно з старою, підбитою вороною? Ну, добре. Тікай. Але сьогодні збирається партія бріджа. В кімнаті Мчицького. Підеш на четвертого?

— В майора? Все можливе. Можливо, що полечу на прогулянку в міжплянетні простори, а з другого боку, можливо, що присяду до вас.

— Ти та твої можливості. Іди вже, а то знову почнеш торочити дурниці про якісь там Марси та Венери. Коли ти нарешті перестанеш дурацькими речами займатися, Лавринський? Слово чести, ти часом поводишся, як дітвак.

— «Сиве волосся до чогось зобов’язує».

— Не розумію.

— Тоді, бувай.

— Йди до чорта. До вечора.

— Може до вечора, а може й до чорта.

— А почекай. Як там твоя? Ну, як її? Віра. Як там Віра?

— Кажуть, що одружилася.

Лавринський вийшов із бару. Спека знову вибухнула на нього білою хвилею, і він майже заточився під її ударом.

Пройшов через сонцем залиту променаду та вийшов на лісову доріжку, посипану чистим піском, що вела до будинку, де жив. Зелені тіні м’якими пальцями гладили обличчя, і їх ласка примушувала забути себе.

Забути себе... Бувають люди, які ніколи не задумуються. Ніколи не питають неба, хто вони такі. Все життя живуть поза собою, назовні. Боже, які вони щасливі. А дехто мусить жити нечастими павзами спокою від спазматичних самошукань, моментами ласки під тінями віття, тими прекрасними хвилинами, коли вже не відчуваєш, як твоїм тілом повзуть липкі хвилини, коли вже не знаєш, що взагалі маєш тіло.

Колись такими тінисто-прозорими були цілі дні, ціла роки. Такими, зелено-соняшними, з ранку до вечора. Коли в світі було безпечно, хмаринно, безконечно. Коли юнувалося.

Лавринський зупинився посеред доріжки та постояв хвилину похнюплено. Потім відійшов кілька кроків на траву. Ліг горілиць під деревом і лежав непорушно, ніби був вирізьблений із старого горіхового дерева. Легко примружив очі, і зелено-синьо-липнева мозаїка, що її творило листя та небо, стала цілком абстрактним, собою замкненим узором.

Доріжкою пропливла молода пара, вся в білому, з тенісовими ракетами.

— Боже, як він уже набридає з тим своїм залицянням. Як старий котюга. Сьогодні я ледве втекла від нього.

Дівочий сміх діямантовими скалками бризнув на пісок доріжки і всякнув у нього, немов жива вода. А з-за нього виринув молодий басок, нещиро й улесливо:

— Завжди втікайте під моє крило, панно Славцю. Я вас завжди готовий...

Віктор Лавринський лежав, наче корінь. Наче нічого не чекав.

Віктор Лавринський лежав непорушно. Віра сиділа біля нього, по-дівчачому підібравши під себе ноги, і рисувала щось гілкою на піску. Він не хотів говорити — тільки бути з нею хотів. В ній було щось від моря, щось хвилясте та вітряне, що запрошувало його вийти із задушних кімнат свого життя і дихати широким білим світом.

Був хоч осінній, але надиво теплий вечір. Останнє прощання бабиного літа. Вони опинилися на пляжі цілком випадково, після довгої до самозабуття прогулянки присмерковим містом. Спершу він почував себе досить невигідно, навіть трохи абсурдно, на цілком пустому пляжі, і пітнів під теплим осіннім піджаком. Але вона посміялася трішки над його манекенністю, розім’яла його трішки, і внезабарі він простягнувся горілиць на пісок, цілком забувши про свій елеґантно осінній піджак та старанно прасовані штани. Забувшися. На пляжі було дуже тихо, тільки вряди-годи долітали до них то темні звуки озера, то яскраві звуки міста.

— Ти гарна, — сказав грайливо, торкнувши її руку. — Гарна, як. Може, як дощ. Весною. Не знаю.

— І ти гарний. Як корінь. Або, може, як кущ.

— Як небо. Ясна.

— Як тиха вода. Темний.

