Класичні львівські історії

Історія кримінальна.

 

 

Пролог.

 

Значить так:  злочин відбувся близько четвертої години, 30 квітня 2015 року, в особняку за адресою «Вулиця Орди, 13». Замордованих – двоє: жінка років за тридцять та мужчина – приблизно старший за неї. Тіла загиблих розмістились на першому поверсі у вітальні та на другому поверсі у спальні. Після першого огляду місця скоєних смертей начальник РВ міліції Галицького району полковник Микола Антропович запропонував гіпотезу, яку слідство оприлюднило у підручній пресі як безглуздий злочин.

 

Офіційне комюніке, подане райвідділом міліції разом із обласним управлінням МВС, було таким:

 

«Мертву жінку знайшли на другому поверсі у спальному ліжку, де вона, беручи до уваги обставини її перебування, неочікувано була зарізана довгим мисливським ножем сумісного шведсько-в’єтнамського виробництва. На обличчі трупа застигли вирази жаху та болю, а на ножі – відбитки пальців її чоловіка. Труп чоловіка, який, імовірно, зарізав жінку, розташувався на першому поверсі  у великій восьмикутній кімнаті, де він перебував головою до вікна і ногами до дверей з розкинутими руками посеред кімнати. На одежі означеного трупа виявлено згустки крові загиблої жінки, а поруч з ним – револьвер «Smith & Wesson, Model 60» з відбитками пальців його правої верхньої кінцівки, з якої, найімовірніше, і випала названа одиниця вогнепальної зброї. Обидва загиблі тіла на момент їхнього виявлення були ще теплими.

 

За попередньою версією слідства, ще живий убивця жінки сам себе застрілив. Куля прошила ліве око, порозривала мозок у життєдайних ділянках, пробила череп і лежала на підвіконнику під броньованим склом. За характером  та траєкторією нанесених смертельних ушкоджень можна стверджувати, що вистріл виконував знайдений мертвий чоловік своєю правою рукою у власне ліве око. Віконна шиба не прострілена: на ній розміщене ушкодження від удару гострокінцевим предметом, який нагадує вистрілену з вогнепальної зброї кулю, знайдену на підвіконні. Всі вікна особняка – броньовані. Кров, тканини мозку та мікро-уламки кісток черепа на кулі та навколо голови трупа відповідають його біологічним параметрам.

 

Важливою обставиною слід вважати знайдений у сейфі поліс на страхування життя від нещасних випадків для обох загиблих. У ньому вказано, що у випадку непередбаченої смерті обох застрахованих виплачені договором кошти мають отримати три фізичні особи у пропорції 50%, 25% та 25%, а також вказано необхідні персональні дані цих осіб та порядок пропорційних виплат. Страхова сума становить 100 тисяч євро. Крім того, у сейфі зберігалась значна сума грошей у різних валютах.

 

Логічно припускати, що події розгортались за таким сценарієм: чоловік замордував жінку, а потім застрілив сам себе. Розслідування справи доручено досвідченому професіоналу Галицького райвідділу – капітану Івану Пшеничному, відомому за прізвиськом «Грисік».

 

Особи замордованих слідство встановило без труднощів. Ними виявились мешканці особняка: подружжя Бадиляків-Соковитих. Чоловік, сорока трьох років, на ім’я Зореслав, із сім’ї Бадиляків, колишньорадянських махінаторів обласного калібру; жінка – тридцяти семи років, на ім’я Ілонія, приїжджа із Богородчан Івано-Франківської області, походженням із південно-степових переселенців Соковитих. Офіційне побрання, що трапилося  у 1999 році, подружжя зареєструвало під подвійним прізвищем «Бадиляк-Соковит(а)ий». Мотивація такої реєстрації пояснюється просто: у вказаний період незалежного українського розвитку особи, які планували збагачуватись спільними зусиллями, в усіх документах застерігали свої права на майбутні статки подвійним прізвищем, що вважалось ознакою шляхетності і убезпечувало від ситуацій, які належать  до загальної категорії «всіляко може статися».

 

Як встановило слідство, особняк з усім багатством інтер’єрів, коштовностями та убитими тілами належав замордованому подружжю, тобто був їхньою спільною та нероздільною власністю. Разом із тим, у мертвого подружжя виявлено серйозні проблеми з оформленням прав на землю під житлову забудову, у зв’язку з чим будинок, у якому знайдено трупи загиблих, вважався незаконною спорудою.

 

Також засвідчено, що упродовж останніх років Зореслав Бадиляк виявляв ознаки надмірних ревнощів, які реалізовував у систематичному підозрюванні дружини у зраді та її бажанні разом із коханцем заволодіти усіма формами нажитого майна шляхом його фізичного знищення. Вважалось, що зазначені ревнощі загиблого не відповідають вимогам здорового глузду, а також міжнародним критеріям психічного здоров'я, прийнятим у країнах Європейського Союзу.  Зокрема, Зореслав Бадиляк-Соковитий безрезультатно наймав приватного детектива для стеження за дружиною, яка, у свою чергу, неодноразово зверталась до приватного психіатра, від допомоги якого загиблий категорично відмовлявся. Обидва приватні фахівці підтвердили вищенаведені  факти.

 

Слідством встановлено, що незадовго до смерті Зореслав Бадиляк отримав SMS-повідомлення, у якому значилося, що його старший брат Мирослав, розведений п’ять років тому, перебуває з його дружиною Ілонією у інтимних стосунках, у тому числі генітального характеру. Крім цього, за спеціальним дозволом у телефоні згаданої Ілонії у день її убивства виявлено ще вісім однотипних SMS-повідомлень, у яких, крім фраз сексуально-любовного змісту, зафіксовано додатковий допис: «Сьогодні ми його сдєлаєм», і підпис – «твій зайчик Мирославчик». П’ять із цих повідомлень, надісланих впродовж дня, Ілонія Бадиляк-Соковита встигла стерти, однак три останніх, отриманих після півночі, коли вбита перебувала вже у стані сну, залишились у телефоні та були прочитані майбутнім убивцею. Про це опосередковано свідчать найсвіжіші відбитки пальців Зореслава Бадиляк-Соковитого, а сам телефон знайдено на столі у вітальні першого поверху, де виявлено його тіло. Номери телефонів, з яких надсилали SMS-повідомлення обом загиблим, ліквідовано як недійсні і такі, що не обслуговуються.

 

Ці, очевидні з позицій тверезого глузду та законів логіки, факти слідство розглядає як провідний мотив злочину. Відповідно до цього, версія слідства є такою: насильницька смерть Ілонії Бадиляк-Соковитої настала внаслідок її зарізання кухонним ножем, здійсненого Зореславом Бадиляк-Соковитим на грунті критичного загострення ревнощів та підозри у злочинних намірах своєї дружини у спілці з її коханцем, які загрожували його життю. Після скоєного зарізання Ілонії Бадиляк-Соковитої її убивця наклав на себе руки вистрілом у власне ліве око з п’ятизарядного револьвера марки «Smith & Wesson».

 

Слід окремо зазначити, що відсутність у загиблих належних документів на приватизацію земельної ділянки під належно оформлену забудову будинку слідством як суттєва і причетна до справи обставина не розглядається».

 

Комюніке підписане полковником Миколою Антроповичем.

 

– Ні, вони непоправимі! – сказав до свого вірного товариша, пса Сомса, приватний детектив Теофіл Фалютка, завершивши читати комюніке. – Як тобі подобаються загиблі тіла, що розміщаються самі по собі, або мертве тіло мужчини, яке підозрюється у замордовуванні жінки? Або вбита, яка перебуває у стані сну!?

 

Сомс, величезний дог, повернув голову до господаря і мовчки підтвердив: «Я абсолютно згідний, стиль у них ще той».

 

– Та бог вже з ними, – не вгамовувався детектив Фалютка. –  Але, погодься, що з розслідуванням справи не все так просто.

 

–  От, подумай сам, – вів далі Фалютка, ще раз переглядаючи заяву начальника Галицького райвідділу про перші результати розслідування інциденту на вулиці Орди, виголошену на брифінгу. – Невже не зрозуміло, що у цій справі можна висунути з добрий десяток версій. Та й навіть у Грисіка вона, здається, не одна-єдина. Чи не так?

 

Сомс, породи сріблястих догів, був, як і його господар, виразним прихильником абдуктивного методу розумування, а тому кивнув головою на знак того, що готовий, якщо доведеться, розглядати всі гіпотези, але зараз варто взятись за сніданок – кожному за свій.

 

 

Розділ 1.

 

Начальник Галицького райвідділу міліції полковник Антропович Ніколай Юр’євич, відомий своїми вербальними здібностями і фатальною туманністю висловлювань, під час «брехвінгу» о 9 годині 15 хвилин під пильною увагою ЗМІ оголосив, перебуваючи у доволі сконфуженому стані:

 

– Бажаю лічно довести до вашого вєдома, що всі обстоятільства цього подвійного самоубійства нашим слєдством, по суті дєла, принципово виявлені у встановлені нашою, так сказать, соціальною совєстю, срокі. Завтра, кстаті, ми, по суті дєла, направляєм висновки і, міжду прочім, всі результати, куда треба і маємо, до речі, надьожні очікування, так сказать, що всі винні у задіяному, – тут полковник затримався, аби підібрати необхідну послідовність слів, і відтак з переможним крещендо завершив, – будуть, кстаті, принципіально покарані законом.

 

На запитання кореспондента газети «Експрес»: «Хто писав комюніке і хто, власне кажучи, пане полковнику, так сазать, логічно винен у злочині, а також кого, із виявлених вами, по суті дєла, осіб буде, міджу прочім, принципіально карати закон у встановлені вашою, зокрема, соціальною совістю терміни?» –  начальник Галицького РВ міліції, відповів: «Всі деталі, можу вам прозірково сказати, міжду прочім як начальник, доведе до свідення, назначений по суті дєла мною лічно, слідчий нашого кримінального подраздєлу. Остальну інформацію без проблєм ви можете, кстаті, получити у вищестоящих правоохоронних органів». З тим він вийшов, мабуть, так і не відчувши «по суті дєла» присмаку запитання кореспондента і шарму своєї відповіді. Представники інших ЗМІ навіть і не приступали до своїх запитань; вони шарм та присмак принципово виразної промови полковника відчули більш ніж разюче. Але питання кореспондента «Експресу», окрім адекватної стилістики, могло мати під собою ще й адекватний смисл.

 

Пильне спостереження за перипетіями брифінгу могло б підказати, що цей смисл не оминув уваги слідчого Грисіка, який намагався залишатись якомога непомітнішим, а після відповіді полковника на запитання кореспондента швидко вийшов із зали, маючи за краще уникнути подальшого прискіпування ЗМІ. Але цього ніхто, крім Теофіла Фалютки, не помітив, і на тому брифінг «належним чином» завершився.

 

 

Розділ 2.

