Всесвітньовідомий музикант Аркадій Шилклопер висловив своє захоплення музикою леґендарного британського рок-гурту «Yes» на ХХХІІ Міжнародному фестивалі музичного мистецтва «Віртуози» у програмі «Tribute to "Yes"».
Напередодні виступу у Львівській філармонії Аркадій Шилклопер поділився своїми рефлексіями про програму, а також про музику та своє місце у ній. Розмовляла музикознавець Софія Іванова.
Після здобуття академічної освіти, семи років роботи в оркестрі Большого театру в Москві, п'яти — в оркестрі Московської філармонії Аркадій Шилклопер від 1989 року провадить активну сольну концертну діяльність. У Львові — не вперше. «Кухар» музичних, особливо вишуканих страв, як сам себе називає відомий валторніст, «приготував» для Львова програму «Tribute to "Yes"». З музикою цього британського рок-гурту Аркадія Шилклопера, коли йому було лише 14 років, познайомив львів'янин Ігор Лисько, з яким вони тоді разом вчилися у Московській військово-музичній школі. Тому Шилклопер дуже хотів, аби Ігор Лисько також взяв участь у фестивальному концерті. На жаль, концертний графік самого Ігоря, який співпрацює з вокальною формацією «Пікардійська терція», не збігся з цими планами. Проте на концерті, в процесі представлення власних композицій, навіяних музикою «Yes», Аркадій Шилклопер не раз згадував свого однокласника й висловлював вдячність за те, що саме він відкрив йому цей гурт.
Аркадій Шилклопер: – Я відразу закохався у творчість цього дивовижного і незвичного ансамблю. «Yes» — один з небагатьох рок-ансамблів, або точніше, як їх називають, ансамбль проґресивного року, який використовував у своїй творчості елементи структури і драматургії класичної спадщини. У них є алюзії з Бахом, Гайдном, є багато подібних речей з Малером, Брухом. Ці елементи академізму у них завжди видавались мені не те щоб прихованими, а скорше завуальованими, вони були не такими яскравими, як я собі уявляв.
Софія Іванова: – Тому Ви вирішили їх «витягнути» на поверхню?
А. Ш.: – Я вирішив витягнути на поверхню цю внутрішню «кухню», яка за рок-естетикою, за цими рок-інструментами була, скажімо так, доволі тьмяною. Мені захотілося її висвітлити, і, здається, це мені вдалося. Зрозуміло, що я не йшов шляхом копіювання: не хотів просто взяти музику «Yes» і скопіювати для симфонічного оркестру. Ні. Це було б надто просто і банально. І я не той музикант, який би вдававався до такого копіювання. Для своєї програми я взяв матеріал деяких п'єс «Yes»: мені було цікаво попрацювати з ними і — найголовніше — знайти своє місце у цьому матеріалі. Мені було цікаво, чи зможу я свою любов, свою пристрасть передати як вже зрілий академічний, джазовий, рок- або фольклорний музикант. Ось це мені було цікаво. Ну, і заграти не просто музику «Yes», а своє ставлення до цієї музики, і своє ставлення до цього приголомшливого гурту, до їх чуттєвої, глибокої, трепетної, для мене дуже важливої естетики. Ця музика мене зворушує дотепер. І в радості, і в біді. Вона заліковує мої рани. Коли я граю цю музику, я вібрую, я можу навіть заплакати на сцені. Особливо коли гарний колектив. Я дуже тішуся, що ми маємо час на репетиції, музикантам все це дуже подобається. Я бачу їхні очі, і вони про це говорять. Коли є отакий спільний відповідний настрій, коли всі розуміють — що і як, тоді це і називається творчістю. (У концерті у Львові Аркадій Шилклопер виступав разом з Академічним молодіжним симфонічним оркестром INSO-Львів — Прим. С.І.)
С. І.: – Коли Ви вирішили звернутись до творчості «Yes»? Це зовсім нова програма чи вона вже має свою історію?
А. Ш.: – Так, вона має свою історію. В мене у житті був період, коли я жив у Нижньому Новгороді. В мене там був абонемент, який називався «Джазові нестандарти». Диригент їх оркестру Олександр Скульський до моїх експериментів ставився з ентузіазмом. Мені вдалося зробити дуже багато — і завдяки йому, і завдяки їхньому оркестрові. Саме там ця програма й народилась. Це було близько чотирьох років тому. На сьогоднішній день найвдаліше виконання цієї програми відбулося в Омську, з омським оркестром. Диригент Дмітрій Васільєв дуже серйозно доклався до програми ще й як співавтор, попрацював над аранжуванням, додав певні речі до партитури — ударні, арфу. Я йому за це дуже вдячний. Мені здається, що ця програма зараз розвивається, вона набуває свіжості та цільності. Раніше виконувалась лише в Росії. В Україні прозвучить вперше.
С. І.: – Ви багато концертуєте по Росії, але багато ваших концертів відбувається і в інших країнах світу. Якою мірою і чим, на Вашу думку, відрізняється слухач у різних куточках світу?
