Найбільше екранне зображення та найбільший глядацький зал, найкомфортніші крісла та найтепліша атмосфера, бездоганна проекція та озвучення, вільний вхід для глядачів – такий партнерський внесок Театру Лесі в організацію показів кінопрограми в рамках XV Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA у Львівській області.
Уперше цього року Львівський драматичний театр імені Лесі Українки доєднався як партнер до правозахисних акцій ГО Центр правових та політичних досліджень «СІМ» та Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» – постійних упродовж багатьох років організаторів Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA у Львівській області.
З огляду на те, що головною героїнею фільму, обраного до обговорення, волею долі стала Олена Апчел – головна режисерка Театру Лесі – це партнерство виглядало аж ніяк не випадковим. А з огляду на те, що захід відбувався у понеділок (традиційний вихідних для більшості закладів культури), воно позначилося іще й неабиякою жертовністю і волонтерством персоналу. Чітко спрацювали всі театральні служби, від адміністраторки до гардеробниці! Тому у відповідь на гратуляції за привітність театру до глядача, директорка Ольга Пужаковська тільки усміхнулася: «Можливо, весь фестиваль слід було планувати тут?».
Олена Апчел. Кадр із фільму «Гірчиця в садах»
Нехай там як, а апробоване партнерство дозволило театру вивести на кін особу, яка зазвичай репрезентована на сцені тільки своїми постановками і виходить до публіки лише на її вимогу оплесками після прем’єрних вистав. Йдеться про режисера – одну із ключових фігур театрального мистецтва.
У даному разі йшлося про змогу почути з перших уст життєву історію головної героїні фільму «Гірчиця в садах» Олени Апчел та відразу після перегляду стрічки поспілкуватися із автором фільму Пьотром Армяновським. Організатори також подбали про те, аби залучити до спільної розмови експертку, якою стала режисерка документального кіно, лауреатка українських і учасниця міжнародних фестивалів Марія Стоянова, – саме їй було висловлено у титрах подяку за сприяння у створенні цього фільму. Отож це була єдина подія із розлогої і різноманітної фестивальної програми в регіоні, яка відзначилася присутністю на ній творчого колективу, що створив фільм.
За переглядом фільму ішла фестивальна пропозиція подискутувати про поширені стереотипи та визначити, як сповідувати практики рівності в нашому повсякденні. Оскільки фестиваль сприяє розвитку критичного мислення та наголошує на ставленні до людської гідності як до найвищої цінності, головна тема цьогорічного Мандрівного фестивалю Docudays UA має назву «Рівні рівності» та присвячена суспільним викликам, пов’язаним з поняттям рівності. І кому, як не уродженцям Східної України, випало озвучити свої погляди на «західняків», щоб з’ясувати, що із них – усталені стереотипи й вияв нетолерантності, а що – не більш як неузагальнений матеріал польових антропологічних досліджень.
Кадр із фільму «Гірчиця в садах»
Та, як з’ясувалося, Львів у творчих пошуках наших героїв зовсім не terra incognita. Олена Апчел не тільки працює тут за контрактом у театрі, а й успішно читає численні лекції із практик перформенсу. А Пьотр Армяновскі в минулому завдячує Львову співпрацею із Львівським академічним театром ім. Леся Курбаса та кінематоргафічною активністю у такому проекті, як альманах короткометражок «…і Львів», допрем’єрне представлення якого відбулося 2014 року у тому ж таки театрі ім. Леся Курбаса.
Згаданий альманах окрім інших містив стрічку «Права дітей». У цьому фільмі донецький митець (уже відомий на той час як учасник перформенсу «Точка контакту» з московської виставки 2011 року Марини Абрамович «У присутності художника», а також як автор серії власних перформенсів 2012 року у Донецькому обласному художньому музеї «(с)ліпота», «шлак о блок», «українськое тіло» та творець документальної вистави «Батько:Мій:Син», поставленої у Донецьку 2013 року) зіграв одну із головних ролей. Та й тепер цей 33-річний режисер, працюючи переважно у Києві, де для театру-студії ім. Антоніо Гауді зрежисерував виставу «На межі», не втрачає контактів із львів’янами. Не далі як на останньому фестивалі «Мандрівний вішак» у Луцьку він працював із львівськими молодими перформерами як куратор майстерні «Мистецтво дії».
