Кілька днів тому стрічка фейсбука показала мені дуже цікаву картинку: хтось із фанатів молодого рівненського письменника Макса Кідрука подарував йому карту України, на якій підсвічені міста, де відбулися чи заплановані презентації нового роману літератора.
Тут годиться сказати кілька вступних слів про Макса. Це професійний письменник, який постановив будувати літературну кар’єру в Україні за американськими зразками. Його романи гостросюжетні, деталі прописані по-науковому вивірено, це якісна масова література. Макс Кідрук багато працює над собою, щороку видає нову книжку, дослухається до критики і формує свою власну читацьку аудиторію. Наприклад, вирушаючи в безпрецедентні для України презентаційні тури на 100 міст. Обласні центри, великі міста і маленькі містечка – письменник їде туди, де є охочі його читати і організовувати йому творчі вечори. Тобто йдеться про синергію – без зацікавлення місцевих такий тур неможливий апріорі. Якщо ж воно є – письменник до вас охоче приїде.
Саме цим і вражає карта, подарована йому фаном – до певної міри вона демонструє рівень зацікавлення україномовною літературою в нашій країні. Реґіони й міста, де про сучасного українського письменника знають, де є книгарні, в яких можна купити новинки, де є місцеві активні люди, що готові витратити власний час на організацію літературної події, і де є читачі, що радо прийдуть на презентацію й навіть заплатять гроші за вхідний квиток.
Ясна річ, ця карта не є мірилом кількості читачів у різних регіонах України. Коли бачимо, що Західна Україна на карті туру аж світиться, а Схід і Південь – переважно темні, то не варто поспішати з висновками, буцімто на схід від Дніпра читають менше. Ні, читають скрізь майже однаково (однаково мало), просто не всюди читають українською і українських авторів. Либонь, саме через це середній тираж книжки сучасного українського письменника десь такий же, як у його чеського колеги (хоча населення Чехії – всього 11 мільйонів).
Причин цьому безліч, і всі вони вже не раз обговорені. Якщо не заглиблюватися у валуєвські циркуляри й русифікацію, то вони доволі прості: комусь важко читати українською, хтось упереджено ставиться до самої мови, вважаючи, що нею можна хіба співати чи жартувати, а комусь сучасна україномовна книжка й на очі ніколи не потрапляла, бо в книгарню його міста такі не замовляють.
Не замовляємо – бо не купують, сказали б одразу власники книгарень. Не купують, бо не бачать на полицях, адже ви не замовляєте, відповіли б їм письменники. Замкнене коло, виходу з якого немає вже не один десяток років.
Візуалізація на карті допомагає усвідомити те, що я й так розумів, але не міг систематизувати. Бо ж із власного досвіду знаю, що моїх книжок маленький Дрогобич купує стільки ж, як і мільйонний Дніпро. І що виступити в західноукраїнських містах запрошують значно частіше, ніж на півдні України.
На цьому фоні виграшно виглядають контрольовані Україною райони Донецької й Луганської областей – там українських акцій, презентацій і концертів справді багато. Організовують їх і місцеві активісти, і центральна влада, і волонтери, і західні дипломатичні інституції. Але культурна активність – назвімо її просвітницькою – у цьому регіоні пов’язана з війною, є її наслідком.
Адже саме після початку війни українська влада раптом прозріла, усвідомивши, що карта поширення української мови і культури може корелюватися з картою державних кордонів. Тому й дала «зелене світло» безлічі культурних і просвітницьких ініціатив, деякі з них навіть підтримавши бюджетною гривнею.
Логіка зрозуміла: гасимо там, де горить.
Але все ж хочеться, щоби в умовні Ізмаїл, Мелітополь чи Охтирку сучасна українська культура потрапила і без війни. Або навіть категоричніше: якщо вона туди потрапить раніше, то віриться, що й війна туди не дійде.
14.11.2018