Найбільший удар цьогорічних осінніх вітрів – смерть Бога театру, як писав польський театрознавець Роман Павловський, Еймунтаса Някрошюса. Здавалося, що світ зупинився, що професія втратила сенс. З часом прийшло усвідомлення, що наше захоплення в більшості залишається на словах, до писання руки не доходять. Навіть про Някрошюса написано злочинно мало. Як не дивно, смерть цієї людини примусила мене повернутись до поточних осінніх театральних подій, щоби означити в просторі, часі, емоційній пам’яті.
Десять днів наприкінці жовтня у Чернівцях тривав ХІІІ фестиваль комедії «Золоті оплески Буковини». Розпочався він святкуванням 60-річчя обласного огляду-конкурсу аматорських колективів «Буковинська театральна весна». Впродовж дня аматори представляли свою творчість на театральній площі. А ввечері переможці – народний аматорський театр будинку культури села Драчинці Кіцманського району Чернівецької області – виступив на сцені Чернівецького обласного українського музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. Театр села Драчинці – родинний в буквальному сенсі: там задіяні різні покоління однієї родини. Комедія-водевіль «Hа вулиці скрипка грає» за п’єсою С. Васильченка «На перші гулі» виявилась цікавою за театральною формою, яскравою у музичному вирішенні, де не обійшлося без троїстих музик, і зачаровувала відкритістю акторів, незважаючи на їхній вік. Початок був справді святковим.
Наступного дня виступав Театр королеви Марії (Румунія, м. Орадя). Для свого першого показу в Україні театр обрав відому (її, здається, грали майже у всіх українських театрах) виставу за п’єсою Марії Ладо «Дуже проста історія». Румунська версія у постановці Ельвіри Рімбу розвінчувала жорстокість людського світу і тяжіла до ідеалізації тваринного, бо саме там відчувалася істина буття. Виконавцем головної чоловічої ролі був уродженець Чернівецької області Андріан Локовей – потужний актор, який володіє тонким нюансуванням балансування від брутальної жорстокості до тремтливої ніжності. Нині він поєднує акторство із посадою художнього керівника театру королеви Марії.
«Дуже проста історія», Театр королеви Марії (Румунія). Фото – Євгенія Калюжка
Дві перші вистави поставили високу планку театральної культури, тому таким несподіваним ударом був виступ Хмельницького академічного обласного музично-драматичного театру імені М. Старицького. Театр привіз свою останню прем’єру «Собака на сіні» Лопе де Вега. Режисер – колишня львів’янка Людмила Колосович. Ще працюючи художнім керівником Львівського муніципального театру імені Лесі Українки, Людмила Колосович ставила виставу за цим твором зі своїми вихованцями. Здається, що приповідка «двічі в одну річку не ввійдеш» зіграла з нею поганий жарт. Бо комедії не було, був карнавал несмаку.
Вже з острахом чекали на виступ Дніпровського драматичного молодіжного театру «Віримо», хоч дуже хотілося побачити цей театр, чия творчість овіяна легендами. Та й грати у цій виставі мав Олег Шульга, який нині є окрасою сучасного українського кіно. Зокрема не можна забути його роботи у фільмі «Червоний» та «Позивний «Бандерас». Олег був на війні, міг влаштуватись після успіху своїх ролей в кіно у Києві, але залишився вірним своєму студійному братству. На жаль, саме театр «Віримо» організатори «кинули під бронепоїзд», оголосивши, що він грає російською мовою, не розповівши історію цього колективу, який поступово переходить на творення вистав українською мовою. Нічого не розповіли і про Олега Шульгу, хоча саме в цей час у Чернівцях тривав прем’єрний показ фільму «Позивний «Бандерас». Мова стала причиною протесту чернівчан, які вирішили не приходити на російськомовні вистави. Тож дніпровці грали «Забути Герострата» Григорія Горіна – виставу декларативну, пронизану тривогою українського сьогодення – у напівпорожньому залі. Автором суворої сценографії є Марія Ткаченко, режисером – художній керівник театру Володимир Петренко. Це надзвичайно добра людина в житті і дуже чітка у своєму театральному світобаченні в професії. Його «Забути Герострата» – попередження для кожного з нас. Прикро, що багато хто не побачив цієї вистави, яка, як справжня трагікомедія, тримає глядача в напрузі до фіналу і навіть потім не відпускає.
