Європа: від рішення до проблеми

Хосе Марія Карраскаль

«Європа стає серйозною проблемою із щораз більшою прірвою між тими, хто вбачає у ній місце притулку, і тими, хто боїться втратити свою національну ідентичність. Вирішенням є не менше Європи, а більше Європи, тобто більше, а не менше демократії, не забуваючи про афінську максиму про те, що демократія також має свої межі».

Мабуть, найповторюванішою цитатою Ортеґи є «Іспанія – це проблема, Європа – рішення». Принаймні так було для кількох поколінь, включно з моїм, і я досі час від часу наводжу її, хоча із щораз меншим ентузіазмом. Логічно. Європа і далі є мрією мільйонів африканців, азіатів і навіть латиноамериканців, на чиїх очах їхні країни з обітованих земель перетворились на розсадники конфліктів, проте вона вже не та, що була. Чому? Щоби відповісти на це питання, спочатку ми повинні з’ясувати, що таке Європа.

Географічно вона є найзахіднішим півостровом Азії, із морем посередині, «Середземноморським», довкола якого відбувся найбільший з усіх, які можна згадати, вибух науки і культури, через що Європа й стала відігравати провідну роль в історії, відколи та заслуговує так називатися. Це правда, що в Азії розвинулися масштабні культури і цивілізації – індійська, китайська, вавилонська, перська, до якої треба додати ісламську. Та це були «закриті» культури – я знову використовую термін Ортеґи, якому б нині дорікнули за «євроцентризм» чи навіть «ксенофобію», – однак він описує відмінність від інших культур, які вичерпують самі себе, досягнувши максимального рівня експансії. Тоді як західна культура не знає меж, принаймні так було досі, і навіть підхоплює від інших культур все, що її цікавить, – аби і далі йти вперед. Це зумовлене тим, що вона не обмежується однією расою, релігією чи територією. «Греками є всі, хто поділяє еллінську культуру», – казав Ісократ. Її принципи є водночас твердими і гнучкими: «Людина є мірою усіх речей», а це веде до «ніщо людське не є мені чуже» і «я знаю, що нічого не знаю», що спонукає її все відкривати.

Послуговуючись такими простими постулатами, західники врешті-решт опанували землі і моря, підводні глибини і міжпланетні польоти, абстрактне мистецтво і квантову фізику, холод і спеку. Тож нічого дивного, що Європа стала великою спокусою як для Азії, так і для Африки, і що «викрадення Європи» перетворилося на міфологічну фігуру і заледве не стало дійсністю. Я маю на увазі не лише греко-перські війни з такими легендарними епізодами, як Термопіли, Саламін і Платеї, в яких греки показали свою перевагу над персами як в мисленні, так і в хоробрості, але також мусульманську агресію в час занепаду Римської імперії – якби її не зупинив Карл Мартел при Пуатьє, зараз Європа говорила би арабською мовою і поклонялася б Магомету. Чи пізніше, коли турки наблизилися до Відня, що його врятували польські ескадрони. Європа порятувалася від усіх цих атак і водночас робила поступи в мистецтвах і науках, відкриттях і дослідженнях, політиці і праві і панувала світом.

Серед внесків західної культури у поступ людства на чільному місці фігурує демократія, про престиж якої говорить той факт, що навіть диктатури запевняють, що є демократіями, як це було із сумновідомими «народними» демократіями, коли Радянський Союз панував над половиною Європи і добрячою частиною Азії. З’явилася вона в Афінах, і сучасним грекам простили частину їхніх гріхів завдяки цій геніальності їхніх предків – бо іншої менш поганої форми правління винайдено не було. Але щодо цього є багато перебільшень. В Афінах вперше випробували «правління народу» – з двома палатами, судами, партіями та архонтами, які врешті-решт стали правителями.

Та обмежувалося воно «громадянами», чистокровними афінянами, що становили меншість у порівнянні з метеками, які, хоча й були вільними, не мали громадянських прав і складалися з торговців і ремісників, а також вільновідпущеними, звільненими рабами і власне рабами, що були власністю своїх господарів, хоча їхні умови життя не були такими тяжкими, як в інших місцях. Тобто «влада народу» не була такою. І була одна деталь, яка це посилювала: коли демократія переходила в демагогію, суспільний лад порушувався, а економіка починала йти на спад, афіняни лікували це доволі грубо – шукали «праведника», когось відомого своєю безпристрасністю і розсудливістю, і оголошували його «тираном», з усією повнотою влади, аби він навів у домі лад. Афінська демократія включала в себе тиранію, хоча тоді остання не мала нинішнього пейоративного значення. Та у них це спрацьовувало.

Я розмірковував над цією особливістю афінської демократії в моменти «демократичної кризи», і, мабуть, не я один, бо потреба у «сильному лідері» з’явилась у незмінних демократів. Та це наче гра в рулетку: може вдатися чи не вдатися, і ніхто не знає, яким виявиться той «сильний лідер» з усією повнотою влади в своїх руках. Не кажучи вже про те, як його позбутися, коли його послуги вже не будуть потрібні. Досвід також не надто може нам допомогти. Немає жодного сумніву в тому, що Європа переживає кризу. Досить лише побачити, наскільки мало вона тепер важить у світі. Чим це зумовлено, коли щойно сповнилась європейська мрія про єдність маленького континенту? Я крутив це так і сяк і знайшов єдине пояснення: якщо проблемою Греції була її нездатність вийти за межі поліса, міста, то з Європою відбувається те саме у сенсі держави-нації. Держави-нації перешкоджають тому, аби визріла Європейська держава, Об’єднана Європа. Ми це бачимо у спробі знайти національні рішення для наднаціональних проблем, наприклад імміграції. Ми, європейці, боїмося втратити свою національну ідентичність через зазнавану масову імміграцію. І замість того, щоб об’єднатися, ми розділяємося. Замість того, щоб відкрити кордони, ми їх зачиняємо. Звісно, Європа не може відчинити настіж свої двері цілим континентам, спустошеним війною, голодом і племінною ненавистю, бо вони її попросту розчавлять. Гасло «Refugee welcome» є таким самим несосвітенним, як і гасло «Refugee go home». Лише спільна, скоординована політика, в якій іммігранти дотримуватимуться старої норми «В Римі роби як римлянин», інтегруватимуться в суспільство, яке їх приймає, може бути вигідною для обох сторін. Проте перегини, поспіх, миттєві рішення, які є нормою в наш час у всіх країнах, призводять до розквіту крайнощів. Так само або й більше, як наступ ультраправих, мене тривожить просування ультралівих, не здатних усвідомити, що їхні рецепти вже не діють. Підсумок: Європа стає серйозною проблемою із щораз більшою прірвою між тими, хто вбачає у ній місце притулку, і тими, хто боїться втратити свою національну ідентичність. Вирішенням є не менше Європи, а більше Європи, тобто більше, а не менше демократії, не забуваючи про афінську максиму про те, що демократія також має свої межі. Аби віднайти баланс між двома течіями, нам потрібні постаті такого масштабу, який мали ті, хто заклав підвалини ЄУ на руїнах і згарищах знекровленої після останньої громадянської війни Європи. Але їх ніде не видно.

Що стосується іспанців, то ми не дійшли навіть до цього: ми усе ще перебуваємо в процесі національного деконструювання. Послухайте наших політиків.