 

 

Старший брат самогубця – Мирослав, людина далеко не остання і навіть не середнього калібру в місті, був очевидно стурбованим ситуацією і одразу перейнявся недовірою до офіційного слідства. Та інакше й бути не могло. Подібні кримінальні випадки хоча й ставались періодично, десь раз до півроку, міліція голосно відрапортовувала як такі, що їх вона тримає намертво в своїх руках, із рук своїх же і не відпускала – так само намертво, як і тримала. Крім усього, він же знав, що жодних любовних стосунків із прибабахнутою істеричкою Ілонією не могло би бути навіть у найбезглуздіших фантазіях.  Що у нього були непрості стосунки із братом, та й взагалі уся родина Бадиляків, включаючи батьків, жила як пси з котами, то цього не приховувалось; але наскільки ці стосунки були складними, не відала навіть його бізнесово-близькотіла партнерка Орися.

 

Якось не подобалось це все Мирославові. Особливо тому, що повідомлення, підписане анонімним доброзичливцем, із міліції він отримав також, і у цьому повідомленні йшлося про те, що на нього готується замах. Телефон, з якого воно було надіслане, також, ясна річ, не використовувався.

 

Тож наступного ранку брат вже мертвого Зореслава найперше подумав про те, що йому вартувало би лишитися цілим і неушкодженим, якщо, не дай бог, щось піде не так. У нього було відчуття, ні, радше істинне обґрунтоване переконання, що слідчого Грисіка призначили спеціально, бо їхні сім’ї здавна і «добре» зналися, а з ним самим – Іваном – бувало всіляко; слідчий Іван відразу винюхав гниле місце справи – неоформлену землю під особняком брата, але полковник Антропович, незрозуміло для чого, вже з самого початку розслідування цій інформації «сплів лапті», а справу звів до рівня «битовухи». Мирослав так розпереживався, що забув вжити ранішню терапевтичну дозу чистопородного героїну в ін’єкціях, які надавав собі сам. А що основною «фішкою»  усієї цієї слідчої справи старший брат загиблого Зореслава, практичний та досвідчений «у ділах» Мирослав, вважав – і цілком небезпідставно – майно та грубі гроші, то поборотися за власну долю в світлі офіційної версії розслідування він вирішив просто: найняти приватного детектива і на кошти не скупитися.

 

– Бо, ніби, нащо мені тепер гроші, якщо вони можуть грати проти мене, – вирішив він і зателефонував бухгалтерці Орисі, яка  обслуговувала його і його видатки. Прибутки він рахував сам, бо мав непогане навчання – «8 років», а тому ні з фінансистами, ні з детективами не мав особливого бажання знатися. Його освіта переконливо доводила, що всім їм довіряти не варто. Бухгалтерка, натомість, зналася на  юридично-правоохоронних стосунках непогано: вона часто зверталася до необхідних фахівців з дрібними справами, здебільшого консультативного штибу – як і що, коли і де сховати, коли у кого позичати, аби неспішно повертати і всяке таке.

 

– Орисю, думаю, ти вже знаєш?

 

– Менше думайте, Мирославе, – відгукнулась молода, швидка і пружна, належно користаюча з усіх своїх принадних файнот, бухгалтриса, – довше будемо жити. – І додала на жаргоні внутрішнього користування:

 

– Що вам дати?

 

– Дай мені якогось нормального детектива, – рикнув Мирослав. –  Не вірю я нікому, але тут не до…

 

– Я вже сама шукала і довго не чекала, – перебила його бухгалтерка, намагаючись хоча б якось релаксувати ситуацію, але втямила, що її жіночі маневри будуть зараз недоречними, виправилась і сказала:

 

– Мені порадили звернутися до детектива Фалютки. Він дивак, зі старомодними методами, але воно і добре: якщо береться, то, кажуть, і гроші бере нормально. Мєнти його не полюбляють, а нам що ще треба. Дзвоніть йому і домовляйтесь. Кращого, так чи так, не знайдемо.

 

– Збирайся, Орисю, їдемо разом.  Я домовлюся.

 

Хвилин через сорок екіпаж, запряжений двомастами сімдесятьма конячими силами, запаркувався біля дверей невеличкого спадкового особнячка Фалютків. Мирослав і Орися ще не встигли добре облизати очима скромний одноповерховий будиночок, як двері відчинилися і з них вибіг назустріч гостям метрового зросту дог. Він оббіг екіпаж прибулих, зупинився між ними і вхідними дверима і, можна сказати, скептично усміхнувся, ніби запрошуючи зайти: «З нетерпінням чекаємо на вас». В дверях стояв господар, детектив Фалютка, і слова ці насправді вимовив він.

 

 

Розділ 3.

 

 

Детектив Фалютка і двоє гостей розмістились у зручній невисокій вітальні, справа від вхідної прихожої. Мирослав і бухгалтриса Орися до таких приміщень не надто звикли і почували себе, так би мовити, як зулуси в кімнатах Сансуси, заставлених старими витертими меблями: посередині – стіл на слоноподібних ногах і шість високих крісел з плетеними вставками у різьблені спинки; у лівому куті –  масивний письмовий стіл, завалений всілякими штучками; біля нього – шафа-стелаж з книжками і статуетками, чимось схожими одна на одну. «На святих – не подібні» – подумав Мирослав, а практичніша бухгалтерка вирішила, що то якась колекція предків; вони не розпізнали, чи не знали, що це  фігурки Дон Кіхота у різних його версіях. У протилежному куті знайшлося місце для двох фотелів та ренесансного столика на низьких вигнутих ніжках. Над фотелями нависало листя покрученого фікуса, а посередині, навпроти входу на стіні між двома старосвітськими картинами можна було прочитати вислів на мідній таблиці: «Не навчишся думати «на брудно», то побачити «на чисто» правду буде трудно».

 

– Кава? Чай? Вино? – детектив Фалютка відклав файку і його рука машинально впала на загривок дога. Той мовчав, споглядаючи з-під  повік гостей, що сиділи тісно поруч через стіл навпроти.

 

– Ми… Ні, дякуєм, тільки  пили, – бухгалтерка дала зрозуміти, що тратити час на церемонії не те щоб не варто, але... вона глянула на годинник, – справа надто невідкладна.

 

– Ви, мабуть, Мирослав Бадиляк, а пані – ваша партнерка?

 

– Правильно, – сказав гість, – але могли приїхати і не ми.

 

– Могли, це правда. Але вашими з братом фото заповнені соцмережі, а пані, – Фалютка усміхнувся, – здається, підкеровує вами, хоча й не є вам дружиною.

 

– Ви так вирішили? – підтвердила бухгалтерка своїм запитанням слова детектива.

 

– А як інакше? Чи не дружина пана Мирослава вийшла в Італії заміж п’ять років тому, і чи не ви, пані, захищаєте інтереси пана Мирослава у судах, які тягнуться ще досі з приводу магазину «Alta Moda»?

 

– Орисю, не замахуй, нема часу. Ми чого їхали? – спробував взяти розмову у свої руки брат покійного Зореслава. – Послухай, Фалютко, якщо ти вже в курсі діла, то скажи, що ти думаєш про самовбивство мого брата?

 

– Думаю, вашого брата і братову могли вбити, – спокійно відреагував на звертання «на ти» Фалютка, подумавши, що  полковник Андропович назвав цей випадок чомусь подвійним самогубством.

 

– Блін, шо ж мєнти порожняки ганяють?! А ти, Фалютка, їм, значить, не віриш. Свою версію виганяєш?

 

– Знаєте, пане Мирославе, – цього разу Фалютка вирішив, що далі толерувати специфічну стилістику гостя не варто, – на жаль, я не вмію розмовляти вашим жаргоном, бо я трохи… ну, словом, я трохи старомодний і можу вас не так зрозуміти. Я нічого і нікого не виганяв. Просто, ознайомившись з повідомленнями про перші результати слідства, я подумав, що міліція знає, мабуть, більше, ніж заявляє.

 

– Окей. Говори ти, Орисю, – різко кинув Мирослав в бік  бухгалтерки. – Видно, я псіхую і не зовсім фільтрую. – Відтак він знову звернувся до Фалютки:

 

– Не звертай на мене уваги, детективе, я, коли в нервах, себе погано контролюю. Я, знаєш, лікарство зрана забув прийняти… ну, ти в курсі. Хай вона говорить, а я вже в’їду по ходу дєла. Вибач, не там і не у тих вчився…

 

– Гаразд, здогадуюсь, – спокійно відреагував Фалютка. Він знову усміхнувся і показав на мідну табличку за спиною: «Буде на брудно, буде і правда на трудно», – але чи правильно я бачу мету вашого візиту: ви хочете дізнатись чисту правду?

 

Мирослав засопів і було зрозуміло, що детектив висловлюється для нього надто складно, і він, аби виправити ситуацію, махнув рукою в бік бухгалтерки. –  Поясни, Орисю.

 

– Пане Фалютко, передусім, чи згодні ви, щоб ми вас найняли для нашого захисту? Розумієте, – тут вона вийняла з сумки мобільний телефон, знайшла у ньому необхідну інформацію і показала її Фалютці. – Тиждень тому я отримала – подивіться самі – таке повідомлення і розповіла про нього тут же Мирославові.

 

Фалютка прочитав текст, надісланий як звичайна SMS-звістка: «Хтось активно цікавиться фактами про ваше сприяння у забезпеченні наркотиками Мирослава Бадиляка і про ваш шантаж обох братів Бадиляків з метою заволодіння їхніми незаконно приватизованими земельними ділянками. Щиро доброзичливі, ваші добрі приятелі».

 

– Ми були в шоці! А сьогодні… Коротше, можете вважати, що фінансові питання для вас ми не будемо навіть ставити під питання. Просто нам треба знати, що сталося, – бухгалтерка глянула на Фалютку, аби впевнитись, що її слова справили не детектива належне враження, і додала: «Справа надто серйозна, і ми будемо просити вас лише повідомляти про витрачені і потрібні вам суми. Жодного контролю з нашого боку не буде. Ми вам довіряємо, інакше…»

 

Настала пауза і у відповідь на останні ці слова Фалютка розкурив відкладену файку з гречаним запахом тютюну «Rattray’s – Оld Govrier – Virginia» і повільно промовив:

 

– Інакше ми б не розмовляли з вами. Розумію. Але, на жаль, я змушений відмовитись від ваших пропозицій. У подібних справах, де в гру вступає міліція і де реально фігурують наркотики… – ви ж їх вживаєте, пане Мирославе, і серйозно, чи не так? – я, на жаль, допомогти не зможу. А вам обом, – Фалютка виглядав вельми стурбованим, – ні, не так: кожному із вас, і бажано нарізно, тобто кожному окремо, раджу зникнути, аж поки вся ця справа не кане в Лету. Вибачте, – поправився Фалютка, – я мав на увазі: поки справа  не загубиться в архівах. Трудно, але така моя вам правда.

 

У голові ж його, натомість, застрягла лише одна настирлива думка: «Невже вони дійсно не розуміють, наскільки реальною може виявитись загроза, якій він запобігти не зможе?».

