Як би ми не заперечували свій зв'язок із природою. Як би од неї не відмежовувалися, все частіше заганяючи в бетонне підпілля. Та чим сильніше стараємося їй щось зле заподіяти, тим більше стаємо од неї залежними. Підкоряємося її впливу та різним магнітним бурям, сподіваючись тим самим перекласти на природу частину своїх невдач.
Тому риси її так легко переносимо на себе, а заодно всю їхню фатальність. Обожнюємо її та боїмося, незалежно од конфесійної приналежности, освіти та місця проживання.
Осінь та весна – це камертони року. Бо маємо ці дві пори для переналаштування. Вони – це своєрідний обряд переходу. Ініціація. Постійна тимчасовість. Єва Райська пише про буття в рідному їй Дрогобичі: «Я справді думаю про важливе. Про те, що ще одну осінь побуду тут, а потім поїду. І так щороку». Бо це час, коли хочеться піти і зостатися водночас. Коли потрібно завше бути готовим до того, щоб рушити. До великих змін. Це внутрішня підготовка. Пограниччя року, що особливо відчутно в таких межевих теренах.
Недарма саме в ці дві пори є рівнодення, а ще відбувається переведення годинників, наслідком чого нерідко стають збої в людських організмах. Щось, що вибиває із колії, але заодно змушує нас ставати уважнішими до себе. Споминати, що ми є носіями персональних ритмів, кожен з котрих в цю пору зачинає нагадувати про своє існування цокотінням зубів та променадами мурашок вздовж тіла. Так прислухаємося до себе. Налаштовуємося на «Я-FM». Й іноді так заслуховуємося, що аж втрачаємо зовнішній світ із виду. Поринаємо всередину. Від того всі ці тривожні думки, од котрих так само хочеться сховатися під пледом. Особливо восени, коли по ногах тягне першими протягами та звістками про листопад.
Пам’ятаємо пору по останніх її словах. А промовляє осінь тоді до нас голими постатями дерев. Ніби оголює єство. Показує, які ми насправді беззахисні, особливо перед природою та самими собою.
Ще говорить вона закачанілими плодами на деревах, що зогнили й зацвили, але продовжують висіти на гілляках, ніби залякування. Осінь вичавлює соки, од чого здуваєшся, стискаєшся, ніби груші, висушені м’яким сонцем бабиного літа. Мов мумія.
Осінь мовить опалим листям, ніби натякає, що можна опустити руки. Капітулювати.
Осінь – це звикання. До себе й з собою. З усіма своїми дивацтвами. З тим, що дивацтва – це, взагалі-то, не дивно. Се накопичення різноманітних жестів та ритуалів. Синкретизму. Піднесення злочину до рівня святого обов’язку. Пора, коли все звичайне отримує право стати священним. Здобути собі вагу. Всі ці обряди спалення та розвіювання, ніби виконується чийсь заповіт. Ці Геловіни та Копання картоплі. Повні свічок та вогнищ. Заклять та проклять. Недомовок та перешіптувань. Натяків та алюзій. Роздмухувань та перешіптувань.
Через те вона така багата на драму. Тож осінь – се театр тіней та диму.
Врешті, осінь – се заперечення. Й забуття.
Аби перехід вдало відбувся – всі ці мають накопичитися, зібратися в однім місці, ніби експонати в дрогобицькім монастирі отців василіян, підсумуватися. А ще над тим слід посумувати, потужити, ніби за стосунками, котрі не склались. Після чого вкинути сірника й усе запалити. Поки все ще свіже, не втратило барв, вогонь до вогню.
Аби горіло бадилля сумнівів, гнилі плоди нереалізованих мрій, пирій завищених очікувань, лушпиння повсякдення. Аби наступного року вродило краще, як торік.
Горіти й чадіти має так, аби втратити всі відчуття та орієнтацію. Згубити останню клепку, щоб палити й наступного року й знову труїти довколишніх, аби й вони губили й палили. Забути себе та про себе перед переходом, аби пережити зиму й вернутись до себе навесні. Заперечити всю барвистість, запашність, щебет птахів, доторки й мову тих, кому вже не бути поруч. Ніби ніколи всього цього й не було.
Задурманити собі голову й ходити так, поки сніг не виведе із того полону. Не приведе першими морозами до чуття.
Як найтемніша ніч перед світанком, як найяскравіший вечір перед початком ночі, так найяскравішою є осінь перед повним занепадом барв. Тому осінь – се наче історія про знебарвлення. Історія про втрати. Перегорання.
Але за своїми страхами, за тією фатальністю її розгортання й згор(т)ання не помічаємо часто іншого боку осені. Що вона – се вогонь (передовсім полум’я барв), котрий дозволяє зберігати запал аж до перших певних снігів та до празників.
Що осінь – се пора засівання землі лагідним світлом озимини, котре зійде навесні й плодоноситиме влітку. Осінь – це не лише про те, як економити зібране, а й як плекати внутрішню теплицю любові. Як розподіляти, віддавати й отримувати світло.
Пізня осінь – це коли вже надто пізно.
Пізня осінь – це коли реальности важко підібрати слова та зображення, аби пояснити свій внутрішній стан. Це час, коли хочеться бути зі всіма та водночас окремо. Мати змогу тримати контакт та дистанцію. Аби непомітно поринути в себе. Через те дійсність озброюється туманами.
Осінь – це пора «либонь» та інших сумнівних й нечітких промовлянь. Либонь-пора. Чи то таки час, коли, либонь, пора.
Пізня осінь – це коли все розпливчасто, непевно, неточно, можливо та малоймовірно, мінливо. Коли в голові мутить, каламутно, ніби ми стали рибами, а дійсність і не дійсність зовсім, а лиш привид її.
Осінь – це акваріум, в якому легко опинитись на дні. Бо насправді це час для глибини. Для поринання в себе. І од того, з чим туди спускаєшся, яке спорядження береш із собою, залежить, чи випливеш. Хтось поринає в гербарії спогадів, хтось зодягає рятувальний жилет солодкого теперішнього, хтось тримається на плаву силою молитви, хтось конструює пліт із книжок, музики та обкладається купою інших рятувальних кіл мистецтва, хтось бере із собою камінь, аби спуститися якнайнижче, а хтось просто дрейфує.
Тож все залежить од того, який шлях і настрій собі оберете. Тут всього до кольору, до вибору. Тому осінь – це час виборів. Як і весна. Так навіть в Конституції пише.
13.11.2018