Коли я чую докори у свій бік – усі безадресні докори я часто записую на свій рахунок – що от, мовляв, усі нині поробилися дуже великими експертами у справах світового православ'я взагалі та його української версії зокрема, то згадую про те, що навчався в духовній православній семінарії. Ну, не те, щоби вголос чи на письмі... Згадую всередині себе, нікому цього не показуючи. Зізнатися перед опонентом, що я там навчався, не можу з кількох причин. Хоч той, хто докоряє, зазвичай сподівається на реакцію.
Перша з них викриває мене як несумлінного і, сказати б, випадкового семінариста, оскільки я подався до семінарії після того, як не вступив на денну форму навчання педінституту. А тому справжнього поклику до духовного життя не мав і зробив це радше з почуття неприхованого відчаю – перед ще радянською на той час армією та депресивним і наполовину розкраденим батьковим заводом.
Друга причина полягає в тому, що я пробув там усього три дні, тайкома полишивши семінарію й нікого не попередивши, а говорячи зовсім відверто – просто втік без жодного сліду.
Третьою причиною був занадто легкий і якийсь макабричний спосіб вступу: мене попросили… заспівати. І все. Мене не запитали ні про "Символ віри", ні про Святу Трійцю, ні про сходження Святого Духа, ні навіть довідки про хрещення. Я заспівав "Червону калину" – і мене туди "зарахували". Тоді відверто мучив разючий контраст зі вступом до педінституту, де з мене тягнули жили на трьох іспитах, а потім відкинули як неперспективну людську одиницю – "мешканця міста" – перед набагато перспективнішими вихідцями з сіл із таким самим прохідним балом. А тут раптом було достатньо першого куплета гімну УСС, досить-таки кепсько проспіваного...
Четверта причина: це була не духовна семінарія, а "школа православного священика". Півторамісячні курси, після яких більшість випускників отримали реальні призначення на цілком конкретні парафії. Навіть трактористів і механізаторів ПТУ і технікуми готували довше, вже не кажучи про медиків чи машиністів локомотива.
Але насправді все визначила п'ята причина: я не знав, що і як робитиму на конкретній парафії у свої повні 17 років. Ще теплий шкільний приклад Аркадія Ґайдара, який у 16 років командував полком, на парафіяльні подвиги чомусь відверто не надихав. Хтось із майбутніх священиків на моє питання про обов'язковість у священничому житті "матушки" відповів, що якщо, мовляв, за півтора місяця не знайдеш собі "матушки", можна буде "постригтися"… На таку жертву я не міг тоді піти, навіть будучи геть розгубленим і дезорієнтованим. Так завершилася моя пригода з церквою в її достеменному українсько-автокефальному вигляді.
Те, що згодом священик, який просив мене заспівати "бодай щось, можна світське", стане "патріархом Мойсеєм", я тоді не знав. Переконаний, що більшість сьогоднішніх православних не знає такого "патріарха", але він точно існує в якихось вельми заплутаних і складних підпільних ієрархіях. Думаю, не знав цього й сам майбутній "патріарх". Усе, що сталося згодом з людьми, які відбули ті курси і всерйоз пов'язали своє життя з церквою, досі залишається для мене натяком на те, що я міг стати "кимось іншим", ніж я є на сьогоднішній момент.
Це, певна річ, заворожує й інтригує, як і кожен непройдений життєвий шлях, який був переді мною. Короткий виклад історії мого невтіленого церковного поприща також є мініатюрним зліпком епохи відчайдушного безчасся (чи міжчасся?) початку 1990-х з його духовними пошуками і карколомними перевтіленнями, фальшивими пророками й неілюзорним відчуттям закинутості та розгубленості, але аж ніяк не може правити за аргумент на користь моєї обізнаності перед закидами людей, які кепкують із всезагальної включеності в історію з Томосом і українською автокефалією.
Усього лише хотілося би зізнатися, що, геть втративши зв'язок із церковними справами буквально на наступний день після втечі, я ніколи не втрачав інтересу до цієї теми. Все-таки десь на дні моєї душі жевріє якесь не до кінця окреслене переконання, що тодішній порив не був порожнистим і геть позбавленим істинного почуття, яке, зрештою, втілилося в інших формах.
Я маю на увазі, певна річ, творчість.
Саме в ній я – невоцерковлений і розгублений персонаж епічної картини чийогось замислу – знайшов те, що шукав. А шукав я діалогу, розмови, комунікації. Саме того, з чого нині сардонічно сміються деякі критики, називаючи мої тексти чимось на кшталт "духовних пошуків пострадянського інтелігента". Їм по-справжньому смішно від кожного слова в цьому дивному словосполученні – все таке жалюгідне і кумедне, особливо "інтелігент"…
Але ніде правди діти: я не маю нині, як і тоді не мав, жодних притомних відповідей на жодне з серйозних питань світобудови – і це мене сильно турбує. Я дуже переймаюся тим, що життя неминуче спливає, що ілюзій усе менше, а болю все більше, що немає розради, немає довіри, що люди їдять одне одного – навіть без солі, що людина насправді невиліковно самотня, скільки би не вдавала щось інше в цьому дзвінкому, рухливому і збіса різнокольоровому світі. І цей відчай залишився зі мною, як моя "дорожня мапа" – від початку 1990-х, коли я входив у доросле життя. Це можна було би назвати "кармою", але православним не годиться розкидатися такими ризикованими метафорами.
Усе, що я зробив у своєму дорослому житті, породило ще більшу кількість питань. І все, що мені залишається, точніше, все, що я собі сам залишаю – це отой діалог. А ще – внутрішнє смирення перед його вічною незавершеністю, недовершеністю і недосконалістю. Діалог слабкого з чимось сильнішим. Це як вічно напотемки шукати відбиту клямку на зачинених на ключ дверях і замість радості від знайденого отримувати лише постійне наближення/віддалення – скалки в пальцях, порізи на долонях, збиті у кров нігті.
Я ніколи не розумів, з ким відбувається цей діалог, але в певний момент приходить знання, що, зрештою, не так уже й важливо, з ким – з Богом, Іншим, альтер-еґо, сусідом, випадковим попутником, божевільною сусідкою, мишею за стіною, псом, самим собою, врешті-решт… І що немає в моєму житті нічого важливішого, за ці безнастанні пошуки слідів іншого світу, якогось добрішого, лагіднішого життя, наближення до таємниці – хоч на міліметр, хоч на маленький крок. На більше я не претендую і більшого не прагну.
15.10.2018