У грудні 1988 року в моєму житті сталася несподівана і на багато прийдешніх років визначальна подія. Приїхавши тоді з Вільнюса до Львова, аби полагодити інші справи, я, волею випадку, потрапив на конференцію Товариства Лева.
На той час у політично розбурханому Вільнюсі ми вже створили українське товариство і могли прислужитися патріотам з України немало чим – наприклад, друком неформальної преси. Так що прийняли мене неймовірно тепло. За один вечір, який затягнувся до ранку, випало перезнайомитись десь із сотнею активних, обдарованих, переважно молодих львів’ян.
У тому сумбурному мерехтінні облич і діалогів дуже слабко проступає у пам’яті образ трішки вищого, ніж середнього зросту, худого, безбородого, довговидого, в окулярах, надзвичайно комунікабельного хлопця, чия діяльність була пов’язана з історичною секцією Товариства Лева. Назвався він Андрієм Квятковським.
Надалі спілкування з великою кількістю “левенят” продовжилось через листування і передзвонювання, а також під час візитів їхніх до Вільнюса і моїх до Львова. Контактував я за той час, очевидно, і з Квятковським, але, на жаль, слідів цього через три десятки років пам’ять не зберегла.
І, нарешті, епізод, який запам’ятався добре.
...Тоді до Вільнюса навідалася чергова група львів’ян. Як зазвичай, ми, місцеві, показували гостям місто. І поряд зі мною опинився енергійний, поривчатий, зі швидкою, злегка картавлячою мовою, і невідривним, ніби висмоктуючим поглядом, хлопець. Аби не губити реакцію співрозмовника, він при ході намагався забігти трішки уперед, вивертав голову набік. Через це ступав нахилено, перекошено.
Ми довго гуляли містом, безперестанку розмовляючи. Причому, говорив переважно він. Темпераментно коментував архітектуру Вільнюса, викладав його історію, розповідав про минулих і сучасних литовських діячів, час від часу уточнюючи у мене якісь деталі. А я таких тонкощів здебільша не знав. Зрештою, запитав у співбесідника: “А ти який раз у Литві?” – очікуючи почути “п’ятий” або “десятий”. І був шокований відповіддю: “Перший”. Треба ж було так “підкуватися” – у час, коли не існувало жодних інтернетів!
Говорив і мислив Андрій гнучко, не штампами. Не було у ньому до болю знайомої серед українства вайлуватої замріяності. Натомість, відчувалося поєднання нерядового інтелекту з такими ж діловими якостями. Спілкуватися з ним можна було у широченному спектрі тем, захоплююче й пізнавально.
Словом, немало чим заімпонував мені Андрій Квятковський. З того дня розпочалася наша дружба.
Спершу, вражений обсягом його знань, я прийняв був Андрія за архівіста. Лише згодом із подивом довідався, що за освітою він такий самий інженер, як і я.
У нас було різне світосприйняття, часто неспівпадаючі погляди на політику і відмінні естетичні смаки, що не дивно – рухалися життям різними курсами. Це не перешкоджало товаришувати, а навпаки – додавало цікавості.
У мої ледь не щомісячні візити до Львова ми обов’язково зустрічалися. Як правило, навідували ті чи інші громадські події – з ширшою компанією або удвох. Проміж тим, я мав нагоду підмітити, що мій товариш зовсім позбавлений почуття страху.
...Ми ідем на чергову львівську імпрезу нестандартним маршрутом, дворами. І у одному з них зауважуємо – попереду лежить на траві, випиває, грає в карти місцева шпана – можливо, що й “королі” цього району (за соціалізму підліткові хуліганські ватаги були звичним явищем). Декотрі підвелися, вирячились, прийняли грізні пози: що це за чудо у вишиванках вторглося у їхні володіння? Ми з Андрієм – ніяк не богатирі, тобто сили не рівні. А він, як зазвичай щось захоплено оповідаючи, не повівши й бровою, направляється просто на отетерілих розбишак і оминає їх, ніби порожнє місце.
Ця якість Квятковського проявиться згодом не раз. Він незворушно і з гумором оповідав, як проривав з опозиційною колоною міліцейський кордон на першотравневій демонстрації 1989 року, як був заарештований і допитуваний “із застосуванням сили” п’яним лейтенантом міліції у 1997 році, як міг піти на дно Дністра. Андрій без вагань виїздив у “гарячі точки”, був на обох Майданах, уже в теперішній час проходив військову підготовку – аби, у разі чого, взяти участь у російсько-українській війні.
