Забули люди в селі, що вони живуть. І з хат не виходили на обору, або сусід до сусіда. Стільки було між хатами руху й гамору, що загавкала десь стара січкарня, або заскрипіли давно вже неоливлені ворота.
День був, і село спало з розплющеними очима. Дивилося в осінню плюту, скапувало діравими стріхами від дощів, забабурилось. Розмазаними стежками, по коліна в болоті, лежала дорога в селі. Гойдалися в садах сухими гильками верби, стогнала на вітрі тополя, погинався граб.
Митрові дітиська чубилися на печі. Четверо їх гніздилося як малих котів на печі, одно відштовхало одне від челюстей, бовтаючи ногами по запічку; то за рам'я, то за обшивку хапали себе малі руки та — посунись!
Митрихи не було дома, пішла в село за своїми жіночими орудками, ниток чи кусок рубчика позичити. А ґазда Митро лежав на причу, бо не було роботи в хаті чи обійстю. Корова напоєна, кінь має в жолобі ячмінянку; — є ще жменька збіжжя молотити, ба! а зима довга, що буду робити? Миші тереблять зерно. А мишам не треба жити? — такий сьогодні був із своїми думками Митро. Але, що-довше думав, гірше дратували його свавільні діти на печі.
— Ша, діти, спокій! Бо ремінь, — присів Митро на ліжнику й кинув у сторону дітей свою погрозу. — Бити вас буду, як не будете спокійно бавитися.
Діти зніяковіли, бо думали, що батько спить і тому герці виводили на печі. Оленка чомусь найбільше настрашилася батькових слів; вона держала в руках кругле мамине дзеркало, та коли несподівано побачила себе в ньому, свої перелякані очі, так якось сталося, без її відома та ще менше охоти, дзеркало вимикнулось із руки та покотилося по крайчику печі як обарінок. Із печі скочило на запічок, а з запічка стрибнуло на землю та розбилось аж на чотири четвертинки.
Митро це бачив із постелі, та не рухаючися, дивився, як одна четвертинка дзеркала заколувала на місці, тицьнула об ніжку стільця і розвернулася при головах постелі. Митро підвів голову та вдивлявся з ліжка до кусня дзеркала. Потім зсунув ноги на землю, схилився та взяв у праву руку лискуче шкло. Обертав його в руці та довго, довго вдивлявся... А ліва рука сама посягнула до бороди, сіпнула за стрипіхаті вуса, поїхала на розкуйовджену голову...
Митро встав із постелі, заніс кришину дзеркала на вікно. З дітьми не лаявся. Зачер у горнятко теплої води з кітла, найшов десь у скрині стару бритву, потягнув двічі лезом по долоні та голився... Вмивався чисто, причесав чуприну, ножицями обрубав вусиська і сам до себе сміявся: — А то я запустився, як дикун. Фе! Як я міг такий між людей показуватися? На ганьбу, та ще в таких лахміттях. Цур тобі, до чого то ця червона зараза довела людей.
В цій хвилині пригадав собі ще Митро, як то вони, всі молоді газди, в селі почали будувати громадську лазню. Все вже було готове та приволіклися червоняки в село, і ціла справа з лазнею заснітилася. Кому там хотілось купатися, вмиватися, хоч як цього людині до здоров’я треба... Як ти не знав, коли по тебе прийде енкаведист і поїдеш у пропаще.
Хто зна, як довго ходив би ще Митро неголений, нестрижений, якби мала Оленка не випустила маминого дзеркала з рук. А з цього дзеркала повстала серед села громадська купальня, бо Митро взявся з цього дня до праці, переконав усіх людей у селі, що годі так далі в неладі жити. Ще, не дай чого, заразу; воші в село нанесли б...
Митро не має вже більше часу лежати, бо до нього ходять газди голитись, стригти волосся та в парні треба лад держати. А все сталося через це збите дзеркало!
Рідна земля
16.11.1941