І.
Настають нові часи і майже в кождім напрямі збірного життя мусимо перевести ревізію наших поглядів. Інакше це шкідливо відбилосяб на великих завданнях, які саме стоять перед нашим народом і державою, чи може державами.
До питань, які безумовно вимагають ревізії, а може щойно ясного означення та порішення, належить також єврейське питання.
Передовсім слід пояснити, чому не вживаємо слова "жидівське" питання, хоч його досі загально вживано у нас. З усіх Євреїв на земській кулі найсильнійше представляються Євpeї, що живуть на території б. pосійської імперії: їх там около 6 міліонів душ, себто менше-більше Половина всіх Євреїв взагалі (в Европі є їх коло 9 міл., з того в Австро-Угорщині 2, з того в Галичині коло 800.000; в цілій Азії всего понад ½ міл.). Отож та найбільше численна ґрупа Євреїв запротестувала проти вживання слів: "Жид", "жидівський" і домагається, щоб їх називати "Євреями".
Годі їм відмовити слушности. Бо означення "Євреї" се їх загальне національне імя, як у нас "Українці". А імя "Жиди" се імя партикулярне (як у нас Гуцули, Бойки, Буковинці); щойно по їх повороті з вавилонської неволі почали вживати того імени на означення всіх Євреїв, бо з тої неволі вернуло далеко більше Eвpeїв з бувшого царства Юди, чим з царства Ізраїльського. І таким чином (pars pro toto) почали іменем "Жиди" означувати неслушно всіх Євреїв. А тепер вони протестують проти свого партикулярного імени й уважають його навіть обидливим.
Ми Українці маємо досить подібну історію з іменем: і нас також разить це, що Поляки вперто називають нас Галичан "Rusinаmi". Роблять вони се тому, щоб зазначити, що ми, від часу як Богдан сотворив українську державу не входили в склад тої держави, а остали під Польщею. Длятого ся партикуляристична назва така приємна для пoльських політиків і вони часто густо пробують нам "вияcнити", що нaзвa "Rusini" відповіднійша, чим "Українці". Але ми стоїмо на становищи, що тільки ми самі маємо право рішати про cвоє iмя. Супроти того не можемо відмовити такого права й иншим народам.
А тепер приступім до самої pічи.
ІІ.
На території України живе розмірно найбільша маса Жидів. Тільки на Литві й Білій Pyсі живе їх релятивно більше.
З тою масою чужоплемінного населення мусимо знайти якийсь modus vivendi. Якраз тепер мусимо це зробити, коли будуємо cвоє сяк-так самостійне життя. Бо за це, що досі діялося на наших землях, ми не потребуємо і нaвіть не можемо брати одвічальности на себе: миж не були досі підметом подій і відносин на нашій землі. Але від хвилі, коли ним стaємо, паде на нас одвічальність за уклад усякиx міжплемінних взаємин на території, якою володіємо. Одвічальність — це наслідки і їх послідовности.
Якіж були досі наші взаємини до Євреїв?
В тих взаєминах годі доглянутися якоїсь лінії або cуцільности. Це й було зовсім природно: бо укладом тих взаємин кермували ті, що панували над нами. Не підлягає сумніву, що в виробленій до найменших подробиць системі царського режіму придумані були також наші відносини до Євреїв. Розуміється — були вони придумані так, щоб це відповідало інтересам царату. Він потребував певних громозводів для невдоволення широких мас, щоб відвернути їх увагу від себе і своєї діяльности. Тут і слід шукати жерела всяких погромів, орґанізованих часто-гycто при діяльній помсті царської поліції.
Головні погромові огнища, як прим. Кишинів, не лежали на українській етноґрафічній теріторії. Бо наш мужик в дійсности не має в собі антісемітизму. Противно — я сказавби, що у нього видно навіть за велике довірє до Євреїв з якими він зжився і яких уважає своїми дорадниками й помічниками. Від Євреїв довідується наш мужик не тільки про ціну товарів: вони становлять для нього в великій мірі також творців духових цінностий, творців опінії.
Кому не відомі тисячні факти з життя й характеризуючі їх оповідання, які вказують на правдивість сього твердження. Це довірє нашого простолюддя до Євреїв посувається так далеко, що часто-густо ставляє в тінь навіть довгою працею виборене довірє до власної інтелігенції світської і духовної.
