На 25 Book Forum і 13 Львівському міжнародному літературному фестивалі фокусною була тема «Ринок свободи». В межах цього майданчика говорили про те, що таке свобода і як вона проявляється в різних контекстах: соціальному, культурному, державотворчому, технологічному, інформаційному, та як кожен із нас впливає на це і як це впливає на нас. Ці зустрічі не збирали повні зали. Водночас поза ними на Book Forum дискутували про феномен свободи ширше: свобода як бренд, свобода й медіа, свобода жінки, межі та парадокси свободи, свобода і смерть тощо. Про критичну ситуацію НЕсвободи нагадували марафон-читання, акція і промови на відкритті форуму на підтримку українських політв’язнів у Росії й окупованому Криму. А також банери #SaveOlegSentsov й наліпки із числами – …129, 130, 131, 132…, що означували черговий день голодування українського кінорежисера.
Пропонуємо короткий виклад ідей та думок в процесі зустрічей на «Ринку свободи», що діяв упродовж 19-22 вересня.
Критичне мислення, освіта та література
Критичне мислення, догми та свобода. Марк Зархін, ресторатор, громадський діяч: «Свого часу, роки три тому, коли я прочитав книжку Дайани Халперн про критичне мислення, я поставив собі два запитання: що таке критичне мислення і наскільки воно важливе? Моя відповідь була така: це одна з найсерйозніших і найважливіших рис людини (або й найважливіша), тому що для людини цивілізованої найціннішою є внутрішня свобода, а стати внутрішньо свобідним без критичного мислення неможливо. Це звичка дивитися на світ, обдумувати те, що відбувається навколо, оцінювати й переосмислювати. Це вроджена здатність, і її важливо не гасити, не нищити з дитинства. Антонімом критичного мислення фактично є догма. Ми виховуємо своїх дітей у родинах, дитячих садках, школах, університетах через догми – безпеки, суспільних звичок, клерикальні, “не можна, бо не можна” і десятки інших. Ці обмеження обрізають можливості для критичного мислення, а далі – здатності творити, і як наслідок ми стаємо лузерами».
Школа, що (не) вчить думати. Ігор Померанцев, письменник: «Завдяки своєму сину, який навчався у приватній школі в Лондоні, я мав два дитинства. Порівняно зі знаною для мене німецькою школою, це був абсолютно інший досвід. Починаючи з фізичного аспекту – ставлення до тіла: там за традицією учнів готують як імперіалістів – ти маєш бути фізично сильний. Домашнім завданням щоразу було написати есей, тобто йшлося про те, щоб включати “Я”, “Еґо”, “суб’єкт”. Як я зрозумів, там навчають мислити незалежно, фантазійно, навіть егоцентрично, вчать мислити і формувати персональні думки. І це відрізняється від німецької чи французької школи, де все вивчають напам'ять, тобто домінує механічний підхід».
Чи можна навчити(ся) критично мислити? Альона Каравай, співзасновниця ГО «Інша Освіта»: «Якщо дитина змалку звикла рефлексувати, то в дорослому житті з критичним мисленням їй буде простіше, якщо нас, скажімо, у школі не навчали ставити запитання, – трохи складніше. Як пишуть фахівці, критичне мислення – це не “що”, а “як” про “що”. Тобто це стиль навчання, який може вмикатися на будь-якому предметі у школі (на математиці, літературі, фізкультурі); і не обов’язково вводити “Критичне мислення” окремим уроком. І також не варто очікувати від системи освіти, що вона зараз навчить нас критичності та зробить конкурентоспроможними, тому що все починається з кожного і з кожної з нас – з відчуття суб’єктності та власної відповідальності. І якщо є запит, бажання, готовність розвиватися в цьому процесі (а він безкінечний), то навчатися критичному мисленню можна, – власне, це перша передумова. Доросла людина може самостійно навчитися бути більш критичною, використовуючи певну методологію. Тобто виробити звичку ставити собі запитання на певних етапах сприйняття інформації, аналізувати, перевіряти її і бачити це власною відповідальністю. Критичне мислення починається із самоусвідомлення і спостереження за собою: як я думаю, чому реагую саме так, чому у мене такий набір оцінок, хіба я завжди маю рацію?.. Це часто боляче і неприємно, адже вимагає самокритичності й нерідко актуалізує незручні думки».
