Передісторія
Коли піднімешся на вершину, єдиний шлях далі веде донизу. Щось подібне сталося з «Бітлз» після виходу їхнього альбому «Оркестр клубу самотніх сердець сержанта Перця» («Sgt. Pepper Lonely Hearts’ Club Band») влітку 1967 року. То був найкращий альбом «усіх часів й усіх народів», поруч з яким можна поставити хіба «Темну сторону місяця» («Dark Side of the Moon») «Пінк Флойд». Це не заперечує, однак, факту, що «Sgt. Pepper» став вершиною у рок-музиці. Але після виходу цього альбому «Бітлз» ніколи більше не вдалося повторити свого успіху. Ба більше: починаючи від літа 1967 року, їхній дальший шлях був позначений трагедіями, скандалами і провалами.
Першою у цій черзі стала смерть їхнього менеджера Браяна Епстайна, який помер внаслідок передозування карбромалом. Зразу після його смерті народилася легенда, що це було самогубство. Епстайн став менеджером «Бітлз» у 1962 році. Вони багато завдячували йому на своєму шляху до слави й успіху. Це Епстайн наполіг, щоби музиканти змінили свій вигляд і стали більш прийнятними для публіки. А головне, він полагоджував їхні гастролі, спочатку національні, пізніше європейські, а з 1964 року – в усьому світі, від США до Японії. Епстайн навіював відчуття стабільності і довіри, навіть якщо заради цього йому доводилося блефувати. Зокрема в Нью-Йорку він, щоби переконати місцевих менеджерів запросити «Бітлз», під час розмови з ними вдавав, що до нього подзвонив менеджер «самого» Елвіса Преслі.
Улітку 1966 року «Бітлз» вирішили раз і назавжди покінчити з гастролями й закритися у студії. Їхній 5-річний контракт з Епстайном закінчувався влітку 1967 року – менеджер почувався непотрібним і не знав, що робитиме далі. Однак ті, що зустрічалися з ним в останні дні перед смертю, твердили, що Браян не показував жодних слідів депресії чи тривоги. Тому вважається, що він помер унаслідок нещасного випадку. Таким, до слова, був офіційний висновок слідства.
«Бітлз» дізналися про смерть Епстайна, коли проходили школу медитації з індійським гуру Магаріші на півночі Британії. Це стало для них шоком. Джон Леннон називав Браяна «одним із нас». Магаріші переконував, що не варто надто сумувати: Епстайн не вмер, він тільки перейшов у інший світ, а їхній траур тільки затримує його перехід і робить його тяжчим. Серед «Бітлз» ніхто не вірив у ці бздури – окрім Джорджа Гаррісона, який сліпо довіряв гуру і слово у слово повторив цю версію журналістам.
Смерть Епстайна показала, чим насправді він був для «Бітлз». Він був більше, ніж менеджером. Він був батьківською фігурою, міг втримувати їх як пустотливих дітей в одній сім'ї. Або генералом над командою лояльних офіцерів. Після його смерті кожен із музикантів дрейфував своїм шляхом: Гаррісон все більше захоплювався індійською музикою і філософією, Джон Леннон і Рінґо Старр знімалися у фільмах, а всі разом вони управляли (чи вдавали, що управляли, бо не мали найменшого поняття у бізнесі) щойно заснованою спільною компанію «Apple Core», яка була радше великою утопією, ніж засобом заробляння грошей.
За таких обставин роль генерала пробував перебрати на себе Пол Маккартні. Впевнений у своїх силах, він запропонував у вересні 1967 року зняти новий, третій за порядком, фільм. Цього разу то мала бути стрічка без сценарію – чиста імпровізація. Трупа відібраних осіб: товстезна леді, карлик, поет-комедіант, актриса, яка мала вдавати наречену Пола, та «Бітлз» зі своїми приятелями – мусіли сісти в автобус і вирушити у тур. Фільм мав бути про те, що ставалося з ними по дорозі, з сценами, які придумували на ходу.
Фільм «Магічна таємнича прогулянка» («Magical Mystery Tour») показало БіБіСі на другий день Різдва 1967. Прем'єра закінчилася провалом. Глядачі не розуміли сенсу сцен, гумор був вимученим. Маккартні виправдовувався, що причиною був невдалий вибір часу (під час Різдва глядачі очікували екстравагантної розважальної програми, а не на психоделічного фільму), а також факт, що кольорову стрічку показали у чорно-білому форматі. От за десять років, коли фільм «відстоїться», – продовжував він – люди оцінять його як класику і залюбки повертатимуться до нього.
Цього ніколи не сталося: ані 10, ані 50 років по тому. Але у двох піснях з цього фільму – «Дурник на горбі» («Fool on the Hill») Пола Маккартні, а особливо «Я – морж» («I am the Walrus») Джона Леннона – виразно пробивалися відблиски геніальності. Однак добрі 2–3 пісні – це надто мало для доброго альбому.