— Мені тепер здається, що ми близнята.

— Так, близнята. З отієї зірки, — сказала просто, показуючи рукою на єдину білу зірку.

— Близнята, з зірки. Так.

— Чи ми завжди будемо близнятами? Так?

— Завжди. Так.

— Бо я вже не хочу ламати себе на окрушини, наче кусок черствого хліба. І розкидати себе гарним голубам. Я хочу бути цілком твоєю. Хочу бути цілком.

— Як тоді, за нашого дитинства, на білій зірці?

— Так.

— Я хочу, щоб ти поцілував мене. Тепер.

Вона нахилилась над ним, і її волосся нічним небом, тепло впало на його обличчя.

А потім легко підвелась і простягнула йому долоні:

— Вставай!

— Що таке? Чому? — Але підвівся, і почав обтрушувати з себе пісок.

Вона взяла його за руку:

— Я хочу з тобою побігти берегом, — і рвучко потягнула за собою.

Йому було тяжко бігти піском. Гай-гай, роки. Він скоро задихався і зупинився. А вона тоді побігла сама, оленясто, немов усе життя прожила на дикому березі — на буйних, білих дюнах. Він уже не міг бачити її крізь темряву, тільки щось біле миготіло в далечі та швидко зникало, і це його заболіло, немов роз’ятрена втрата. Та вона вже зупинилась і чекала на нього, сміючися.

— Я думаю, що на нашій зірці багато берега з білим піском. Саме тому вона і світиться біло, — пояснила йому.

— Можливо. Але я вже старий, Віро. І такі вправи вже не для мене. Ти розумієш: близнята ми, але не віком, і давно вже на нашій зірці я не бував. А ти з неї зійшла тільки вчора.

— Так, ти старий, — сказала, тепер уже цілком серйозно. — Ти старий. Ти вічний.

І знагла, дивно примруживши очі, підійшла до нього, близько, майже торкаючись його, і зміненим голосом прошептала:

— Вікторе, я дуже люблю тебе.

Хоч за чотири роки їхнього кохання вони часто повторювали одне одному цю найстаршу, але ніколи не старіючу фразу, Віра ніколи ще не вимовляла її з таким нагальним хвилюванням, як тепер.

— І я. Я дуже люблю. Тебе.

— Вікторе, я дуже люблю тебе, — повторила із ще сильнішим, ще незрозумілішим притиском, наче він заперечував їй, і вона заходилась із ним сперечатися.

— І я, — буркнув уже збентежено, нечітко. — Віро, що з тобою?

— Наша — довга любов, — сказала, не звертаючи уваги на його запитання.

— Дуже довга. Роки. Вічність.

— І палка.

— Дуже палка.

— І міцна. Чи міцна наша любов, Вікторе?

— Як небесне склепіння.

— Я дуже люблю тебе, Вікторе. Я хочу бути прикована до тебе. Чимсь назавжди.

— Алеж у наших очах срібні піщини мережаної зірки.

— Ні, Вікторе. Мовчи. Мовчи тепер! — майже прокричала. — Цього тепер не досить. Тепер цього замало, Вікторе. Чому за поезією так часто ховаєшся від життя? Чому ти так боїшся життя, Вікторе?

— Нашої зірки завжди вистачало нам, Віро. В скрутні часи вона давала нам силу, пригадуєш? Обновляла нас. Чого ти хочеш тепер?

— Вікторе.

— Пробач.

— Вікторе, я хочу мати від тебе дитину.

Він спершу не зрозумів, хоч це було таке просте, і його очі далі питали її, нервово вимагаючи пояснень.

— Дитину. Я хочу твою дитину, — викресала слова, наче іскри.

Він почав був щось белькотати, але вона грізно затулила долонею його уста. Тоді обняла долонею його щоку і дивилась йому в вічі. Гостро. Ніби непривітно, майже вороже.

А він дивився понад її плече, на безконечно довгі вали, що ніжно, але як уперто, гладили берег. Його почало нудити, і тіло якось дивно завмирало.

— Віро, Віро.

— Мовчи.