Критичність і раціональність. Альона Каравай: «Якщо виходити з позиції критичного мислення як компетенції, то воно пов’язане з емпатією, намаганням зрозуміти іншу сторону й аналізом причин власної реакції. Відмінність між критичним і раціональним (чи практичним) мисленням у тому, що останнє виходить з того, що ми можемо раціоналізувати все, і власне раціоналізує те, що відбувається навколо, а у критичному до раціоналізації підключаються емоції, емоційний інтелект і також передбачає наявність речей, які раціоналізувати неможливо».
Критичне та креативне мислення. Альона Каравай: «Це різні типи мислення, які, проте, є двома боками однієї медалі. Креативне (або дивергентне) відкриває всі можливості: ми забуваємо про формальності, “порушуємо закони”, дозволяючи собі think out of the box. Критичне (конвергентне) – це стиль мислення, який дозоляє дивитися на всі накреативлені можливості вужче й аналізувати, котру з них обираємо. Ці типи мислення найкраще працюють в парі. Якщо, скажімо, вмикаємо тільки критичне, з’являється нігілізм – “це все ні до чого не призведе” і т.д.».
Корисна звичка на щодень. Марк Зархін: «На мій погляд, є кореляція між критичністю і креативністю, й остання неможлива без критичного мислення. Коли людина отримує інформацію різного роду, має два шляхи, що з нею робити, – повторювати чи креативити. Тобто, або розставляє все на полиці, як навчили батьки, школа, або починає думати, як із цією інформацією працювати. Так можуть виникнути свіжі ідеї, відмінні від первинної інформації. Це і є процес креативності, а його результати, втілені у бізнесі, мистецтві, науці, соціальному житті – це інновації. Іноді результати критичного мислення можуть бути революційні, але куди важливішим є критичне мислення щоденне, хай і не геніальне, прийняте як суспільна звичка кожною людиною».
Письменник і читач. Ігор Померанцев: «Письменники – базіки, і люблять розмовляти. Є культури, в яких письменників охоче запитують, наприклад, про політику. Скажімо, в Англії Гарольд Пінтер, Нобелівський лауреат, був політично скаженим, коли доривався до мікрофона. І його кваліфікували як «вар’ята», бо англійське суспільство абсолютно здорове: ми любимо тебе за твої тексти, але не за думки про політику. Рисою ж недорозвиненого суспільства є сприйняття письменника як людини не текстів, а опіній, в тому числі політичних. Коли ж літератори міркують про суспільство й політику, вони не розумніші, ніж всі ми. І про читача: синтетичний образ (у сприйнятті письменника, політика) – це теж характерно для інфантильного розуміння життя і людей. Якщо ти розумний, то знаєш, що талант не пов’язаний із красою і т.д.».
Пам'ять на ринку свободи: минуле, пам'ять та інтерпретація
Як пам'ять стала товаром? Ірина Старовойт, літературознавиця, редакторка сайту «Україна Модерна», доцентка кафедри культурології УКУ, модераторка дискусії: «Після розпаду Радянського Союзу пам’ять, до якої почали повертатися, зокрема у Львові, виявилася селективною: відбулося повернення не до подій ближчих, як, скажімо, Друга світова війна, а натомість – жаб’ячий стрибок до періоду “бабці Австрії”, до образу космополітичного, мультикультурного, урбанного, такого, де є місце для різних культур, мов, об’єднань, до часу, коли, зрештою, з цього клаптика землі була велика еміграція, переважно економічна (і 1990-ті теж стали таким періодом). Відтак кав’ярні й інші точки, які вже в період незалежності відкривалися на туристичних картах Львова, також дуже часто були пов’язані з Австро-Угорською або ж габсбурзькою ностальгією. Цікаво, як так сталося, що, коли в цій частині світу було представлено ринкову логіку, категорії вільного ринку, крім економіки, почали поширюватися і на символічні структури, як-ось пам’ять – як вона стала товаром, чому почала продаватися і купуватися?»