Мав мій новий друг і особливість, про яку попередили спільні знайомі: “Не пробуй сперечатися з Андрієм. Він не вміє поступатись!”
Дійсно, у разі незгоди з чимось, він був готовий доводити свою правоту, не рахуючись з часом. На маловажливу хибну репліку міг зреагувати цілим просвітницьким, з масою цитат і посилань, трактатом.
У листах Андрій повідомляв, що трапилося у Львові, я – що у Литві. Переміни ішли могутнім потоком, так що ділитися було чим.
У Вільнюсі ми на той час видавали інформаційний вісник. Тепер каюся, що передав був його редакторові лише одну замітку із листів Андрія, завдяки чому вона збереглася. А інші його повідомлення, котрі просто зачитувались на засіданнях Громади, канули в небуття.
З інформаційного вісника Громади українців Литви “Пролісок”, серпень 1989 року. З архіву автора.
Дивлячись із наших днів, цей блякло відсвічений машинопис нічим не вражає. Але тоді, коли на Україні панувала виключно підцензурна компартійна преса, а до історичного підняття синьо-жовтого прапора над львівською ратушею лишалося довгих пів року, таку примітивно виготовлену газетку люди буквально виривали з рук.
З часом Андрій, полишивши інженерство, узявся працювати у заснованій членами Товариства Лева газеті “Поступ”, яка друкувалася попервах у Вільнюсі.
У 1991 році газета стала офіційним виданням, отримала приміщення на проспекті Шевченка. Приїжджаючи до Львова, я, як правило, заходив у її редакцію і міг засиджуватись там, – тим більше, що Сашко Кривенко, який заправляв у “Поступі”, завжди був радий побачитися, почути новини з Литви. Траплялося зауважувати, як журналісти насмішкувато показували один одному очима на Андрія – дивіться, мовляв, як цей “крейзі”, обіклавшись паперами, забувши про все на світі, невідривно працює.
А працював він так само запекло, як сперечався. Писав сухо, неухильно дотримуючись фактології, вивіряючи кожну деталь. Не знаючи чи не розуміючи чогось, акцентував на цьому у публікації. Якщо ж прибирати позу усезнайка, давати волю фантазії – то, звісно, виходило би ефектніше.
У травні 1991 року, учергове навідавши родичів у Польщі, я привіз звідти стос тижневиків “Nie!”
Це було помітне, скандальне видання. Редагував його тертий журналіст Єжи Урбан. По боках назви тижневика красувалося дві дулі: одна для влади, друга – для опозиції. Часопис, намагаючись батожити людську дурість у будь-яких її проявах, безжалісно критикував усіх: президента Валенсу, лідерів партій і суспільних рухів, висміював Kościół, розвінчував національні міфи... Ілюстрації видання часто бували провокативними, брутальними.
Я залишив підбірку чисел газети Квятковському – для спростування поміченої там антиукраїнської провокації.
Андрій уперше побачив “Nie!”, і той справив на нього сильне враження. Не знаю, чи був на той час хтось у редакції “Поступу” знайомий з цим тижневиком (бачив потім новіші його випуски на столі у Кривенка), але “Post-Поступ”, що став наступником “Поступу”, узяв саме такий напрямок. Ох і діставалося тоді очільникові львівської облради В’ячеславові Чорноволу, його заступникові Іванові Гелю, колегам з газети “За вільну Україну” і багатьом, багатьом іншим! Не надто сприймаючі гумор і критику опоненти ображалися, величали авторів “Post-Поступу” “комсомольцями” чи й “каґебістами”.
Завдяки яскравості особистостей творців газети, свіжості їхнього мислення – чим, вочевидь, не могли похвалитися колективи інших редакцій – “Post-Поступ” неабияк “розкрутився” на значній частині України. Не остання заслуга у цьому належала й Андрієві Квятковському. Зокрема, запали в пам’ять його розлогі репортажі із зони військового конфлікту у Придністров’ї.
* * *
Восени 1993 року я переїхав до Ізраїлю і навідуватись до Львова став значно рідше. Андрій, натомість, почав практикувати тривалі “робочі десанти” до Києва. Опановував нові сфери: тележурналістика, аналітика, редакторство.