 

Гості якусь хвилину сиділи неначе скам’янілі та геть розгублені, а далі Мирослав, не стримуючи обурення і гніву, гримнув кулаком об стіл, різко встав, і з уст його почав би вже прориватися арсенал усіх ненормативних погрозливих словосполучень, на які він міг би розраховувати, але йому назустріч через приглушене ричання мило усміхнувся Сомс. Дог пильно стежив за руками й тілом Мирослава, і «усмішка» його, без зайвих слів, натякала: «Гості, вам пора на вихід».

 

 

Розділ 4.

 

 

Грисік, слідчий не глупий, сидів у найзачуханішій кнайпі Підзамча, захованій як іміджево, так і територіально від уваги «довгоносиків», як він мирно називав журналістів і всіляких інших медійників, коли вони поводили себе надто прискіпливо. Коли ж вони намагались докучати понад міру, як сьогодні, він не шкодував для них жодних виразів, але мав за краще від них втікати.

 

Грисік наливався пивом і тяжко думав. Було про що. Грисік ніяк не міг втямити, хто тягнув полковника за язик сказати, що у цій справі є хтось, кого буде покарано з усією строгістю закону. Бо ж дійсно: кого карати?

 

– Не такий же він кретин, – крутилось в голові Івана, – навіть якщо припустити, що справа Бадиляка-молодшого для нього має особливе значення. Якийсь він був не в собі. І нервуватися ніби не було від чого. А взяти і сказати про подвійне самогубство?! Напився він, чи як? Ех, якби то були не Бадиляки…

 

Думки Івана поплили далі і далі у потоках пива, перекочуючись одна через одну і утворюючи вируючі лійки, які затягували його щораз більше у спогади.  В дитинстві йому випало бути наївним ідеалістом, і виховання його цьому радше сприяло. Батьки вчителювали в Нагуєвичах; він сам і двоє його сестер знали напам’ять «Лиса Микиту» і ще у підлітковому віці перечитали Франка вздовж і впоперек. В сімдесяті, коли він вчився в старших класах, замість шкільної програмної для самостійного вдосконалення на канікулах він з компанією собі подібних легко взяли бар’єри рок-культури і тогочасної «обов’язкової» літератури – Керрола, Германа Гессе, Гемінгвея, Уайльда, Кобо Абе і ще всякого іншого гонорового чтива, активно підтримуваного протестним середовищем студентів, учнів-випускників його батьків. Ніхто б не смів тоді й подумати, що доля розверне його в ряди міліції. Нехай слідчим, нехай ще не найгіршим з усього переліку можливих варіантів, але все ж – мєнтом. Але так сталося. Його батьків «заложили» в райкомі партії за націоналістичну пропаганду: батька, вчителя історії, – за поширення ідей давньогрецької демократії та лібералізму, а маму, вчительку української мови та літератури, – за компанію з батьком і за хибне виховання учнів в дусі специфічного галицького неприйняття радянської української культури. Обох їх позбавили права на професію і не давали працевлаштуватись. В селі від них відгородились – може, і не всі, але показово. І прикро, що показували це на втіху «блідолицим бестіям з партійною ознакою» – пристосуванцям, безпринципним рагулям, які обкрадали село, жили приспівуючи цинічні «Мой адрєс нє дом і нє уліца, мой адрєс Савєцкій Саюз», насміхались з бідного, глупого, але гонорового галицького «інакомислія». Єдиним шансом було поступлення у школу міліції, а далі – вже без вибору: юридичний факультет університету із підписним зобов’язанням  вірно служити радянському народові. Сестер забрали Білорусія і Вірменія в жінки, тож він єдиний мав підтримувати старіючих батьків, яких любив і поважав. Якби тоді знаття, що ще неповних десять років, і Титанік, збудований робітниками та селянами, аби плисти у напрямку до комунізму, трісне, а він, Іван «Грисік», буде виловлювати тих же рагулів, але озброєних куди досконалішими техніками розкрадання усього, що можна, під акомпанемент патріотичних речитативів Вєрки Сердючки.

 

– …! – думав Грисік п’яною головою, – і мало так статися, що той, хто заложив його батька, був на прізвище «Бадиляк», і синів він мав двох: Мирослава і Зореслава!

 

Він допив останню гальбу пива, яку ще була в змозі прийняти його душа, покликав кельнера, попросив рахунок, і в цей момент асоціативні мережі його розуму сплелися з усім його попереднім досвідом, провістивши рятівну ідею:

 

– Що сказав би Йозеф Кнехт: «Прощайся і починай спочатку!».

 

Із цими словами він вийшов на диво протверезілий з кнайпи, викликав таксі, повернувся, аби заплатити за час і за пиво, а далі – поїхав писати заяву на звільнення. Безкомпромісно.

 

Бо, прецінь, він же добре знав – ні, з самого початку запідозрив: миле подружжя Бадиляків-Соковитих знайшло свою смерть не просто так. Але це було прокоментовано райвідділом доволі дивно. І те, що на брифінгу його шеф полковник Антропович продемонстрував свій глупий стиль у всій його філігранності – ознака абсолютна і надійна: справу вже прикрили.

 

– Зокрема, міжду прочім, – зловтішно цитував про себе Іван Пшеничний свого, колишнього вже, шефа, – бажано б, кстаті, належно розібратися у справі, міджу прочім. І желатільно – лічно, у встановлені нашою, по суті, соціальною совістю срокі.
Він, мабуть, голосно засміявся, бо молодий таксист запитав його: «Сер, з Вами все ОК?» – на що колишній слідчий Грисік відповів:

 

– Ще й як ОК, містер драйвер.

 

 

Розділ 5.

 

 

Детектив Фалютка випустив густу хмару диму на знак схвалення дій свого партнера і йому підмигнув: мовляв, слухаю тебе уважно. Дог у відповідь поклав масивну голову на коліна господаря, дивлячись йому у вічі; він, безперечно, міг би немало сказати, але тактовно змовчав, аби дати Фалютці шанс висловити свої міркування першому.

 

– Гаразд, шановний Сомсе, – детектив підняв вказівний палець, – скажи хоча б, чому так переконано вважаєш, що йдеться про убивство? – Дог прикрив очі заламаними краями клапатих вух, що означало: питання нижче пояса, я здаюсь.

 

– Ага! Здаєшся! Тоді я скажу сам:  бо так вважати є підстави, і я спробую їх пояснити. По-перше, на брифінгу полковник Антропович заявляє, і в цьому зможе переконатись кожен, що слідство пропонує вихідну гіпотезу подвійного – зверни увагу – самогубства! Це ж очевидна обмовка: бо  не міг же він, професіонал, яким би недалекими він нам не здавався, допуститися настільки недолугого формулювання.

 

По-друге, слідство в офіційному повідомленні рапортує, здавалось би, звичайною бюрократичною мовою про те, що воно вже встановило – увага – … особи замордованих. Але ж одна з осіб, згідно з версією міліції, – точно самогубця, а отже, само-замордований.

 

По-третє: страховий поліс загиблих записаний на трьох осіб, які жодних сімейних зв’язків із загиблими не мають. І це при тому, що у Бадиляків-Соковитих живі батьки, а ще, ймовірно, є інші родичі.

 

По-четверте, полковник на брифінгу – дарма, що він висловлювався так туманно і химерно, заявив, що всі винні у скоєному будуть покарані за законом. А я тебе хочу запитати: хто з винних має бути покараний за законом, якщо обох уже нема?

 

Нарешті, запитання журналіста, який так влучно підмітив саме цю висловлену полковником недоречність: чому воно так і залишилось без відповіді? А полковник, прецінь, міг би легко виправити свою обмовку, та цього не зробив. Словом, слідство або не відає, що говорить, або знає більше, ніж сказати може. Але в обох випадках воно натякає на версію, яку хотіло б приховати.

 

Тут, на мить, Фалютка задумався, і відтак додав, вже сам для себе і ніби сумніваючись у сказаному дотепер:

 

– Тільки от, слідчий… Грисік… Він надто неглупий, аби дозволити собі, та і слідству в цілому, припуститись подібних помилок. От чого я ніяк не розумію. Значить,.. – він ще раз під мигнув Сомсу, – …справа вартує уваги, хоча й вона нам ні до чого.

 

У своїх розумуваннях детектив Фалютка фатально помилився. І не лише у тому, що нарадив він нещодавнім відвідувачам: вечірні новини повідомили, що Мирослав Бадиляк помер сьогодні вночі від передозування сильним наркотиком, який вприснув собі у ліктьову вену.

 

Фалютка швидко знайшов необхідну додаткову інформацію, з якої дізнався, що смерть Бадилюка Мирослава настала близько 5-ої години ранку і що на столі біля його тіла виявлено шприц, а також флакон з недовикористаним розчином героїну високої концентрації, виготовленим неофіцинальним шляхом. Далі повідомлялось, що на обох цих предметах ідентифіковано відпечатки пальців загиблого, і що першою та основною версією трагічного інциденту правоохоронні органи розглядають самогубство. Передбачалось, що причиною смерті Мирослава Бадиляка можна вважати його психологічну нестабільність, посилену тривалим вживанням ін’єкційного наркотика, а також трагічною смертю сім’ї його брата Зореслава. Фалютка, крім усього, відразу ж звернув увагу на малопомітне додаткове повідомлення про те, що бухгалтер та довірена особа Мирослава Бадиляка, Орися Думич, перетнула державний кордон України на власному автомобілі через митний перехід «Ягодин» о 23-ій годині 17 хвилин.

 

Скупа ця інформація подавала, що за фактом смерті Мирослава Бадиляка відкрито кримінальне провадження, і міліція поки що інших версій, крім самогубства, не розглядає.

 

 

Розділ 6.

 

 

Полковник Антропович додому не поспішав: Грисік звільнився, погодившись допрацювати ще два тижні, передбачені трудовим кодексом, і полковник сидів – так сказать – у задумі.  Знати би: що він задумував?

 

 

Розділ 7.

 

 

Ранок наступного дня Іван Пшеничний зустрів сонячно і привітно. Йому приснилось, що він літає, як вільна птаха, над містом і йому відкриваються драматичні сімейні конфлікти і навіть злочини, приховувані від людського ока у колодязях закритих дворів старого Львова. Він привів своє тіло, натреноване роками служби і покалічену нею душу в душ, після чого поставив каву, аби та зварилася, увімкнув телевізор і пішов шукати інформацію з розшифрування сновидінь. Інтернет кишів усякими рецептами, але Іван був достатньо освіченим і одразу ж набрав у ґуґлі найпряміше завдання для пошуку: «Літання у сновидіннях і спостерігання за подіями у снах».

 

Ґуґл відповів типово: «Можливо, ви мали на увазі: літання у сновидіннях і спостереження за подіями у снах?». Іван, звичайно ж, з цим виправленням погодився, навів на нього мишу і натиснув на її лівий бік.

 

Результати пошуку були очікувані:

 

Сонник Літати на Мітлі ...

 

Свідомі сновидіння | Народний Оглядач…

 

Сонник Комахи до чого сниться Комахи у сні | Поради, подарунок ...

