Це вже двадцять три роки проминуло від цього соняшного осінного дня, як з почину Українського Січового Стрілецтва наш нарід розбудився до нового, державного життя — двадцять три роки вже, за два роки четвертина століття — а все ще стоїть він, той наш Листопад, у моїй пам'яті, світлий та ясний, як тоді. Українські Січові Стрільці виїхали були тоді з України й стояли в Вижниці на Буковині.
Вже, коли ми виїздили з України, одні знали, інші відчували, що наближаються важні події.
Саме в день 1. листопада дістав я наказ їхати до Долини, де мав обняти посаду вчителя в тамошній українській гімназії. Одначе я мав ще передтим поладнати свої й несвої справи у Львові й тому дістав "отвертий наказ" на Львів—Долину.
Ще, поки їхав я до Коломиї, не впадало ніщо замітного в око. Та вже в Коломиї на залізничій стації добачив я поїзд повний війська, а перед поїздом стояли вояки на варті — були це вояки коломийського полку, українці.
Питаюся в вояка, що стояв на варті, що це значить.
— Наш полк дістав наказ іти на італійський фронт, а ми знаємо, що там уже фронту нема. Офіцири поляки та інші чужинці хочуть нас везти туди, а ми не хочемо йти, бо ми вже в себе дома — як будемо воювати, то з Польщею за свою державу. І ми сторожимо, щоб офіцири таки не повезли нас силою.
Це були перші слова, що я їх почув про це в Галичині, від простого вояка.
Їду далі. Поїзд їде звільна, довго спинюється на кожній стації. Зачинаємо розмову про те, що Австро-Угорщина розлітається й повстають на її місці окремі держави. Я говорю про це, що тут буде українська республіка. На це один вояк-селянин, що їхав на відпустку, каже:
— То як, а цісаря не буде?
— Ні, кажу, не буде.
— О, то не буде добре, без цісаря не буде ладу — відповів цей селянин.
Я йому на це сказав, що є ж такі держави, що в них нема цісаря, але він ніяк не дався переконати.
— То не добре, не буде ладу та й тільки.
Пізно в ніч під'їздимо вже до Львова. Кондуктори говорять нам, що у Львові вже б'ються українці з поляками.
— Половина Львова — кажуть — в українських руках, а половина в польських.
Заїздимо на головну стацію. Вона в українських руках. Коло поїзду станули вояки з українськими відзнаками й роззброюють не-українців, що висідають з поїзду. Українцям дають кріси й кажуть ставати до оборони стації.
Кажуть нам стежити, чи не підходить ворог, а щоб відстрашити його стріляти час від часу попід вагони, що стоять на рейках стації.
Але ніч пройшла спокійно.
Рано нас кількох виходить "на патрулю" до Львова.
Ідемо й бачимо по Львові стійки з українськими стяжками на австрійських шапках, на Казимирівській вулиці бачимо жидівську міліцію.
В першій трафіці купую часописи. 3 них довідуюся про переворот, що стався в ночі з 31 жовтня на 1 листопада.
Хочу дістатися до мешкання мого брата на Глинянській вулиці.
Доходжу до Ринку. Тут на розі спинює мене варта, переглядає мій наплечник, шукає за військовими речами, бо має наказ все конфіскувати. Беруть мені новий, що тільки "вифасований" однострій. Я не хочу його дати, але вартові кажуть, що вже війна скінчена і всі підемо додому, то "мундур" непотрібний.
— Ви може підете додому, а я ні, кажу, — бо я січовий стрілець.
Не помогло нічого, забрали однострій.
— Пусте — думаю — добре, що вже повстала українська держава.
Входжу на ринок, бачу на Ратуші гордо має жовтоблакитний прапор.
А в мене в грудях так радісно, так живо забилося серце...
— Боже, це ж уперше після захоплення Галичини польською королевою Ядвигою в 1386 р. замаяв у городі князя Льва жовтоблакитний прапор — уперше після більше як п'ятьсот років тому...
Спішу до брата, а потім до батька.
І тут і там радість...
На другий день хочу зголоситися до служби, та ледве добився до Народного Дому, де містилася Головна Команда.
Аж на Ринку стрічаю проф. Боберського. Кажу йому, що даремно старався дістати якесь приділення. Він каже: "Беру вас до воєнного секретаріяту".
І так почав я працю для рідної держави.
Тут пережив я радісну хвилину.
Секретар військових справ, сотник Дмитро Вітовський відібрав від мене присягу на вірність українській державі й українській владі.
Це було найбільше свято в моєму житті.
А потім пішли дні листопада веселі й сумні. Хоробро боролась невеличка залога українського війська, та не встоялася проти переваги.
***
Як сьогодні пригадую, вечір перед відходом української армії зі Львова. Військо говорить про перемир'я з поляками. Воно цим невдоволене:
— Чому цивілі мішаються в воєнні справи. Полякам треба перемир'я, а не нам, нам треба воювати, поки вони не скріпляться.
І ті прості вояки були праві. Коли б не ті перемир'я, було б усе інакше пішло.
Та як би воно не було, наш листопад 1918 р. не пропав для нас марно. Він вернув нам той капітал, що ми його втратили тоді, коли гарячі волинські бояри отруїли останнього князя галицько-волинської держави Юрія IІ. — вернув нам свідомість потреби своєї держави, вернув нам силу витривати лихоліття польської й большевицької неволі та лишитися здоровим і свідомим своєї сили народом, який, хоч твердим шляхом та певною ходою йде до своєї мети.
[Рідна земля, 02.11.1943]
02.11.1941