Наше спілкування тепер зводилося до рідкісних телефонних дзвінків і передавання вітань. Зрештою, завдяки Інтернету, усталився зв’язок через е-мейл.
На жаль, наше електронне листування збереглося тільки частково. Ось фрагмент єдиного Андрієвого листа до Тель-Авіва, що маю:
“Я [...] довший час жив у Києві – з 1995 р. до осені 1997-го. Потім на якийсь час повернувся до Львова, брав участь у відродженні "Поступу" (без доліпки "Пост-" і до того ж не тижневика, а щоденної газети) – як головний редактор (шеф-редактором тоді був Кривенко), потім знову мусив поїхати до Києва. У жовтні 1999 року повернувся до Львова – хотіло би ся вірити, що назовсім. Тепер працюю заступником шеф-редактора (у вихідних даних пишеться "відповідальний за випуск"). У Києві працював на телеканалі СТБ (це фактично сателітарний канал, він має прийматися в Ізраїлі) – у програмі новин "Вікна" (спочатку керівником інформцентру, потім – випусковим редактором новин).” (2 лютого 2000 р.)
Відносно непогано зберігся пласт листування, починаючи з осені 2001-го року – після того, як я переїхав до Канади. Андрій хотів якомога більше знати про цю країну, а я, переповнений свіжими враженнями, щедро вихлюпував їх на нього. Також ми багато розмірковували над перспективами материкового і діаспорного українства, дискутували щодо ролі релігії, хвалилися успіхами дітей. Обговорювали публікації один одного, зокрема його твір про Личаківський цвинтар і мою повість.
Я дізнавався, як живеться Андрієві в українській столиці: “я[...] тепер працюю в Києві, знову на телебаченні.” (1 жовтня 2001 р.)
Як і можна було чекати, йому – принциповому, схильному до сперечання за дрібниці – велося там несолодко. Працювати доводилось переважно серед людей, котрі українську мову використовували як ширму, у побуті будучи російськомовними. Себе Андрій іронічно називав “вестарбайтером”. Він мусив, подібно еміґранту, відшукувати рідне середовище у “Львівському товаристві в Києві”.
Гнучка мораль оточення його, м’яко кажучи, не влаштовувала:
“...поговориш з людиною – і розумієш, що називати цих людей віруючими важко. Вони просто ходять до церкви, мало розуміючи СУТЬ віри. Справжня віра їм би заважала робити свої справи – бізнес, наприклад.” (10 січня 2002 року).
Політична ситуація також залишала бажати кращого:
“...хто тобі сказав, що є держава? Це дивне утворення важко назвати державою. Я колись жив у державі і знаю, як вона виконує свої функції. Я також бував у закордонних державах і знаю, як вони виконують свої. Крім того, що нам з тієї "незалежної" держави? Незалежна ПАР часів апартеїду – чи була вона "своєю державою" для Нельсона Мандели? Незалежні США та Канада – чи є вони такими для індіанців? Незалежна Австралія – для аборигенів? Нова Зеландія – для маорі? А вони ж незалежні держави!
[...]
Що ж до песимізму, то, як відомо, песиміст – добре поінформований реаліст. Просто в ті часи, коли ми з тобою часто спілкувалися, я (як і багато львів’ян) був романтиком, далеким від основ реального життя. Та з того часу багато що змінилося.” (15 січня 2002 р.)
“...ми поступово перетворюємося на Ірландію. Але те, що ірландці втратили сотні років тому і марно намагаються повернути, ми втрачаємо зараз (але поки не втратимо, не почнемо цінувати).” (16 січня 2002 р.)
Моменти вдоволення були рідкісними – коли, наприклад, якимись, з його подачі, ходами на телебаченні вдавалося ледь-ледь вплинути на політичний курс.
Нелегко складалися у Андрія стосунки з обчислювальною технікою. Мене, достатньо тупого, але трішки обізнанішого у цій сфері, він мав ледь не за комп’ютерного гуру. Неодноразово звертався з тою чи іншою проблемкою – наприклад, розкодувати текст (напочатках з кодуванням у неангломовному Інтернеті панував безлад) чи допомогти з користуванням якоюсь аплікацією.
Особливо важким для Андрія видався 2003 рік:
“Щойно повернувся з прощання зі Сергієм Набокою[...] Мало кого мені було так шкода з тих, хто відійшли останнім часом. Ти справді мав би його знати, бо в ТІ часи він возив до вас друкувати з Києва "Голос відродження", а наш Ромко Турій зі Львова – "Поступ"[...]