 

Літати уві сні тлумачення сонника – допомога оракула…

 

Сонник розбурхане море, до чого сниться розбурхане море уві сні

 

Сонник ракета, до чого сниться ракета уві сні…

 

Сонник Черепаха, до чого сниться Черепаха уві сні бачити…

 

Сонник Птахи, до чого сняться Птахи уві сні бачити...

 

Усе це читати було, звісно ж, без потреби, але Іван побіжно похихотів над мітлами для відьом, черепахами і комахами, морями і ракетами, які віщують каталоги нещасть і щасть навперейми, і зупинився лише на восьмій позиції. Це була стаття під назвою «Психологія людини: Психологія сну» з посиланнями на тлумачення сновидінь за  Фройдом. Із статті Іван швидко зорієнтувався, що у сні його навідало задавнене, можливо, ще й з дитинства, бажання бути вільною птахою, від якої зло не втече навіть у піддашшя.

 

– Бути мені відтепер приватним детективом, – сказав він до себе у дзеркалі, – а досвіду для цього мені позичати не треба.

 

Він простягнув руку до свого відображення, потряс її декілька разів і пішов снідати.

 

Через якоїсь півтори години колишній слідчий Галицького райвідділу міліції міста Львова сидів у вітальні детектива Фалютки, роками не надто старшого, ніж Іван, але, безумовно, людини «старої гвардії». Знайти його Івану не було жодних труднощів, а для зустрічі особливих церемоній не потребувалось. А що колишній слідчий «Грисік» так поспішав… Ну, бо не терпілось йому аж з двох причин: порадитись про можливості влаштування приватним детективом і принагідно повчитись у знаного Фалютки, а крім усього, ще й поділитись своїми думками про справу Бадиляків, яка муляла його суб'єктивний світ із вповні об’єктивних причин.

 

– Начуваний про вас, Іване. Поганого про вас розповідають небагато, а це для вашої професії не так мало. Скажіть: ви у справі загибелі братів Бадиляків, чи не так?

 

– Після усього, що сталося, і моєї участі у розслідуванні, чого мені було б шукати ще у вас, – погодився Іван. – Але я потребую вашої поради у справі значно ширшій, ніж формальне розслідування. Річ у тім, що справа Бадиляків мені далеко не байдужа емоційно, навіть, скажемо відверто, – гостро й негативно емоційна. Але дивно, що жодної зловтіхи від їхньої смерті я не маю, хоча й мав би мати. Натомість відчуваю, що йдеться про щось таке, чого зрозуміти не можу. Отож я і прийшов.

 

Фалютка кивнув головою на знак згоди, пробурмотів вибачення і вийшов з кімнати. Через декілька хвилин він повернувся з дерев'яною тацею, двома кавами з молоком, чорним хлібом і тареликом бринзи на ній. За ним чалапав величезний сіро-сріблистий дог, який розмістився біля крісла Фалютки і тут же задрімав, даючи зрозуміти, що гостя навіть і не варто обнюхувати: господар, мабуть, заздалегідь попередив, що у вітальні свій.

 

– Розповідайте, Іване, але спробуйте і бринзу.

 

Подякувавши охочою дегустацією, Іван приступив до історії, яка у нього склалась у переплетення емоційних відступів у минуле з перипетіями розслідуваної справи, і ця історія тривала доволі довго. Фалютка піддимлював файкою з незмінним тютюном і слухав, перебивши розповідь лише один раз, наприкінці, коли з’ясувалось, що від учора слідчий Грисік себе вважає вільним від служби.

 

– Історія мало приємна, що ще додати. Але і для мене, Іване, вся ця справа стала принциповою. Навіть особисто принциповою: вчора тут був Бадиляк Мирослав, і я йому відмовив, хоча і попередив про серйозну небезпеку. Як бачите, попередив запізно, – він поглянув на годинник, відтак на Івана і раптом сказав:

 

– А не  могли б ми разом з вами, Іване, встигнути і проникнути у будинок Зореслава, хоча б на годинку? Невідкладно. Поки ви ще при обов’язках і поки вам ще не відмовляють. Варто було б заглянути, бо я, здається, припустився помилки: я надто спрощено підійшов до справи.

 

Іван Пшеничний подав рукою жест, який означав «могли б, звичайно ж», автоматично буркнув «запросто», але свою сповідь не міг не довести до кінця. Завершив він її вповні очікувано:

 

– Позаяк справа про Бадиляків набирає обертів, але навіть і без них я хотів би її розплутати, бо у мене, як ви тепер повністю поінформовані, міг би бути мотив для помсти.

 

– Так. Так, – відповів Фалютка чи то ствердно, чи сумніваючись. – Мотив міг би бути, ще й який для декого, але не для вас, – він лукаво глянув на Івана. – Ви ж погодились піти зі мною на місце першого злочину, хоча згоду давали не задумуючись. А який слідчий піде з приватним детективом досліджувати обставини, не задумуючись над наслідками? Навіть найкращому акторові такого не втнути.

 

–  Який там з мене актор, – погодився Іван, – спробую залагодити наш візит у будинок Зореслава, поки ще маю доступ, принаймні два тижні. Особняк опечатаний і туди, слава богу, ніхто не пхається. Все залишається на місцях, крім тіл, які відвезли на експертизу.

 

Він подзвонив у відділ, сказав, що змушений допрацьовувати своє і тому їде на місце злочину, аби ще раз, тепер вже на спокійну голову, оглянути весь будинок.

 

– Попросіть також, аби вам дали всю можливу розкладку про прислугу особняка, а ще – про приватних детектива і психіатра, – докинув Фалютка. З них почнемо.

 

– Всіх їх я маю. Можемо рушати.

 

 

Розділ 8.

 

 

Полковник Антропович цієї ночі додому не поїхав. Він повідомив дружину, що затримується непонятно як длітєльно, бо, міжду прочім, маса дєл з двома, кстаті, резонансними криміналами. Вночі він не спав. Принаймні у його кабінеті світло не гасло до світанку. Він перекладав якісь папери, звіряв їх ще і ще раз, а попри те – думав, думав, думав, аж під рано заснув. Черговий, що здавав нічну зміну, заглянув у його кабінет, «розібрався у обстановці», а відтак попередив чергового по райвідділу наступної денної зміни, аби полковника не будили. До обідньої перерви, поки полковник висипався, райвідділ отримав «розслабон». За щасливим збігом обставин, цього було вповні достатньо для візиту Фалютки та Івана в особняк покійного супружжя Бадиляка-молодшого. Інакше довелось би брати спеціальний дозвіл у полковника, що Івану зовсім не усміхалось.

 

 

Розділ 9.

 

 

Будинок Зореслава Бадиляка, звичного до прислуги ще за радянських часів, числив за собою три одиниці допоміжного персоналу. Одну постійну особу – домогосподиню Ксеню, і двох погодинних: конюха, як його ніжно називали у сім’ї, себто водія, а ще – прибиральницю Тосю. Ксеня у цій конфігурації осіб займала особливе місце. Вона, 39-річна енергійна жінка, родом із Дрогобича, вже понад 20 років була серцевиною домашніх справ: при соціалізмі – у Бадиляків-батьків, а за незалежного капіталізму – у старшого сина, Мирослава. Їй довіряли як своїй і настільки, що сім'я молодшого, Зореслава, від’їжджаючи у справах чи на відпочинок, брали її в оренду на час відсутності, аби вона пильнувала особняк. Конфлікти між усіма Бадиляками її начебто не стосувались: вона любила всіх, всі любили її, а що дітей сини Бадиляки не мали з якихось деґенеративно-ґенетичних причин, то Ксеня була для всіх єдиним інтеґруючим фактором. Вона всеціло присвятила себе Бадиляковому сімейству, яке витягло її з лабет алкоголічного існування її батьків – воронежських пролетарів, присланих в Дрогобич радянською економікою піднімати місцевий нафтовий завод. У шкільному віці вона, справжня бестія, заправляла серед маргінальних підлітків, пила і наркотилась, народила байстрючатко, будучи ще неповнолітньою, перенесла доволі важку та тривалу післяродову депресію і вийшла з неї геть новою, протверезілою людиною. Народжену дівчинку треба було утримувати, і вона знайшла себе у прислузі Бадилякам, подалі від Дрогобича та свого їдучого середовища і поближче до грошей. Приватного життя вона не знайшла, відпусток не мала, друзів її ніхто не бачив. Останні два роки Ксеня змінила дислокацію: чи щось не так пішло у неї з бухгалтеркою Орисею, яка конкурувала за впливи у домі Мирослава, чи той передав вірну домогосподиню молодшому братові з якихось інших причин, але з Ілонією de Соковитих Ксеня швидко поладила і та – нема що приховувати, лінива істеричка – скинула на прислугу геть усі домашні обов’язки, і в особняку Зореслава, на місці показного, оселився справжній комфорт.

 

Конюх-водій, Зеник з Перемишлян, на вигляд селюх-селюхом, був надійним, малослівним і вірним помічником. Він мав скромну сім’ю, двох діточок, ще дошкільнят, скромний побут, нікуди свого носа без зайвої потреби не пхав, і на його конфіденційність у своїх походеньках Зореслав міг впевнено розраховувати. Водій Зеник в особняку ночував лише за необхідності, аби бути вночі або над рано під рукою; як правило, він працював з восьмої ранку до дев’ятої-десятої вечора, за що вповні пристойно утримував жінку і дітей. Ксеню чомусь Зеник недолюблював, але цей гріх йому вибачався: вважалось, що він заздрить фаворизованій домогосподині, яка стосунки з конюхом  ігнорувала. Зеник був, що називається, з порядних галицьких провінціалів, бо батьки його мали освіту і працювали сільською інтелігенцією, тож його неприязнь до Ксенії, яка, на його думку, вибилася з соціального дна, мала своє, нехай якесь, пояснення. А що служіння у Бадиляків вважалось «вибитися в люди», то хто і як цього осягав, якраз і складало предмет конкуренції.

 

Третьою у цій трійці була прибиральниця Тося, пишна молода грубаска; вона мала ексклюзивний привілей «ганяти всіх мітлою», давати зауваження у галицько-фольклорному стилі, що робила легко і невимушено, дякуючи тому, що її доброзичлива особистість незмінно перебувала у доброму гуморі. У  відкриту конкуренцію з фаворитами прислуги вона не вступала, хоча обраний стиль її спілкування і привілейоване становище – плести язиком як помелом – пильний спостерігач міг би розцінити зовсім не так однозначно, як це могло б здаватись. Зрозуміло, щоб завоювати таку особливу позицію у непростому житті Бадиляків-Соковитих, наповненому напівправдами, примітивній особі лише хитрощів або простого хамелеонуватого розуму було б замало. Її приватним життям ніхто не цікавився, бо не було такої потреби: вона за день могла розповісти про свої справи і переживання більше, ніж їх було насправді. Не було тому і сенсу вникати, що з того правда, а що бажання. Заробляла вона добре; принаймні ніхто і ніколи не відчував її претензій чи невдоволених апетитів.