Утім слід зазначити, що саме Революція Гідності та подальша війна стали тим переломним моментом у житті акціоніста Пьотра Армяновського, котрий змусив його узяти до рук камеру, щоб документувати дійсність. Відтак театральний режисер став кінодокументалістом, щороку поповнюючи новою стрічкою свою фільмографію («М'ясокомбінат», «Вибори, яких не було», «На сході», «Володя герой революції», «Шахтарські історії», «Чорнобильці», «Народний музей Авдіївки», «Я і Маріуполь») та беручи участь у різноманітних кінофестивалях. Хоча насправді якісних і реномованих фестивалів, за його словами, в Україні небагато, тому відзнака, отримана від Docudays UA, для нього особлива, як загалом і сам фестиваль, оскільки він формує контент.
Кадр із фільму «Гірчиця в садах»
«Фестиваль – можливість виходу на аудиторію для таких фільмів, які знімають мої колеги і я. Навіть не YouTube! І не телебачення! Телевізор я не дивлюся, бо не бачу там чогось цікавого для себе, і мої фільми не цікаві йому. Здається, для таких висловлювань специфічна не умова, а атмосфера, де є селекція аудиторії. Важливо знайти тих, хто має бажання дивитися таке кіно, або спровокувати це бажання. Фестиваль це робить. Скажімо, мені важливо було сказати про Сєнцова на початку і вкінці фільму, і фестивальний глядач розуміє, чому саме так. Приємно, що фільм включили до програми фестивалю. Несподіванкою було отримати спеціальну відзнаку журі. Потім інша нагорода – ще більш несподівано. Фестиваль мав тільки два покази в Києві, але тепер є сподівання, що завдяки Мандрівному "Гірчицю в садах" побачать усі області. Мені цікаво, як львівський глядач сприйме цей фільм», – повідомив Пьотр Армяновський перед приїздом до Львова.
Львівські глядачі виявилися вдячними, хоча й не вельми численними. Дякували не тільки за сам фільм та цікаву операторську роботу. Насамперед намагалися збагнути проблематику, на перший погляд, такого простого сюжету східної одиссеї: дівчина їде додому, в село на лінії фронту в «сірій зоні» Донецької області, де минуло її дитинство. У саду, щоб будяки не лізли до сусідів, її брат посадив гірчицю. Дівчина необачно лягає в колючу траву і згадує, які великі й смачні були колись абрикоси, вишні, груші, черешні...
Кадр із фільму «Гірчиця в садах»
Дитинство, за традицією Марселя Пруста, не гірчить, а відкривається через солод тістечка. У фільмі гірчить і колеться не стільки сучасна війна -метафорично й навсправжки – остюками гірчиці, що натякає на спустошеність саду, чиє цвітіння в родині Олени асоціювалося із красою життя незабутньої і найдорожчої. Насамперед гірчать спогади про те, що не встигло стати спогадами, бо не встигло розкритися уповні, як вже невблаганно обірвалося назавжди. Скажімо, тільки настало таке бажане порозуміння доньки із матір’ю, як матері не стало. Не встиглося усвідомити дім і найближче оточення як найцінніший прихисток, кокон безумовної любові, як його відчужили обставини, на котрі нема впливу…
Але от до рідної домівки повертаються донька і кішка… Фільм про те інтимне, що близьке кожному, відзначається віртуозним ритмом паралелей різного рівня сприйняття побутових, здавалося б, деталей, якими «замінована» не тільки персональна пам'ять головної героїні, а й колективна. Режисер за щитом камери ступає на це мінне поле, де невідомо чим окошиться кожен крок головної героїні, яку він бере у кадр. Адже важко спрогнозувати її реакцію на кожну подробицю під час повернення/зустрічі: буде це розчулення, зажура, сміх, сльози, розпач, здивування, сприйняття чи нерозуміння.
