Він говорив, що нам пощастило це зберегти. Три, бувало й чотири покоління, разом. Підтримують один одного, спілкуються, передають досвід, діляться один з одним знаннями, новинами. Старі люди живуть – не доживають, витіснені на закутки життя, подалі з очей, комерційним культом вічної молодості, який панує в суспільстві. Допомагають, як можуть, бавляться з внуками, працюють з дітьми. Родина справжня, не бутафорна, не сцена з кіно чи рекламного ролика, коли всі за столом, навіть по буднях, а не тільки з нагоди якогось великого свята, чи особливої нагоди. Ювілей чогось, когось, хрестини чи уродини.
Це було на початку 90-х, точніше, 1993 рік. Наш американський вчитель на останній лекції вирішив провести такий-от собі урок, діалог, диспут. Питайте, що хочете, я постараюся вам відповісти. Розказував, що його тут вразило, сподобалось, ні, чим ми відрізняємось від них. Вперше говорили не про навчальний предмет, він викладав геополітику.
Звичайно, коли вся родина, три покоління, живе під одним дахом, це була дещо не типова, майже ідеалістична картина. Навіть в селах, чи приміських територіях, наприклад, львівські Брюховичі, це радше виняток, ніж правило. В одній квартирі – це рідкість, хоча є і зумовлене таке проживання скоріше тим, що «ми не можемо роз’їхатись», тобто на всіх членів сім’ї немає окремого житла. Власне з тим, щоб роз’їхатись, заробити на власне житло, подалися українці в світи. Їхали заробити на освіту дітям, лікування, машину, власну справу, ремонти, але в основному на житло, це було основне.
Це гастарбайтерство, це був серйозний удар по родині. Хоча і раніше не всі жили під одним дахом, але на одній вулиці, в одному місті, області, одній країні, і за потреби могли зібратись за один день. На шкільних канікулах діти їздили до баби з дідом, виростали на очах у своїх батьків, були близькими зі своїми кузенами, вуйками, цьотками, стрийнами, стрийками. Між «своїми» не було відчуження, коли тримаєш в пам’яті образ дітей, а вертаєшся – а вони вже виросли, підлітки, або «вже женяться», тобто майже дорослі, і неможливо порозумітись і помиритись, бо стали «чужі».
Але і це ще не було настільки трагічно, бо їхали всі, й старі, й молоді. Жінки доглядати, чоловіки будувати. Бо їхали, щоб повернутись, щоб жити тут, доглядати батьків і бавити внуків. Повертались, бо були нелегалами і залишитись, стати повноцінними громадянами нових країн хотіли й могли і планували далеко не всі, це було винятком. Легальне працевлаштування і навчання за кордоном змінило все. Як написав в районній лікарні один любитель кіно червоним фломастером на плакаті «офіційна робота в Чехії: лікарі, медсестри, санітарки» – «Старим там не місце».
Не важливо, в яку країну вас кличуть, не важливо, яка у вас спеціальність – будівельник, лікар чи пекар – головне, що є спільним, – це вік. Нічого дивного, навіть в Україні на роботу на спільні підприємства Леоні чи Фуджікорі не беруть, якщо ви старші за 35 років. Офіційне пояснення, щоб скручувати дроти, потрібно мати хороший зір.
Те, що їдуть найбільш кваліфіковані, працездатні і мотивовані, а велика частина легальних працівників планує і робить кар’єру за кордоном, не плануючи повертатись, завдає серйозного удару по ринку праці. Те, що їдуть «молоді і дорослі», залишаючи тут старих і малих, руйнує родини, йде розрив в поколіннях. Ті, хто пам’ятає, що телефони висіли на стінах, а іноземців не бачив ніхто, важко або взагалі не розуміють покоління, яке практично перемістилось в онлайн. Так, на Різдво і Паску вони повертаються, щоб зустрітись і поїхати знову. Але їде все більше (на Захід було два рейси в неділю, тепер два в день, говорять східняки) і повертаюсь все менше і менше, залишаючи тут своїх постарілих батьків. Так, у нас є соціальні працівники, так, у великих містах є геріатричні пансіонати, так, медицина ще функціонує погано, але все це чужі люди і традиції, коли цим займалась родина, свої, напевно, відходить назавжди. Про забуті села можна не згадувати.
Так, у всьому світі люди їдуть, де є можливість себе реалізувати, можливість працювати і отримувати відповідну платню, так, у нас немає культу молодості, немає і культу старості, у нас є культ споживача і виживає сильніший, тобто багатший. Але якщо ви один з тих, кому «там не місце», то вам залишається або «перевинайти самого себе», як радять розмаїті мотиваційні коучі й гуру, або, відвертіше і жорсткіше, – «adapt or die». Законів еволюції ніхто не скасовував, аж тепер зрозуміло, чому нам так заздрив мій американський вчитель.
20.11.2018