 

Всі троє, однак, були особами, зазначеними у страховому полісі на випадок смерті Бадиляків-Соковитих.

 

Обговорюючи банальний фінансовий мотив, у якому могла б бути зацікавлена прислуга Бадиляків-Соковитих, Іван і Фалютка наблизились до особняка. Біля вхідної брами стояв молодий сержант; він приязно віддав честь, тобто привітався, і, не питаючи жодних ордерів чи паперів, пропустив обох до будинку.

 

 

Розділ 10.

 

 

Полковник Антропович збудився у себе в кабінеті у тоскно-злісному настрої, у якому перебував ще зі вчора. Справа роздулася, і треба було якось звітувати нагору, а як – він не знав. Що самі Бадиляки були «ні падарок», знав кожен вуличний пес, але що «падарки» вони давали «в натурі» і не слабі, знав далеко не кожен, а лише ті, кому треба. А ті, кому було найбільше треба, будуть з нього питати по-серйозному.  Лиш би не знайшовся якийсь собачий нюх і не поліз розслідувати цю гнилувату справу.

 

– Грисік,  ясне дєло, зануда, – подумав полковник, – нос, міжду прочім, має длінний, але через дві неділі буде, кстаті, в офсайді. Хай по наказу і считається, по суті, за Бадиляком Заряном, а смерть Мирослава надо буде приципіально  оставити за собою.

 

Слід сказати, що з собачим нюхом полковнику не повезло.

 

 

Розділ 11.

 

 

Оглядаючи подвіря особняка Бадиляків-Соковитих, Іван Грисік зупинився перед входом у будинок, бурмочучи собі щось під ніс. Фалютка, натомість, обійшов периметром усе подвір'я, оточене двометровою кам’яною огорожею, яка мала виконувати функцію неприступної фортеці. Як годиться, фортечний мур був добре освітлений, мав шість камер спостереження і на ніч був зсередини освітлений ландшафтними ліхтарями і чотирма прожекторами на фасаді особняка. Підійшовши до входу в будинок, Фалютка застав Івана у стані внутрішнього, доволі активного, діалогу.

 

– Мій дім – моя фортеця! – перервав  він дискусію Івана з самим собою.

 

– Іронія долі полягає в тому, – вголос промовив Іван, – що зі слів Ксені, яка дала мені перші покази, наспіх, не надто задумуючись, так от, з її показів виходить так, що ця фортеця і стала для Зореслава саркофагом.

 

Але учора я не надав їм належного значення.

 

– То тепер надайте, Іване. Розкажіть, поки ми ще не побачили, що там всередині.

 

– Знаєте, Фалютко, – Іван почав крок за кроком видобувати інформацію з підвалини своєї пам’яті, –  говорила Ксеня якось плутано, налякана була сильно, довго думала, що і як сказати, і видала доволі дивну історію.

 

– Іване, не тягніть кота за хвоста, часу обмаль. Постарайтесь передати точно, як вона сказала.

 

– Постараюсь, бо для неї все відбувалось як у напівсвідомості. Тої ночі Ксеня довго не могла заснути, бо над вечір Ілонія і Зореслав на високих тонах зводили якісь порахунки, стояли крики по всій хаті, а потім, коли пані пішла до себе в спальню, Зореслав ще довго вовтузився на першому поверсі. Ксеня придрімала, аж раптом почула страшний крик з другого поверху, далі ще викрики Зореслава. Вона вибігла зі своєї кімнати  на третьому поверсі, але краєм ока побачила господаря на сходах донизу і всього у крові. Від переляку і паралізованих емоцій Ксеня на автопілоті зійшла у спальню, побачила відому вже нам картину заколотої ножем Ілонії, вернулась до себе, сяко-тако накинула на себе одежу, що було під рукою, і тихенько втекла з будинку. На вулиці, відбігши метрів зо сто, вона зупинилась і перш за все набрала – а тепер Фалютко, увага! – приватного детектива, якого наймав Зореслав для слідкування за своєю дружиною і братом Мирославом. Ксеня навіть показала мені мобільник, де був зафіксований час: 04.13.

 

Іванові довелося перевести подих, і лише після цього він зміг продовжувати: «Чому його, запитаєте?» – на це Фалютка махнув рукою, мовляв, здогадуюсь, давай, Іване, далі.

 

– Зовсім не тому, що ви могли подумати.

 

– А що я міг подумати?

 

– Ну, що він довірена людина, криміналіст колишній, досвідчений у всяких таких справах, наприклад.

 

– Іва-а-не… Я ж прецінь просив – не тратьте часу. Я вже дізнався, хто він:  відставний полковник Ярослав Суркін; раніше не раз перетинався по роботі з твоїм шефом Антроповичем, і для нікого не таємниця, що спеціаліст він непоганий, але хитро зліплений.

 

Фалютка торкнув Івана за лікоть: «Так чому його?».

 

– Пояснюю, – переможно відповів Іван:

 

– Так от, Суркін сказав Ксені негайно дзвонити в міліцію і заявити офіційно про все побачене.  Інакше, чого доброго,  їй приплетуть підозру у співучасті в убивстві. Крім того, він велів Ксені не відходити далеко від дому і слідкувати, чи Зореслав не втікатиме, а якщо так, то одразу ж повідомляти і його, і міліцію. Ксеня чудом якимось відмітила для себе, що говорив він надто спокійно, нічого не розпитував, а натомість робив натяки про їхні спільні маленькі таємниці, після чого з натиском у голосі примусив її подзвонити Зореславу і сказати, що будинок вже оточений. Так треба зробити обов’язково – пояснив він їй – аби Бадиляк-молодший навіть не пробував втікати. Через декілька хвилин вона почула вистріл і зрозуміла, що Зореслав наклав на себе руки. І що сталося це не без її сприяння. Наш оперативний підрозділ з’явився біля особняка Зореслава через хвилин п'ятнадцять-двадцять після першого Ксениного дзвінка. Так швидко, мушу вам, Фалютко, сказати, наші ще жодного разу не реагували. Я під’їхав лише через три чверті години, коли дім вже взяли, а Зореслава знайшли мертвим. Тіло було ще теплим.

 

Фалютка сидів, мовчазно перебираючи пальцями, і раптом запитав:

 

– Іване, а ви знаєте, про які таємниці він їй натякав? Зореслав наймав Суркіна потайки і  у своїй підозрілій свідомості не мав довіри до нікого. То як Ксеня зі Суркіним могла зійтися?

 

– Добре запитання, і я його поставив Ксені наприкінці, хоча, можливо, треба було розпитати детальніше. Вона сказала, що приватний детектив сам викликався з нею порозмовляти, аби краще розуміти, як живе Мирослав, чим цікавиться і які має слабості. Йому було це потрібно, аби краще слідкувати. Він навіть знав, що з часів тюрми Мирослав вживає наркотики, а останнім часом колеться по декілька разів на день, ну, принаймні, до двох разів – точно. Так от, як сказала Ксеня після коливань, він її попросив, приблизно тижні два тому, принести йому використовувані Мирославом шприц і флакон, аби можна було ідентифікувати наркотик. І дав їй спеціальну рукавичку і пластиковий пакет для цього.

 

– І що вона? – схвильовано піднявся з лавки Фалютка, – вона що?

 

– Так і зробила. А маючи певний підлітковий досвід, не зуміла відмовити. Думаю, він її підшантажував, але вона мені не призналась. А я її не питав, не було часу.

 

– Нам нічого тут, у цьому будинку, шукати, Іване. Нам потрібно знайти Ксеню, але перед розмовою з нею необхідно побачитись з відставним Суркіним, хитро, як ми вже розуміємо, надто хитро зліпленим.

 

 

Розділ 12.

 

 

Ксеня на цей час перебувала далеко за межами Львова. Де – ніхто не знав і не повинен був знати. Після інформації про самогубство Мирослава, у якого вона прослужила довгі роки, а ще й знаючи, що не вповні законне викрадене нею наркотичного «начиння» – начебто для благої і потрібної справи – дає усі підстави вважати, що її особу можуть зробити у всій цій паскудній історії крайньою, вона вирішила: треба зникнути і телефон свій викинути у смітник. Нехай там його і знайдуть, якщо шукатимуть. Можливо, ще одна розмова зі слідчим Грисіком могла би їй допомогти, але ж вірити їм, ні поганим, ні, тим більше, добрим мєнтам не можна ніколи. А тому її вони не побачать. Ксеня, правда, не знала, що Грисік вийшов з офіційної гри, але залишився у грі з мотивів неофіційних.

 

 

Розділ 13.

 

 

Колишній полковник міліції Ярослав Суркін прибув у кабінет начальника Галицького райвідділу в час обідньої перерви, після якої полковник Антропович  робив вигляд, що він збирається зайнятись справою Мирослава Бадиляка – справою ясною та однозначною, хоча й резонансно неприємною. Обидвоє зналися давно і добре, а тому жодних вступних церемоній для розмови не потребували.

 

– Коля, скажи, у тебе з мозгами все в порядку? Ти,  - - -  - - - -   - - - -, як додумався заявити таку - - - - -?

 

– Ти про що?

 

– Я про подвійне самогубство, - - - -  твою!

 

– Так то, міжду прочім, случайно. Я не виспався, сам знаєш; начальство звечора - - - - -ло!

 

– І ти їм що сказав?

 

– Ну, сказав, шо так получилось.

 

– Получитись, може, ще - - - - - іше. Думай, як пояснити не мені. Треба було би…

 

В цю мить у приватного детектива Суркіна обізвався телефон.

 

– Суркін слухає.

 

– Чи могли б ми з вами, пане полковнику, зустрітись? Це вас турбує капітан Пшеничний, я ще два тижні допрацьовую, знаєте, перед звільненням, веду поки що справу Зореслава Бадиляка. Вона в цілому ясна, але для завершення деяких питань, другорядних питань, хотілося б дещо уточнити.

 

Полковник у відставці прикрив рукою телефон, пошепки сказав своєму візаві, що телефонує Грисік і чогось хоче.  Полковник Антропович скривився, похитав заперечливо головою і також пошепки сказав:

 

– Слава, пошли його, він вже ні у дєл і нічого рити не буде.

 

– Шановний, я з задоволенням зустрінусь з вами, – якомога гречнішим тоном мовив Суркін в телефон, – але не сьогодні. Багато справ, і ви ж знаєте, смерть Мирослава Бадилюка додалась так несподівано. Я тут зараз у полковника Антроповича, шефа вашого, міркуємо. А що б ви хотіли від мене, якщо можна по телефону?

 

– Через телефон, пане полковнику, не вийде, треба зустрітись. Бачите, у справі брата мого підслідного, тобто Зореслава Бадиляка, є два фейкові повідомлення, вислані на телефон загиблої Ілони Бадиляк-Соковитої нібито від імені Мирослава. А у його – Мирослава – справі фігурують шприц і флакон з рештками наркотика і з відбитками пальців. Ну, ви розумієте, один такий набір ви замовляли для власних потреб. Краще, здається, цей епізод із життя Бадиляків, якось закрити.

