Останнім часом неодноразово доводилося чути й бачити нищівну критику порошенківських гасел "Мова. Віра. Армія" та "Геть від Москви!", яке з'явилося зовсім нещодавно.
Актуальність і вчасність останнього гасла, як з'ясувалося, для багатьох – повний сюрприз. Для декого воно "недоречне" й не пасує сьогоднішньому моменту – попри все, що відбулося з нами протягом останніх п'яти років. Бо, по-перше, гасло це – "вкрадене" і належить іншій епосі, а автор його – націонал-комуніст, який, мовляв, мав на увазі щось зовсім інше і в іншому контексті. По-друге, бо існують інші пріоритети й цінності, про які насамперед мав би говорити президент. (Либонь, про якийсь "новий курс" чи про "мир" за будь-яку ціну, чи про "реформи", яких нібито так спраглий богоспасенний український народ.) По-третє, бо наша правляча кліка насправді хотіла би плекати все те, що так полюбляють у Москві – корупцію, визиск і назадництво, тільки вже самостійно. А тому це гасло, за великим рахунком, не має сенсу і воно "нещире".
А от перше з гасел завинило, з одного боку, тим, що воно нібито йде врозріз із модернізаційними прагненнями активної і політично просунутої частини нашого суспільства, яка спить і бачить яскраві заграви нового дня, де такі дрібнички, як українська мова, українська церква і українська армія – у кращому разі пережитки, не варті й згадки. А отже, з набагато більшою охотою людям хотілося б щось почути, знову-таки, про реформи і нестримний поступ процесів чудесного перетворення пострадянської країни на щось значно новіше, прогресивніше та фірмовіше. І бажано стрімко й безболісно. І бажано, щоби все змінилося на краще і водночас залишилося, як було.
Інша категорія ненависників цього гасла – люди, які явно або таємно мають прихильність до чужої мови, віри та армії. Цих людей теж можна зрозуміти: навіщо щось українське, якщо вже є інше, значно звичніше для них, привабливіше і зрозуміліше? Лиш у гімні старому кілька речень вивчи – і маєш практично все готове. Тільки квітів не забути б десь нарвати для зустрічі нових "катюш". Обидві категорії закидають цьому гаслу брак об'єднавчого пафосу. Мовляв, країну треба "зшивати". Лихі українці зі своїми незрозумілими прагненнями українізації її "розпороли" по швах, а тепер потрібен чарівний рецепт, де не буде ні української мови, ні Варфоломія з його омофором, ні нашої армії – одне слово, всієї цієї набридливої "консерви", яка заважає всьому "загальнолюдському". Дарма, що це "загальнолюдське", зрештою, все одно зводиться до імперського. Але кому це видно, коли так сильно хочеться, щоб усе залишалося, як було?
З другого боку, цю тріаду зручно порівнювати з уваровським гаслом "Православие. Самодержавие. Народность". Закинути щось таке, як косплей імперської теорії офіційної народності – не штука й особливої ерудиції не вимагає. Та й не має права держава в особі її лідера лізти в церковні справи. Тому треба залишити все, як було – включно з процвітанням філії РПЦ і тотальним домінуванням російської в усіх сферах, окрім фольклору та етнографії. Невже погано вам було в тому релігійному "мирі", де більша половина православних вважалася розкольниками, а другою половиною маніпулювали, як тільки хотіли, кремлівські агенти в рясах? Не сперечаюся, комусь могло бути добре.
З третього боку, зненавиджений режим мало кому шкода на сьогоднішній день. Тому можна легко намалювати карикатуру, де патріарха Варфоломія приймають на партійних зборах у БПП, або сардонічно скривитися, коли йдеться про армію, яка для когось досі залишається голою і босою – не те що за міністра оборони Гриценка.
В усіх цих гаслах йдеться про справу, досі не втілену – вихід з-під російських впливів. Можна скільки завгодно замовчувати проблему української мови, але саме до неї все, врешті-решт, і зводиться. І навіть не так до користування нею чи розширення ареалів її побутування, які забезпечує, приміром, новий мовний закон, а саме ставлення до неї.
Треба, мабуть, погодитися з тим, що для когось у нашому суспільстві мова – важливий чинник ідентичності, а для когось – зовсім неважливий. От тільки я все ніяк не годен з'ясувати, який чинник ідентичності для цієї останньої категорії є важливим? Як ці останні розв'язують одвічну формулу ідентичності "ми – не вони", де ми – це ми, а вони – це відомо хто?
Адже якщо "мова неважлива для ідентичності", то в її структурі мусить-таки бути щось важливе.
Це питання аж ніяк не таке буденне, як може здаватися з першого погляду. Просто якщо мова неважлива для ідентичності, то неважливі автоматично і традиції, і культура. Ну, бо звідки тоді досі береться ця малоросійська зверхність, якій не до шмиги все українське? Певна річ, можна уявити, що у природі існує така уявна людська одиниця, що, не вважаючи мову важливою складової ідентичності, приміром, дуже шанує українські традиції і не мислить життя без української культури. Але коли ми уважно озирнемося на власний життєвий досвід, то з'ясуємо, що таких людей – одиниці, а якщо дуже чесно, то це типовий "сферичний кінь у вакуумі".
Я аж ніяк не маю тут на увазі людей російськомовних у побуті чи в житті загалом, які обходяться без української частково або й усе життя, яке склалося так, як склалось. А тих із них, що не вважають мову в конструкції ідентичності чимось суттєвим і принциповим, за допомогою елегантних словесних процедур виводячи її за межі політичного. Знаю сотні російськомовних людей, які розуміють, що без української мови (культури, традицій) ця країна просто не відбудеться. А якщо й відбудеться, то лише у форматі сусідньої Білорусі, де, як відомо, ні мови, ні культури, ні традицій уже немає, а якщо і є, то лише на рівні етнографічної декорації і горстки національних письменників.
Однак питання в іншому: що залишається, коли ідентичність – це мінус мова, мінус культура, мінус традиції?
Залишається політичне (уявімо, що мова, традиція і культура не належать до сфери політичного). Так? А що в політичному, коли воно вихолощене з усього національного – мови, культури, традицій? Чим заповнюється цей звільнений від усього національного вакуум? Якими сенсами, що принципово роблять їх людьми з українською ідентичністю? Наявністю паспорта і лояльністю до прапора й герба? Чи не замало?
Чи існує якась питомо українська форма політичного, яка би мала складати їхню українську ідентичність без поваги до мови, традицій і культури? І де той цемент, який дозволяє, наприклад, російськомовному письменникові Андрію Куркову вважати себе українським письменником? І в чому водночас його відсутність, що не заважає академікові Толочку вважати себе "частицей русского мира", зберігаючи українське громадянство з усіма академічними посадами, регаліями та нагородами?
Припускаю, цемент або його відсутність – у ставленні до імперського. А тому можна скільки завгодно крутити носом від порошенківських гасел на білбордах, але поки вони стосуються суті всіх наших справ, їхнє існування доречне і виправдане.
12.11.2018