Комерціалізація для збереження і демократизації? Ірина Склокіна, історикиня Центру міської історії Центрально-Східної Європи, співавторка книжки «Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу»: «Капіталізм справді захоплює різні сфери і перетворює на товар багато речей, які раніше, можливо, такими не вважалися. В нашій частині світу минуле, зокрема його матеріальні залишки (культурна спадщина), дійсно піддається новітній комодифікації, тобто перетворенню на товар. Але мені все ж бракує авторів, які би проводили ревіталізацію спадщини, передусім з боку бізнесу, туристичної індустрії, індустрії розваг. Думаю, в Україні ще все попереду. І, можливо, не варто скептично й похмуро дивитися на роль капіталізму в цьому процесі. Крім того, що комерціалізація веде до уніфікації, спрощення, попси, часто до кітчу, з іншого боку, вона демократизує історичне поле, поле культури, заводячи туди, крім професійних істориків, інших гравців. Й вони стають легітимними учасниками цього процесу. Історичні міфи в кафе – це також спосіб зберегти матеріальну спадщину (зокрема якщо на це немає відповідного ресурсу в професійних істориків, Академії Наук тощо). Тому я мрію, щоб було більше капіталу, який би допоміг зберігати історичну спадщину. Історична політика Об’єднаної Європи, безумовно, базується, на тому, щоби схилятися над сумними сторінками спільного минулого (як історія Голокосту), визнавати власні провини і таким чином працювати для розвитку демократії та толерантності. Водночас ще одним позитивним ефектом цього є фокус на спадщині, котра для всіх зрозуміла й доступна, в ЄС зокрема завдяки туризму, прекрасній інфраструктурі, культурним обмінам».
На захист Лети і забуття. Ігор Померанцев: «На нещодавній дискусії у Чернівцях один із учасників говорив про те, що в Ізраїлі віддають шану Голокосту, є великий музей т.ін., але немає такого культу Голокосту, як серед євреїв у західному світі, бо, пояснює він, “життя йде: ми повинні щось робити, будувати, ми воюємо”. Коли ми говоримо про травмовані нації, історії (а українська історія є такою, варто лише сказати слово Голодомор), то мені оптимізму додає якраз ретельне відношення до сучасності. Крім того, історична пам’ять схожа на мінне поле, й історики, фахівці, та й всі загалом повинні розуміти, що тут ми є “саперами”, й кожен крок може закінчитися вибухом. Бачимо ж, як на наших очах вибухає історія: європейська, українська, польська».
Як розмивається знання про минуле. Андрей Грицман, письменник, редактор журналу «Інтерпоезія»: «Питання пам’яті надзвичайно важливе – через розмивання, що має різні причини. Одна з них — глобалізація й зокрема така її складова, як формування lingua franca, якими є російська, англійська, іспанська. Кордони перетинаються і це впливає на національну пам'ять. Щодо України, на мою думку, важливим є зіткнення між Об’єднаною Європою, куди повертається Україна, та східним великим сусідом, який відвертає від Європи та європейської ідеї. З одного боку, ви зазнаєте впливу Заходу, з іншого — тиску зі Сходу, результатом чого став Майдан. Дуже важливо віднайти пам’ять і нести її, адже багато представників зокрема молодших поколінь не знають, хто вони, де живуть і що таке культурна спадщина. Тож суть – у розвитку концепту пам’яті, а капіталізм тут, гадаю, є вторинним питанням, це лише метод».