 

–  Коля, Грисік тисне! Він, - - - -, щось знає про шприц і флакон, які я просив у Ксені. Він що, її допитував?

 

Полковник Антропович кивнув головою і буркнув:

 

– Коротко, на місці. Може, вона щото там йому і сказала. Так тоді лучче з ним зустрінься, я ситуацію проконтролірую.

 

– Ну, хай так, капітане. Шеф ваш також вважає, що питання треба закривати, – Суркін підмигнув полковнику Антроповичу, – я маю на увазі, з’ясовувати. Через годину вас влаштує? У мене в офісі, адресу знаєте.

 

 

Розділ 14.

 

 

Іван Пшеничний, домовляючись про зустріч з приватним детективом Суркіним, не наважився сказати, що буде не сам. Задум був таким: Грисік розмолятиме з полковником, а Фалютка спостерігатиме. Відмовити навіть битий колишній слідчий, яким, безсумнівно, був полковник Суркін, їм не зможе, адже і він, і його допитувачі прекрасно усвідомлюють, що жодних обгрунтованих підстав для викрадення шприца й флакона не було. Отже…

 

– Отже, чим можу допомогти, Іване? Бачу, ти не сам. Вітаю і вас Фалютко, давно не бачились. Даєте нашому Грисіку уроки приватного ведення справ, чи як? – відставний полковник Суркін зробив перший хід, даючи зрозуміти, що господарем цієї партії є він.

 

– Доброго дня і вам пане Ярославе, – змушений був вступити в розмову Фалютка. – Ми накоротко, швидше за консультацією. Річ у тім, що в день убивства, вибачте, самогубства, Мирослав Бадиляк був у мене з візитом. Він просив допомоги, і я почуваю себе якось зобов’язаним перед його пам’яттю, хоча й нічого для нього зробити не встиг. То вже ми разом і хотіли з вами порадитись, так би мовити.

 

– Не хитруйте Фалютко, справа ясна. Сідайте. Як у вас там написано в кабінеті: не подумаєш на брудно, то і правду виявити буде трудно?

 

– Правду на чисто виявити трудно, – поправив Фалютка, а полковник Суркін широко усміхнувся йому у відповідь.

 

– І що у нас трудного по-правді? Вживаний шприц і флакон з-під наркоти, які для мене Ксеня вийняла з будинку Мирослава? Тільки і всього?

 

Іван Пшеничний було вже збирався вступити в партію, відчуваючи, що план розмови полковник поламав, начебто не помічаючи майже звільненого з посади Грисіка, аж знадвору почувся гавкіт низького басового регістру, і гавкіт цей ніяк не стишувався, а радше навпаки – ставав вимогливішим і злішим.

 

– Боже милий, мій Сомс, я пішов з ним, аби його провітрити, прив’язав біля входу у будинок і строго-настрого велів сидіти і мене чекати. Він же добре знає: подавати голос не можна, поки я до нього не зійду. Щось сталося. Вибачте, – і Фалютка вибіг на вулицю.

 

Через декілька хвилин він повернувся з догом, вже без линви, розвів розгублено руками і повідомив, що пса якісь бомжі або алкоголіки дражнили доти, доки він не взбеленів. Він хотів їх відігнати, це ясно, але ті, бачучи, що він надійно прив’язаний, не давали йому спуску, от Сомс і почав на них кидатись, а ошийник з шипами ще більше його розлючував. То,  може, нехай він побуде тут у офісі, заспокоїться; зрештою, пес він мирний, інтелігентний, шкоди ніякої не наробить. Інакше, – Фалютка розвів руками, – доведеться перервати розмову і відвести його додому.

 

– Нехай вже, – приглядаючись до поведінки пса, погодився господар офісу. Фалютка полегшено зітхнув, подякував і посадив дога біля свого крісла. Той демонстративно відвернувся від співрозмовників, поклав голову на передні лапи і засопів ритмічним і глибоким диханням, як істота, що потребує релаксації після короткотривалого, але надміру гострого стресу.

 

– Хлопчики, я ж можу так до вас, проти мене ви ще бенькарти, як кажуть тут у Львові, тож не будемо довго переливати з пустого в порожнє. Шприц і флакон Мирослава мені дійсно були потрібні в інтересах замовника. Я мав завдання  слідкувати за коханцями – Ілонією де Соковитих, вибачте за іронію – і Мирославом. Я ж думав, що всі їхні адюльтери видумані Зореславовою параноєю. Але якось місяць тому, не без дозволу Бадиляка-молодшого, я оглянув кімнату його дружини і знайшов у приліжковому столику, ну, накаслику, розумієте, два пакетики героїну. Про такі особливі уподобання Ілонії ніхто не знав, а мені здалося, що перевірити вміст цих пакетів на співпадіння з речовиною, якою коловся Мирослав, було би ще й як цікаво. Хоча можу повторити: у параною я не втягувався і на всі підозри покійного Зореслава дивився з примруженим оком. А поскільки вхід до Мирославового особняка мені був заказаний за умовами контракту, то я і попросив Ксеню про невеличку послугу. Сталось так, що я знав її ще з молодих років, коли у неї були підліткові приводи в міліцію.  От і вся справа зі шприцом та флаконом.

 

– Дійсно, глупо якось вийшло, пане Валерію, але цю маленьку плямку треба було стерти. Залишається лише вам подякувати за привітну аудієнцію. Ми, приватні детективи, завжди маємо що сказати, коли знаємо як і кому, бо ми ж не зв’язані путами офіційного слідства, – з цими словами Фалютка підвівся, хляпнув призаснулого дога по вусі і дав зрозуміти, що більше нічого від цієї розмови він не очікує, але раптом спинився:

 

– Знаєте, пане Валерію, мушу вам признатися, – Фалютка наче хотів зробити ще один крок до загладження незручної ситуації, – з самого початку справи Зоряна Бадиляка моя інтуїція примушувала мене вважати, що йдеться про вбивство. Якось збила мене з пантелику обмовка полковника Антроповича щодо подвійного самогубства. Погодьтеся, прозвучала вона ні в кут ні в двері. Хто б міг подумати, що його професійний позасвідомий досвід виявиться таким пророчим. Він, уявити собі навіть не можу, ніби очікував такої трагічної розв’язки з обома братами Бадиляками. Шкода, – Фалютка виглядав як відмінник, що на іспиті отримав двійку, – дуже шкода, що інтуїція цього разу мене завела в оману. Факти, які б вони для нас не були вперті, сильніші за інтуїцію. Але для нашого новоспеченого колеги, Івана Грисіка – а він, прецінь, прийшов до мене, аби повчитись справі приватного детективства, – це буде безсумнівно добрим першим досвідом. – Фалютка усміхнувся назустріч полковнику Суркіну, – і кому як не нам з вами знати, що якраз помилки, особливо маленькі і непомітні, можуть вивести нас із хибної дороги на вірну стежку.

 

Господар офісу слухав ці слова уважно і напружено, а коли наостанок Фалютка попросив у нього декілька візитівок, аби принагідно рекомендувати послуги приватного розшуку і стеження своїм клієнтам, котрі матимуть у цьому потребу, він застиг в нерішучості, відтак явно без ентузіазму промовив – «Аякже», вийняв з шухляди десяток візитівок, переглянув їх про всяк випадок і віддав одну Іванові, а решту – Фалютці.

 

Іван, собі на диво, за час всієї розмови не промовив жодного слова; він перебував у запланованій позиції Фалютки – спостерігачем і виглядав виразно розгубленим.  Рукопотискання на «до побачення» відбулись швидко і за наказом Фалютки – «Сомс, попрощайся і дай лапу господарю», дог пожвавився, підбіг до полковника  і чемно подякував за гостину.

 

– Буду надіятись, пане Валерію, мовив Фалютка наостанок, – що ця партія завершиться нічийним результатом, бо програвати мені якось не з руки.

 

– А ніхто вигравати і не збирався, – відповів в тон господар офісу, набираючи номер телефону. На виході Фалютка та Іван почули: «Коля, чекай мене, зараз буду у тебе».

 

 

Відвідувачі вийшли, і за ними поспішно покинув офіс полковник Суркін.

 

 

Розділ 15.

 

 

Залишалось знайти Ксеню: вона могла знати значно більше, ніж сказала, а роль її у кривавій драмі Бадиляків-синів могла виявитись значно вагомішою, ніж передбачалось. Виявляється, Суркін мав чим шантажувати Ксеню, знаючи щось таке про її підліткові пригоди, чого вона згадувати би не хотіла. Про це думав Іван Грисік, йдучи додому після короткого брейн-стормінгу з Фалюткою. Після розмови з хитрим Суркіним загальна картина смертей обох братів Бадиляків ніби поблякла, а що одна половина цієї картини числилась досі за ним, а другу «лічно» контролював Антропович, то і скласти її докупи за браком принаймні половини деталей не виходило. На жаль, дізнатись про ці деталі можна було лише через треті руки.

 

Психіатра, до якого зверталась по допомогу Ілонія, аби підлікувати заревнованого до нестями чоловіка, не лише слідство, а й будь-який здоровий глузд не розглядали навіть у ролі свідка. Він Зореслава не бачив в очі, бо той на нього начхав, а про Мирослава чув лише плітки, до яких ставився як до пліток. Крім того, психіатр був усі ці дні на якомусь післядипломному навчанні у Києві, а тому в розрахунок не брався взагалі. Крім, може, одного факту: з ним декілька разів зустрічався полковник Суркін, аби розпитати, чи дійсно Зореслав не вповні здоровий психічно і що означає його параноя для передбачення його непередбачуваних вчинків. Але, як повідомив психіатр письмово, нічого суттєвого він полковнику не сказав, хіба, може, надав загальновідому інформацію про патологічні ревнощі. Однак, загалом, притримуючись правил конфіденційності, особистих характеристик Зорянові не давав, оскільки не мав з ним жодного персонального стосунку.

 

Обидві смерті Бадиляків-братів, де-факто, слід було визнавати як самогубство, хоча цього так не хотілося. Алібі конюха-водія Славка і прибиральниці, дай бог згадати її ім'я, рівно ж як і бухгалтриси Мирослава – залізобетонні. Та і до чого тут алібі взагалі, коли версія слідства також залізобетонна – подвійне самогубство. Але найприкрішим для Івана було те, що детективний темперамент Фалютки наприкінці якось втратив свої звичні оберти, і він навіть попросив його до завтра не турбувати.

 

– Може, знудилась йому уся ця химерна історія? – перебираючи за притаманною звичкою свої різнобокі міркування, подумав Іван, і раптом розвернувшись попрямував у райвідділ. Він вирішив подивитись, як далі покотиться справа і як її будуть закривати. Та насправді так вирішив не зовсім він, а радше його позасвідоме, у якому останні слова полковника Суркіна «Коля, зараз буду у тебе», почуті в дверях його офісу, заклали  чітку програму: йти до колишнього начальника Миколи Антроповича, або просто «Колі», як його панібратськи називали між своїми, і там побачити обидвох полковників разом.