— "Іване! Як ви на лаві присяглих голосували в справі того підпалу?"
— "Та, прошу пана, прокуратор говорив так, що виходило, що обжалований таки підпалив. А знов адвокати говорили так, що видно було, що це невинний чоловік. Але мені Мортко казав на рогатці, що як я їхав до міста, що він таки підпалив. І я так голосував, бо шкода людського добра".
Це не тільки адвокатський анекдот. Це картина з дійсного життя, яких багато-пребагато.
Хто знає наш нарід, той ніколи не скаже, що в нім вкорінений антисемітизм. І дійсно: на протязі тисячолітної історії України не занотували у нас жерела ні одного протиєврейського руху на тлі расовім або реліґійнім, — а всего двічі на тлі економічних противенств: раз за княжих часів, а раз за Хмельниччини. Але кількож у тім часі було фунтів нашого народа проти власних панів? Без порівнання більше! А за козаччини Євреї мимо всего мали право свобідної торговлі навіть у самім серці козацької сили: на "Січі".
Здоровий інстінкт нашого народа говорив йому все, що його найбільші вороги деинде. Щойно при помочі аґітації вщіплювано йому антисемітизм — з мінімальним успіхом.
(Кінець буде).
[Діло, 24.10.1918]
(Дальше.)
ІІІ.
Українській Центральній Раді в Київі, яка почала будову української держави, можна зaкинути багато похибок, навіть основних. Але як видно було в її роботі також прояви зрілого політичного розуму, який уміє витягати науку з історичних досвідів инших держав і народів; тут зачисляю передовсім її прихильне відношеннє до Євреїв. Правда, в тім слід зробити одно застереженнє: те відношеннє було в cвoїй прихильности переборщене. Бо У. Ц. Рада признала Євреям усе, що признається союзникови, який уже довголітною працею й жертвами доказав, що йому дійсно залежить на даній державі. І не тільки признала, але й переводила в життє дотичні постанови і навіть давала їм першенство перед пекучими справами головного народу своєї території, себто перед справами Українців. Але це вже питаннє тактики й міри в переводженню тої тактики, себто питаннє будь що-будь другорядне. В засаді, в принципі — становище нашого першого народного уряду супроти Євреїв було своєю прихильністю до них рівно слушне і розумне, як неслушне й нерозумне видається мені його анальоґічне становище супроти польського елєменту.
Чому?
Це питаннє само по собі дуже складне, а ще більше ускладнюється ворожим відношеннєм деяких кругів єврейського населення супроти української державности, чого годі заперечити.
Наперед слід розібрати тут ворожість. Ворожо поставитись до української державности деякі круги і єврейського й польського населення. Але та ворожість одних і других була заcажничо инакша. Єврейська ворожість полягала на поверховній культурній "єдности" з Москвинами й на остраху, що розбиттє великої Росії зменшить тopгoвeльно-економічну основу добробуту єврейських мас. На маси єврейського пролєтаріяту ділало передовсім те, що в Росії прийшов до власти большевизм, a з ним Євреї. Тим, що закидають Євреям русофілізм, слід це пригадати, а рівночасно й факт, що Євреї були за часів царату з перших рядів борців проти нього.
Були це отже причини, які можуть ділити тільки хвилево: перша з них усувається на очах, з дня на день, в міру скріплювання українського культурного руху; а другу могло скоро усунути як-раз те становище, яке в своїм законодавстві заняла У. Ц. Рада супроти Євреїв, тай упорядкування внутрішніх і зовнішних відносин нової держави. А большевизм здискредитувався сам.
Зате польської (й московської) ворожнечі не могло усунути ніщо. І длятого прихильне становище української власти супроти Євреїв було розумне (з висше зазначеним застереженнєм про переборщеннє в тактиці), а твореннє з уряду польських міністерств, лєґіонів і т. д. було твореннєм держави в державі — і то ще яким духом дишучої держави.
В ліквідуванню польського міністерства в Київі та польських лєґіонів новим гетьманський урядом можна послідовно доглянутись тільки лучшого розуміння польської справи, чим воно було за Центральної Ради.