«Історична політика» і ключове питання. Марсі Шор, професорка історії Йельського університету, авторка книжки «Українська ніч»: «Зверну увагу на польське поняття “історична політика”, що загалом має багато спільного із зусиллями, пов’язаними з декомунізацією. Це по суті є спробою компенсувати комуністичну брехню та комуністичну пропаганду і говорити про національну драму через підтримання певного наративу, в якому зокрема “поляки не винні”, “кожна смерть прийшла ззовні”, що зокрема виражається у спробах законодавчо впровадити відповідальність за певні судження щодо історії. Я розумію: сталися жахливі, невимовні речі, і хотілось би себе запевнити, що вони прийшли від когось… Роль істориків — не проводити чіткі лінії між виною і невинністю: із тоталітарного досвіду ніхто не вийшов з чистими руками. Так, важливо ставити питання про покаяння, спокуту. Німеччина й Росія у ХХ ст. мали два тоталітарні пекла. Перша визнала помилки і спокутувала їх, у Росії ж не було визнання й вибачення за злочини сталінізму. Проте ключовим питанням все ж є не те, хто за що має вибачатися, а те, як так сталося – за яких обставин цивілізованість, моральність, людська гідність зазнали краху?».
«Fuck the past, kiss the future»? Ірина Старовойт: «Пам'ять, до якої поверталися тут, у Львові на початку 1990-х років, була радше безпечна, комфортна… А чи можемо ми повернутися до тієї біфуркаційної точки й почати все з початку, що означає пройти всі фази у роботі пам’яті – і там не може не бути воєн, злочинів проти людяності, поруйнованих родинних історій?.. Пам'ять ніколи не є нейтральна і сюжети, які ми можемо витягнути з минулого, часто руйнують безпеку нашого сучасного. Чи можемо ми повернути хоча б якусь безпеку нашій сучасності через роботу з пам’яттю? Чи можемо зробити, як кажуть сучасні боснійці, – “fuck the past, kiss the future”?».
Образ майбутнього. Ірина Склокіна: «Те, що ми сьогодні робимо з минулим, залежить від того, який образ майбутнього у нас є. Якщо маємо бачення творити спільне майбутнє, інклюзивне, що включає різні точки зору, то, очевидно, з цього й виходитимуть наші діяння щодо минулого. Перенасиченість питаннями пам’яті, намагання безкінечно спиратися на ресурси з минулого, на символічні речі (як мова, ідентичність тощо) виразно засвідчують брак аргументів з інших сфер, як наприклад, економічний успіх чи інфраструктурні проекти, що могли б підтримувати бачення майбутнього. Історики, люди культури мають не переважувати важливість пам’яті, минулого, а пам’ятати про інші ресурси, що мають бути знайдені.
Територія свободи: життя та ідентичність звільнених міст Донбасу
Свої чи чужі? Люба Якимчук, поетка: «У мене, як і у всіх Homo sapiens, у голові є своя сотня людей, якою я оперую, з якою можу моделювати монологи, вести діалоги (це ті 100-150 людей, котрих можемо водночас тримати в голові, як наші предки, що жили такими невеликими групами). Серед моїх людей – багато тих, які перебувають в тому числі й на окупованих територіях. Для них на першому місці, як ми всі розуміємо, стоїть питання не ідентичності, адже вони подекуди перебувають у вкрай жахливих соціально-економічних умовах, абсолютно незахищені. Наприклад, у Первомайську Луганської області (звідки я походжу), по той бік лінії розмежування, досі відбувається багато обстрілів, сутичок (от нещодавно розстріляли автобус). Люди там постійно перебувають у небезпеці, їм не вистачає коштів на прожиття, і часом пенсіонери утримують кількох дорослих. Вони злі – на всіх: на терористичне об’єднання ЛНР, на українську владу, яка досі їх не звільнила, обіцяючи й перепрошуючи. В умовах, коли людина має проявляти тваринні інстинкти (а усі ми соціальні тварини), про ідентичність ідеться в останню чергу. Але я знаю: люди, які свідомо виїхали з окупації, – більші патріоти, ніж львів’яни. Це формулювання надто огрублене, але це так: за те, щоб залишитись з Україною, вони віддали щось, пережили велику драму (залишили свої будинки, втратили близьких). Такі люди – 100% свої. І їх неприйняття з боку українського суспільства на соціальному, побутовому рівні – це дуже прикро. Таке трапляється й зі мною, хоча я не мешкаю в Луганську з 2004 року, відколи вступила в КМА: через місце мого народження виникали проблеми під час винайму квартири або потім прояви недовіри з боку орендодавиці».