Підчас і після провалу «Magical Mystery Tour» вони записали два успішні синґли, які попали у топ бестселерів – «Hello, Goodbye» («Привіт, прощай»; на стороні «Б» був «Я – морж») у грудні 1967 року та «Lady Madonna» у березні 1968-го. Але цього було мало. За умовами контракту (який перетворився вже у звичку, навіть коли перестав діяти), «Бітлз» мали щороку випускати хоча б один альбом і два синґли.
Матеріал на новий альбом вони назбирали навесні 1968 року, коли вирішили продовжити свій експеримент із Магаріші. У березні 1968 року «велика четвірка» у великому товаристві поїхала у його богословський коледж у Гімалаях, щоб вчитися трансцендентальної медитації. Що сталося в Індії і ким насправді був Магаріші, залишається предметом контроверсій. З «Бітлз» ним захоплювався Джордж Гаррісон, інші ставилися без особливого ентузіазму, а Джон Леннон вважав його просто шарлатаном. Магаріші називали «веселим гуру» (giggling ghuru): кожне своє друге-третє речення він супроводжував сміхом чи, радше сказати, смішком. Його техніка медитації полягала в тому, що він давав кожному мантру, яку треба було повторювати із заплющеними очима, поки вона не витіснить з голови інші думки. «Бітлз» спочатку змагалися між собою, хто може робити це довше. Ніхто не зумів перевершити Пруденс Ферров, сестру актриси Міі Ферров. Пруденс усамітнилася у своєму шале на цілих три тижні, стараючись – як жартували інші – прийти до Бога швидше за всіх. Більшість не поділяла такого фанатизму – вони просто відсипалися, пробували місцеву кухню, загоряли і робили те, що евфемістично називається «займатися любов'ю» (благо, що всі приїхали зі своїми дружинами чи нареченими).
Першим не витримав Рінґо. Його хворий шлунок не зносив індійської їжі, і разом з жінкою він сумував за дітьми. Рінґо виїхав після двох тижнів. Джон і Пол покинули колонію ще через два тижні – правдоподібно, коли дізналися: гуру нібито використовував свій авторитет, щоби добиватися сексуальної близькості з жіночою частиною комуни. За одною з версій, мішенню його зазіхань була Міа Ферров. За іншою, Джону і Полу просто набридло медитувати, і вони використали злосливу плітку як привід вернутися додому.
Так чи інакше, наприкінці травня 1968 року «Бітлз» повернулися до своєї студії на Abbey Road і почали роботу над новим альбомом на основі тих пісень, які написали в Індії. Жоден із них ніколи не навчився читати ноти – писали музику «на слух», користаючи з тих інструментів, які були під рукою. В Індії вони не мали нічого, окрім гітар, тому всі пісні відзначалися гітарною простотою. Але ніколи раніше «Бітлз» не працювали так успішно та плодовито, як за ці декілька тижнів у колонії Магаріші. Залишалося питанням, чи цей успіх їм вдасться відтворити у студії.
Робота у студії
Звукорежисер Джоф Емерік, який працював з «Бітлз» від перших альбомів, згадував, що після Індії вони змінилися до невпізнання. Перед тим вони були підтягнуті і розбірливі, веселі та дотепні – після поїдки вони виглядали запущено й неохайно, стали вщипливими та їдкими. Раніше «Бітлз» були одною веселою компанією друзів на все життя. Тепер вони ледве зносили один одного.
Пол далі намагався грати роль лідера. І мав на це підстави: як музикант, він на голову перевершував трьох інших «Бітлз». Але якщо він пробував показати Джорджу чи Рінґо, як грати їхні партії, ті двоє надувалися або огризалися. Іншою лінією конфлікту були Джон і Рінґо. Одного дня їхні стосунки досягли такого рівня напруги, що повітря у студії можна було різати ножем.
Єдиною парою, яка могла більш-менш працювати спокійно разом, були Джон і Джордж. Але коли дійшло до запису пісні Джорджа «Поки моя гітара ніжно плаче» («While My Guitar Gently Weeps»), Джон підкреслено грав її так байдуже і погано, що його довелося замінити на спеціально запрошеного з тої нагоди Еріка Клептона. На четвертому місяці роботи Рінґо покинув студію, поклявшись ніколи не вертатися в неї. Він вернувся за два тижні. Але за той час дві пісні «Назад в СРСР» («Back in the USSR») та «Дорога Пруденс» («Dear Prudence») записали без нього: на ударних грав Пол.