Останні роки він працював на Радіо Свобода. Я РС рідко слухав, але коли слухав, то найкращими були його матеріали.
Ще він багатьом запам’ятався своєю телепрограмою, яка 2001 року йшла після 12-ї год. ночі на ТРК "Ера". Вона була дуже смілива й інтелігентна, туди запрошували багатьох політиків, які в інший спосіб на ТБ навряд чи потрапили би (це було можливим завдяки пізній годині [...]
Цієї людини буде дуже бракувати […] Він був великим оптимістом, а вони в цій сумній країні відходять чомусь найпершими [...] Він поєднував те, що в наш час рідко поєднується – справжню рафіновану інтелігентність, принциповість, особистий шарм, вміння прямувати в журналістському мейнстрімі та високу національну свідомість. У цьому сенсі він був динозавром. І, на жаль, останнім. Хоча саме таких нам треба багато [...] Нині я дивився і казав собі: в такій кількости українці сходяться докупи хіба на похорони. А з іншого боку побачив, що нас не так вже й мало в цьому місті.” (21 січня 2003 р.)
Не додавав позитивних емоцій Андрієві, який називав себе “укроскептиком”, День Соборності. Думка, що західні регіони нездатні будуть мовно “переварити” східні, зринала в його листах багато разів:
“Цей день я готовий відзначати, а про Акт злуки зараз якось смішно говорити. Ідею галицької держави ти можеш розділяти чи ні, але я дивлюся навколо і бачу: Україна буде або самостійна, або соборна (тобто її не буде зовсім).” (22 січня 2003 р.)
На мої півжартівливі закиди: “Як трапилося, що у тебе такі погляди? Народився в Сибіру, і польського коріння, судячи з прізвища, не уникнув,” – Андрій відповідав цілком серйозно:
“...ні щирим (з расового погляду) українцем, ні тим паче питомим галичанином я не є[...] Я є "політичним галичанином" [...] Галичанами я вважаю всіх свідомих українців, які живуть (або навіть більшу частину свого життя прожили) в Галичині. Та й сама "Галичина" – умовна назва, коли я так формулюю (для лаконізму), маю на увазі (деколи) всю Західну Україну.” (23 січня 2003 р.)
Навесні Андрій, як особисту трагедію, сприйняв кризу в Іраку. Передбачаючи інвазію США, він, здавалося, готовий був грудьми кинутись між конфліктуючі сторони, аби розборонити їх. Підписував і закликав підписувати петиції, благав робити в Торонто усе, що можна, аби зупинити Буша-молодшого. Виявився прозорливішим за мене – я до останнього не вірив у можливість повномасштабного воєнного конфлікту.
Потрясінням стали для Квятковського трагічна смерть у квітні оператора “Reuters” Тараса Процюка, (“Він був фахівець найвищого класу”), а слідом – побратима по “Товариству Лева” Олександра Кривенка:
“...майже одночасна загибель двох українських журналістів-суперпрофесіоналів і просто класних хлопців справила на наше середовище (яке і так вже стільки втратило) жахливе враження.
[...]
Довколо нас рушиться світ.” (17 квітня 2003 р.)
Як завше, Андрій не пропустив літню експедицію “Дністер”. Хоча і там знайшлося від чого засумувати:
“...на жаль, у найцікавішій печері на Дністрі, яку я спостерігаю вже 13 років, за цей час вода, яка її заливає, знищила майже всі петрогліфи та руни – особливо за останній рік.” (12 серпня 2003 р.)
А наприкінці року від Андрія надійшов лист, написаний у катастрофічному тоні, з нехарактерними для нього настроєм та висловами:
“Остаточно переконався, що українці (якщо їх можна так назвати) – це популяція без майбутнього”. Закінчувалось послання бажанням емігрувати на старості “аби куди [...] щоби хоч в останні роки життя не спостерігати цієї гидоти, щоби дійсність цієї країни не отруювала свідомість, щоби померти з думками про щось приємніше.” (22 грудня 2003 р.)
Очевидно, сказати таке можна було тільки в стані нервового зриву, під дією екстремальних обставин. І дійсно, невдовзі я довідався, що у Андрія стався серцевий напад.