«Забути Герострата», Дніпровський драматичний молодіжний театр «Віримо». Фото – Євгенія Калюжка
Традиційно на фестиваль запрошують Національний академічний український театр імені Івана Франка: і як дарунок глядачеві, і у сподіваннях, що він принесе добрий касовий збір. Тим більше, що на цю виставу франківчан в Чернівцях чекали два роки поспіль. Минулого року виставу «Незрівнянна», поставлену як бенефіс на ювілей народної артистки України Наталі Сумської, не вдалося привезти через хворобу Анатолія Хостікоєва. Тож глядач з дворічною спрагою заповнив театр «по вінця». Здавалося, що вже й немає значення, що будуть грати актори, головне – побачити кумирів. Першість в глядацьких симпатіях належала Анатолію Хостікоєву, хоча вистава трималась на акторській одержимості Наталки Сумської, яку підтримував оркестр театру. Глядачі дарунком були задоволені.
«Незрівнянна», Національний академічний український театр імені Івана Франка. Фото – Євгенія Калюжка
Наступними виступали заньківчани з «Ревізором» Гоголя у перекладі Остапа Вишні. Вистава, яку у Львові грають дуже мало, у стінах Чернівецького театру прозвучала досконало. Скорочення, які зробив режисер Вадим Сікорський, додали виставі темпоритму і актуалізували вічні проблеми, поставлені письменником. Недаремно Вадим Сікорський отримав нагороду журі за краще режисерське вирішення, а виконавець ролі Городничого Степан Глова – за краще виконання головної чоловічої ролі.
«Ревізор», Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької. Фото – Євгенія Калюжка
Господарі фестивалю – Чернівецький обласний український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської репрезентував свою останню прем’єру «Дванадцята ніч, або як собі хочете» В. Шеспіра у постановці молодого режисера Дмитра Гусакова, який щойно очолив Хмельницький академічний обласний музично-драматичний театр імені М. Старицького. Театр використав чудовий переклад Максима Рильського, але при акторському «умінні» забувати текст довелося почути багато мовних огріхів. У цій «оманливій комедії почуттів» – так жанрово режисер означив свою виставу, було справді багато омани, але також були острівці справжньої акторського гурманства, коли текст Шекспіра наче народжується на сцені саме цієї миті. Осердям вистави стала Марія, камеристка Олівії, у її руках «закручуються» людські долі. Виконавиця цієї ролі Марія Романова – органічна, пластична, з тонким відчуттям гідності. Найбільшою режисерською помилкою було призначення на роль Себастьяна тендітної акторки Марини Тимку, яка навіть візуально виглядала меншою від Олівії. Відповідно історія кохання набувала обридливої комічності. Достойно до шекспірівського слова та естетики режисерського задуму існували капітан корабля – заслужений артист України В. Стаханов, Орсіно – А. Циганок, Віола, сестра Себастьяна – заслужена артистка України В. Головко. Альтернативне журі фестивалю визнало виставу «Дванадцята ніч, або як собі хочете» – кращою.
«Дванадцята ніч, або як собі хочете», Чернівецький обласний український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської. Фото – Євгенія Калюжка
Театр імені Міхая Емінеску з міста Ботошани (Румунія) – неодноразовий учасник фестивалю «Золоті оплески Буковини» – не перестає дивувати. Цього року театр привіз чеховського «Дядю Ваню» у вишуканій постановці Антонелли Корнікі. На першому плані тут опинилися жінки: дівчатко Соня – Александра Вікол і жінка у віці Олена Андріївна – Джіна Патраску-Замфіраче. Дві особистості у пошуках гармонії світу в собі і в навколишньому середовищі. Одеський академічний театр музичної комедії імені М. Водяного привіз мюзикл «Оскар» за п’єсою К. Маньє, музика М. Самойлова. Постановка залишила відчуття, наче ми зависли в машині часу всередині минулого століття. Та й до жанру мюзиклу ця вистава мала досить відносне означення. Але публіка торжествувала у своєму захопленні. Здається, селфі з акторами театру тривали декілька години. І мистецькі критерії існували в цій ситуації десь за межами дійсності.
Останню конкурсну виставу представив Дніпровський академічний обласний український молодіжний театр (колишній ТЮГ + театр ляльок), який представив «#Igroki» (саме в такій транскрипції подана назва вистави за Гоголем). Режисер Павло Гатілов, який належить до молодої когорти української режисури, вирішує виставу в естетиці «95 кварталу», і таке рішення має право на існування. Питання в іншому: чому театр, означений як «український», грає вистави російською мовою? Художній керівник театру Віталій Денисенко не втомлюється стверджувати, що вони б творили вистави українською, якби їм достатньо платили. Тоді виходить, що українська держава платить гроші українському театру для того, щоб він грав російською? Такий нонсенс можливий лише в Україні.