Таким чином на нашу думку булоб основною похибкою класти єврейське питаннє на наших землях на одну дошку з питанням польським (і московським) та рівно їх трактувати. Бо Євреї не елємент, не опертий о власну державну орґанізацію в сусідстві й відповідно трактований може віддати нам при будові нашої державности просто неоцінені услуги, чого ніяким чином не можна припустити що-до инших національностей, розкиданих на територїї українських земель.
Що так було в історії багатьох народів і держав, на це маємо безліч доказів, почавши від старинних віків, ідучи через усе середновічче й скінчивши на подіях, які відбуваються на наших очах: Євреї все і скрізь віддавали великі услуги тим, що зрозуміли свій інтерес в забезпеченню Євреям їх свободи й майна та дoбробуту. І так на протязі історії бачимо, що майже кождий великий творець могутної держави — все одно, чи це був поодинокий муж, чи цілий нарід, який вступав на новий шлях — у власнім добре зрозумілім iнтеpесі навязував добрі взаємини з цим дивно витревалим народом, розсіяним по цілім світі. Зробив це Олександер Великий в цілі скорого упорядковання адміністрації на величезних просторах своєї держави, зробив це Карло V., в якого державі "сонце не заходило", зробила це теперішня пані земської кулі, Англія, приступаючи до творення небувалих величиною кольоніяльних держав (горда анґлійська аристократія уважала за відповідне допускати Євpеїв навіть до становищ перших льордів держави). Лютер, великий реформатор німецького народа, пише своїм отвертим, міцним стилем, щоб Німці допускали Євреїв до праці між собою на всіх полях публичного життя й відносилася до них не з удаваною прихильністю, тiльки по братерськи. А такий заклик щось значить в часах міцних антисемітських рухів. Річ ясна, що той завзятий ексмонах писав це з глибокого внутрішнього переконання, що так буде лучше для його народу.
Коли великих людей і великі народи та держави можна порівнувати з малими, то те саме бачимо й у наших сусідів Поляків: всю ту важку, орґанізаційну роботу в пресі, літературі, банковости, видавничім русі і т. д. роблять у них Євреї. Аж смішно сказати, що першу книжку про історію їх сучасної політики з програмовими документами написав для розполітикованих Поляків — Єврей, що майже весь видавничий і книгарськкй рух знаходиться з єврейських руках, що багато польських "Соколів" на провінції Євреям завдячує свої доми і взагалі своє істнування, що можемо оглядати власними очима. Без євpейського сприту і ємкости булаб просто немислима та ростуча филя польської літератури, що заливає і наш край. Бо на це треба орґанізації її збуту, а ту орґанізацію переводять майже виключно Євреї. Не треба забувати, що Львів і Краків були ще за памяти живучого тепер покоління містами з німецьким xapактeром — і що ті міста одержали зверхний польський характер більше працею і рухливістю Євреїв, чим Поляків.
І це нічого дивного. Євреї це в Европі найстарший культурний нарід, який уже за часів Христа не мав неграмотних, нарід, що живе в центрах культури і найлучше вміє орудувати її трема найбільшими силами: грішми, словом і орґанізацією (пригадаємо тільки могутню будову соціялістичних ідей і орґанізацій в цілій Европі).
Арґументація, що ось, мовляв, в Німеччині і т. д. соціялізм і преса в руках Німців, не Євреїв, свідчить тільки про недостачу знання й орієнтації. Правда, тепер все на заході виглядає, що є в руках автономних народів; Євреї з пригоди річи мусіли зійти там на другий і третій плян. Але як було при творенню нових сил? Чиж німецьку пресу не поставили на ноги Євреї? і чиж досі головна її частина (а у Відні майже ціла) не є ще в руках Євреїв? І чи можна порівнувати анемічні орґани всяких всенімців і христіянських суспільників, які виключають Євреїв від співробітництва, з добре редаґованими й богатими змістом орґанами, які не виключають Євреїв від співробітництва?
Це все факти. А факти тільки стверджують те, що дійсно істнує, не розбираючи того, чи воно приємне або ні, чи вдоволяє нашу гордість, або противиться їй.
*) У вчерашнім числі надруковано в заголовку сього фейлєтона: "Жидївське питання" замість — як автор хотів "Єврейське..." — Ред.
(Кінець буде.)
[Діло, 25.10.1918]
25.10.1918