Новий альбом писали на новій апаратурі, яка могла записувати на восьми доріжках замість чотирьох. А це означало, що відпала потреба грати і співати разом. Кожен міг награти свою партію окремо, а потім її мікшували разом з іншими партіями. Відтепер четвірка рідко збиралася разом. Принаймні, нова техніка сприяла тому, що «Бітлз» все більше воліли працювати поодинці. Пісня Джона Леннона «Джулія» («Julia») була першою, яку від початку до кінця він записав сам, без участі інших. Та не він започаткував цю традицію – першим був Пол, який сам без інших записав у 1965 р. «Yesterday». У «Білому альбомі» Пол Маккартні продовжив і помножив цю традицію, записавши самостійно аж п'ять пісень: «Дрозда» («Blackbird»), «Син матінки природи» («Mother Nature’s Son»), «Пиріжок з дикого меду» («Wild Honey Pie»), «Марто, моя дорога» («Martha My Dear») та «Чому би нам цього не зробити на дорозі?» («Why Don’t We Do It on the Road?»).
Джордж Мартін та Джоф Емерик
Траплялися речі, які неможливо було уявити раніше. Всі записи відбувалися під контролем Джорджа Мартіна. Своїм успіхом «Бітлз» завдячували йому так само, а може навіть більше, аніж Браяну Епстейну. Принаймні, нікого іншого так часто не називали «п’ятим Бітлом». Професійний музикант з класичною освітою, він аранжував їхню музику. Нерідко його ідеї – як-от прискорити темп у «Please, please me» або додати струнний квартет до «Yesterday» – перетворювали пісню у гіт. Мартін був знаний зі своєї врівноваженості. Він працював рівно і стабільно, нібито не помічаючи того, що робиться у студії. Але одного дня, коли він зробив зауваження Полу Маккартні, а той огризнувся до нього, Джордж Мартін не витримав і вперше (!) підвищив голос.
У студії панував хаос. Одного дня Пол появився у ній разом зі своєю собакою – великою англійською вівчаркою Мартою, «героїнею» його пісні «Martha My Dear». Джоф Емерік запанікував, що вона зачепить один із проводів на підлозі й її вдарить струмом – не кажучи вже про те, що порушить запис. До честі Маккартні, це перший і єдиний раз, коли він взяв зі собою собаку. Хоча, з іншого боку, Марта була єдиним сотворінням, котре своїм добрим характером могло відновити злагоду між колишніми друзями.
Але найбільшою зміною була поява у студії (і, відповідно, у піснях альбому) жінок. На момент запису всі «Бітлз», окрім Пола Маккартні, були одружені. Пол у грудні 1967 р. заручився з Джейн Астер. З нею він перебував у стосунках дуже давно, навіть мешкав у домі її батьків. Знайомство з родиною Астерів, де класична музика і високе мистецтво були чимось самозрозумілим, вплинули на його пісні – вони стали більш софістикованими. Після побуту в Гімалаях стосунки почали розвалюватися. Джейн зловила Пола на зраді, і це, а також його небажання, щоб наречена робила свою незалежну кар'єру, призвели до розриву.
Джон взяв у Гімалаї дружину Сінтію з надією врятувати свій шлюб. Але в Індії він більше шукав товариства інших, аніж був з нею. По дорозі назад, у літаку, оголосив Сінтії, що шлюбу прийшов кінець. У той час Джон уже зустрічався з Йоко Оно і не приховував цих стосунків, появляючись разом із нею у публічних місцях. 30 травня 1968 року він привів її до студії. Йоко мовчазно сиділа під час записів, а в перервах ходила за Джоном як тінь, навіть коли він йшов у туалет.
Її присутність дратувала всіх. Джон не зважав. Одного дня він, з ніким не порадившись, передав їй мікрофон і запропонував заспівати одну з вокальних партій. Іншого разу він запитав її думку щодо запису, і Йоко насмілилася запропонувати змінити темп. Стало очевидним, що Джон трактує її як «п’ятого Бітла». Джордж називав її відьмою, Рінґо ненавидів її, а Пол зреванжувався тим, що почав приводити у студію свою нову пасію, фотографа Лінду Істман – майбутню Лінду Маккартні. Вслід за ним так почав діяти Джордж, приходячи на записи зі своєю дружиною Петті. Внаслідок цього «жіночого вторгнення» голос Йоко Оно чуємо у піснях «The Continuing Story of Bungalow Bill», «Revolution 1» та композиції «Revolution 9» (яка не схоже ні на що з того, що робили раніше «Бітлз», і має виразний відбиток авангардизму Йоко); а Петті та, знову ж таки, Йоко – у пісні «Birthday». Голосу Лінди на цьому альбомі не чути – вона почала співати лише пару років по тому, коли стала Ліндою Маккартні. Але їй завдячуємо фотографіям, зробленим у студії під час запису альбому.
