У чому ми помиляємось?

Хосе Марія Карраскаль

А якби виявилось, що усі наявні в нас проблеми є наслідком дисбалансу, зсуву по фазі? Що ми, як той монах, який заснув, почувши пташиний спів, і прокинувся в іншу епоху, нічого не впізнаємо довкола і постійно помиляємося? Чи, як це часто буває в науково-фантастичних романах і фільмах, потрапили в чорну діру і опинились на схожій на нашу планеті, в іншій галактиці, де все функціонує навпаки, ніж на Землі? Бо якщо замислитися, то відбуваються дивні, навіть небувалі речі, які ламають усі правила, якими ми керувалися в наших звичаях. Назву вам деякі.

Вислів “якщо влада розбещує, то опозиція розбещує значно більше”, який ввели в моду італійці, які як ніхто розуміються на політиці, перетворився на те, що ніщо так не розбещує, як влада; от і маємо уряди, байдуже, якого знаку, які мають із керівництвом колосальні проблеми. Можливо, це зумовлене тим, що проблеми ускладнилися настільки, що стали нерозв'язними, але очевидним є те, що не тільки стабільні демократії, а й залізні диктатури нині мають труднощі.

“Двопартійність померла, хай живе багатопартійність!” – саме цим вигуком віталась поява нових політичних формацій з молодшими лідерами і революційними програмами. Та виявляється, що ті партії є білими або червоними копіями двох традиційних, зі схожими вадами та ідентичними результатами, іншими словами – невеликими. Вони навіть зробили складнішим управління державами, створивши плутанину і затоптавши політичну сцену.

“Праві і ліві є застарілими поняттями. Нині є попит на трансверсальні партії, які можуть діяти на одному чи іншому ідеологічному полі”, – це також увійшло в моду. Але реальність така, що (можливо, через належність до ДНК людського роду) і далі є люди, які є правими і лівими – відповідно до того, що для них є пріоритетним: рівність чи свобода, з вузькою смугою посередині, здатною прийняти і те, і те, хоча зрештою у них є іще один ген однієї чи іншої тенденції. Наслідком є все більш переповнена і хаотична політична сцена з партіями-хамелеонами і лідерами-травесті, які лише заплутують нормального громадянина і породжують великий відплив виборців від одних виборів до інших.

Також можна почути, що “середній клас зникає і врешті-решт залишаться лише бідні та багаті. А це є дуже небезпечно, бо середній клас є цементом демократії”. Ще одна помилкова думка, яка є похідною від нашого західного бачення світу. Середній клас, може, зменшується в Європі і Сполучених Штатах. Та в решті світу він різко зростає, особливо в Азії, де живе більша частина населення світу. Досить згадати зображення китайських міст 15-річної давності, переповнених людьми, які йдуть пішки чи їдуть на велосипедах, вбрані цілком однаково, і нинішні світлини зі справжнім дорожнім хаосом; або туристів, які приїздять з цих країн, екіпірованих найновішими електронними приладами, аби усвідомити, що на глобальному рівні середній клас зробив вражаючий ривок. А те, що це не наш середній клас, є вже іншим питанням.

“Дві наддержави, між якими було поділено світ, Радянський Союз і Сполучені Штати, вже не контролюють його, а це означає значно більше конфліктів у всіх закутках земної кулі. Рівновага терору була також атомними миром, з усіма перевагами відсутності війни” – це ще одне нарікання, яке ми чуємо. При цьому забувають, що цей мир для багатьох країн, особливо в радянському блоці, але в західному також, означав жити при залізний диктатурі і за відсутності свобод. Те, що деякі з них виявилися нездатними дати собі раду зі свободою, яку вони отримали, і що виникли конфлікти між новими державами, є вже іншим питанням. Як каже американська приказка “there is no free lunch” (обіду задарма не буває). Як не буває свободи без відповідальності. Крім того, як Вашингтон, так і Москва усе ще мають достатньо сили, аби утримувати свою гегемонію у власних сферах впливу.

На цьому я зупинюсь, бо якщо і далі перелічуватиму новинки, мені забракне місця, аби їх проаналізувати, а саме в цьому полягає робота журналіста. Те, що ми знаходимося на етапі змін, є беззаперечним. До того ж глибоких змін у всіх сферах особистого і суспільного життя, як це мало місце в інші періоди історії, саме через це поділеній на віки. І як у всі віки, панує замішання через те, що ці зміни не сталися повсюди одночасно, старі норми не перестали діяти, а нові ще не були запроваджені, що у свою чергу збільшує це замішання. Та є важлива відмінність у порівнянні з попередніми періодами такого типу: все відбувається значно швидше через прискорення комунікацій. Якщо в минулому на те, аби події стали відомими, поширилися, справили враження і викликали природні ворожі реакції, йшли роки або сторіччя, то нині все починає коїтися одночасно. Такий терористичний акт, як руйнування веж-близнюків у Нью-Йорку, наживо спостерігали практично в цілому світі, і через це його вплив є таким самим або й більшим, як у Французької революції, як ми побачили згодом. Щось схоже можна сказати про танення льодовиків і наплив у реґіон, який зазвичай називають першим світом, біженців, готових добратися туди за будь-яку ціну. Уряди не мають часу реагувати, а держави підготуватися. Саміти, що зазвичай були дискусійними форумами, де шукали рішення, зробилися трибунами, з яких у всіх решта вимагають вирішити проблеми, які є спільними. ООН, Європейське співтовариство та інші міжнародні форуми переповнені усякого роду вимогами, в той час як через страх народів і націй втратити ідентичність зростає націоналізм. Гадаю, що перехід із давніх віків у середньовіччя, з розвалом Римської імперії і нашестям варварів, мабуть, був чимось схожим. Або Відродження з подальшими релігійними війнами, портик Нового часу. Та нині ми маємо принаймні ту перевагу, що знаємо історію, цю “вчительку життя”, як назвав її Ціцерон, хоча йому вона мало прислужилася. В такі періоди спокусою є шукати індивідуальний порятунок.

Але в часи глобальних криз індивідуального порятунку нема, вони, як цунамі, змітають все. Звідси й велика облуда націоналізму і велика небезпека боротьби класів, релігій і культур, статей чи будь-якої відмінної особливості. В такі, як цей, моменти ми порятуємося всі або потонемо усі, треба шукати те, що нас об'єднує, а цього є достатньо більше, ніж того, що нас розділяє. І, можливо, перечитати дві книжки, які є продуктом подібних епох в минулому: “Розрада філософією” Боеція і “Похвала глупоті” Еразма, сатиру на маячню, до якої нас може привести занадто спрощений здоровий глузд. Якби молоді європейські стипендіати осягнули, що Європа є чимось більшим, ніж кожна з її частин, я був задоволений.