Кадр із фільму «Гірчиця в садах»
Загально відомо, що кінодокументалістика не може сценарно наперед передбачити, чим завершиться фільм, дію якого режисер і оператор проживають синхронно із героями. Та й загалом, мистецтво (а кінодокументалістиці у цьому відмовити не можна) як територія цілковитої свободи – суцільна непередбачуваність мінного поля. Що вийшло у підсумку в режисера, який пройшов разом із героїнею її дорогою пам’яті та самоусвідомлення? Про це намагалися з’ясувати під час обговорення у театральній залі.
Про початок роботи над фільмом Петро Армяновський розповів так: «Із Оленою ми познайомилися на театральній лабораторії "Мапи страху/Мапи ідентичності", частина якої проходила й у Львові в театрі ім. Леся Курбаса, а також в Харкові. Це був польсько-український театральний проект, що досліджував культурний та суспільний стан Східної Європи. Ми тоді говорили про свої страхи і бажання. З Оленою розговорилися про осінь, літо, про те, що дивно якось тепер купувати сезонні фрукти в супермаркетах, тоді як у дитинстві на Сході вони були просто під ногами. І мріяли: як би то було чудово поїхати в рідні краї, щоб просто поїсти абрикосів.
Кадр із фільму «Гірчиця в садах»
Олена розповіла про свій будинок, але сказала, що туди зараз складно дістатися. Та й я не був в Донецьку з кінця травня 2014, вибори ми не змогли провести… І для мене важливо було усвідомити, як це – повертатися додому, де ти давно не був. Хотілося зробити таку історію, де війна – обставина, а не головна тема. Якщо так поглянути, то в сучасному світі більшість людей живе не там, де вони народилися, де минуло їхнє дитинство.
То ж як це воно: повернутися додому й побачити його із відстані часу? Хронос минає, топос залишається. Але як цей простір наповнюється і відгукується? Якими емоціями й подіями? Приїхали ми, коли абрикоси вже відходили, але гірчицю я вперше побачив, як вона росте і цвіте…».
Кадр із фільму «Гірчиця в садах»
Слова свого колеги Олена Апчел доповнила власними спогадами про початок співпраці: «Сама б я, може, й не наважилася поїхати, та от підбила колегу. Отож поїхали поїсти абрикосів. Домовилися, що він фільмуватиме. Пьотр сказав, щоб я жила своїм життям, а він ходитиме за мною із камерою. Тиждень отак і ходив. Зізнаюся, що останні два роки я взагалі не розуміла, що таке часопростір. І наче чіплялася за фразу: "Де моє серце, там мій дім", але насправді це був тільки спосіб себе заспокоїти. Дивно на все це дивитися у фільмі тут, у Львові, коли сприймаю тепер Театр Лесі як свій дім.
Скажу чесно: коли був показ в Києві, де в залі сотня незнайомих людей, почувалася легше, ніж після показу у Львові. Але це щось таке нормальне для людини, відчувати різницю, коли розповідаєш щось своє сокровенне дуже близькому по духу, або ж незнайомому, якого зустрічаєш у потязі й уже ніколи не побачиш. Отож, коли це знайомий, то є дивна відповідальність за матеріал, до якого ти вже не маєш жодного стосунку, бо він існує сам собою. Тому час в цих обставинах, коли людину кидає зі сторони в сторону, з обставини в обставину, він не сприймається. Я намагаюся дивитися на цей фільм відсторонено, як на мистецький продукт, – це набагато легше і простіше.
Єдине, що дуже важко бачити, це такі тактильно близькі речі, як штори чи килимки з дому, які вже ніби частина твого тіла. До них важко ставитися як тільки до чогось, що існує окремо на екрані, ти ж пам’ятаєш, як вони впливають навіть на рівні запаху. Ми обидвоє відчуваємо цей дім шкірою, я і кицюня, яку ви бачите у фільмі. Її доля активно пов’язана із моєю, бо вона мандрувала Донецькою, Полтавською областями, жила в Кременчузі, її брат забирав, а тепер киця живе з татом в Криму, де у свої 17 народила 5 чорних кошенят, які дозволяють думати про дім, як про щось тепле, живе і світле, яке просить їсти».
Кадр із фільму «Гірчиця в садах»
До цих слів Олени про радість за долю кішки лишається хіба додати: відвідувати батька дівчина не може. Апчел не вільно в’їжджати на територію півострова через заборону окупаційної влади, оскільки театральна діячка була активною учасницею акцій за звільнення Олега Сенцова та інших бранців Кремля.
