Минуло п’ять років з моменту початку Революції гідності. Чи виконано «вимоги Майдану»?
«Вимоги Майдану» були річчю однаково індивідуальною і загальною, суб’єктивною і об’єктивною. То був подразник, який вивів на вулицю студентів у листопаді, тоді, коли вони ще вірили у можливість підписання Угоди про асоціацію. Пізніше дещо інший подразник підбурив українців до «маршу мільйонів», після того, коли влада зважилася на побиття молоді. І тоді це вже був протест не просто «за Європу», а проти поліцейської, авторитарної держави. Ще пізніше цей внутрішній кодекс Майдану унеможливив компроміси чи навіть «договірняки» поміж владою та опозицією. Адже на тому етапі, коли політикам здавалося за достатнє домовитися про «уряд національної єдності» під примару конституційних змін, громада вже була проти: громаді було мало пересування меблів – хотілося зміни засад. Ще частина вимог, котрі Майдан адресував персонально Януковичу, згодом перейшла під відповідальність Порошенка, Яценюка та інших.
«Вимоги Майдану» змінювалися. Одні резонували в натовпі, змушуючи єднатися правих і лівих, традиціоналістів і лібералів. Інші ж, хоч і сприймалися контраверсійно, та все ж таки не провокували серед «майданівців» розколів, не концентрували на собі фокуса чийогось роздратування чи занепокоєння. Сьогодні вже далеко не так. Між політичними колами та громадськими середовищами пройшли десятки ліній розколу. Всередині колишніх політичних союзників – чвари. Такі самі чвари спалахують навіть між організаціями та активістами.
Яких здобутків досягнув Майдан, наскільки важкими будуть наслідки конфліктів між учорашніми «майданівцями» і які ризики постають перед «постмайданівською» державою – коментують директорка фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва Ірина Бекешкіна, професор кафедри політології Києво-Могилянської академії Олексій Гарань, завідувач відділу Інституту філософії НАНУ Євген Бистрицький.
Олексій ГАРАНЬ:
Майдан є дороговказом для наших дій
– Коли ми говоримо про п’яту річницю Майдану і про оцінку Майдану, то тут вимальовуються два напрямки.
Перший – це історичне місце Майдану. Думаю, тут нема сильних різночитань: Майдан визнається як велика подія, яка відіграла ключову роль у зміні України. Майдан дав поштовх, який ми відчуваємо і будемо відчувати надалі.
А друге – Майдан є дороговказом для наших дій. Очевидно, маємо зробити ще дуже і дуже багато для того, щоб виконати вимоги Майдану.
Існує дискусія: Майдан був рухом «за» – чи рухом «проти»? Очевидно, що це був рух проти тодішньої влади, але також це був і рух «за». Якщо прочитати вимоги Майдану, то там є багато речей, котрі можна чітко означити як рух «за». На жаль, серед них є речі, котрі зроблені, але є й не зроблені.
Скажімо, серед невиконаних – вимога Майдану про парламентські вибори з відкритими списками. Ми розуміємо: навряд чи це зроблять, принаймні до найближчих парламентських виборів.
Разом із тим, однією з перших вимог Майдану була політична реформа. Повернення до конституційної реформи зразка 2004 року – це те, що змінило характер нинішнього конституційного дизайну. Ми не маємо Президента з надширокими повноваженнями, типу Кучми чи Януковича. І це є добре: наша конституційна система достатньо збалансована. Коли ж говорять про те, що відбувається рух до монополізації влади, то насправді я бачу зовсім іншу проблему: навіть якщо влада хоче зробити правильні і потрібні речі, вона змушена шукати підтримку, змушена шукати голоси в парламенті, і далеко не завжди ця підтримка є. Я бачу, що проблема не в монополізації влади, а скоріше в нездатності ефективно втілювати прийняті рішення через те, що в нас існує політичне протистояння.