А. Ш.: – Я граю для різних аудиторій. Грав із симфонічними оркестрами — і європейськими, і азійськими, і американськими… Назагал сприйняття приблизно подібне. Хоча, коли граєш у відомих європейських залах, таких як Ґевандгауз, Тонгалле, Тонкюнстлер, то розумієш, що туди приходить постійна публіка. Це поціновувачі музики. Вони купують абонементи, вони заплатили гроші і вірять організаторам: рівень і якість концертів має бути високими. Відповідно вони вже йдуть на концерт з переконанням, що все буде класно, що вони отримають задоволення і не надарма витратили свої гроші. В Росії все це відбувається трохи інакше, раніше на концерт приходили і тепер теж часом приходять люди, які нічого не заплатили чи заплатили якісь невеликі гроші. Відповідно у них немає такої небезпеки пошкодувати: мовляв, я заплатив 100 рублів, а мене обдурили. Тому вони, навіть якщо ти вже відомий музикант, не дають тобі авансу довіри. І ти маєш їх завоювати. (У Львові інша ситуація, я ще до неї повернусь.) Тож перші півгодини виступу йдуть на те, аби якщо не завоювати зал, то принаймні сказати: друзі, я прийшов сюди, щоби принести вам задоволення. І я це можу, я це вмію, маю досвід. На Заході відразу б'ють браво. Хоча вже і в Росії таке трапляється. Можливо, тому, що мене вже знають. Я впевнений, що у Львові глядачі мене зустрінуть оплесками, тому що вони мене знають, люблять і розуміють, що я привіз щось цікаве, вони передчувають, що моя програма має їм сподобатись, і я сподіваюся, що вони вийдуть з концерту радісними та щасливими.
С. І.: – Валторна — інструмент, який найчастіше звучить в оркестрі. Вона має дуже гарний звук, але відома також і її «підступність». Часом в оркестрі має прозвучати коротка сольна партія валторни, але буває і так, що… ці кілька нот звучать просто фальшиво, як кажуть музиканти, валторністи кіксують. Причини називають різні: одні все звалюють на поганий інструмент, інші — на перепади температури. Яка ж причина таких не завжди приємних валторнових сюрпризів?
А. Ш.: – Валторна — дуже гарний за звучанням інструмент завдяки його обертональному звукоряду. У труби, тромбона звук прямий. А звук валторни «закручений», аби він набув свого тембру, він має пройти п'ять метрів. Тому атака («attacca» — муз. термін; з італійської: «атакуй» — Прим С.І.), звуковидобування у цього інструмента є складнішим, ніж в інших духових інструментів. Я якось (не знаю, як це сталося) почав грати на різних духових інструментах, не тільки на валторні, у тому й на флюґергорні, мисливських ріжках, мелафоні, альпійському розі. І якось усі ці інструменти давали мені можливість працювати з атакою сміливіше. Тому особливих проблем для мене зараз немає, взагалі-то я вже навіть про це й не думаю. Але знаю, що ця проблема існує, зокрема в оркестрі. Є психологічні вправи, я на своїх майстер-класах це показую — як треба потрапити у потрібну ноту і як себе настроїти. Це такі наші внутрішні професійні «прибамбаси».
С. І.: – Чи Ви провадите постійну педагогічну діяльність, маєте своїх вихованців? Чи обмежуєтеся лише майстер-класами?
А. Ш.: – Лише веду майстер-класи, переважно у Європі. І не тільки для валторністів, зокрема і для гітаристів, для піаністів. Мій майстер-клас має тему, форму. Я знаю, про що говорити, що показувати. Він може тривати і дві, і три години — залежить від того, наскільки глибоко ми занурюємось у те, що я називаю «шлях до музичної свободи». Зазвичай я починаю з питання: з чого складається музика? Дмитро Кабалевський казав, що з пісні, танцю і маршу. Я вважаю, що марш — це своєрідний ритуальний танець. Тому залишається лише пісня і танець. Коли ми говоримо про танець, то маємо на думці – ритм, метр, рух, свінґ, фанк і так далі. А коли ми говоримо про пісню, то маємо на думці мелодію, фразування, динаміку. І з цими двома поняттями ми працюємо. Найбільше часу йде на ритм, метр, тобто на танець. Тому що музиканти, особливо академічні, не танцюють. Вони знають, як співати: в академічній музиці багато вокальної співучості. Але у мелодиці має бути також і танець. А це складно для академічних музикантів. Це треба відчути і цього треба навчитись. Над цим ми й працюємо. Розробляємо також координацію рухів. І немає значення, чи це «Yes», чи це Моцарт з Бетховеном… Ось чим ми займаємось на майстер-класах. Я відкриваю людям очі: вони дивуються, адже багато років мають справу з музикою, а від мене вперше про такі елементарні речі дізнаються.
С.І.: – У Вас, напевно, вже визріла ідея якогось нового проекту?
А. Ш.: – У мене є репертуар, який ще не виконувався, я його допрацьовую. Зараз ми з моїм другом, прекрасним піаністом Вадимом Неселовським, якраз завершили роботу над новим диском. Він народився в Одесі, багато років жив у Дортмунді, тепер живе у Нью-Йорку. Це один з небагатьох російсько-радянських музикантів, який викладає джазове фортепіано у Berkeley School — знаменитій джазовій школі. Ми з ним багато виступали у Києві, Нью-Йорку, мали концерти в Німеччині. І ось тепер маємо новий альбом, 1 жовтня відбудеться його презентація у Москві. Можливо, 3-4 жовтня запрезентуємо його у Львові. Побачимо, чи вдасться.
С. І.: – Ви граєте на альпійському розі. Його звучання трохи нагадує трембіту. Чи колись Вам доводилося грати і на трембіті також?
А.Ш.: – Так, у мене навіть з'явилася власна трембіта. Бо я маю у Львові фан-клуб, і якось натякнув, що мені було б цікаво заграти на трембіті. Тож одна особа замовила трембіту і прислала мені її до Москви. Отже, у мене тепер є своя трембіта, і я буду її освоювати. Адже там є технічна специфіка: щоби вона звучала, треба всередину заливати спирт…
Фото: http://www.shilkloper.com
06.06.2013