Тому й не дивно, що активістка ставить питання руба: «Якби з обох боків ця війна перестала бути вигідною, то вона завершилася б за одну добу!». Таке мислення протвережує: невже це справді комусь вигідно, щоб ми жили в будинку, що його струшують вибухи? Мається на увазі й персональні будинки мешканців «сірої зони», й алегорично наш загальний дім – Батьківшину.
Вибухи у фільмі йдуть рамковим фоном панорам ландшафтів і спогадів. Спогадів про шкільні роки, дитячі забави, ту ж кицюню, живих іще батьків, які вертаються із поля при заході сонці. Соняхи на ланах і на батькових картинах, що їх він малював поверхи портретів державних діячів радянської доби. Териконних краєвидів чи колихких червоних горизонтів соку в консервному слоїку, які лишилися концентратом материної любові. Таких перегуків багато, бо цей фільм має свою мову символів: поїхали на солодку батьківщину дитинства, а покололися гірчицею…
Кадр із фільму «Гірчиця в садах»
Коли режисер Пьотр Армяновський готувався до цієї поїздки, то думав, що там, на лінії фронту – ні води, ні електрики. І був приємно здивований, що попри все життя триває, люди користуються електроенергію, є криниці з чистою водою. «Заїхали в звичайному автобусі. Я підготував на всякий випадок акредитацію, знаючи, що перетинатимемо блокпости. Люди з Олениного селища особливо перед камерою не нервували, бо це не була велика знімальна група. Зафільмував я чимало, та усвідомлення того, що йде через камеру, приходить згодом, коли монтуєш. Так і до мене потім вже доходило, що там відбувалося. Знімати було не складно, коли камера, певним чином, як захист. Психологічно складніше було передивлятися відзняте й монтувати. Я вагався, чи залишати згадану рефлексію про можливість зупинити цю війну, чи залишати співставлення і порівняння соціуму теперішнього дому Олени і того місця, звідки вона родом», – ділиться режисер своїми сумнівами щодо кадрів, у яких Олена оцінює «западенців» як ініціативних, метких і беручких, але неслівних, а «східняків» – працьовитих, але нетямущих щодо власної свободи.
Кадр із фільму «Гірчиця в садах»
Ці сумніви Пьотра Армяновського поділяє й кінорежисерка Марія Стоянова: «Коли Пьотр давав мені переглядати матеріал, з якого готувався фільм, я себе постійно ловила на думці: якщо прибрати цей контекст війни, то це буде фільм не про повернення в будинок (я також маю такий будинок, у який не можу повернутися через війну), а про відчуття дому і за інших обставин – дорослішання. Про якісь цінності, які спільні для всіх людей. Вони відгукуються кожному. Не про втрату, а про відшуковування себе, – ти ж ніколи не вертаєшся тим самим, ти кожного разу вже інший. Мене дивувала відвага, з якою Олена прямо і відверто промовляла деякі речі. Ця альтернативна думка чесна. Але коли ми багато обговорювали чорнового матеріалу, я зрозуміла стан її душі і збагнула, що дещо мусить залишитися не змонтованим. Тому до фільму увійшло не все, що було зняте».
На думку режисера, у фільмі важливо було представити різність поглядів людей, але не так, щоб зробити їх після цього ворогами. «Скажімо колоритний сусід, що живе поряд із Олениною хатою, думає абсолютно інакше, ніж вона. Я довго мізкував, які сцени з Оленою залишати у фільмі, чи не образить і відштовхне її гостре висловлювання людей, серед яких вона живе тут, чи залишиться простір для спілкування? Подібність та неподібність не повинні нас розділяти. Разом ми будемо значно сильніші», – переконаний автор фільму.