Зміни відбуваються. Денис Казанський, блогер, журналіст, письменник: «Безперечно, зміни у спільнотах, які живуть на звільнених територіях на сході України, відбуваються. Це засвідчують різні опитування, які фіксують, що люди з обох боків лінії розмежування віддаляються одні від одних, тобто реальності, в яких вони живуть, накладають свій відбиток. Або свіже опитування Українського інституту майбутнього: ті, хто виїжджає з окупованих територій на підконтрольні Україні території, бояться України, національних батальйонів і т.п. Там продовжують споживати тези телебачення. Люди ж з цього боку, оскільки нівельовано вплив російського ТБ, – трансформуються, хоч і не так швидко, як би хотілося. Звичайно, є ті, хто користується інтернетом, фейсбуком, – вони навіть на тій території більш прогресивно, критично налаштовані до “ДНР”, “ЛНР”, Росії, більш проукраїнські, ніж, наприклад, пенсіонери чи люди старшого віку, які далі перебувають у полоні старих стереотипів».
Чи варто боротися за людей на сході? Анжеліка Рудницька, журналістка, співачка, громадська діячка, радниця міністра культури України, займається питаннями культурної реінтеграції Луганщини й Донеччини: «Мені здається, що така постановка питання некоректна. Зрозуміло, що людина на окупованій території, один-другий сусід якої просидів місяць-два у підвалі, не ідентифікуватиме себе відкрито як українець – у неї спрацьовує інстинкт самозбереження. Тим часом багато людей звідти відправляють дітей відпочивати в табори на територію України. Я п’ятий рік буваю у прифронтовій зоні та спілкуюся як з військовими, так і з цивільним населенням – і бачу разючі зміни: на початку війни люди билися за хліб і проклинали українських військових, беручи в них продукти харчування. Зараз все інакше: люди бачать, звідки стріляють, звідки небезпека, а хто їм допомагає. Ті, хто виїхав з окупованих територій, здебільшого дуже активні: не тільки працюють, а займають активну громадянську позицію, створюють громадські організації, ініціативи. Ми ж зі свого боку повинні шукати всі можливі й неможливі способи, як цих людей обігріти, облюбити, дати їм надію й віру в те, що все буде добре. Інших засобів, ніж правда і любов, немає. Якщо, скажімо, місцева рада там голосує за навчання дітей українською, а держава не надрукувала для цього регіону україномовних підручників, щоденників, то до кого тут мають бути запитання та претензії?».
«До якої міри звільняти?» Денис Казанський: «Якщо ставити питання “звільняти чи не звільняти”, тоді постане наступне – а “до якої міри звільняти?”. Якщо ми, припустімо, кажемо, що відмовляємося від людей на окупованих територіях, то наступне питання: чому б не відмовитися від Слов’янська, Маріуполя й інших звільнених територій, які відповідно до офіційної позиції “ЛНР” і “ДНР”, є “окуповані Україною” й на яких зокрема пройшов “референдум” 11 травня 2014 року. Де гарантія, що тоді вони не нагадають про Новоросію, “Харківську народну республіку», Одесу, а потім і Київ стане “русским городом”. Де вони зупиняться? Поступки абсолютно не означають, що війна припиниться».