Лягаючи в госпіталь для шунтування серця, він переслав мені пароль від своєї поштової скриньки на Yahoo, і я доглядав за нею – видаляючи спам і відповідаючи кореспондентам, що Квятковський тимчасово недоступний.
На щастя, операція, зроблена у київській амосовській клініці, пройшла успішно. Андрій не раз з теплотою і вдячністю згадував її медиків.
І навесні 2005 року, прилетівши з Торонто, я щасливий був бачити здорового, повного сил Андрія, що приїхав до Львова на свята. Тіло його посоліднішало, обличчя округлилось, але дух залишався невгамовно юним.
Великдень 2005 року. Шевченківський гай. Справа, на передньому плані – Іван Юзич і Андрій Квятковський. Автор фото невідомий.
Я часом полагоджував якісь справи Квятковського у Канаді. Наприклад, завдяки притаманній скрупульозністі, він віднайшов непідкріпленість фактами одного з тверджень у праці нині покійного історика Ореста Субтельного. На наполегливі листовні звертання Андрія той не реагував, у телефонних розмовах від прямої відповіді ухилявся. Довелося мені у Торонто вийти на контакт із Субтельним і “допитати” його очно. Маститий історик мусив визнати свою хибу.
Але значно частіше експлуатував Андрія я. А він був людиною унікальної, абсолютної обов’язковості. Готовно допомагала вирішувати мої українські проблемки і Андрієва дружина, Леся.
Після Андрієвої пригоди з серцем я намагався у листуванні не зачіпати дражливих тем, – хоча, куди від них подінешся? Ось він розтлумачує мені стан української книжкової справи:
“…майже катастрофа і загибель (хоча порівняно з часами 5-7-річної давності трохи краще). На картинках все гарно – ах, які файні кольорові книжочки!!! Але в реаліях вони значно дорожчі за російські, якими завалений наш ринок, і виходять мікроскопічними тиражами. Якщо взяти глобально, то порівняно з цунамі російської книжки, українська книжка в Україні відсутня. Є десь там, у куточку – для схиблених маргіналів-інтелектуалів. Широкий попит на духовний продукт задовільняє Росія.
Приклади. "11 хвилин" Коельйо київське вид-во "Софія" (спеціалізується на російськомовному Коельйо) видало укр. мовою тиражем (офіційно) аж у... 3 (три) тис. прим. Та й то лише тому, що сам метр мав приїхати в Україну і треба було для цього привід. Більшість творів того ж Коельйо українці читають російською мовою. На момент виходу україномовних "11 хвилин" моя дочка їх уже прочитала – звичайно ж, російською [...]
Хотів би прочитати рідною мовою мого улюбленого Умберто Еко. Але нема нею не лише "Баудоліньйо" чи "Берег Напередодні", але й всесвітньо відомого й давно екранізованого "Імені рози"!
Оце видали українською одну книжочку Муракамі – після того, як уся Україна його вже прочитала російською.
Хочете читати українською? Будь ласка – читайте Андруховича, Забужко, Жадана, Ірванця, Дереша, Шкляра, Кононенко. Якщо вам цього вистачить для повноцінного розвитку.” (2 грудня 2005 року)
Як обійтись без політики?
“...в суспільстві, де нема спільних цінностей, відсутність твердої диктатури, рівновіддаленої від будь-яких цінностей, об’єктивно перетворює демократію на анархію. Кожен тягне коц на себе, ніхто (або більшість) не відчуває відповідальності за всю країну. Більшість українських депутатів (як і їх виборців) себе з цією країною всерйоз не ідентифікує, за неї не відповідає і не дуже турбується всерйоз (не на словах) її майбутнім.” (11 липня 2006 р.)
“...однією з найпровідніших рис української «політики» є безмежний моральний релятивізм. Адже […] жоден впливовий політик, жодна поважна партія чи блок не зайняла такої позиції: «цей варіант дуже не вигідний для мене, але він є рятівний для України, тому, стиснувши серце, я мушу вгамувати свої амбіції та погодитися на нього». ” (13 липня 2006 р.).
“...в самостійній Україні у нас живуть лише депутати з міністрами. Та ще такі вар’яти, як я та мені подібні, що намагаються (штучно) створювати навколо себе якийсь специфічний мовно-культурний міні-простір. (16 липня 2006 р.)
Про життя:
“...з вересня працюю на новій роботі – телеканалі ICTV.” (2 січня 2008 р.)