«#Igroki», Дніпровський академічний обласний український молодіжний театр. Фото – Євгенія Калюжка
З театральних новин Львова – прем’єра в театрі імені Леся Курбаса
Постановку здійснив також молодий режисер з Одеси Іван Уривський. Хлопець з Кривого Рогу, який навчався у гірничому інституті, несподівано вирішує стати актором, але… вступає на режисуру до Київського національного інституту культури та мистецтв. Дипломна робота – «Дядя Ваня» А. Чехова. Уривський, мабуть, єдиний з молодих українських режисерів тяжіє до інтерпретації класики. Ось і для постановки в театрі Курбаса він вибрав соціально-психологічну повість Івана Франка «Перехресні стежки». Назва символізує «перехрещені» життєві шляхи персонажів. Кожен із героїв є носієм сформованого світогляду, має власні плани, інтереси, правила й норми. Всі герої різних статей, різних соціальних прошарків, професій, врешті – різних національностей. Проблематика повісті надзвичайно широка: соціальні проблеми добра і зла, особистості і народу, бідності і багатства, людської гідності і духовної ницості, людини і закону.
«Перехресні стежки»: Баран – Ярослав Федорчук, Стальський – Олег Стефан. Фото Даря Бедернічек
Іван Уривський – атмосферний і чуттєвий режисер, тому вибирає Людину, як парадигму любові. У цій виставі лише четверо дійових осіб. Регіна – Оксана Козакевич, Євген Рафалович – Микола Береза, Валеріян Стальський – Олег Стефан, Баран – Ярослав Федорчук. Кожний – як окрема планида, кожен – зболена душа. Сценографії практично немає, лише «тумани», з яких виринають герої як привиди нашої чи режисерської уяви. І музика, яка б’ється в унісон з їхніми серцями. Як викарбовує, пробує крок напівбожевільний Баран – Ярослав Федорчук. Скільки болю в його скульптурній постаті, яка здатна вміститися в маленькій дитячій балії і раптово охопити весь простір сцени. Його майже не чутно. І в якусь мить розумієш, що його «нечутність» доречна, бо хіба словами вимовиш біль, який ніколи не вирвеш зі свого серця? Регіна – Оксана Козакевич – лялька в чоловічих руках чи душа, яка намагається вирватись з тенет сірих безконечних буднів. Рафалович – Микола Береза – не правдошукач, а слабкий мужчина, нездатний захистити своє кохання.
Українська літературна критика розглядає «Перехресні стежки» в двох сюжетних лініях: як показ важкого життя зубожілого галицького селянства, і як зображення громадської діяльності адвоката Євгена Рафаловича. Для Івана Уривського ці ракурси неважливі, бо для нього, як і для Франка, найважливіша – Людина. Уривський навіть в садистській постаті Валеріана Стальського бачить трагічну особистість. Олег Стефан у цій виставі зіграв одну з найкращих своїх ролей. За фарисейською ніжністю, яка, очевидно, є втіленням жорстокості, ображена мала дитина, який забракло льодяника-когутика. Ображеність, яка руйнує весь світ навколо, а перш за все – власну душу. Четверо героїв тут – як чотири сторони світу, як лакмусові папірці недолюбленості. Смерть – як фатум, вона в доріжці-тісті, в непорочності квітів, в черевиках, які переходять з ніг одного до іншого. І пригадується буддистська мудрість: щоб зрозуміти іншу людину, треба вдягнути її черевики. Щоб зрозуміти все недоказане Франком, треба впустити його в своє серце. Читати не розумом, а душею. І тоді народиться театр.
«Перехресні стежки»: Регіна – Оксана Козакевич, Рафалович – Микола Береза. Фото Даря Бедернічек
PS. До речі, одеський режисер принципово переконаний, що вистави в Україні мають гратися українською мовою. Іван Уривський трудоголік, і акторів вибрав таких же ж одержимих, як сам. Проект реалізовано за підтримки Міністерства культури України за грантом Президента України. Як добре, що перехресні театральні стежки привели Івана до Львова. Для мене ця вистава як тихий реквієм за Някрошюсом, де звучать нотки сподівань на український театр, бо молоді так відкривають нам своє серце.