— Ти ж знаєш, — він хотів обняти її, але вона відступила назад, не зводячи з нього дивно суворого погляду. — Ти ж розумієш, що нам тепер одружуватися неможливо. Ти знаєш, що я не можу покинути її. В нас же діти.

— Чи я за наші довгі роки хоч раз просила тебе покинути її? Чи хоч раз?

— Ні.

— Отже, чому виправдуєшся, як хлопчик?

— Я не...

— Ти думаєш, я хочу здобути тебе дитиною? Підступно? Як злодій? Підло відірвати тебе від сім’ї? Я хочу мати від тебе дитину, Вікторе. І все.

— Що ти говориш, Віро? Віро, що ти говориш?

— Ти боїшся, — ствердила, раптом стаючи дуже спокійною. — Ти — боягуз.

— Біла зірка була тільки гра. Біла зірка була тільки грою, правда?

— Не говори про білу зірку. Не вживай її для виправдань, Вікторе. Жарти, поезія. Твоя оборонна стіна. — Її очі почали блищати льодовиком невиплаканих сліз.

— Але як? Як ми зможемо так бути? Як я зможу так жити, моя маленька? Я тебе занадто люблю, ти мені занадто дорога.

Раптом він стан порожній. Йому раптом не стало ні слів, ні думок — він не знав що ще сказати цій до сліз близькій, до розпачу любій істоті, яка оце стояла перед ним. Як же розказати їй про життя, що воно трудне, що в ньому є свої дороги та свої закони? В які слова одягнути цей вічно правдивий альтруїзм, щоб маленька людина, що здавалася тепер проекцією його власного буття, зрозуміла та оцінила його? Він знав, що він заслабий перед її силою. Він знав, що коли почне говорити про все це, його хисткі слова марно розіб'ються об скелю її рішення.

— Але як ти зможеш жити з собою, Вікторе? Ти, Вікторе, з собою як жити зможеш? Бо ти — обманець, — вона почала знову хвилюватися. — Бо ця твоя зірка,— і вона гістеричним рухом руки показала на зірку, — обман. Кожне твоє слово — обман! Її крик моторошно промчався порожнім пляжем. — Я хотіла. Мати вислід. Нашої довгої любови. Доказ, що вона все таки буде потрібна комусь, що вона не стерильна, не обмежується презервативами.

— Раптом вона круто повернулась і побігла берегом. Темрява незабаром забрала її від нього, і він стояв сам. Цілком сам, між небом і водою. Спершу вперто пробував зрозуміти, що саме тепер сталося. Але думка висковзувалась із-під свідомости з якоюсь божевільною хитрістю, і він довго ловив себе на тому, що пробував пригадати, коли саме вперше зустрівся з творами Кіріко і де саме лежить місто Фарґо. Потім підійшов до місця, де вони сиділи, і підняв свій капелюх та її торбинку. Потім почав обтрушувати пісок. Потім почав нести задубіле тіло геть від Віриних слідів. Вже ні про що не думав, тільки відчував, як його черевики щораз більше наповнюються піском.

Лавринський підвівся і поволі пішов у напрямі свого будинку. Хоч ішов травою, відчував, як його черевики щораз більше важчають від піску.

— Передвечірньою порою біля басейну не було майже нікого. По своїх елеґантних та дорого заплачених кімнатах гості уважно готувалися до вечері. Лавринський по драбинці зійшов у несвіжу воду, що здавалася теплішою, ніж задушне повітря. Він кинувся вплав і почав ліниво гребти тяжку, олов’яну рідину. Але швидко задихався, знайшов дно і стояв трохи приголомшений, немов людина, яка раптом забула, де вона.

— З лежака, оподалік басейну, хтось його привітав помахом руки.

Надійка кинула якесь недбале слівце засмаленому сонцем бльондинові, що біля нього вона лежала, підвелася, підбігла до басейну і ластівкою кинулась у воду. Лавринський помітив, що ластівка була виконана з точною майстерністю.