“Я зараз взагалі не маю часу щось кудись дописувати – хіба що короткі фрази на якихось форумах. Хоча торік три мої статті надрукували в "Post-Поступі".” (8 січня 2008 р.)
На основну тему – мовну:
“...останнім часом я теж укр. мову в Києві чую рідше. І це має своє пояснення. Я завжди кажу: що в Галичині традиція, то в Києві – мода. А мода на українське в Києві буває, коли ця країна на підйомі. Так було 1991 року, так було під час і по Помаранчевій революції, так було, коли була сприятлива економічна кон’юнктура. А зараз криза. Хто винен? «Ця влада, ця держава». А яка це держава? По телевізору кажуть, що Українська. Отже, винна Україна і все українське – передусім укр. мова. Цього ніхто не каже навіть сам собі, але відчувається, що в підсвідомості у них це є.” (17 лютого 2009 р.)
І у подальшому приводів для обурення вистарчало: “цинічна гра закінчених безсоромних негідників” (про Верховну Раду, 6 липня 2012 року), “перманентна деградація цілої країни.” (16 листопада 2012 р.)
Взагалі, Андрій, дуже критично ставився до кожної української влади. У різний час згадував, політика якого типу потребувала би Україна: де Голль, Аденауер, Черчилль, Масарик, Маннергейм, Ататюрк, Вашингтон, Бісмарк, Гавел, Ландсбергіс...
* * *
Нарешті, Андрій із полегшенням написав, що він “...вже не в Києві, а знов у Львові.” (15 січня 2013 р.) Виник новий виклик – зробити сильну західноукраїнську інтернет-газету: у тих обставинах, що склалися, з людським матеріалом, що є в наявності. Газета, у якій Андрій обійняв посаду заступника головного редактора, отримала назву “Збруч”.
За роботу Андрій узявся з величезним ентузіазмом. На початках, коли матеріалів не вистачало, він готовий був прийняти навіть чорновик статті чи аудіоначитку, аби скомпонувати з них газетний матеріал – тобто, відпрацювати за автора.
Не раз він із гордістю сповіщав: “Поглянь – яку статтю ми закинули!”
21 липня 2013 року. У кав’ярні після виступу хору “Вірли”. Фото автора.
Я іноді допомагав у становленні “Збруча”. Помічаючи одруківки чи неточності, повідомляв про них Андрієві, аби той вніс виправлення. Якщо виникала необхідність, допомагав розібратися з англійськими чи івритськими цитатами.
Електронного листування уже не вистачало. Для кращої взаємодії ми почали застосовувати Скайп.
Оскільки Андрій проживав тепер у Львові, кожного мого прильоту ми не раз зустрічалися. Тоді він, бувало, умовляв: “Пиши для «Збруча»! Ти пишеш не гірше наших колумністів!” (Не знаю, наскільки останнє відповідало дійсності.)
Не дивлячись на відмовки про відсутність часу, Андрій таки “зґвалтував” мене, і я подав до “Збруча” десяток з чимось заміток. Робив це, у першу чергу, з поваги до нього і орієнтувався як на читача, на нього.
Андрій вів перед у різноманітній праці. 22 червня 2014 року. Біля села Розлуч Турківського району Львівської області. Учасники дводенного походу для розчистки витоку Дністра – Андрій Квятковський, Іван Юзич, Наталія Фетич. За кадром – Валентин Стецюк і Леся Квятковська. Фото Андрієвого онука, Дмитрика Сидоренка.
Проміж рис характеру Андрія слід згадати і присущу йому надзвичайну, незрозумілу для мене делікатність. Проілюструвати її можна так.
...Ми чимчикуємо Шевченківським гаєм, де вирує чергове святкування. Зненацька зауважуємо – назустріч ідуть Віктор Морозов з дружиною Мотрею.
Морозов – знаменитий співак, людина нетутешнього виміру, капризом вищих сил занесена у наше скромне середовище. Я, кому випало увійти до кола знайомих Віктора, зупиняюсь, аби привітатися і перекинутись парою фраз. Квятковський же, тим часом, відступає убік. Я махаю: “Андрію, ходи, я тебе познайомлю!” – а він задкує аж за дерева. Опісля пояснює безжурно: “Я до музики стосунку не маю – то чого було пхатися?”