Кадр із фільму «Гірчиця в садах»
Головна героїня «Гірчиці в садах» не приховує, наскільки важливою виявилася для неї співпраця із Армяновським: «У якомусь сенсі зацікавленість можливістю поїсти абрикоси – це був мій квиток повернутися. Вдячна за цей квиток фільму і Пьотру. Мені здається, що я як дослідник можу ствердити: документаліст мусить бути насамперед емпатом, в другу чергу науковцем і тільки потім митцем із своїми зацікавленнями. Бо дуже важливо – відчувати, що ти і твоя історія не є тільки матеріалом. Це якийсь досвід спільного перебування в обставинах одному просторі й часі. Якимось чином це теж впливало на людей. Я теж вдячна, що якихось гострих речей, які були під час зйомок, у фільмі нема. Спершу подумала: дивно, це ж би так критично виглядало, а потім відчула, чому. Для мене у цьому ознака професіоналізму: не скористатися тим, що може теж бути маніпуляцією».
Із львівськими глядачами Олена Апчел була відвертою: «Я взагалі побоювалася туди їхати. Із усіма людьми, яких ви бачили в кадрі, у нас не було жодних контактів до 2016 р. Члени моєї родини й сусіди мали зовсім інші погляди, ніж моя позиція. Але відомо, що трагедії змінюють ставлення до певних речей, то ж події і час розмили гостроту ситуації. Там завжди небезпека. Ми, коли ховали маму, мусили швиденько згорнути похорон, бо невідомо, чи не стануть стріляти. Та й згодом, коли ми із сестрою приїжджали, щоб на могилі посадити квіти, то ховалися від обстрілу за гранітним пам’ятником бабусі.
Кадр із фільму «Гірчиця в садах»
Маю там два будинки, квартиру, гаражі й ще купу якоїсь нерухомості від численних родичів. На початку моєї особистої трагедії у 2016 році думала, що треба зробити з тих будинків арт-простори, де можна влаштовувати майстер-класи, воркшопи. Щоб приїжджали митці і могли собі там працювати. Але наразі це неможливо.
Гроші в цей регіон вкладаються, але прифронтові села міста й містечка лишаються неприкаяними. Їх це обходить стороною. По-перше, громадські процеси там проходять тугувато, по-друге, їх підтримують там, де це комусь вигідно. Попасна, Щастя, Маріуполь – вони важливі, для того, щоб там довкола могло щось існувати, от воно там щось і закручується. Натомість там, де все може закінчитися за один день (це моя суб’єктивна приватна думка, але від того вона не менш справедлива) навіть найдобріші, найпрекрасніші імпульси й інтенції фінансування культурних, мистецьких, соціальних громадських процесів теж мають свої стратегії, – тому там не відбувається нічого.
Кадр із фільму «Гірчиця в садах»
Єдине, що відбувалося – абсурд з гуманітарною допомогою цивільному населенню. Знов таки, це моє бачення: як завжди, через те, що маємо проблеми з комунікацією, все забиралося найкрикливішими і найнахабнішими людьми, які вміють усіх розштовхувати, вважаючи, що їм належиться більше. Тому скромні, спокійні люди взагалі за ці роки не отримали жодної підтримки. Систематичного, логічного, нормального процесу соціальної підтримки в моєму селищі нема».
На прохання аудиторії, яка помітила, що у фільмі Олена на малій батьківщині спілкується російською, оцінити комфортність свого перебування у Львові, Апчел висловилася доволі контроверсійно: «Я параноїк в принципі, тому відчуваю часами гостро небезпеку свого перебування на Заході. Нехай це пов’язано із моєю психікою, але кожна людина має право бути такою, якою вона є. Часом на репетиціях актори на моє прохання не приховувати своїх думок реально шокують, коли стверджують, що "все російськомовне є агресивне", "наше рідне нищиться" і т. п. Тоді я відчуваю страшенний біль, бо коли б це була пухлина, то я б її відрізала, а як відріжеш, коли це рука, нога, голова, серце, циця, – воно ж не відрізається. Поки що я дуже сильно чуюся чужинкою».
Кадр із фільму «Гірчиця в садах»
Після цих слів загальна розмова зосередилася на месиджі: стереотипи, які існують через брак інформації та симетричний страх чужого, породжують суспільні упередження. Однак мислення стереотипами, як от розрізнення за мовною ознакою, призводить до знесилення нас як спільноти Хоч фільм викликає у кожного свої індивідуальні ключі прочитання, він насправді не про відчужені території, а про почуття людини, яка змушена жити в іншому середовищі.
