Різун – той, що називає себе Суворовим, – любить оповідати байку про те, як Сталін не вірив у заплановану німецьку війну з радянськими: через спостереження розвідки за чисельністю овець у контрольованих на той час Німеччиною країнах Європи – тих, де займаються вівчарством. Такий собі хрестоматійний взірець розвідницької аналітики, що за красою логіки подібний на розгортання папороті. Ланки міцно тримаються купно: територія велика – пройти її, навіть без особливого спротиву, неможливо за принципом «бліцкригу» – настане зима: буде дуже холодно, щоби могти щось робити на свіжому повітрі (наприклад, воювати, або просто просуватися вперед) – людей потрібно, отже, нормально одягнути – помічними у цих широтах можуть бути тільки кожухи і кожушки – а це вівці – для наступу кількох мільйонів потрібно кілька мільйонів здертих з овець шкір – розвідка доносила, що ніякої особливої активності у (як вони уміли висловлюватися) шкірзаготівлі не спостерігає. Тож який наступ без кожухів? Це самогубство… Сталін бував у Сибіру, навіть кілька разів утікав з сибірських місць позбавлення волі. А тому знав, що таке зима і холод. Правдоподібно, він зробив з цього кілька важливих висновків. Хоча би такий, що європейська цивілізація скерована на те, щоби холод якнайменше винищував людяність і працездатність, тому німці мали би дбати про утеплення своїх солдатів. Натомість зовсім інший висновок стосувався внутрішнього застосування – холод є найкращим союзником тиранії. Охолодження – це шлях до покори і знелюднення. Коли ж є стільки упокореного матеріалу, то про ефективність працездатності кожного зокрема можна вже не турбуватися.
Радянська система, з якої ми ще не цілком вилізли, розглядала холод як обов'язковий елемент абсолютної влади. Випробування, виховання, виправлення, гартування, покарання холодом органічно увійшло у всі базові інституції, в яких реалізувалися організаторські здатності держави, що за взірець усіх цих інституцій взяла сибірську каторгу. Холодно мало бути в лаґерях, у тюрмах, у бурах і карцерах, у сізо, у армії, у сільських школах і лікарнях, у поїздах, у фапах і клубах, у вбиральнях… Мерзнути – це заслужено і правильно. Тепло належиться тільки найдостойнішим.
Навіть наприкінці вісімдесятих радянські солдати цілу зиму потерпали від постійного холоду. Блага шинеля, картонні чоботи, спрані архаїчні підштанці, стерті фланелеві рукавиці на два пальці, в яких неможливо було робити хоч щось тонше. Замерзла бойова техніка. Тонесенькі коци у зимних казармах. Величезні намети у голому полі, які не могли навіть трохи зігрітися ні чавунною пічечкою, до якої завжди бракувало палива, ні диханням кількох десятків охолоджених тіл. Не дивно, що на варті, де видавали знерухомлюючі кожухи, так солодко засиналося. У польових умовах замерзали не тільки зупа і чай, а й хліб. Дивно, але кожен ранок починався з огляду, на якому виявляли і конфісковували усі недозволені утеплення – светерки, шалики, якісь обмотки, індивідуальне зігрівання вважалося злочином проти ладу. Обморожені руки мастили салідолом, на поверхні їжі утворювалася крига з комбіжиру. Це все ніяк не нагадувало радісних зимових малюночків у дитячих книжечках і підручниках. Попросту капут. Як потому ті нещасні німецькі солдати, яких вперше послали на війну у холодну зиму без кожушків.
Тепер, згадуючи такі речі, уявляю собі, що українська армія таки є. Завдяки новим матеріалам, з яких роблять військовий одяг у всіх холодних країнах світу. А передовсім тому, що – навіть тоді, коли про це замало подбали, – нікому із солдатів, як у стародавні часи, не боронять утеплюватися власним коштом і старанням. Масова змерзлість перестала бути чеснотою на вимогу.
06.12.2018