Німеччина

Хосе Марія Карраскаль

Я мушу почати зізнанням, що відчуваю навіть не симпатію, а величезний борг перед Німеччиною. Там я провів ключове десятиріччя – між юністю та зрілістю, – завершив свою освіту, знайшов своє покликання, познайомився з жінкою, з якою прожив життя, і зрештою відкрив для себе свободу. Це надто багато, щоби бути безстороннім, як би не хотілося ним бути. Звідси і моє попередження.

Німеччина, як Франція, Італія, Англія, Іспанія, є однією з тих країн, про які ходять більш-менш правдиві затерті істини. У цьому випадку: що вони – “квадратні голови”, роботящі, агресивні, мають геніїв в науках, мистецтвах і літературі, а також справжніх монстрів, хоча Гітлер був австрійцем. Та я гадаю, що їхні чесноти перевершують їхні вади. Вони такі ж практичні, як і романтичні, першим сюрпризом для мене було те, наскільки мало я знаю про їхню історію і як мало мене навчили. Німеччина змінювалася за формою та змістом безліч разів, востаннє – в 1989 році, добившись возз'єднання, хоча був ще інший раз у ХІХ сторіччі, коли Пруссія об'єднала низку невеличких королівств і князівств; тобто це відносно недавня держава, хоча її злет був дуже швидким і ще до кінця сторіччя вона стала найсильнішою державою Європи. Із такою особливістю, що була також ліберальною (ніде більше Вольтер не почувався так вільно, як при дворі Фрідріха, “короля-сержанта”) із канцлером Бісмарком, який видавав перші на континенті соціальні закони. У той самий час, коли, ясна річ, створював Другу імперію, das Zweite Reich, імперія Гітлера була Третьою. А якою була перша? – запитаєте ви, як питав я. Що ж, приготуйтеся: то була імперія Карла І Великого, Karl der Grosse, можливо, тому що його двір був у Акісграні, нині це Аахен. А це означає, що Каталонія як Іспанська Марка Каролінгської імперії колись належала Німеччині. Як розвідав Пучдемон, Берлін задумав пред'явити на неї претензії, аби потім правити її у нас.

Та повернімося до особливої німецької історії. Серед усіх сюрпризів, які вона зберігає, найбільшим (принаймні для мене, та, може, і для вас) є той, що за фасадом сили і впевненості у самих собі ховається жахлива фрустрація, майже комплекс, невизнаний і стидкий: вони, що демонструють зверхнє ставлення до всього латинського, наче вроджену ваду сприймають те, що не належали до Римської імперії. “То була вина Юлія Цезаря”, – сказав мені у бесіді по обіді, що був багатий як на страви, так і на пиво, один медієвіст з Берлінського університету, який, побачивши здивування на моєму обличчі, продовжив. “Якби Цезар, який збавляв час на війнах в Іспанії та Галлії, аби потім податися у Рим, де його убили, наважився перейти Рейн, ми би зараз говорили романською мовою, був би якийсь німецький Папа, не було би ні Реформації, ні релігійних воєн, які спустошили Європу і на кілька сторіч затримали появу німецької нації”. Я наважився заперечити з усією пошаною, належною панові професору і двічі доктору: “Гаразд, але ви прожили Середньовіччя зі Священною Римською імперією німецької нації”. Це розлютило його ще більше. “То наша помилка. Це не було ані священною, ані римською, ані імперією, і майже не було німецьким, бо “імператор” був вождем останнього племені, що прибуло з Азії. І до того ж він мусив підкорятись Папі”. Тоді я зрозумів, чому німці, вивчивши греко-латинську культуру краще, ніж будь-який грек, італієць чи іспанець, втікають у Середземномор'я, як тільки можуть. І чому середземноморці, які бажали вивчитися і модернізуватися, їхали до Німеччини. Нині вони їдуть у Сполучені Штати, які значною мірою є німецьким продуктом. Бо ж недарма в конгресі Філадельфії, де визначалася структура держави, яка напередодні отримала незалежність, при виборі мови англійська взяла гору над німецькою завдяки лише одному голосу.

Річ у тім, що, попри першу велику революцію, протестантську, команду філософів, літераторів, музикантів, вчених і банкірів (іспанська корона завжди їм боргувала), німці, з огляду на свою роздробленість, запізнюються в колоніальні імперії – португальська і голландська були більшими, ніж їхня, – і мусять вдовольнитися парою територій в Африці і кількома островами в Океанії. Але дисбаланс між німецьким науковим, промисловим, економічним і культурним потенціалом та мізерністю як великої держави змушував їх тільки рости, особливо після того, як вони завдали поразки Франції у 1870 році, він, дисбаланс, попереджав, що готується новий європейський порядок, а може, і світовий. Вибух провокує замах в Сараєві, в який виявилися вплутані всі європейські наддержави і Сполучені Штати.

Німеччина втрачає не тільки свої колонії, а також свій рівень життя, з огляду на суворі умови, нав’язані їй Версальською угодою. Додайте до цього галопуючу інфляцію і світову кризу, а ще появу ультранаціоналістичного політика із реваншистською програмою, і матимете складники Другої світової війни, яку Німеччина знову програє, а ще втратить свою державність, коли її розділять на зони, контрольовані державами-переможницями. На щастя, цього разу Сполучені Штати не повторили помилок попередньої війни і замість того, щоб обібрати переможеного, допомогли йому відбудуватися – за умови прийняти демократію і не братися знову за старе, яку німці виконали зі своєю традиційною дисципліною. Вони зробили це так добре, що через десять років, коли я приїхав туди, вони побудували нову країну у її західній половині. Допомогло те, що канцлером вони обрали колишнього мера Кельну, якому було понад 70 років і який поділяв думку французького президента, що більше вони не повинні воювати. Невдовзі до них долучилися невеликі країни Бенілюксу і почала створюватися Європейська Унія, давня мрія, яку стільки разів намагалися втілити і яка стільки разів провалювалася. Так зване “німецьке диво” було результатом працьовитості її людей, їхнього бажання перегорнути сторінку, того, що вони мали відбудувати усю свою промисловість, і того, що заборона мати армію звільнила їх від витрат на неї.

Західна Німеччина стала країною-лідером не тільки через свою взірцеву відбудову, а також завдяки своїй щедрості всередині ЄУ, позаяк вона є основним платником у фонди гуртування, що мають на меті вирівняти відмінності. Іспанія, серед багатьох інших речей, значною мірою завдячує їй своєю мережею автомагістралей. Зі збільшенням кількості членів збільшуються також проблеми, і в деяких країнах були серйозні економічні труднощі. Усіх їх вирішено. Проте криза Covid-19 є настільки масштабною, що в зоні ризику опинився багато хто. Очі усіх звертаються до Німеччини, яка єдина може надати необхідні фінансові ресурси. Вона готова допомогти, не ангажуючись повністю, що породжує критику. Дозвольте мені завершити історією, яку мало хто знає: фінансувати возз'єднання означало прийняти 17 млн іммігрантів у чому вони стояли, бо не мала цінності ані їхня валюта, ні промисловість, не було навіть фінансових ресурсів для їхніх пенсій. Щоби оплатити це, німецький уряд для своїх західних громадян увів спеціальний податок, який перестали сплачувати тільки на початку цього року. І ніхто не протестував і не просив у Брюсселя жодного цента.