«Маю надію, що ми – те покоління, яке усвідомить, що питання не в кордонах, паспортах чи в площині лінгвістики. Сказати, що я на Донеччині чулася як вдома, коли не мала з ким поговорити про Пруста або Деріду, було б неправдою. Так само не почувалася до кінця вдома, коли добрячих 12 років мешкала в Харкові. Однак мені гарно було в Петербурзі чи у Варшаві, бо тут питання в іншому. Уся справа в оточенні, у тому, хто навколо», – відверто міркувала Олена Апчел.
Кадр із фільму «Гірчиця в садах»
Режисерка намагалася переконати співрозмовників у тому, що коли вони заглиблюватимуться у лінгвістичні питання, то отримають дуже викривлене бачення мови як визначального фактора. Бо якби питання було тільки в мові, то слід було б насамперед відмовитися від англійської, якою було зґвалтовано і вбито найбільшу кількість людей на цій планеті, а тепер ми її використовуємо як мову загального порозуміння і не маємо з цим проблем. «Я особисто свідомо обираю спілкуватися українською саме тому, що зараз у вкрай напруженій ситуації російська мова використовується як медійний спосіб контролю», – пояснила Олена.
Кадр із фільму «Гірчиця в садах»
На її думку, щоб всім було комфортно, треба неможливого: щоб усі почали критично мислити і розуміти, де маємо до діла із способом і інструментом маніпуляції, а де це є способом життя. «Хоч я не уявляю, як це можна зробити, коли є гостра ситуація. Постанова про заборону російськомовного контенту в Львівській області – супердитячий вчинок, нерозумна річ. Було б круто, коли б заборонили нестильний, неінтелектуальний продукт. Якщо йдеться про шансон у таксі й кафе – я всіма руками "за", а якщо йдеться про гарну поезію? Була б щаслива, якби ми всі стали трошки доросліші й більш іронічніше ставилися до своїх активних реакцій. Але це нездійсненна мрія… Можливо, треба більше читати», – виснувала свій рецепт Олена Апчел.
І тут із залу прозвучало питання: то що ж слід зробити львів’янам, щоб такі люди, як Олена, не чулися чужинцем?
Кадр із фільму «Гірчиця в садах»
«Я радий почути таке питання. Мене воно втішило як автора. Ми часто замислюємося, чи наші фільми можуть щось змінити? Чи є який сенс показувати і знімати про те, що зараз відбувається, чи краще почекати? Чи зайнятися якимсь активізмом, аби практичною діяльністю щось змінювати? Але розумієш, що на потім відкладати не можна, бо буде пізно. Знімати фільм – це і є професійний активізм. Спосіб говорити про те, що на часі, навіть коли це ще не відрефлексовано. Переді мною стояло питання, як розповісти цю історію, щоб розкрити Олену й передати мій погляд. Важливим видавався сам досвід, спроба і можливість зрозуміти дещо для себе. Мені хотілося, щоб це сприймали як більш універсальну історію. Але кожен сам може почати думати про побачене. Це місток, який може об’єднувати глядачів», – запевнив Пьотр Армяновський.
P.S. Після завершення роботи над фільмом «Гірчиця в садах» Пьотр Армяновський побачив пост львівського режисера Сашка Брами про те, що той подався до Авдіївки провадити тренінги з підлітками. Кінодокументаліст також поїхав туди на репетиції, то ж унаслідку виник фільм про творчий простір у Народному музеї Авдіївки. Із новою стрічкою та усіма попередніми короткометражками про Схід України Пьотр Армяновський готовий приїхати в Галичину, щоб продовжити розпочатий діалог.
P.P.S. Після другої спроби презентації роботи кіногрупи, що створила фільм «Гірчиця в садах» (першою була невдача влітку на львівському Фестивалі Параджанова), Олена Апчел успішно задала прем’єру вистави «Горизонт 200» на сцені Львівського драматичного театру імені Лесі Українки. Постдокументальний твір, до якого Апчел доклалася з боку драматургії, режисури та художнього оформлення, розірвав усі шаблони! Отож Оленина творчість збагатила Львів на іще один мистецький прорив. А от що має зробити Львів, аби такі, як Олена, чулися у ньому комфортно, – це питання залишається відкритим.
11.11.2018