Якщо ж говорити про успіхи, то найпомітнішими – це очевидно – є успіхи у сфері зовнішньої політики: Угода про асоціацію, безвізовий режим, зменшення залежності від Росії.
Євген БИСТРИЦЬКИЙ:
П’ять років самотності влади
– Мені хотілося б говорити не про п’яту річницю Майдану – я говоритиму про п’ятий рік усамітнення влади від громадянського суспільства.
Згадаймо, як починався Майдан. Виник протест, який одразу розділився на дві частини: на Європейській площі зібралися представники політичних сил, а друга частина, пересічні громадяни, стояла на Майдані Незалежності. Між ними, загалом кажучи, не існувало тісного взаємозв’язку. Коли я був на Майдані, пропонував гуртуватися, але мені відповідали: вони проти. Протест був спрямований не тільки проти Януковича – спостерігалося розчарування і в тих політиках, які перебували в опозиції до Януковича.
Пізніше політики розчинилися серед «майданівців». Ми повернулися до певного первинного стану, коли політики і громадяни об’єдналися. Піковим уособленням цього єднання був епізод, коли теперішній лідер нації стоїть на бульдозері, а навколо – громадське суспільство.
Майдан продемонстрував нам один важливий, хоча й нерозвинений і неструктурований, принцип. Цей принцип постійно є для нас актуальним, він нас просто переслідує, особливо коли йдеться про критику влади. Маю на увазі єднання, діалог, взаємодію громадянського суспільства і влади.
Що відбулося далі? Прийшла нова влада. Прийшов новий Президент, парламент, призначили Кабінет Міністрів – нова післямайданна влада, яка орієнтується на європейські цінності і європейське право. Очевидно: під тиском Майдану довелося проводити реформи. Але як їх робити? Будь-яка реформа потребує бачення. Не просто політичного наміру, а певних орієнтирів, плану, стратегії.
Тоді виникла перша структурована хвиля взаємодії між представниками громадянського суспільства і владою. Як людина, яка безпосередньо допомагала структурувати цей процес, можу говорити про те, що нам вдалося створити стратегічні дорадчі ради на різних напрямках: децентралізація, реформа публічної адміністрації, електронне урядування, дерегуляція, енергетика, реформа сфери охорони здоров’я, освіти, були спроби допомогти реформі поліції.
Щойно ми перейшли від підготовки реформ до імплементації – це приблизно весна 2016 року – як одразу громадянське суспільство стало перешкодою. Влада починає поступово відмовлятися від активної співпраці з громадянським суспільством, втрачається зв'язок, влада починає усамітнюватися. Репером цього стало голосування за електронні декларації [для активістів, які займаються боротьбою з корупцією]. Було очевидним: відбувається щось не те. Виник рух, який можна назвати рухом помсти, ресентименту. Цей рух продовжується досі і кульмінується у страшних речах, як убивство Катерини Гандзюк.
Ми бачимо, що влада усамітнюється і сама ж від цього потерпає. Рівень довіри до влади надзвичайно низький. Я не знаю країни, де такий високий рівень недовіри до влади, як до наших політичних лідерів.
Що би я запропонував? Влада не розробила системи публічної комунікації. Публічна комунікація – це не зовсім те, коли ви двічі на рік виступаєте на прес-конференції, або коли ви проголошуєте красиві промови перед нами, громадянами, чи за кордоном. Публічна комунікація – це спосіб постійного діалогу з громадянським суспільством. Щойно відбулася важлива подія, яка турбує всіх нас – очільники мусять виступати і говорити, як вони на це дивляться. Не для того, щоб дати доручення прокуратурі чи щось комусь наказати. А просто для того, щоб донести до нас свою думку і розповісти, як вони бачать ситуацію. Відсутність публічної комунікації – головна проблема в стосунках із громадянським суспільством, організованим і неорганізованим.
