Найгірший лиходій

Хосе Марія Карраскаль

Хто є найбільшим в історії лиходієм? Звісно, кандидатів багато – більше, ніж добрих людей, хоча прогрес людства вказує на те, що “добрі” мусили переважати, але не зажили такої слави. Те, що Аттіла, правитель гунів, про якого розказують, що під копитами його коня не росла трава, входить до цього переліку, сумнівів не викликає. Як і Іван Грозний, якого звинувачують у тому, що він осліпив зодчого собору Василія Блаженного на Красній площі, аби той не зміг спорудити ще одного такого ж, хоча певності в цьому немає. Однак немає потреби йти так далеко – у наш час ми маємо декількох, які заслуговують на таке звання: Сталін з його чистками, процесами, переселенням цілих народів і ГУЛАГом – в десятці перших; як і Мао з його “великим походом” і “ культурною революцією”, в яких загинули сотні тисяч невинних людей; їхні наслідувачі – наприклад, червоні кхмери в Камбоджі з їхніми горами трупів. Хоча перший приз належить Гітлеру – за його концентраційні табори, обладнані газовими камерами, і за те, що він зруйнував Європу та насамперед свою країну. Його знаменита фраза “природа є жорстокою, і я також повинен таким бути” точно його змальовує. Якраз тому, що природа є жорстокою, чи радше сліпою, обмежуючись дотриманням даних їй законів без врахування наслідків, людство, найвищий її прояв, мусить стояти на заваді тому, аби сліпі сили природи взяли гору. Це було названо цивілізацією, культурою і дозволило створити суспільства, де розум панує над силою. Звісно, не завжди – і це мусить служити нам стимулом для подвоєння зусиль.

Вертаючись до теми “ поганих”: оскільки про смаки не сперечаються, для мене найгіршим з усіх є не кривавий сатрап і не вар’ят з манією величі, а індивід, найпересічніший у всіх сенсах: як у фізичному, так і інтелектуальному, настільки ж переповнений комплексами, як і досадою, якому, втім, пощастило жити в епоху великих змін і який вмів їх осідлати зі спритністю шарлатана та інстинктом продавця засобу від облисіння. Я маю на увазі Жана-Жака Руссо. Народився він у Женеві 1778 року, в дитинстві став сиротою, його життя було американськими гірками змін, проєктів, країн, дружніх стосунків, конфліктів, утопічних ідей і сумної дійсності, які привели його спочатку у Париж, де він записався у лави “прогресу”, який принесли енциклопедисти, але у протилежному значенні, ніж вони. Коли Дідро, д’Аламбер і Вольтер, попри їхній скептицизм та іронію, обстоювали розум як найважливішу з людських якостей, яка дозволяє людині не тільки підкорити собі решту біологічних видів, а й побудувати справедливе і злагоджене суспільство, Руссо стверджував, що почуття є основою гуманізму і щастя. Найбільшим провалом є щораз більша відчуженість між людиною і її оточенням, втрата первинної чистоти і запровадження найпримітивнішого матеріалізму. Треба вернутися до природи, щоб відвоювати втрачений рай, який є у серці, а не в мозку.

У цьому пошуку Жан-Жак викарбував одну з найбільш знаменитих і революційних фраз своєї епохи, попри її майже буколічний характер: “Людина народжується вільною, але повсюди вона в кайданах”. Не можна сказати більшої брехні меншою кількістю слів. Людина не народжується вільною. Цілком навпаки: вона народжується нараженою на різного роду небезпеки і свавілля – настільки, аж можна сказати, що вона є найбезпомічнішою істотою не лише у перші години, але й у перші роки свого життя, бо її мусять опікати, захищати, годувати і виховувати батьки чи родичі, оскільки сама вона не здатна це робити і загинула би, не отримавши допомоги. А це означає, що підвалина доктрини Руссо є хибною. І споруджена на ній ідеологічна конструкція – також. Ота фраза про “повсюди вона в кайданах” є попросту великою брехнею “повернення до природи” задля того, щоб знову опинитися у земному раю, де всі його елементи перебувають у повній гармонії. Найбільша з усіх, які тільки можна собі уявити, брехень. Щоб пояснити походження всього існуючого, Книга Буття каже: “Спочатку було слово”; Лютер переклав це німецькою як “спочатку була дія” (die Tat), а сучасні космографи називають “великим вибухом”, який створив всесвіт і чиї відлуння досі звучать у космосі. Тобто про рай – ані слова, а про спокій – ще менше. Ота ідея щастя і гармонії, яку ввів у моду Руссо, осідлавши романтизм, що проростав після етапу логічної строгості і наукових відкриттів, абсолютно не відповідає дійсності, як і ідея про добру від природи, але зіпсуту суспільством людину, яка цілком суперечить тому, що було насправді. “Добрий дикун” попросту був твариною, керованою найпримітивнішими інстинктами: від потреби поживитися, якщо треба – коштом інших (є численні свідчення канібалізму у початкові віки людини – наприклад, археологічні знахідки біля Бургоса), до викрадення жінок, яке практикували навіть римляни (сабінянки), щоб задовольнити свій сексуальний потяг і забезпечити собі потомство. Ортега пояснює це за допомогою значно поетичнішого порівняння: “Коли чоловік замість того, аби відповісти ляпасом на ляпас, підставив іншу щоку, він підняв людство на вищий щабель зоологічної драбини” (я цитую це з пам'яті). Іншими словами: справжня цивілізація, правдивий гуманізм означає віддалитися від орангутанга, якого ми носимо всередині себе.

Однак Руссо не робив нічого іншого у своєму житті, тільки шукав оте повернення до раю, якого ніколи не існувало. Його твори: “Нова Елоїза”, “Еміль”, "Міркування про походження і причини нерівності між людьми", “Про суспільний договір” та передусім “Сповідь” – є співом індивідуалізму й елегією найлютішого “регресизму”. Його і справді, як на це вказує багато хто, можна вважати батьком, чи радше дідом, такого модного нині екологізму. Але вважати його одним із провісників демократії й особливо лібералізму є не просто помилкою – це облуда. Ліберальна демократія – це перш за все відповідальність: особиста і колективна. Це те слово, яке Жан -Жак не вживав ніколи. А практикував ще менше. Багато з його тез можуть вписатися в ідилічну чи буколічну літературу, тобто у чисту фантазію. Але для того, щоб ви усвідомили велетенську дистанцію між Руссо-письменником і Руссо-громадянином, досить вказати, що всіх своїх дітей (у даний момент не пам'ятаю, скільки їх було) він відправив у сиротинець. Тобто зовсім про них не піклувався.

Такою є моя шкала для вибору найбільшого лиходія в історії. Як такий він є творцем “буенізму” – того підходу, що “на світі все чудово”, який спонукає приймати не тільки чужі думки, а й вчинки. У пересічних людей вони можуть бути навіть симпатичними, але коли вони приходять до влади, то стають загрозою суспільству. Одним із них був Картер, в Іспанії до нього наближається Сапатеро. Але я не хотів би заглиблюватися у політику і обмежуватися антропологією. Чи це одне і те саме?