Таке повторювалось кілька разів: я пропонував Андрієві знайомство, яке могло б розширити його можливості, а він м’яко ухилявся. Це не було острахом спілкування абощо, а саме делікатність – без конкретної справи не нав’язуватись. Таке кредо Андрій декларував і у листуванні: “я взагалі не шукаю зустрічей із знаменитостями.” (21 січня 2003 р.)
22 червня 2015 року. Андрій проводить екскурсію по Цитаделі – яку ми з ним облазили вздовж і впоперек. Фото автора.
Пригадується ще такий випадок. Прилетівши до Львова і роздивившись, що і як навкруги, я зачудувався. У нас, за океаном, українські фестивалі, конкурси, концерти, стипендії для здібних студентів й тому подібне фінансують українські кредитові спілки. Тобто, канадські українці вкладають свої гроші у ці фінансові установи, а ті вже підтримують Громаду. При цьому, деякі умови у загальноканадських банках можуть бути кращими, але емігранти-українці проявляють свідомість і солідарність. В Україні ж мене вразило, що вкладники у більшості несуть свої гроші у “Приватбанк”, до Коломойського і Боголюбова – людей явно не україноцентричних. Подивився в інтернеті – українські кредитові спілки в Україні, у тому числі в Галичині, існують.
Андрій, коли я виклав йому ці спостереження, загорівся. “Напиши, напиши про це!” – підштовхував.
Я дуже далекий від фінансових питань. Аби зібрати побільше даних, взявся опитувати українських родичів, друзів, знайомих. Усі доволі агресивно відмахувались: “Ти що, здурів – аби ми довірили свої кровні маленькій кредитовій спілці! Вона ж завтра збанкрутує! А «Приватбанк» – це сила, надійність, сервіс і так далі.” Чим з більшою кількістю людей спілкувався, тим більше здавалось, що, мабуть, ми з Андрієм – дійсно щось на зразок божевільних.
Так я і не подав до “Збруча” нічого.
Ця історія часто спливає у пам’яті тепер, коли мільярдер Коломойський покинув Україну, вивівши зі свого банку кругленьку суму, і здалеку збурює політичну ситуацію.
30 жовтня 2016 року. “Чайна церемонія”. Ростислава Моспан, Іван Юзич, Андрій Квятковський. Фото Левка Квятковського.
По мірі того, як “Збруч” набував розмірів і ваги, Андрій виснажувався. Меншало радості від вдалих публікацій, насідала хронічна перевтома.
А, окрім “Збруча”, він був задіяний у Галицькій партії, Унівській групі, ряді інших проектів. Постійно докладався до краєзнавства. Багато часу віддавав покращенню української Вікіпедії.
До того ж Квятковський сприймав близько до серця усе, що відбувалося: війна, неперервний потік смертей, недостатня зреалізованість ідей Майдану... Особливо зачепив його план будівництва каскаду ГЕС на Дністрі – ріці, в експедиціях по якій проводив усі свої відпустки.
У листопаді 2016 року Андрій передав мені свій древній лептоп Dell Latitude Xpi і попрохав викачати для історії його вміст. Дані з жорсткого диска застарілого пристрою можна було перенести назовні лише через три з половиною дюймові флопі-дискети, які давно вийшли з ужитку. Я знайшов час для нестандартної задачі і перекинув інформацію Андрієві з багатомісячною затримкою. Серед кількасот файлів були тексти і фотографії, що стосувалися самого Андрія, Олександра Кривенка та інших – кінця 1990-х і початку 2000-х років. На моє здивування, Андрій не проявив до надісланого жодного зацікавлення. Час ущільнився і вже було не до того.
14 травня 2017 року. Андрій біля будівлі колишньої філії Виробничого об’єднання “Полярон”. Тут, за цими вікнами, він працював. Звідси, у 1987 році, полинув у діяльність з відновлення пам’яток Львова, навколо якої невдовзі заснувалося “Товариство Лева”. Фото автора.
...Наша з Андрієм прогулянка Львовом 14 травня 2017-го року, як завжди, перетворилась на захоплюючу екскурсію. Обійшли, то здіймаючись на узвишшя, то спускаючись із них, величезну частину старого міста.
Раз за разом Андрій зупинявся. Розповідав, як раніше виглядала та чи та будівля. Хто із відомих людей заходив у цей під’їзд. Які у ньому розташовувались установи. Які війська колись марширували вулицею.