Що ж заважає її налагодити? Як тільки ви йдете на комунікацію, то мусите бути відкритим. Ось це мінус [для влади] – треба бути відкритим. Для того, щоб відкритися, у вас не може бути «тіньових» схем чи стосунків. Влада цього не подолала.
Це великі проблеми – проблема незаміни не еліт, а поведінки і думання еліт; проблема довіри.
Для мене наступні вибори – це розпач. Який вибір можна зробити там, де, куди не кинь оком, виникає величезна недовіра до тих, серед кого треба вибирати?
Майдан таки переміг
Перед п’ятою річницею Революції гідності фонд «Демократичні ініціативи» провів експертне опитування, під час котрого намагався встановити найбільші здобутки та поразки революції, а також дослідити поняття, котрі є нібито константними – на кшталт того, чим був Майдан. Презентація результатів опитування відбулся напередодні п'ятої річниці початку революції.
Експерти переважно характеризують Євромайдан як революцію за демократизацію та європейський вибір (42 відповіді). Однак другим серед найпоширеніших трактувань стало сприйняття Майдану як руху «проти» – руху, спрямованого проти скомпрометованої та авторитарної влади (28 відповіді).
Понад три чверті експертів (66 із 80) вважає, що Майдан переміг повною мірою або почасти.
До основних цілей Майдану, яких вже досягнуто, експерти відносять відновлення курсу на євроінтеграцію, підписання Угоди про асоціацію з ЄС та отримання безвізового режиму з Унією (64 експерти), а також повалення влади Януковича та часткове оновлення політичних еліт (52 експерти).
Серед найважливіших вимог Майдану, котрі досі не реалізовані, експерти акцентують на тому, що не відбулося «перезавантаження» системи влади та оновлення принципів її діяльності, не видно приходу якісно нових еліт та люстрації старих (50 відповідей). Експерти також розчаровані відсутністю систематичної боротьбою з корупцією (36 відповідей).
Найпозитивнішими наслідками Майдану експерти називають утвердження західного вектору розвитку держави, початок реформ, активізацію громадянського суспільства. Найнегативнішим – втрату територіальної цілісності Україною.
Ірина БЕКЕШКІНА:
Ми живемо колишніми здобутками
– Ми проводимо експертне опитування з року в рік, і щоразу фіксуємо, що у відповідях позитивні та негативні наслідки повторюються. Щодо негативних, то тут зрозуміло: вони сталися відразу після Майдану (йдеться про початок російської агресії, – Z). Що ж до позитивних, то перелік насторожує. Тому що коли придивимося на основні позитивні наслідки, то побачимо, що вони сталися в перші роки після Майдану. Це не дуже добра тенденція: спочатку у нас був різкий прорив, коли казали, що Україна зробила стільки реформ, скільки не робилося за всі попередні роки, – і це правда. Але далі почався період певного застою. Ми живемо колишніми здобутками, а треба йти вперед.
До цілей Євромайдану, яких вдалося досягнути, експерти зараховують відновлення курсу на євроінтеграцію. Це, безумовно, основний здобуток. Бо до того громадська думка ділилася навпіл: половина народу дивилася на схід, половина – на захід. Зараз ситуація вже інша. Це, щоправда, не безпосередній наслідок Майдану, бо, якщо подивимося на тодішню соціологію, то свого часу Майдан ще більше розділив людей. Але це наслідок подій, які сталися після Майдану, – агресія Росії, війна. Сьогодні в суспільстві вже нема рівнозначних різнобічних векторів на захід чи на схід – є чіткий вектор на захід, і є частина громадян, які вагаються, які не визначилися.
Різні сили – і політичні, і громадські, – які на Майдані об’єдналися і були разом, зараз уже розійшлися по різних, часом протилежних, кутках.
Те, що відбувається у відносинах влади із громадянським суспільством, – це теж дуже небезпечна тенденція, яка йде всупереч тому, що було на Майдані і що становило цілі Майдану.
21.11.2018