 

У кабінет шефа Іван зайшов без дозволу, не відчуваючи у цьому сьогодні ані такої потреби, ані звичної тривожної невпевненості перед навіженими перепадами настрою свого, вже тепер колишнього, начальника.

 

Чи здивувало Івана те, що і кого він тут побачив? Формально, може, і так, а в очікуваннях позасвідомих мотивацій, зовсім ні. Отож, можна сказати, Іван очікувано здивувався, побачивши полковників Суркіна і Антроповича, які голосно сперечались і його, слідчого Грисіка, наче і не помічали. Іван кашлянув і жвава дискусія, якщо так би її чемно назвати, вмить припинилась. Обоє, здавалось, когось чекали, але сталось так, що цим кимось виявився Іван, на якого дивилося дві пари неприязних очей. Аби не бути виставленим за двері, Іван швидко зорієнтувався, що задля дотримання формальностей слід було б про щось запитати. А позаяк його вуха встигли запеленгувати декілька разів ім’я Ксені, то йому й не залишалось нічого іншого, ніж попросити у шефа дозволу ще раз ґрунтовно опитати її як важливого свідка. Ех, Іван: він гадав собі, що таким наївним способом він знайде хоча б якесь виправдання для свого візиту, а натомість отримав доволі злобну відповідь полковника Антроповича:

 

– Ксеня, - - -а, зникла, телефон,  - - - -ь, засунула в сміття.  Якого   - - -  вона скрилась? Тепер, - - -ь, хто буде доказувати, що ми не казли.

 

– Коля, не псіхуй, – вчасно втрутився відставний полковник, – Грисік тільки-но був у мене в офісі, і я йому розповів про Ксеніну історію зі шприцом, ти знаєш,.. смішна вийшла ситуація, але до справи її не пришиєш. – Він обернувся до Івана і неочікувано лагідно пояснив:

 

– Слідство у справі самогубства Мирослава, яким керує особисто ваш шеф Антропович, вже, по суті, розставило всі крапки над «і», крім однієї, а саме – Ксенії, яка пропала. А поскільки ховатись їй було без потреби, то ж верхнє начальство пристало: закривайте обидві справи, не роздраконюйте ЗМІ і пліткарські мережі в інтернеті, за будь-яку ціну знайдіть Ксеню як основного свідка, аби та всіх заспокоїла. От ми і думаємо, як її здобути. Може, у тебе, Грисік, – полковник Суркін перейшов на колегіально поблажливе «ти», – є цікава ідея, де її шукати?

 

Диво дивне: начальник Антропович враз подобрів, витягнув із шухляди свого казенного столу стандарт «Hennessy», налив його у радянські  п’ятикопійочні граньоні стопки і запропонував усім випити таким тоном, ніби і не підписував він Івану жодної заяви на звільнення, і таким, яким бажають щастя, здоров’я, многая літ, а ще на додачу – гараздів і процвітання.

 

– Давайте, по суті дєла, вип’єм за успішноє закриття цих двох, міжду прочім, резонансних справ. А капітану Грисіку – атставіть атставку! – він одним махом перевернув стопку, пильно відстежив, чи випили всі, поплескав Івана по плечах і налив ще раз. Іван сконфужено подякував, вибачився, що невчасно втрутився в розмову старших колег, і буквально вилетів із райвідділу.

 

Йдучи вдруге додому, куди він намагався потрапити одразу ж після відвідин офісу полковника Суркіна, Іван Пшеничний згадав, як учора він відповів таксисту на запитання, чи все з ним ОК. Ні, сьогодні він відповів би не так, як учора; він би сказав, що у нього нема жодних сподівань, що все буде окейніше, ніж раніше. Справу закривають, як і очікувалось, причому блискавично і переконливо, чорт візьми. Фалютка, мабуть, також здався: нічиї не пропонують ті, хто виграє; її пропонують ті, хто усвідомив свою програшну позицію. Тепер йому, Івану Грисіку, вчитись на приватного детектива доведеться самотужки. Можливо, Герман Гессе мав би поправити життєве кредо Йозефа Кнехта: прощайся зі своїми розчаруваннями, а тоді – починай спочатку. Так буде правильніше.

 

Так буде правильно виглядати фінал класичної кримінальної історії у сучасному Львові.

 

 

Епілог.

 

 

Значить так: Фалютка навіть і не збирався здаватись, і нічию він запропонував лише для того, аби переконатись, що суперник загнаний в цугцванг. Залишалось тільки розрахувати останні ходи і ними завершити партію.

 

Наступного ранку він набере номер телефону Івана, запросить його на другий сніданок і детально розповість про все:

 

– Знаєте, Іване, – скаже Фалютка, – маленькою, але фатальною помилкою, починаючи від якої я вже налаштував свою інтуїцію на дослідження справи Бадиляків, були обмовка Антроповича, про яку не раз ішлося. Нехай він і не знав, та і знати не міг наперед, що подвійне самогубство відбудеться стопроцентно. Але ж, оголошуючи першу інформацію про смерті у сім'ї Бадиляків-Соковитих, одна з яких – Ілонії –  була очевидним вбивством, у своїй голові він вже на той момент мусів мати переконливе очікування, що дуже швидко смерть наздожене і старшого брата, Мирослава. І цього, на жаль, я недоврахував, хоча й Мирослава, про всяк випадок, попередив про небезпеку, катастрофічності якої передбачити не зумів.

 

Моя ж помилка полягала в тому, що я не повірив сам собі, вірніше, своїй першій інтуїції. А вона вже з самого початку натякала на подвійне вбивство, але обмовка вашого шефа звела мене на манівці. Вислухавши Мирослава, коли той прийшов до мене, аби рятувавши своє життя, я вже не сумнівався: полковник Антропович дав маху і обмовився тому, що мав на увазі знаний наперед сценарій смерті подружжя Бадиляків-Соковитих. Коли ж надійшло повідомлення про самогубство Мирослава Бадиляка, мною не врятованого, я, признаюсь щиро, дуже злякався. Виходить, Антропович, ваш шеф, не лише передбачував, що Мирослав також накладе на себе руки, а й знав, що станеться таке з точністю до однієї доби!  А знати про таке він міг хіба за таких обставин, коли не лише знав, що саме так і станеться, але і як це станеться! Інакше як би він міг знати, що смерть Мирослава буде самогубством.

 

Отож, розплутування усієї цієї історії я розпочав із другої справи, яку вважав, якщо хочете, інсценізацією самогубства. Короткі зізнання Ксені, які ви мені переповіли, підказали стежку, якою треба було йти. Дороговказом до неї стали ін’єкційний шприц, яким було введено летальну дозу героїну, і флакон з рештками наркотика, на яких були – що тут сумніватись – відбитки пальців Мирослава. Скажете: збіг обставин, випадковість, що перед самовбивчим передозуванням наркотика приватний детектив, досвідчений відставний слідчий Суркін, просив Ксеню викрасти один із ін’єкційних нарко-шприців Мирослава. А я вам скажу на це: ні, в жодному разі не випадковість. Я знайшов спосіб і дізнався, що відбитки пальців на шприці та флаконі, знайденому біля мертвого Мирослава, не свіжі; у багатьох місцях вони побляклі і позатирані, словом, такі, які не раз і не два побували в руках, захищених спеціальними рукавицями.

 

Відтак не важко було здогадатись, що таким шприцом Мирослав колоти себе у вену не міг, бо ж не затирав він сам після уколу власні відбитки пальців. Тоді як? Лише так, що колов він не сам себе, а йому «допомагали», а шприц на столі залишили той, який викрала Ксеня, хоча вона і не знала для чого. А «помічники» при ін’єкції  героїну залишити шприц та флакон, якими дійсно було введено летальну дозу, просто-напросто не могли: на ньому були б або їхні відбитки пальців – але таких не виявлено, і вони не ідіоти, або ж ніяких відбитків. Обидва варіанти у рівній мірі не могли би влаштувати вбивцю, бо лише шприц і флакон з відбитками самого Мирослава гарантували версію самогубства. Словом, тут все виявилось просто.

 

Далі я себе запитав, чи міг би це бути хтось, крім Суркіна, якщо собі уявити, що той передав шприц комусь для вбивства. Теоретично міг би, але де-факто, ні. Бо ж у справі вже фігурує дві особи – Антропович, який передбачав друге самогубство, і Суркін, який володів шприцом з відбитками пальців Мирослава. Для чого було б їм обом, битим криміналістам, втягувати у справу третю особу? Тож я сказав собі: найпростіше було б вважати, що задумували обидва «самогубства» разом, а виконував друге – той, у кого був шприц, необхідний для інсценізації вбивства через передозування і флакон. Та навіть якщо і припускати, що третя особа, скажімо, найнятий кілер, все ж існує, то організатори справи мусіли б його попередити про те, що ви, Іване, а з вами і я, надто активно цікавимося тим клятим шприцом, а ще – не надто довіряємо версії його викрадення.

 

Отож, якщо такі мої думки були правильними, то залишалось лише отримати хоча б якийсь доказ для їхнього підтвердження. І я попросив організувати зустріч з полковником Суркіним.

 

Моя стратегія була простою: психологічна помилка злочинців – психологічна відповідь у розслідуванні. Відтак, якщо вам не вдалось помітити у моїй грі жодних пасток, то вона і виглядала вповні невинною.

 

Перш за все, перед візитом до Суркіна я домовився зі своїми вуличними алкоголіками за вповні пристойний гонорар прийти за вказаною адресою на означений час. Я потребував від них простого: хвилин через п'ятнадцять-двадцять після того, як ми увійдемо у будинок, роздразнити прив’язаного біля входу  Сомса так, аби він розлютився на очах у всіх перехожих, а після цього швидко відбігти на незначну віддаль. Далі мої дії ви пам’ятаєте: я вибачився за свою «необачність», вийшов, заспокоїв Сомса і забрав зі собою в офіс. Сомс мені був потрібен з однією лиш метою: дати зрозуміти, що він принюхується до запахів Суркіна. І він це зрозумів, принаймні при завершенні розмови. Повірте, що візитівки, випрошені «задля ввічливості», а ще й прощання з Сомсом… ну, не могли вони залишитись безслідним натяком, і в цьому я мав змогу переконатись якнайкраще.

 

Далі, в розмові з Суркіном, як ви помітили, я натякнув на три моменти: по-перше, що я добре усвідомлюю значення обмовки полковника Андроповича щодо подвійного самогубства; по-друге, що в обох смертях Бадиляків передбачаю вбивство, і по-третє, що шприц і флакон з відбитками пальців передозованого Мирослава вважаю тією малесенькою помилкою, яка здатна вивести слідство на правильну стежку. Наскільки кримінальний досвід Суркіна мене розгадав, судити було важко, та й, зрештою, не так важливо. Важливіше, аби він сприйняв усе сказане не лише раціонально, а й емоційно. Що і сталося. Суркін мусів реагувати негайно. Навіть припускаючи, що у справі таки є найнятий кілер, то затирати його сліди – так чи інакше – справа Суркіна.