Випливши на поверхню, вона петлею почала кружляти довкруги нього, і він мусів повертатись на місці, незручно та тяжкувато, щоб удержати погляд на її трішки занадто масивних, але юністю при-вабливих бедрах, що хтиво коливались у воді.

Білогривий молодець поплентався собі, і біля басейну вже не було нікого.

— Я, знаєте, на вас досить довго чекала. Закінчивши останній круг, вона стала біля нього так близько, що її напнуті під мокрим купальником груди майже торкались його.

— Ну ні, справді? А мені здавалося, що не пройшло більше хвилини.

— Це так ви за мною тужите, — засміялась занадто голосно, цим разом навіть і не збираючись ображуватися.

— Проте, скажу вам цілком щиро, що думав про вас майже весь час. Так. Весь день.

— Ви про мене? Думали?

— Так, думав. Сказати б, посередньо. Символічно.

— Прошу?

— Нічого, Надійко, нічого. Не турбуйтеся.

— Ви знову такі серйозні та задумані. Чому ви ніколи не смієтеся?

Він під водою відчув її нагу ногу при своїй, як вона легко-легко тремтіла.

— Не сміюся, бо мушу стримувати себе. Ви розумієте? Мені завжди смішно. І тому якби я не панував над собою, я реготався б весь час. І тоді люди подумали б, що я збожеволів.

— Я вас знову не розумію. Але, — і нога, майже непомітно стримувана водою, почала поволі рухатися, розкішно гладячи його коліно, — у вас такий милий голос і ви так гарно говорите по-українськи, що вас можна слухати всю вічність.

— Вам подобається мій голос? І що ще вам у мене подобається?

На мить Надійна насторожилася, але зразу ж вирішила продовжувати гру, яку почала.

— І ваше сиве волосся. Ш—а—а—а—лію за молодими сивими мужчинами, — проспівала, заглядаючи йому в очі.

— Але я старий, Надійко. Ви напевно могли б бути моєю дочкою.

— Старий? Людина настільки стара, наскільки вона старою почуває себе, — мудро проголосила. — А зрештою, мені завжди подобалися старші мужчини. Вони такі романтичні і, — делікатно захихикала, — такі дискретні.

— Я старий, Надійко. Я вічний. Як оце небо. Як оця вода. І дискретний. О, я дискретний, Надійко. Як пісок на білому березі.

— Ой, як ви гарно говорите!

Вона повернулася до нього спиною і пальцем пробувала щось нарисувати на плесі води. Він помітив, як два маленькі пасма мокрого волосся змійками висунулись із-під гумової плавацької шапки та полізли на плечі. Тоді він поклав долоні на її тугі груди, притиснувся всім тілом до прекрасно вирізьбленої спини, і почав зціловувати з шкіри блискучі крапельки води. Вона глибоко віддихнула — майже зойкнула — швидко повернулася під його руками, розбризкуючи кругом воду, обняла його за шию і з неймовірною силою нагнула його обличчя до своїх уст. Поцілунок був м’який і мокрий, і Віктор відчув запах гуми та хлору. Він ще тісніше притиснувся до неї, і немилосердно-розраховано дав їй відчути свою напружену пристрасть.

— Хтось прийде, — прошепотіла вона.

— Може, місяць. А може, Озіріс. А може, пророк із блакитною бородою.

— Що—о—о?

— Нічого, Надійко. Ніхто не прийде. Але сьогодні. Я прийду. До тебе. До твоєї теплої, рожевої кімнати.

— Вікторе, як швидко ти дієш. Ти взагалі не тратиш часу, правда? — захихикала вона.

— Я втратив забагато часу. Занадто багато. Але я вчуся, Надійко. Я швидко вчуся. Я — добрий учень.

— Ти знаєш, де моя кімната?

— Знаю.

Вона знову обняла його і вміло притиснулася до нього всім тілом, жагуче всмоктуючи його губи.

— Па!

— До побачення, маленька. Десь об одинадцятій, щоб не побачили. Вона ще раз поцілувала його і ґраційно відпливла.

Справді, як швидко я вчуся, подумав він, дивлячись за нею. Як швидко затямлюю свої лекції.