Поява Йоко і Лінди у студії послужили підставою для тези, що «жінки погубили “Бітлз”». Насправді погибель сталася б неминуче, з жінками чи без них. Найгіршим був розрив між Джоном і Полом. Абсолютна більшість пісень «Бітлз» йшла під їхнім подвійним авторством. Як правило, один із них мав головну ідею, а інший розвивав її музично чи словами – особливо, коли вона «застрягала». У цій парі Пол був більше музикантом, Джон – поетом. Пол писав свої пісні як мелодію, до якої припасовував слова. Джон, навпаки, спочатку придумував слова, а потім підкладав музику, не дбаючи про її мелодійність. Тому як автор гітів Пол був успішніший за Джона. За оцінкою Джорджа Мартіна, якби коли-небудь дійшло до справедливого, а не рівного поділу гонорарів за пісні, то Полу би дісталося 80%, а Джону – 20%. До цього часу жоден із них не зважав на таку нерівність – вони працювали у парі і потребували один одного. Відтепер кожен писав своє. І Джон не втримувався від злосливих коментарів на адресу пісень Пола, називаючи їх «ср..ю бабською музикою».
Найбільш Джона бісила «Ob-La-Di, Ob-La-Da». Він ненавидів цю пісню всім своїм серцем. Ситуацію ускладнював факт, що Пол хотів зіграти її у стилі реґґей, але ніяк не міг вибрати правильного темпу і записував її знову і знову. Коли після довгих годин роботи Пол запропонував стерти всі попередні спроби і почати з нуля, Джон не витримав і кулею вибіг зі студії. Він повернувся за пару годин, хитаючись і матюкаючись, сів за піаніно і почав з усієї сили бити по клавішах з криком «От як має звучати ця […] пісня». У результаті вона пішла саме у цьому варіанті. Це був єдиний випадок під час запису альбому, коли один із цієї двійки справив позитивний вплив на пісню іншого.
Напруження між Джоном і Полом мало концептуальний характер. «Sgt. Pepper» був альбомом Пола і дратував Джона від початку до кінця своєю концептуальністю і перфекціонізмом. Цей альбом, на його думку, був «найбільшим г…м [biggest load of shit], яке ми коли-небудь зробили». Тому Джон свідомо записував наступний альбом як антипепперівський. Найбільше пісень на ньому (13 із 30) належало власне Джону: «Glass Onion», «The Continuing Story of Bungalow Bill», «Happiness is the Warm Gun», «I’m So Tired», «Julia», «Dear Prudence», «Everybody’s Got Something to Hide Expect Me and My Monkey», «Revolution 2», «Yer Blues», «Sexy Sadie» та «Good Night». За винятком несподівано м'якої (і прекрасної) «Julia» та колискової «Good Night», решта його пісень позначені агресивністю та депресією. Полові належали «лише» 11: «Back in the USSR», «Blackbird», «Honey Pie», «Junk», «Mother Nature’s Son», «I Will», «Ob-La-Di, Ob-La-Da», «Happy Birthday», «Helter-Skelter» і «Rocky Racoon». За винятком «Helter-Skelter», яка більше нагадує Джонову пісню, всі решта є виразно Полові, тобто мелодійні й легкі, а «Rocky Racoon» ще й, до того ж, з добрим гумором.
За звичкою, частка Джорджа була скромною. Але цього разу вона була найбільшою за весь час і представленою чотирма піснями: «While My Guitar Gently Weeps», «Piggies», «Long, long, long» i «Savoy Truffle». Окрім того, ще дві його пісні були записані, але не ввійшли в альбом: «Not Guilty», яку забракували після 102 (!) записів, та «Sour Milk Sea», котру Гаррісон записав разом з Полом, Рінґо та Еріком Клептоном, а вкінці «віддав» малознаному співакові заради промоції останнього.
І вперше за всю історію «Бітлз» на альбомі появилася пісня, яку написав Рінґо Старр – проста («на три акорди») «Don’t Pass Me Buy», котру саркастичний Джон Леннон оголосив найгеніальнішою піснею, яку вони коли-небудь записали.
Під час роботи над «White Album» було відчуття, що поблизу цокає бомба сповільненої дії. Джоф Емерик не витримав і покинув студію, тому для останніх записів треба було шукати нового звукорежисера.
Були, однак, і короткі моменти прояснення. Як тільки «Бітлз» закінчували міксувати свої музичні партії і збиралися біля мікрофона, щоби записати вокал, атмосфера у студії мінялася. Вони знову поводилися як колись – старі друзі, котрі жартують і сміються з усього та з самих себе.
Це закінчувалося, як тільки вони знімали навушники. Музиканти знову поверталися один до одного спинами, і пекло розверзалося по-новому.
02.12.2018