 

Увечері, близько восьмої години, коли, за моїми уявленнями, змінюються пости міліції, я прийшов із Сомсом під особняк Мирослава і попросив двох міліціянтів, які охороняли об’єкт до офіційного припинення активних слідчих дій, щоб вони мене впустили у будинок для з'ясування деяких деталей самогубства. Я показав їм своє посвідчення приватного детектива і якомога довірливіше почав їм розповідати про те, як Мирослав зі своєю бухгалтеркою звернулись до мене по допомогу, як розповіли, що їх шантажують з приводу незаконних дій з житлом і всяке інше. Я бідкався, що почуваю себе морально зобов’язаним, бо полінувався допомагати  цим двом нещасним. Що хотів би зі своїм догом, добре навченим у відстежуванні запахів, – і на цю тему я приплів їм декілька вигаданих історій, що я хотів би обстежити будинок по периметру і декілька приміщень в особняку.

 

Словом, я так до них прилип, що нарешті один із них, сержант, набрав телефон – кого б ви подумали? Правильно – начальника Галицького райвідділу полковника Андроповича, «лічно» відповідального за розслідування справи Мирослава Бадиляка. Я попросив, аби сержант якомога  детальніше доповів про зміст мого прохання, не забувши згадати про мого пса, для якого я уклінно прошу також дозволу увійти в будинок. Це, мовляв, для того, аби шановний полковник краще зрозумів мої щирі наміри і не відмовив у дріб’язковому проханні скромного приватного детектива, про якого, до речі, йому вже не раз доводилось чути.

 

Звісно, я отримав категоричну відмову, на що «сильно образився» і навіть спробував загрузити молодих хлопців, що такими некоректними розпорядженнями начальник райвідділу підриває авторитет колег, які змушені працювати напівлегально, і ще всякими іншими подібними дурницями. А, прецінь, прийде час, і шеф їхній піде на пенсію, і буде змушений підробляти приватно, як, наприклад, його товариш, відомий криміналіст Суркін. Принагідно я поцікавився, і моє запитання виглядало вповні виправданим: «Скажіть, хлопці, а такого приватного детектива, як полковник Суркін, ви б впустили у будинок, якщо б у нього виникла така потреба?». Вони відмовчувались, відмовчувались, але відповісти якось мусіли. І відповіли саме так, як і треба: «Без особистого дозволу начальства нікого ми впускати не маєм права».

 

– Чудово – відмітив я для себе, – кращого і сподіватись було б годі; подивимось, як воно буде насправді.

 

Я відійшов із Сомсом метрів на сто або трохи менше від особняка і заховався за кущі. Було вже темно, хлопці-міліціянти про мене швидко забули, а я наказав Сомсу сидіти тихо і почав чекати подальшого розвитку моєї партії.

 

Розв’язка, як я приблизно і розраховував, настала близько третьої ночі. Ми з Сомсом у своїй засідці навіть здрімнули, аж нарешті дочекались. До особняка під’їхав джип і з нього, як я і сподівався, вийшов полковник Суркін. Він впевненим кроком рушив до вхідної фіртки. У руці він тримав саквояж, доволі незвичної для щоденного, так би мовити, «паперового» вжитку, форми. Швидше саквояж цей міг нагадувати якусь спеціалізовану медичну або технічну сумку. Після декількох фраз йому відчинили фіртку, він увійшов у подвір'я і зник за дверима будинку. Я розумів: часу у мене не так багато, але хвилин з десять набереться. За моїм задумом, Суркін повинен був знешкодити будь-які сліди свого недавнього і потаємного перебування в особняку, а особливо свої запахи. Як ніхто інший, він усвідомлював, що нині власними руками поклав нам свої запахи в кишеню, а Сомсові під самий ніс. То що ж йому залишалось, якщо він мав детальну інформацію про мій нещодавній візит сюди, і перш за все, про мої наміри обнюхати будинок?

 

Отож, я підійшов якнайближче до припаркованого джипа і зупинився за ним. Ваші хлопці чекали на Суркіна біля входу в особняк і мене бачити не могли. Коли ж підозрюваний мною Суркін вийшов з особняка, я швидко увійшов у подвір’я,  тримаючи на короткій линві Сомса, готового за моїм наказом до захисту або нападу – залежно від обставин. Я різко і погрозливо вигукнув: «Суркін, кидай сумку на землю і руки піднімай вгору!». Зрозуміло, що це був блеф, психологічна атака, і не більше. Але це був блеф розрахований і точний. Міліціянти розгубились, і цього мені було достатньо. І я, і вони, і, звісно ж, Сомс помітили, як полковник пробує перекласти сумку з правої руки в ліву, а правою тягнеться за кобурою. Та, мабуть, вік і втрата навичок, у поєднанні з неочікуваним форматом зустрічі зі мною, сповільнили його рухи, і цього виявилося достатньою. Суркін не встиг, як Сомс повис на його правому зап’ясті і потягнув полковника на себе. Той повалився на землю, намагаючись звільнити руку під акомпанемент стогнучого крику: «Заберіть пса!».

 

Я віддав необхідний наказ Сомсу, той відпустив руку Суркіна, став над ним, широко розставивши лапи і застигши над розпростертим на землі тілом – головою в голову – з глухим, низьким гарчанням. Відтак я підняв сумку, підійшов до ошалілих хлопців з міліції, попередив їх, що будь-які їхні дії можуть бути кваліфіковані як сприяння підозрюваному у вбивстві полковнику у відставці Ярославу Суркіну, викликав бригаду з обласного управління міліції і лише потім відкрив сумку. У ній, як слід було передбачати, виявилось все, необхідне для знешкодження запахів та інших слідів перебування у приміщеннях. У присутності міліціянтів я відзняв на телефон вміст сумки у всіх можливих ракурсах, не чіпаючи нічого у ній руками, а далі – дочекався прибуття оперативної групи. Взявши вартових міліціянтів у свідки, я передав сумку оперативникам, дав короткі пояснення і лише після цього відкликав Сомса.

 

Через півгодини ми вже були вдома, але спати не пішли. Ми з Сомсом влаштували собі чудовий ранковий сніданок, під час якого «обговорили», як нам завершити усю історію з подвійним самогубством. Адже тепер справа виглядала так, що сама обмовка полковника Андропович могла виявитись подвійною:  якщо друге самогубство було інсценізованим, а в дійсності – хитро спланованим вбивством Мирослава, то і смерть Бадиляка Зореслава, яка настала в результаті фактичного самогубства, могла мати під собою добре продуману режисуру. В такому разі полковник Андропович, сказавши про подвійне самогубство, хотів позасвідомо обдурити сам себе. От так пожартувала з ним його позасвідомість.

 

Хочете тепер знати, що думаю я про перше самогубство? Я думаю, що пояснити його ви зможете не гірше, ніж я. Згадайте: у ніч перед загибеллю Зореслав читає у телефоні дружини два SMS-повідомлення, надіслані кимось так, аби Ілонія, яка на той час вже спала, їх не мала змоги стерти. І у них Зореслав бачить, що його підозри підтверджуються. І як?! Мирослав, його брат і коханець Ілонії, вже сьогодні хоче покінчити з ним, Зореславом. Розрахунок нехитрий, але точний: у відповідь на пряму загрозу параноїки, як це відомо, атакують.

 

Так-так. Психологічна провокація спрацювала бездоганно. Хтось добре знає, що Ілонія настирливо пропонує Зореславу лікуватись у психіатра, даючи йому сигнал, що його вважають неадекватним, а то й просто-напросто психічно хворим. Цей хтось поінформований, що недовіра Зореслава  до Ілонії сягає апогею, а отже, ця особа мала б мати безпосередній доступ до його підозр і всіх, пов’язаних з ними тривожних сподівань. Залишається до них додати останнє підтвердження його найгірших очікувань: коханці-зрадники несуть у собі пряму загрозу для його життя. Нарешті, хтось, хто знає, як і коли Зореслав, доведений до краю ревнощами, перевіряє повідомлення у телефоні Ілонії, сприяє, аби вони були прочитані «вчасно», коли вона спить. І Зореслав реагує.

 

То хто ж цей хтось, хто вбив Ілонію руками Зореслава? Ви, мабуть, здогадуєтесь і без мене. І Ксеня здогадалася, як тільки зрозуміла, що за вистріл вона почула у особняку. Тому і зникла, передусім для того «хтось».

 

Адже вона, побачивши трагічну смерть Ілонії, зателефонувала саме тій особі, якій і повинна була телефонувати, – приватному детективу, відставному полковнику Ярославу Суркіну. Це він, шпигуючи за Ілонією і Мирославом, цікавився психічною кондицією Зореслав у психіатра, і він же підштовхнув на аморальний вчинок Ксеню. Викрадаючи для його «благих намірів» шприц і флакон Мирослава, вона ставала, волею-неволею, залежною від нього співучасницею всіх наступних дій. І він же дає Ксені, розгубленій, наляканій побаченим і пережитим, чіткі інструкції надалі: викликати міліцію, стежити за будинком і пильнувати вбивцю до приїзду оперативної групи, а головне… попередити ошалілого Зореслава, що особняк оточений! Формально, аби відвести від себе зайві підозри і допомогти не упустити його, якщо він намагатиметься втекти з будинку?!

 

А неформально, все логічно й просто, тобто рівно навпаки. Бо саме після останнього її дзвінка Зореслав і наклав на себе руки, будучи переконаним, що іншого виходу, і в прямому, і в переносному сенсі, у нього вже нема. Так би мовити, Зореслав наклав на себе руки по нотах, написаних відставним полковником Ярославом Суркіним як опус самовбивства від безвиході.

 

От яка вийшла бридка партитура подвійного самогубства, – скаже назавтра Фалютка свому новоспеченому колезі, колишньому вже слідчому Галицького райвідділу міліції міста Львова.

 

– А що скажете наостанок, Фалютко, – скаже Іван Фалютці, – про обмовку мого шефа Антроповича, з якої потягнувся весь клубок гіпотез?

 

– А що тут відповісти? – відповість Фалютка Іванові. – Полковник Антропович мусів відчувати, що у всій цій історії йому відведено хистку, а ще й доволі принизливу роль: роль нахабного прикриття обидвох убивств, спланованих не ним. І образу за це він заховав у своє нутро, але, як виявилось, ненадійно.

 

А тому… справжньою і ключовою помилкою його партнера і режисера убивств обох братів Бадиляків – екс-полковника Суркіна – стало те, що він зігнорував неперевершеною здатністю полковника Антроповича зраджувати свої думки. Або, якщо вам більше так сподобається – його тотальним рагулізмом. Ти згідний? – запитає Фалютка головного героя цієї детективної інтриги, свого незмінного сріблясто-сірого помічника.

 

– Згідний, ще й як згідний, – замість незворушної відповіді Сомса почує Фалютка вигук непогамовного Івана.

 

– А мотиви? Мотиви їхні в чому?

 

– Ааа… моти-и-ви,.. – замріяно скаже Фалютка, – мотиви класично львівські: земельні ділянки мають належати тим, хто охороняє право їх мати.

 

 

Серпень 2018

29.09.2018