Одна розповідь тягла за собою іншу. Андрій жестикулював, креслив у повітрі, оздоблював мову інтонаційно. Часом доводилося торкати його за рукав, аби рухатись далі.
Оповідане було, у певному сенсі, унікальним. Адже Андрій, ведучи відповідні рубрики у “Збручі”, перечитував газети столітньої чи коло того давності і віднаходив там таке, про що середня громадськість не мала поняття.
Мій гід неабияк сердився, помічаючи, що замінено на сучасніші старовинні вікна чи двері або зведено новий паркан. Ганьбив мешканців, яким нема діла до вигляду міста. “Дивися – з села приїхав і тут стодолу збудував!” – обурено вигукував про домівку новітнього скоробагатька.
До речі, я жодного разу не чув від Андрія російського мату. Натомість, дуже зрідка могло просковзнути щось зі старих галицьких словес: “марá”, “фрáнца”, “кýрча” (хоч на письмі зустрічалися вирази й різкіші).
Після багатогодинної, багатокілометрової мандрівки ноги у мене гуділи. А Андрієві – хоч би що! Він був у чудовій фізичній формі.
Фото з лептопа Андрія, озаголовлене “Презентація енциклопедії”.
В останні місяці спілкування наше по скайпу починалося однотипно.
На моє запитання: “Ти зайнятий?” – Андрій відповідав приречено: “А хіба я буваю не зайнятий?”
Він часто моргав і не міг проморгатись. Веб-камера сліпила всуціль почервонілі очі – про які він писав ще п’ять років тому: “очі на межі виснаження, сильно болять.”
“Що поробляєш?” “Ну як що – покімарив пару годин і далі працювати.”
Він не розрізняв буднів і свят, дня і ночі.
“А от міг би зараз розслабитися на пенсії!” – промовляв часом замріяно.
Андрій мав масу планів. Розпочав писати “Історію Товариства Лева”. Я, як і багато хто інший, запитував: “Коли буде продовження?” “Буде, буде, – запевняв він, – от розгребуся трохи з текучкою!”
Остання довготривала наша бесіда по скайпу трапилася у січні цього року – по тім, як я, задля поправки здоров’я, навідав курорт на Кубі.
Коло замкнулось. Як і колись у Литві, Андрій раз-по-раз заганяв мене у глухий кут детальними пізнаннями з історії й сьогодення бідолашного острова і добивався від мене їх підтвердження чи спростування. “Розказуй мені, розказуй, як там насправді, – благав він, – адже я тої Куби ніколи не побачу!” “Ну чому не побачиш? – щиро дивувався я. – Життя попереду довге.”
Син Левко і дружина Леся біля могили Андрія Квятковського на Личаківському цвинтарі. 20 жовтня 2018 року. Фото автора.
На мій День народження, 18 квітня, звичного привітання від Андрія не надійшло. А через кілька днів спільний товариш приголомшив звісткою, що Квятковський переніс крововилив у мозок.
Потім я довідався від його сина, Левка, що, почавши оговтуватись від середньої важкості інсульту, Андрій наполіг, аби йому принесли до лікарні лептоп. Бо як же так – лежати й байдикувати, коли статті чекають редагування й розташування? І другий, повторний інсульт добив його.
Для мене зі смертю Андрія зник величезний сегмент життя. Як і багато для кого. Тоді навернулися стрічки:
На одного поменшало тільки бійця,
А здається – не стало бригади.
* * *
Дисонанс викликало слово “помер”, яке повсюдно вживали у некрологах.
“Помер” – це передбачуваний кінець невідворотного процесу, коли, умовно кажучи, графік людського життя спускається на горизонтальну вісь. Андрій же згорів зненацька, на підйомі. Добровільно й усвідомлено спалив себе за ідею.
Хто не знав Квятковського особисто, а студіюватиме його статті і пости, складе собі хибне уявлення про автора. Якщо на письмі це часто безжальний і уїдливий полеміст, то у житті – м’яка, толерантна, надзвичайно добра людина.
Він був маловідомий широкому загалу: не ходив у владу, не “світився” на телеекранах, не удостоївся звань чи нагород. Цурався високих слів. Віднаходив, куди докласти фанатично-сумлінну працю, аби бути кориснішим.
Не творячи собі кумирів, за орієнтир мав різнобічну продуктивність Івана Франка.
Торонто – Львів, травень-жовтень 2018.
02.11.2018