Визначальним є рівень життя. Денис Казанський: «В усьому світі люди, не зважаючи на їхню мову, культуру, колір шкіри й т.д., обирають країну для проживання за одним простим критерієм – це рівень життя. Тому нині й їдуть до ліберальних країн Європи, США, тобто туди, де є робота і достойний рівень життя. Я дотримуюся думки, що масова підтримка людьми на Донбасі росіян, російських бойовиків, сепаратистські настрої, скептичне ставлення до України викликані саме соціально-економічними причинами. Один із фундаментів цієї війни – руйнівна криза 1990-х, коли були варварськи зачинені шахти, знищено багато радянських підприємств, а замість них не з’явилося нічого нового (як у Польщі, Словаччині, Чехії, де відбувалися схожі процеси). Шахтарські містечка залишилися без шахт і будь-якої іншої роботи. Наприклад, у Сніжному було сім шахт, а напередодні війни – до 1,5, в Торезі (з 2016-го – Чистяково, авт.) з 5-ти залишилося 2 і т.д. Є міста, як Стаханов (з 2016-го – Кадіївка, авт.), де жили міфом про “батьківщину стаханівського руху”, а нині – жодної шахти. Там ця руйнація, криза асоціювалася у людей з незалежністю України, а місцеві політики-популісти продовжували цю думку нав’язувати. Проте я вважаю, що не все втрачено: від нас залежить, чи збереже країна ці території, чи ми дочекаємось наступної політичної кризи. Міцна приваблива для життя країна може не переживати через сепаратизм. Якщо у нас держава фактично є слабкою, корупція процвітає, і нічого не змінюватиметься, то, думаю, ми й далі, на жаль, втрачатимемо і території, і головний капітал країни – громадян, які виїжджатимуть за кордон».
Потрібні тренінги й ініціативність. Анжеліка Рудницька: «Луганщині, Донеччині, як і, зрештою, іншим територіям, конче необхідні тренінги, майстер-класи, як робити малий бізнес, як вчитися самим заробляти гроші й перестати бути найманою силою. Крім шахт, є безліч способів заробітку. Ця свідомість, в якій є господар, а ти можеш лише працювати в нього і щось вкрасти, якщо вдасться, – це застаріла парадигма, яке не діє в сучасному світі. Але це реалії на сході нашої країни».
Ще трохи про реінтеграцію. Люба Якимчук: «Крім економічної привабливості, є ще другий, але дуже важливий момент, – прийняття українським суспільством як своїх людей із раніше окупованих територій (сподіваюсь, колись ми назвемо так ці території). Коли люди звідти, з цим іншим досвідом, повернуться в українське суспільство, треба буде працювати з тим, щоб їх тут приймали. Я пригадую, як наприкінці 2014-го року під час одного з перших письменницьких турів звільненими територіями на читання у Слов’янську прийшло 800 людей, і найбільше їх цікавило, чому в Києві їх вважають зрадниками, чужими. Це був масовий сеанс психоаналізу – просто неймовірно. Сприйняття цих людей як чужих ускладнює їхню інтеграцію, для них це ще одна нова травма: “Там, звідки я виїхав, я не свій, і тут – теж не свій. То що мені робити, де жити?” Думаю, в цьому напрямі в нас мали б бути загальносуспільні роз’яснювальні програми».
Війна (не) на Донбасі. Анжеліка Рудницька: «Припинімо використовувати назву “Донбас”: ми постійно ділимо країну на шматки, і я категорично проти цих парадигм, нав’язаних нам кимось іншим. Наша основна проблема – не в регіонах, а у гнилому інформаційному полі, що нав’язує блискітки, дурниці, і не пропонує суспільству відверто, правдиво говорити про його проблеми. Ми кажемо “війна на Донбасі”, але ж це війна в Україні — ми ж неправильно називаємо проблему, а значить – шукаємо неправильні відповіді, наше ставленням є викривленим. Я не бачу відповідей в інфополі, я не була в ефірі величезної кількості каналів – їм це нецікаво: “люди втомилися від війни, війна – на Донбасі, переселенці – ну, це їхні проблеми”. Та ні, це проблеми всіх: якщо ми порізали палець чи прокололи ногу, страждає ж цілий організм. Важливо також розуміти, що гібридна війна – це війна за голови і душі. Вона почалася ще на початку 2000-х років, зі знищення українського культурного інфопростору, і тепер, коли на Донеччині й Луганщині навіть припинять стріляти, ця війна не припиниться».
Підготувала Ірина Шутка
09.10.2018